Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
Стефан подивився на свого напарника і його мовчазний вигляд дав зрозуміти Лангре, що хлопець не розуміє, до чого той хилить.
– В двадцять першому столітті, не можна сподіватися, що вони там оживуть і залишати їм для цього мобільні телефони. Ти сам, як думаєш?
– Я з вами згоден, але чому нас це повинно хвилювати? Це проблеми Казбека.
– Його проблеми – це наше рішення. – Заявив Лангре і кинув недопалок на землю, наступивши на нього ногою. – Якщо ми не можемо потрапити до Казбека, то зробимо так, щоб він сам до нас прийшов.
– Тому, що в нас буде те, що він боїться втратити! – Зрозумівши хід думок Лангре, закінчив Стажер. – Геніально! Але що, якщо він просто заявить у поліцію?
– Адже ти сам знаєш хто він такий. Вважаєш, він побажає, щоб людина, яка викрала тіла його батьків просто потрапила до в'язниці. Ні, він захоче особисто її придушити.
Лангре і Стажер знову обернулися обличчям до склепа, і перед ними з'явилася картина, як спеціальна служба розкриває склеп і забирає тіла.
– Ганна в небезпеці і треба її витягнути. – Сказав комісар і, подивившись на годинник, додав. – Я не бачу інших варіантів. Зараз дві години, до вечора нас вже тут бути не повинно. Дзвони нашим, без них ми не впораємося.
– Все буде набагато швидше. – Відповів Стажер, дістаючи телефон. – Він прорахував все для того, щоб його воскреслі батьки могли вибратися, але це нам спростить завдання. Спершу доведеться зламати замок. Навіть копати нічого не потрібно.
– Тим більше. Сподіватимемося, що це спрацює, і він з’явиться особисто. – Закінчив Лангре і пішов по дорозі до автомобіля.
Глава 9
Сірий мерседес перетинав перехресну дорогу біля під'їзду до міста. Пригальмувавши біля світлофора, водій чекав сигнал. Злегка відпустивши гальмо, машина рушила вперед, видавши гарчання і випустивши в повітря клуб диму. Пасажир, що сидів поруч, поглядав у вікно, роздивляючись людей, що ходили туди – сюди в робочу годину. Світлофор спалахнув зеленим, і автомобіль одразу рвонув уперед, не чекаючи роззяв, що відстали позаду. Дорога від аеропорта зайняла не більше години. Ніколас тримав кермо однією рукою, вправно вписуючись в кожен поворот і обгін. Іншою він підтримував Ганну,що сиділа поруч. Вона, здавалося б, задрімала, уклавши свій лоб на холодне скло.
– Ти зі мною? – Запитав її Цар, бажаючи переконатися, що вона не заснула.
Вона обернулася обличчям до коханого і ніжно посміхнулася.
– А хіба було по-іншому?
Перемкнувши передачу, машина завила і рвонула швидше по практично порожній дорозі.
– В минулому, я частенько виїжджав за місто рано вранці, щоб насолодитися швидкістю і свіжим повітрям. З ранку не так багато машин, а сонце, що всходить, розливається світлом по дорозі, вказуючи шлях. Як на мене, ранок – це найспокійніший час.
– Скільки було машин у твоєму житті?
– Багато. – Відповів їй Ніколас, навіть не намагаючись згадати точну кількість.
– А жінок?
Цар посміхнувся і глянув на Ганну. Вона безневинно дивилася на нього, граючи з ним в ігри. Такі питання завжди викривають, і правильних відповідей на них немає. Це знала вона, і це знав він, тому вирішив теж пограти.
– Завжди була тільки одна – кохана!
– А інші?
– Інші мені не потрібні.
– А зараз кохаєш?
– Завжди! – Впевнено сказав Ніколас, і машина в'їхала в тунель, освітлений електричним світлом.
Перепади світла і тіні потрапляли в салон автомобіля. Обличчя Ніколаса то з'являлося, то зникало в світлі тунельних ламп. Він обернувся і вловив її погляд. Це був погляд людини, готової віддати себе без залишку, всю і повністю, до останньої краплі. Ганна спостерігала за ним, не відриваючи очей, але йому довелося подивитися на дорогу. Тунель закінчувався і ось -ось, старенький мерседес повинен був виїхати назовні. Ганна наблизилася до Ніколаса і ніжно поцілувала його в щоку, намагаючись не завадити йому.
