Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
– Якщо хочеш залишитися живий – бий в крила. Крила! Руки-крила! Рубай крила!
Есін, похитуючись, піднявся. Удар дещо оглушив його, проте арбалет, як і раніше був у руці. Вони встигли розглянути людське обличчя, покриту пухом. Падаючи, коваль поранив стегно. Пересилюючи біль, Есін випрямився і приготувався стріляти.
Як не старався "дракон" схопити Дітара, чернець вправно ухилявся. Він відволікав чудовисько випадами і ударами меча, а Есін випускав стрілу за стрілою в його кінцівці. Тварюка з кожним пострілом все більше слабшала. Нарешті Есін і Дітар накинулися на нього і кількома ударами мечів добили. Голови їх крутилися від перенасичення кривавим смородом, руки слабшали, ноги підкошувалися від втоми. Друзі насилу змогли вийти назовні, свіже повітря повернуло їм свідомість. Перев'язуючи старі і нові рани, друзі стомлено посміхалися.
– Ти про це мріяв, коли захотів стати ченцем? – Есін підморгнув другу.
– А ти цього хотів уникнути, коли подався в ковалі? – Не залишився у боргу Дітар.
– Хтось дуже постарався, щоб перетворити людей і звірів на цих чудовиськ. Що думаєш, це магія чи наука?
– Не знаю…, напевно ця таємниця залишилася в печері і померла разом з останнім монстром. Хоча, можливо, їх хазяїн ще якось себе проявить.
Повернувшись у печеру і взявши на доказ своєї перемоги відрубане крило-руку монстра, друзі почали спускатися в табір.
Фалькар вже не міг дихати навіть куточками рота. Важкий чобіт давив його до землі. Рудий товстун-мисливець, що прибув разом з підкріпленням у табір, тримав за волосся Тарсішу, а в іншій руці – короткий широкий меч. Він тільки що витягнув її з намету, де шукав випивку, а заразом трохи не вбив некроманта, що намагався йому завадити. Тепер він стояв навпроти Адвара і його охорони, розчервонівшийся і повний рішучості взяти реванш за ганьбу на ринковій площі.
– А мені плювати на слово, яке ти дав мерцеві! – Налиті кров'ю очі, стежили за кожним. – Я заберу собі дівчину! А цього пожирача падали я просто роздушу!
– Вальстаф! Поки я тут командир, ти просто підкорятимешся моєму наказу. Залиш жінку і відійди від некроманта.
Раптом грудка бруду, розміром з кулак, смачно вдарила товстуна прямо в обличчя! Від несподіванки той відпустив циганку і зробив крок назад. Дітар йшов крізь ряди мисливців. Слідом, обмотавши ганчір'ям відсічене крило дракона, і тримаючи його кожен двома руками, йшли два абсолютно посивілих індуса-мародера, замикав Есін, витираючи руки від бруду. Обличчя ченців були закриті мокрими хустками, але по очах можна було помітити, що вони посміхаються. Мисливці швидко розступалися перед ними через огидний і нудотний запах, що виходив від трофея.
– Даремно я зв'язався з брехливими вбивцями драконів. Ви, зграя дикунів, і вам не можна довіряти. – Дітар зупинився прямо навпроти величезного бунтаря і вказав йому рукою на Есіна із зарядженим арбалетом. – Так само, як і довіряти слову вашого ватажка.
– Ти другий раз став на моєму шляху, божевільний. Це велика розкіш. Я не можу витрачати на тебе стільки часу.
Мисливець Вальстаф вирішив скористатися ситуацією і показати, на що він здатний. Поки Дітар дивився на ватажка, здоров'як спробував вразити ченця і замахнувся на нього своїм ножем, але тут же впав на землю. Стріла Есіна, випущена з арбалета, завдала смертельного удару, і бездиханне тіло вже лежало в тій самій калюжі, де хвилину тому захлиналася некромант. Мисливці напружилися. Вся їх впевненість випарувалася, і залишився тільки страх.
– Нам з другом треба багато води, щоб змити з себе весь цей бруд і кров. А вас, нещасні, спокутуючі свою провину, проведуть у печеру, де ви наберете трофеїв стільки, скільки зможете донести. Виступайте в зворотню дорогу краще відразу, як закінчите.