– Щоб не сталося, я завжди буду з тобою. – Сказала вона і тут же машина вискочила в промені сонця, що заполонили місто.
Місто Родос було одним з найбільших на острові. Воно розташувалося у дванадцяти кілометрах на північний схід від аеропорту "Диагорас", на узбережжі протоки Егейського моря. Старовинне місто збагатилося багатьма культурами за сотні років і зараз його вигляд був дуже вишуканим. Архітектура будинків була збережена і навіть деякі вулиці були вимощені камінням того часу. Виїхавши на одну з таких доріг, Цар зменшив швидкість, по місту було обмеження.
– Ти впевнений, що твоє життя – твої правила? – Запитала його Ганна.
– Так. – З посмішкою відповів Цар і, виїхавши на головну вулицю, він додав газу.
З того ж повороту слідом за ним виїхав чорний позашляховик, а з наступного провулка ще один. Спочатку вони їхали, як і інші машини, але незабаром Ніколас відмітив, що ці монстри їдуть за ними. Постаравшись це перевірити, він зробив кілька поворотів в сусідні закутки, будуючи хаотичний маршрут. Позашляховики все ще були позаду.
– В чому секрет твого спокою? – Ганна дивилася на всі боки, хвилюючись від переслідування, тоді як Ніколас почував себе, як на прогулянці.
– В повному прийнятті неминучого. Якщо вони тут, значить, гонитви не уникнути.
Ганна дістала з сумки свій блокнот. Розгорнувши його на порожній сторінці, дівчина почала водити олівцем по паперу, вимальовуючи витончені лінії. Ганна мовчала, лише кинула погляд на Ніколаса, як би фотографуючи його очі, і тут же почала далі малювати. Машина мчала на скаженій швидкості, і навіть враховуючи, що дороги на Родосі були хорошими, без трясіння не обходилося. Водій мерседеса вів машину прямо, але переслідувачі примушували його робити різкі повороти.
Ганна раз через раз стирала, намальоване олівцем, використовуючи гумку і починала знову вести лінію зрідка поглядаючи на свого коханого.
– Що ти робиш? – Поцікавився він, дивлячись на дії своєї супутниці.
– Я намагаюся намалювати тебе, але в мене нічого не виходить. Все що мені залишається, це плакати над карлючками, які не мають нічого спільного з тобою.
– Ти дуже мила. – З посмішкою вимовив Ніколас.
Машини почали обганяти. Їх терпіння закінчилося і Ніколасу довелося втиснути педаль газу сильніше, щоб відірватися від переслідувачів. Люди Казбека наближалися, і кожного разу мерседес встигав додати швидкості і віддалявся від наздоганяючих машин.
– Ніколас, я хочу знати, хто ти? – Раптом сказала Ганна.
Він подивився на неї бічним зором.
– Ти про що?
– Той комісар знайшов інформацію про те, що Ніколас Романов мертвий.
Цар зробив глибокий вдих. Він чекав цього питання, але не думав, що воно прозвучить у такій обстановці.
– Опануй терпінням, і ти заволодієш всім. – Відповів він, намагаючись не зачепити її почуття. – Я багато що втрачав, але тебе втрачати не хочу.
Центральна вулиця міста була широкою дорогою, в центрі якої була невелика ділянка землі, що розділяла смугу. Переслідувачі спробували притиснути Ніколаса, оточивши з двох сторін. Одна машина виїхала на землю, а інша почала тиснути його до бордюру. Мерседес повільно з'їхав убік, поки не протер бік, об бетонний забор, залишивши сильну подряпину. Ззаду наближався ще один позашляховик. Швидкість, з якою їхав Цар, була занадто висока, але відірватися він вже більше не міг. Різко вдаривши по гальмах, його машина скинула швидкість.
Автомобіль позаду нього, щоб уникнути зіткнення теж пригальмував, але ось двоє по боках не встигли зреагувати і виїхали вперед, відкривши для Ніколаса вільний проїзд. Шини заскрипіли по асфальту, і сірий мерседес різко сіпнувся вперед, вируливши на зустрічну смугу.
Дівчина обома руками трималася, щоб не вдаритися, а Цар намагався вести машину так, щоб не завдати шкоди Ганні і дитині. Був би він в машині один, його водіння було б куди агресивнішим. Їзда по зустрічній смузі на великій швидкості здивувала жителів Родоса. Багато хто сигналив і з'їжджав убік, намагаючись уникнути зіткнення, але йому було все одно. Він майстерно об'їжджав кожен автомобіль, що летів на зустріч, роблячи різкі повороти то вліво, то вправо.
Автомобілі Казбека не бажали так просто здаватися. Один за іншим вони виїхали на зустрічну смугу, доганяючи мерседес. Три машини проти однієї, в якій була вагітна жінка. Сили були явно нерівні. Ніколас обернувся. Одна з машин вже була зовсім поряд, і вже в наступний момент протаранила їх задній бампер. Машину хитнуло з боку в бік, і вона трохи не вилетіла на тротуар, пішоходи розбігалися в різні боки. Ганна закричала.
– Все під контролем. – Заспокоював їй Ніколас. – Їх машини не такі гарні в маневрах, як наша, я знаю, що треба робити.
З цими словами він стиснув кермо ще міцніше і став вдивлятися вперед, вишукуючи відповідний момент. Як тільки на дорозі з'явилася вільна ділянка, Цар втопив педаль газу в підлогу і розігнав машину до максимуму, що дало йому можливість збільшити відстань від переслідувачів. Рев мотора і мерседес, що мчав на скаженій швидкості в центрі міста, привертав увагу перехожих. Таких лихачів в цих місцях ніколи не було, тому такий інцидент люди визнали вкрай небезпечним, через що і повідомили у поліцію. Перед Ніколасом виник автомобіль.
– Зараз! – Скомандував він сам собі, і вдарив по гальмах, викрутивши кермо вліво мало не до упору.
Машина задрифтовала і жахливий скрип шин пролунав на всю вулицю. Повернувши мерседес на 180 градвсів, він одразу втиснув газ. Трохи пробуксовуючи, автомобіль підкорився водієві і поїхав вперед, назустріч машинам Казбека, що пролітали мимо. Переслідувачі були в шоці від такого розвороту, втратили керування і дві з трьох машин на шаленій швидкості вилетіли убік, врізавшись з магазин. Одна машина поїхала далі по дорозі, маневруючи серед трафіку, що йшов назустріч.
– Це ненадовго затримає їх. – Сказав Ніколас і, скинувши швидкість, повернув на іншу вулицю.
– Це було жахливо! – Майже крізь зуби процідила Ганна. – Я вже була готова померти.
– Доки я поряд з тобою, ти не помреш. – Цар поклав свою руку на її живіт. – Твоє життя – це життя нашої дитини, і я відповідаю за вас обох.
– Одна зустріч з тобою перевернула все моє життя, але зараз я бачу, що все не так просто.
– В кожного своє пекло в душі, і називається воно – пам'ять. Я пережив багато жахливих речей, від яких намагаюся тебе вберегти. Повір мені – знати моє минуле ні до чого, досить того, що я тут зараз з тобою і готовий на все заради твого щастя.
На хвилину в машині настала повна тиша. Машина їхала по вулицях Родоса, ховаючись серед інших автомобілів.
– Я зрозуміла, що мав на увазі Перший. – Порушила тишу Ганна своїм солодким голосом, в якому зараз почулося деяке тремтіння. – Зупини машину.
– Що?
– Ти повинен зосередитися на Братстві. За мене не переживай.
– Ні, стривай.
Вона вже відстебнула ремінь безпеки, і в Царя не було іншого виходу, він зменшив швидкість до мінімума. В цей момент з'явилася остання машина Казбека. Вона виринула з провулка і продовжила гонитву.
– Зупини зараз, або я вийду на ходу. – Серйозним тоном сказала Ганна, схопившись руками за ручку дверей.
Машина зупинилася. Вона вискочила з машини, грюкнувши дверима. Швидко озирнувшись навкруги, вона підняла камінь і шпурнула його у вітрину банку, що знаходився поруч. Цар мовчки сидів у машині, обмірковувавши її вчинок і згадуючи слова Першого. Тим часом з банку вийшла охорона, був чутний звук сигналізації. Ніколас зрозумів, що Ганна зараз дійсно буде в безпеці від людей Казбека. Вона була занадто розумна, щоб здійснювати дурниці. Чорний позашляховик наближався і Ніколас рушив вперед, залишивши Ганну в руках охоронців.