Тарсіша кинулася до свого ченця в обійми.
– Та я вбивця драконів! – Злився Адвар. – Я вам не простий мисливець. Мої трофеї – це не кабани і птахи, а такі тварюки як та, що літала тут над головами. Я…
Дітар його перебив, припинивши потік слів з вуст брехливого мисливця:
– Адвар, ви не вбиваєте чудовиськ, а знаходите їх вже мертвими. Ви не мисливці – ви стерв'ятники!
Глава 19
"Навіть перед смертю, чернець повинен думати про життя".
Заповідь Дев'ятнадцята. Кодекс Братства тибетських ченців.
Прохолодне повітря говорило про наближення ночі. Цвіркуни подали перші ознаки життя, після чого своїм стрекотом заполонили ліс. Що б пережити холодну ніч було розведено вогнище. Дров у лісах було достатньо і тому їх клали стільки, скільки могло згоріти. Полум'я розгорялося, високо випускаючи іскристі вогники, що прагнули вгору. Криваво-червоний жар вугілля сушив попрані мантії ченців. День підходив до свого завершення. Справи були зроблені, претензії і образи висловлені і пробачені, а трофеї запаковані.
Вальстаф був похований, разом із його поважною пам'яттю. Він був хоробрим воїном, хоч і безглуздим. Йдучи в похід на дракона, він готовий був померти. Так і сталося, правда, не від кігтів звіра, а від стріли ченця. Адвар не сильно переживав через своє полювання.
– Плювати, що чудисько не спіймане, а вбите. Тягнути з собою величезну, смердючу тушу, ніхто не захотів би. – Він повторював своїм хлопцям: – Головне – все закінчено, і можна повертатися додому, за нагородою.
Мисливці і ченці сиділи біля багаття – це поширений ритуал примирення.
– Розкажіть нам про ваші краї? – Попросив Дітар.
Ватажок мисливців Адвар посміхнувся:
– В наших краях відбувається щось дивне, саме тому ми не хочемо повертатись назад. Все почалося в провінції Бер, що на півдні від тих місць, де я народився. Це невелике село з парою десятків глиняних будинків з солом'яними дахами. Між собою ми називаємо цю провінцію "барліг", там можна зустріти багато ведмедів. Але мова, не про це. Я навіть не знаю, що там зараз твориться – ми переправилися на кораблях через море в Азію, вже кілька місяців тому.
– У нас почали пропадати люди. Багато людей. Ходять чутки, що молода людина, під впливом темної сили, а точніше – "сили вовка", збирає армію смертників. Тих- кому нема чого втрачати, тих- кому нема чого шукати. У них нічого немає, і їм нічого не треба.
Він був молодим юнаком, але дивна серйозність, якою віяло від нього, робила його доросліше. Він всіх ділив: на своїх і чужих. За своїх, він бився, а чужих або сторонився і просто вбивав. Про нього нам відомо, лише кілька жахливих оповідань.
– Швидше за все, ви "не хочете, повертатися", ви хочете "втекти чим далі". – З посмішкою сказав Есін, але мисливець не був такий веселий.
– Я побажав би всім триматися чим далі від усього цього. – Похмуро відповів мисливець і почав свою історію:
"Посеред моста стояв молодий хлопець і дивився вниз, в чорноту водного потоку. Ще жоден, що впав туди, не був знайдений ні живим, ні мертвим.
– "Виходу немає. Що ж, я готовий".
Тінь, схожа на велетенського пса, але більшого розміру, несподівано виникла перед ним і одразу швидко зникла. Хлопець від жаху впав назад. Він хотів підвестися, але біль у спині перевертала його назад. Рука до плеча горіла вогнем. Маркус заціпенів. Він не міг навіть повернути голову, щоб подивитися чиї кроки він чув так близько. Нарешті підвівшись, він побачив, що рукав сорочки розірваний, з численних ран текла кров, дуже закрутилася голова. Похитуючись, Маркус встав і знову побачив тінь, вона завмерла. По тілу заново пройшовся тваринний жах.