Сигналізація оглушила відвідувачів банку і перехожих, що були поруч. Охоронець тримав Ганну за руку. Вони дивилися, як мерседес сховався за поворотом.
– Чому він поїхав? – Звернувся до неї співробітник банку.
– Одне я знаю точно: якби я дійсно була дорога йому, він би ні за що і ніколи не дозволив мені піти. І вже точно не поїхав би сам.
В неї з'явилися сльози, однією рукою Ганна почала витирати їх з обличчя, іншою трималася за свій живіт.
– І чого ти плачеш? – Грубо поставив питання охоронець, заводячи її в середину. – Ти ж знала, як це все закінчиться. Ти все знала!
Ніколас продовжував відриватися від гонитви. До джипа підключилася поліція. Три автомобілі поліції Монако з сиренами, йшли по п'ятах за гонщиками. Цар однією рукою дістав свій телефон і по пам'яті набрав номер.
– Алло, що можна зробити без грошей? – Запитав він, як тільки на іншому кінці зняли трубку.
– Сказати рідним, як сильно ти їх любиш. – Почулася відповідь у динаміку мобільного телефону.
Гучна сирена поліцейських автомобілів заважала розмовляти, тому Ніколас говорив дуже голосно і чітко.
– Брати мають бути поруч, а не десь на зв'язку. – Голос старого приятеля викликав у Ніколаса посмішку, адже початок розмови нагадував деякий пароль.
– Брат, ти набери років через п'ять, приїду і допоможу, чим зможу. З цінного, і втратив тільки час.
– Ламбардаст, мені потрібна твоя допомога зараз. Я в Греції.
– Цар, найпотрібніші, як завжди далеко. Що в тебе там відбувається?
– Намагаюся втікти від гонитви. За мною хвіст, а тепер ще підключилися поліцейські. Допоможи позбавитися, хоч би від останніх.
– Дай мені пару хвилин, щоб зв'язатися з місцевою в'язницею. – Відповів йому товариш, сходу смекнувши, що треба робити.
– Нехай ніякі стіни не вб'ють у тобі людину. І немає іншої в'язниці, крім твоєї голови.
– Дякую, Цар. Все влаштуємо в кращому вигляді.
– Я знав, що на тебе можна розраховувати.
– Коли падаєш, не забувай про три речі: хто тебе штовхнув, хто тебе не підтримав, а хто просто стояв і дивився. Це згодиться, коли знову встанеш на ноги. Мені завжди кажуть – живи так, ніби завтра помреш. Якщо я так житиму, то наступного дня я потраплю до в'язниці. – Сказав чоловік в трубці, і додав свій фірмовий жарт. – Дайте мені автомат, і я висловлю свою думку.
– Потрібно завжди бути на стороні своїх. – Відповів Ніколас. – Ще раз дякую, я твій боржник.
На цьому розмова була закінчена, і Цар знову зміг двома руками вчепитися в кермо. Через двадцять хвилин машини поліції різко зменшили хід і сховалися в найближчому повороті. Ніколас повернув ручку і ввімкнув радіо. Ведуча передавала термінову новину.
– В Греції спалахнула критична ситуація у в’язницях. Ув'язнені відразу кількох тюрем, влаштували бунт через відсутність медичної допомоги. Вони вибралися на дахи, після смерті співкамерника, виражають своє невдоволення їх скрутним становищем і вимагають ліки та належну медичну допомогу.
– Нам потрібні лікарі. – Скаржився один з ув'язнених, оточений такими ж арештантами, які скандували свої вимоги людського відношення в місцях позбавлення волі. – Ми знаємо вже про три смерті. До сьогоднішнього дня ми не отримали ніякої інформації, чому це сталося.
По радіо йшла трансляція головного телеканалу Греції. Подія такого масштабу викликала сильний резонанс. Уряд не міг дозволити цим хвилюванням вийти з – під контролю, і вони кинули всі свої сили на підтримку порядку. Проїжджаючи по вулицях Родоса, Цар звернув увагу, що з вітрин магазинів йшов той же випуск новин і практично в кожному закладі, де, ще годину тому грала музика або йшла реклама по телебаченню, тепер показували термінові новини.