Місяць яскраво світив, і Маркус зміг розглянути дві темні щілини замість очей, чорні і порожні. Круглий рот злегка заворушився.
– "Тепер ти зрозумів справжню ціну життя"? – Голос Сатани вселяв не менший жах, ніж зовнішність тварюки, що звалила його з ніг.
Він відкашлявся і потягнувся за кухлем. Ченці помітили, як мисливець напружився, згадуючи цю історію. Він не просто знав, він вірив, що це правда. Друзі з цікавістю спостерігали, він підсунув до себе пляшку з випивкою, зробив ковток, після чого продовжив:
– Є і інша історія, не менш жахлива. – Повідомив мисливець.
"Теплим весняним ранком Бята проводжала чоловіка на риболовлю. Риба йшла з моря в гирлі річки повна ікри, і треба було встигнути наловити її, якомога більше.
– Поцілуй сина. – Попросила вона, взявши на руки однорічного хлопчика.
Чоловік засміявся і сказав:
– Повернуся і буду весь вечір його цілувати. А тебе – всю ніч, моя красуня.
До ночі Бята стояла на березі в очікуванні повернення коханого. Лише на п'ятий день люди знайшли уламки його човна і не розуміли, яка біда могла статися з найдосвідченішим рибалкою селища. Такі гарні жінки, як Бята – рідкість в цих краях, та і спадок залишився непоганий: ще два човни, рибальські снасті, будинок та господарство. Проте, втративши чоловіка, всього за місяць з гарної та квітучої жінки, вона перетворилася на сіру стару, ніби горе випило з неї життя. А кому потрібна стара?
Треба було за щось виживати і вона, за невелику плату, здавала селянам човна та рибальські принади чоловіка. Трохи, але все ж таки вистачало.
З приходом зими, жити стало важче. І ось, одного разу морозної ночі, пролунав наполегливий стук у вікно. "Хто тут?" Не почувши відповіді, жінка відчула, що хтось пильно на неї дивиться. Місячне світло освітлювало кімнату. У отворі виднілися голова і плечі її чоловіка. Але якими вони були?! Очі ввалилися і майже не відбивали світло, губи і ніс погнили. Страшна подібність посмішки спотворювала його обличчя, крізь випавші зуби, назовні виповзали слизняки і черв'яки.
– Вийди до мене, моя красуня. Відімкни мені двері. Я прийшов поцілувати сина! А потім – тебе. – Голос належав чоловікові, але він лунав ніби з підземелля.
Бята закричала:
– Геть, чудовисько! Які боги відпустили тебе в цей світ! – Від крику прокинулася і заплакала дитина. Вона схопила малюка на руки, притиснула однією рукою до грудей, а іншою дістала з печі тліючу головню.
– Відімкни! Я все одно до вас увійду! – Надломлений голос мерця став схожим на рик звіра.
Бята ногою відкрила заслінку піддувала, вогонь у печі відразу спалахнув і світло залило кімнату. Все раптом стихло. Мрець пропав. Наступного дня люди говорили, що видно незакінчена справа у її чоловіка тут залишилася. Ось душа і не знаходить спокою. Потрібно знайти тіло і поховати.
Через час всі визнали, що Бяті все це здалося з горя. А може – вона просто придумала? Пройшло більше двадцяти років. І ось, коли навесні риба пішла на нерест повз їх селище, знову пролунав стук у вікно. Тепер уже майже голий скелет, зі звисаючими обривками шкіри стояв у місячному світлі посеред двору.
– Відкрий! Віддай сина! – Просвистів утопленник і зник.
Вранці сива напівбожевільна від страху жінка обійшла всіх рибалок у селі і повідала про свою біду.
– Так! Робити нічого. – Тільки зітхали рибалки, сподіваючись таємно, що все це лише марення старої, що вижила з розуму.
Бята не знаходила собі місця, ніхто їй не вірив, і раптом почула крик сина. Жінка заскочила в будинок і обмерла, під самою стелею у петлі з рибальської мотузки висів її син. Схопивши його за ноги, Бята нестямно заволала про допомогу. На щастя, сусіди були близько, витягнули хлопця з петлі і привели до тями.
– З чого це Маркус поліз у петлю?! Молодий же, здоровий хлопець!
Син лежав на підлозі, тремтіння стрясало його тіло, а Бята побачила у вікно, як кістлява тінь кинулася в ліс".
– Звідки у вас такі подробиці? – Задумливо запитав Есін.
– Я передаю історію так, як почув сам. – Відповів Адвар. – Все ж дивно "хлопець під впливом сили вовка, або куди гірше, самого Сатани, веде армію смертників у невідомому напрямку".
– Можливо і так, але це лише історія.
Мисливці дивилися один на одного.
– Тепер нам тут нічого робити.
Дітар протягнув Адвару кілька шматків золота :
– Це – плата за ваші арбалети.
Очі мисливців жадібно спалахнули.
– У мене є до вас пропозиція. Вірніше – є для вас робота до душі.
– Ти знаєш, де є дракон?
– Так. Величезний індійський дракон. У нього дві голови. Ми його називаємо "Брати". Якщо, звичайно, зараз у вас немає в планах інших небезпечних пригод.
– Ми там, де дракони наганяють страх на мирних жителів. Наше життя – боротьба з подібними істотами. – Стрепенувся Адвар, а за ним і інші.
– Він вимагає жертв, а частіше, бере їх сам вже багато років. Місцеві злякані, якщо зможете їм допомогти – ласкаво просимо, а Монастир все сплатить.
Есін підкинув ще гілок у вогнище.
– А ви куди далі?
– Ми повинні повернутися додому, в Монастир, там наш будинок. Мій друг, Агіас на волосині від смерті. Він затулив мене собою, коли берсерк завдавав удар ножем. Рана смертельна, допомогти можуть тільки некроманти. Вони кажуть, що у нього летаргічний сон. Але нам пора рятувати друга.
Доки вогнище догорало, всі повільно розходилися, Тарсіша сиділа, уткнувшись носом у плече коханого.
– Я чув про берсерків, але зустрічатися з ними не доводилося.
– Це тварюки! – Закричала циганка.
– Так, ми врятували йому життя, але "вовкоголовий", не здатний бути вдячним. Він вміє тільки вбивати, битиметься, навіть смертельно пораненим, до останнього подиху. Я б не радив вступати з ними в бій, вам з ними не впоратися.
– Я так скажу, у кожного свої тварюки на шляху. Ми вбиваємо драконів, чудовиськ, що пожирають худобу і людей, ви – винищуєте берсерків у бою. – Повільно, розтягуючи слова, говорив Адвар. – Дякую вам за допомогу. Якщо хочете, залишайтеся з нами до ранку.
– Завтра нас чекає довгий день.
Від вогнища залишилася лише пара тліючих гілок. Всі розійшлися спати. Пережито багато, але попереду все ще є шлях. Поєдинок був виграний, і тепер ніхто не міг завадити ченцям. Справа залишилася за малим, потрапити в замок.
Дітару хотілося чим швидше повернутися в Монастир, побачити друга живим. Зараз, сидячи біля багаття, він дивився на Тарсішу, милувався нею, слухав оповідання, її пісні і, здавалося, був навіть щасливий. Але це тільки здавалося. Попереду була незавершена справа.
Глава 20
"Чернець знає чого він чекає і поки він чекає, насичує свої очі світлом. Чернець приймає свою долю, якою б вона не була".
Заповідь Двадцята. Кодекс Братства тибетських ченців.
– Що ж ви нам пропонуєте? – Уточнював Адвар.
– Все просто! – Відповіли йому ченці. – Найближчим часом, буде велика війна. Якщо ви битиметеся на нашому боці, ми заплатимо стільки золота, скільки зможете донести на собі. Командири отримають вдвічі більше, а ти – стільки, скільки важиш.
– Цікаво і заманливо говориш, чернець. Я згоден.
– Мало того. – Дітар знизив голос. – Як тільки стінам Монастиря нічого не загрожуватиме, ми допоможемо вам, відправимося разом у ваші землі, дізнатися, що там відбувається і хто за всім цим стоїть.