– Тут абсолютно немає медпрацівників. – Говорила мати одного з ув'язнених. – Їм не дозволено виходити на вулицю, вони абсолютно не отримують ніякого лікування. Мій син хворіє вже другий місяць, і йому не надали ніякої допомоги. Багато разів він звертався до наглядача, а той лише відмахувався від нього і погрожував палицею.
Жінку в сльозах різко перемкнули на інший кадр, щоб уникнути зайвих негативних висловлювань про дію державних правоохоронних органів.
– За інформацією влади, в місцях позбавлення волі більше п’яти сотен чоловік нанесли собі каліцтва різного ступеня тяжкості. В'язниці Греції переповнені. – Підводила підсумки журналістка – влада намагається направити до них додатковий загін національної гвардії для відновлення контролю, а також по кілька санітарних автомобілів до кожної установи, для надання першої медичної допомоги, постраждалим у важкому стані. – Журналістка замовкла і на цьому випуск закінчився.
Цар повернув ручку приймача і зловив інший канал новин. З динаміка доносився чоловічий голос, що розповідав про унікальний злочин в Монако.
– Минулим вечором, було здійснено напад на конвой, що перевозив ексгумовані тіла батьків відомого мільярдера і власника компанії Loza. Невідомі перегородили шлях поліцейським машинам і викрали автомобіль із двома трунами. Осіб викрадачів встановити не вдалося. Поліція Монако веде розслідування, але доки ніяких зачіпок немає.
Ніколас вимкнув радіо. Ця новина його ні краплі не здивувала. Його обличчя перетворилося в легку посмішку, і в голові промайнула лише одна фраза:
– Все складається, якнайкраще.
Поліцейські машини розвернулися і перестали переслідувати його, чорний позашляховик сховався разом з ними. Цареві вдалося відірватися від гонитви, завдяки своїм "бандитам" і всього одному дзвінку. Зараз він думав тільки про своє завдання. Його пунктом призначення був Палац великих магістрів на Родосі.
– Палац великих магістрів – важлива частина моєї місії. – Думав про себе Цар. – З якогось боку навіть добре, що Ганна залишиться тут, це куди безпечніше місце, ніж у нешкідливій фортеці.
Колись давно, більше 700 років тому, представники Лицарського Ордену контролювали величезну територію Середземномор'я, і вважалися вагомою військовою силою. Відтоді витекло дуже багато води, але мовчазні свідки тих далеких часів залишилися. Одне з наймасштабніших і яскравіших доказів існування Ордену – цей Палац. Згідно з переказом, фортеця була побудована на місці візантійських укріплень. А візантійці, В свою чергу, збудували їх на місці стародавнього язичницького храму присвяченого Геліосу, який вважався покровителем острова.
Сьогодні, замок Великих Магістрів – головна пам'ятка і гордість всього острова, але залишилися мало тих, хто знає про таємниці, які він у собі зберігає.
Ходять чутки, що десь у нескінченних кам'яних казематах лицарської твердині знаходяться древні руїни язичницького храму з його скарбами. Інші подейкують про підземні лабіринти, які є ще одним містом, в якому жило таємне співтовариство.
Цар вирулив вправо і, перемкнувши передачу, без зупинок помчав до фортеці. Його автомобіль їхав у бік моря. Відкривши вікно, він відчув, як в обличчя вдарило свіже морське повітря. Ніколас лише вдихнув його, як по тілу відразу розлився ніжний заспокійливий нектар. Занепокоєння було позаду. В'їхавши в старе місто, він відмітив, як на вулицях ставало людей все більше. Цар оглядав старі будинки і ринкові крамниці.
Старе місто – це не мертве місто – музей просто неба, це повне життя місто, має близько шести тисяч мешканців, які живуть і працюють в тих же будинках, де раніше жили лицарі св. Іоана.
Головною будовою старого Родоса була, звичайно – Фортеця Магістрів. Абсолютно кожного, хто вперше бачить цю споруду, вражає масштаб і потужність кріпосних стін. Здається, що взяти штурмом цю цитадель просто неможливо. Не менш дивовижні і інтер'єри, так званого палацу. Одних залів тут налічується близько двохсот. Звичайно, далеко не до кожного відкритий доступ, але нато вона і Магістерська Резиденція. Зали і галереї багато і щедро прикрашені неймовірними мозаїками, прекрасними фресками, гобеленами і дзеркалами. Зведення і стіни покриті майстерним кам'яним різьбленням, меблі – щонайтоншої ручної роботи.