– Добре. Такі воїни нам згодяться.
– Що ж, домовилися.
Воїни вирушили в дорогу. Ченці йшли попереду, а германці-мисливці утворювали довгу лінію за їх спинами. Розчарування було не в тому, що дракони не існують, а в тому, що мисливці на них виявилися простими найманцями. Але ті тварюки в печері з'явилися неспроста.
Знаючи Aвраала, Дітар припускав, що той може відмовитися платити германцям, але зараз це питання відійшло на задній план. Важливо, що три сотні найманців цілком замінять зрадників ченців. До того ж – вони відмінні стрілки, з гарною зброєю.
Ксилон вже знав про події, що сталися вночі біля стін замку і в лісі. Фалькара і Тарсішу без будь-яких перешкод пропустили в цитадель, ченці зайшли слідом. Проте чекати новоявленого короля їм припало довго. У центрі залу стояв масивний дубовий стіл і високі крісла, там могло розміститися не більше сотні людей. Приміщення було замалим у розмірі, але обставлено багато. На столі безладно були навалені різних розмірів свити, листи, карти. Нарешті, у супроводі чисельної охорони, до них вийшов Ксилон.
– Ви вже пробачте, але справи. Все ж король. – Крива посмішка тонких темно-червоних губ спотворила бліде обличчя.
Це був довгоногий і довгорукий худий чоловік, з великою головою і коротким тулубом, його фізичну потворність доповнювали глибоко посаджені очі і маслянисто-чорне пряме волосся. Він незручно сів на відсунуте крісло, а кілька чоловік охорони встало між ним і ченцями. Не запрошуючи нікого за стіл, Ксилон вимовив якимось старечим голосом:
– Я чув про вас. Ви прийшли за еліксиром. Помирає твій друг.
– Ось, ми принесли залишки того "чудиська", що вбивало мешканців. – Дітар кинув обрубки крил перед собою на кам'яні плити. По всьому залі рознісся сморід. Він одразу помітив, як перелякано здригнувся Ксилон – Мисливці покидають місто. "Місяць Некромантів" має бути в бібліотеці Никромасана, ми прийшли за цією книгою.
Не відводячи погляду від скривавлених шматків чудовиська, Ксилон якось поспішно сказав:
– Добре, добре… Я не хочу псувати стосунки з Агарією, а еліксир для порятунку твого друга я можу зробити і сам. Це буде швидше для вас і краще для нього.
Дітар подивився на Фалькара, той лише потиснув плечами.– Роби, як знаєш!
З колоди карт "Тора", що лежали на столі по його праву руку, Ксилон витягнув навмання карту і показав її всім. – Це мандрагора. Вона наділена величезною магією. Корінь її схожий на людське тіло. Якщо її змішати з вином, то можна зробити сильну отруту або протиотруту, залежно від пропорцій кореня. А якщо додати туди ще і "Кров Дракона", що ви зібрали в лісі, то можна врятувати твого друга.
– Де нам шукати мандрагору?
– Знайти її можна тільки під шибеницею. Волога, що стікає з повішеного, дає життя і силу цій рослині.
– Де знаходиться шибениця?
– Немає у нас більше шибениць. Були раніше в місті, але їх спалили. Ми використовуємо інші способи страти. – Криво посміхаючись, Ксилон провів нігтем великого пальця собі по тонкій шиї. – Але залишилася остання, в підземеллі цього замку. Її затопило підземними водами, але тобі це не складе труднощів.
Король пройшов через зал і відкрив у підлозі невеликий люк. Звідти було видно кілька східців, інші ховалися під водою. Дітар засумнівався. Вода в темному підвалі могла таїти багато небезпек, та і вірити на слово такому, як Ксилон він не збирався.
– Всього три-чотири людських зростання, максимум п'ять, вниз по гвинтових сходах, далі кругла кімната з шибеницею по центру.
Дітар зняв одяг і лише з ножем підійшов до люка.
– Я не запитуватиму, навіщо вона вам була потрібна під землею. – Майже без сплеску чернець пішов під воду. Він став, як би дертися вниз по східцях, благо вони були із старого потрісканого каміння і не дуже заросли мохом.