Словом, Резиденція Великих Магістрів Госпітальєрів – типовий палац багатого, впливового лицарського ордену. Через півгодини Цар зупинив машину і глянув на фортецю. Він був на місці.
Глава 10
"Смерть не вибирає, перед нею всі рівні".
Ханой Злітаючий Дракон.
Холодна ніч залишилася позаду, і свіже ранішнє повітря легко лоскотало в носі, приносячи з собою запах солоного моря. Навкруги стояла тиша. Не було ні вітру, який міг би поривами створювати гул, розбиваючись об стіни будівль, ні шелесту листя, ні лаю бездомних собак, що шукають собі їжу, ні птахів, що співають. Всі ще спали. Цар прикрив очі, насолоджуючись тихою ранковою атмосферою. Він любив ці миті. Його наздогнало почуття втоми і бажання заснути, від якого він з легкістю відмахнувся, продовжуючи слухати тишу нового дня.
– Зустрічати новий день разом із сонцем – це багато чого варте. – Роздумував він, занурювавшись в середину себе. – Здавалося б, така подія щодня – одне і те саме, але, стати свідком її доводилося лише кілька разів у житті. А можливо і жодного.
Цар зняв піджак і кинув його на сусіднє сидіння. На ньому була тільки сорочка. Він загорнув рукави і доки думав, що робити далі, до машини йшли. Звуки човгаючих ніг по кам'яній дорозі доносилися до нього вже давно. Тепер же вони були виразно чутні. Поряд із сірим мерседесом зупинилася людина. Це був Казбек. На ньому був дорогий костюм чорного кольору. Через лобове скло він оцінив татуювання на руках Ніколаса:
– Найнебезпечніші… – потім прокашлявся, щоб не говорити "злочинці" і додав. – Носять костюми і краватки, а не татуювання.
Він дуже любив носити аристократичний одяг, вважаючи, що він підносить його до числа особливих. Вірніше, до числа тих, хто вважає себе особливими. В Ніколаса завжди було зневажливе відношення до тих, хто ставив себе вище за інших.
– Найбільший друг і найбільший ворог людини – його уява. – Відповів йому Цар, через прочинене вікно.
– Ніколас, або, як там тебе зараз, Цар? Подякуй мені, що я взагалі пам'ятаю, як тебе звуть.
Цар вийшов з машини і встав на повний зріст, дивлячись прямо в очі Казбека. Той повільно підняв руку і Цар побачив, що він стискає пістолет, який, тепер був спрямований прямо йому в обличчя.
– Дають – бери! – Жартівливо вимовив мільярдер і протягнув другу руку. – Не дають – відбери!
Цар витягнув з кишені свій телефон і вклав його в руку Казбека. Той, подякував кивком за слухняність, не приховуючи своєї єхидної посмішки.
– Настане момент, коли всі відвернуться від тебе. – Додав Цар, дивлячись, як він, сховав його телефон собі до внутрішньої кишені піджака – Будь готовий.
Сміх Казбека зруйнував тишу, як валун, що впав у безтурботно спокійне озеро.
– Всяка людина тягнеться до себе подібного. – Відповів йому Казбек, посміхаючись. – Ти мене з собою не порівнюй.
Перші промені сонця досягли острова. Стали помітні тріщини на старій фортеці і окреме листя на кронах дерев. Був чутний звук автомобілів, що наближалися, але їх не було видно. Вони, як віддалений шум водоспаду, зливалися з навколишнім світом.
– Сонце сходить для сміливців. – Вигукнув озброєний Казбек, вказуючи в бік світла, що проривався через небосхил.
– Значить, це не твій світанок. – Спокійно відповів йому Цар, не виражаючи ніякого хвилювання через те, що знаходився під прицілом.
– Я думаю, ти вже зрозумів, що я зроблю все, аби заслужити прихильність … батьків…
– Я в цьому впевнений.
– Я не зупинюся ні перед чим на шляху до своєї мети, оскільки це вище благо.
– Не важливо, як поводяться інші. – Сказавши це, Цар зробив крок, уткнувшись лобом, в холодний метал ствола. – Головне, ти поводься гідно.
– Якщо на моєму шляху з'являться люди, я їх зупиню. – Казбек звів курок, і лише легке натиснення на спусковий гачок відділяло Царя від світу мертвих.
– Навіть трьох пальців буде багато, щоб злічити тих, у кому я впевнений. – Заявив Цар. – Але в собі я впевнений, а ось ти ні!
– Неважливо, – продовжував посміхатися Казбек – якщо доведеться заподіяти іншим біль, то я зроблю це, адже все це заради вищого блага.
– Не лізь на того, кого не зможеш осилити.
Цар дивився прямо в очі своєму суперникові. Зведений курок пістолета, змусив би серце кожного забитися вдвічі швидше, але він був спокійний. Скільки разів він вже помирав і повертався? Скільки разів він бачив смерть в самих різних її формах?
– Більше лякає, як виглядають злі вчинки, які могла би вчинити людина, внаслідок обставин і образу думок. – Звучав голос Царя. – Кращі лиходії щиро вірять у власні проповіді, що робить їх переконливішими, адже вони вважають, що вчиняють правильно.
Казбек повів Царя в середину фортеці, відчинив двері, і пропустив його.
– Цар, хто такий Ніколас Романов?
– Всі таємниці і одкровення, які я тобі довіряю, будь добрий, понеси з собою в могилу.
– В музеї книг немає! – Із злістю сказав Казбек.
– Ні.
– Я був впевнений, що ти зробив те, про що я тебе просив, але ти вирішив пограти в ігри і обдурити мене. Скажу відразу: в тебе нічого не вийшло.
– Зробив. Ти шукав відповідь на своє питання, і я його знайшов. Ти перший почав грати і не залишив мені вибору.
– Секрет успіху в житті пов'язаний з чесністю і порядністю. Якщо в тебе немає цих якостей – то, на жаль.
Вони зайшли в порожній зал, з якого, через відчинені двері відкривався вид на вулицю. Біля входу зупинилася машина, здійнявши пил. З дверей з'явилася фігура – це був Стажер. За ним йшов Лангре і подав руку Ганні, вони ввійшли до залу і приєдналися до Казбека і Царя. Їх безцеремонність нікого не здивувала.
– Вночі, якийсь "невідомий" летів по острову із швидкістю 200км/годину. – Почав говорити Стефан. – Ледве його обігнав. – Хлопець розплився в посмішці, поглядаючи на Царя. – Ти так ганяєш, неначе безсмертний. – Продовжував сміятися Стажер. Він був радий, що встиг.
Цар дивився на Ганну, не звертаючи уваги на слова Стажера. Вона підійшла його обійняти, і навіть Казбек не став їм заважати.
Лангре дивлячись на цю сцену не зміг стриматися:
– Її характер виховуватиме твоїх дітей, а не її краса. – Ніколас підняв очі і, не випускаючи Ганну з обіймів, глянув на Лангре. Вони обоє розуміли, про який характер йде мова.
Казбек вступив в розмову:
– Найобразливіше – це чекати, сподіватися, вірити, а потім зрозуміти, що це була безглузда витрата часу. – Він пішов убік, розглядаючи зал. Розписи на стелі, вказували на спроможність Ордену, а статуї і картини на любов до розкоші.
– Вони бажали отримати владу і контроль. – На секунду зупинившись, кинув Казбек в їх сторону. – Вони це і отримали.
Він ставно ходив від стіни до стіни, переводячи свій погляд з однієї на іншу:
– Цар, як ти здогадався, що Братство тут?
– Легко, це єдине місце, де їх не шукатимуть. Це їх будинок.
Казбек подивився на Лангре, ставлячи йому ті ж питання, але тільки поглядом.
– Люди на джипі "Loza" вчора викрали Ніколаса і Ганну в Італії. – Відповідав комісар. – І я перевірив твою фірму. Півроку тому, коли стали пропадати члени Братства Дев'яти Невідомих, ти відкрив своє представництво в Греції, саме на цьому острові. Я бачив твою бухгалтерію і зрозумів, навіщо ти найняв охорону.
Промені світанку пробивалися через скляні мозаїки і наближалися до Казбека:
– З кожною хвилиною, в нас все більше минулого і все менше майбутнього. – З кепкуванням відмітив він, радіючи висхідному сонцю.
– Назви мені хоч одну річ в цьому світі, що не закінчується з часом?
– Всі ми колись помремо, Цар! Життя таке дивне, вчора ти був щасливий, а сьогодні… – Тут він знову направив заряджений пістолет на Ніколаса, але той навіть не подав вигляду.
– А сьогодні ти просто живий.
– Цар, яку відповідь ти знайшов? Скажи мені!
– Краще ти мені скажи, котра година?
Казбек дістав свій айфон і подивився на час.
– 05: 48.
– Коли тобі кажуть, що людина померла, ти не хочеш в це вірити. – Цар підійшов ближче до Казбека. – Ти не хочеш думати про те, що ти не побачиш її більше, не почуєш голос, не привітаєшся, не розповіси жарт, і ви не посмієтеся над ним разом. Ти все заперечуєш, але потім з часом, ти змиряєшся, входиш в реальність. Новина про смерть вибиває тебе з колії, але потім все стає, як завжди. Тільки тепер твоє "звичайне" вже без неї. Але в твоєму серці завжди житиме душа тієї людини, яка пішла.
Слова Царя змусили Казбека згадати про свою втрату. Його батьки покинули цей світ, так і не попрощавшись з ним. Він не зміг бути поруч, коли вони помирали і сказати, як сильно їх любить. І що важливіше, не почути їх останні слова.
В Казбека, завібрував телефон. Це був сигнал, про отримане смс повідомлення. Він подивився на екран. Годинник показував рівно шість ранку, там було сполучення з номером телефону, який в Казбека був підписаний "Мама". Сльози тут же з'явилися на його очах, і він почав читати:
"Я люблю тебе і дуже сильно сумую. Я вірю в тебе, і дуже тобою пишаюся. Я тебе приймаю. Ти молодець, і я ніколи не сумнівалася в тобі".
Лангре і Стажер відразу зрозуміли, що це повідомлення, написали люди Царя, які напали на перевезення тіл батьків Казбека. Вони і використали їх телефони для свого трюка.
Стажер нахилився і сказав Лангре, ледве чутно:
– Коли я помру, хочу, щоб мене кремували, а прах засипали в пісочні годинники.
Це викликало посмішку Лангре, але він стримався.
Ганна сказала:
– Моя мама, свого часу попросила мене, щоб я, після її смерті кремувала тіло, а попіл розвіяла над морем. Тоді вона житиме в кожній краплі води. І кожного разу, приходячи на берег, я зможу вшанувати її пам'ять без траурного антуражу, похоронних вінків і кладовищ, а просто дивитися на море і радіти красі.
– Хороша ідея, як мені здається. – Сказав Казбек, витираючи сльози, що котилися, по щоках.
Прийшло ще одно повідомлення. "Батько" показалося на екрані, і він одразу відкрив його, вже не стримуючи ридання:
"Пробач, що я не був присутнім у твоєму житті, що мою роль для тебе виконав хтось інший. Не думай, що ми з мамою залишили тебе. Ми так само любимо тебе і завжди поруч".
– Коли в мене буде син, я дам йому те, чого в мене не було. – Крізь сльози сказав Казбек, намагаючись позбавитися від кому в горлі.
Ганна спробувала його підтримати, взявши за руку.
– Діти не просять нас про народження. Ми самі приймаємо це рішення і тому ми повинні допомогти їм вижити в цьому світі. Дітям потрібно дати крила і коріння. Крила – щоб вони могли високо злетіти, а коріння – щоб їм завжди було куди повернутися.
Цар був радий, що він правильно винив. Казбек отримав повідомлення, яких йому так бракувало. Все життя він звинувачував себе і не міг знайти виправдань за те, що не вберіг найближчих і найдорожчих йому людей. Ця рана заподіювала йому стільки болю і ось зараз, людина, яка була його ворогом, забрала цей біль і оселила в його серці вдячність.
Казбек плакав. Він опустив свій пістолет:
– Дякую вам. Дякую!
Казбек провів їх до наступного залу. Велика широка кімната зі старими меблями, могла вмістити до ста чоловік. В центрі розташовувався великий стіл. Комоди, книжкові полиці, збройові стенди, кілька картин і пара важких скринь. За столом сиділи вісім чоловік Братства Дев'яти Невідомих. Їх руки були пов'язані і, здавалося, їх чекала інша судьба, але цього разу доля над ними зглянулася.