Ксилон, піднявшись, підійшов до невеликого поглиблення в стіні. Там стояв великий пісочний годинник. Пішла перша хвилина. Піщинки швидко висипалися. Охоронці короля винесли останки дракона. І раптом Есін згадав, що в такій же печері він вже був.
– Там були такі ж сходи, що ведуть в зал з тварюками. – Подумав чернець. – Так от хто за всім стоїть? Цей Ксилон страшніше чудовисько, ніж знищені нами в печері. Він їх творець!
Пісок невблаганно відлічував секунди, що переходили в хвилини. І ось король-некромант підійшов до люка і закрив його на засув.
– Іноді так буває, коли хочеш когось врятувати, можеш загинути сам. Я люблю відкривати і закривати ці двері особисто. Найсильніші нирці не могли навіть до шибениці доплисти, не то щоб корінь дістати.
Есіну не треба було озиратися, щоб побачити вістря копій, приставлені до грудей Тарсіши і Фалькара.
– Це було твоє чудовисько. Ти і не намагався надавати нам допомогу, правда? Якщо ми загинемо тут, ніхто нічого і не дізнається. – Есін вже був готовий напасти, але пропустив відповідний момент. Сильний удар по голові заглушив усі його думки, і коваль впав на кам'яну підлогу, впустивши наполовину оголений меч.
З кожною сходинкою чернець опускався все нижче і нижче, поки не наштовхнувся на дерев'яну опору. Напрочуд було, що від стін виходило слабке мерехтливе світло, і Дітар добре бачив куди плисти. Ось вже і поперечна балка шибениці. Запліснявілий мотузок з порожньою петлею колихався у воді. Внизу під нею – купа кісток і людський череп – все, що залишилося від шибеника. Поряд з останками виднілася необхідна рослина, щільно вросла своїми коренями в підлогу. Ще мить, і ніж ченця встромився в щілину між камінням підлоги. На щастя, камінь піддався зусиллю, виштовхуваний знизу великим білим кореневищем рослини. Ще два удари ножем, і з коренем у руці він почав підйом. Тепер тиск тягнув ченця на дно, здавалося, невидимі руки впиралися йому в голову, не даючи спливти.
Коваль лежав з розбитою головою на кам'яній підлозі. Тарсіша плакала, відмовляючись вірити, що все може закінчитися тут. Фалькар, схрестивши руки на грудях, опустив голову і стояв абсолютно нерухомо.
– Не плач, красуня, – заговорив з нею некромант – твоє життя поза небезпекою. Ксилон не вбиває людей, а лише насолоджується їх стражданнями.
Пролунав глухий удар знизу. Через кілька митей другий – дещо слабший, третій – зовсім ледве чутний. Дітар став завдавати ударів по старезних дошках люка, щоб пробити перешкоду. З першим ударом він випустив майже все повітря, але не здавався та продовжував. І тільки на п'ятий раз він проломив дошки, поранивши руку в декількох місцях.
Циганка підбігла до люка і відкрила засув. Її тут же відштовхнула варта. Всі побачили, як тіло Дітара стало повільно занурюватися углиб. По знаку короля один зі стражників кинувся в воду і виштовхнув ченця нагору. Того відразу ж підхопили під руки і витягнули назовні. В руці був затиснутий дорогоцінний корінь. Ксилон, був здивований неменше інших. Він підбіг до Дітара і, наступивши тому чоботом на передпліччя, вирвав мандрагору з його руки. Зі своєю здобиччю він пройшов знову до свого столу.
Тарсіша рухнула на коліна у тіла коханого і стала намагатися його відкачати. Фалькар прийшов до неї на допомогу. Стражники подивилися на короля і той дозвільно махнув рукою. Зусиллями двох, з рота ченця скоро хлинув потік води, він вдихнув повітря, надривно закашлявся і розплющив очі.
– Десять хвилин під водою. Дякую за мандрагору, і особливо – за драконівську смолу. Раз ти не помер, тоді продовжимо. – Ксилон взяв карти і став їх перемішувати. До залу ввійшли охоронці.
– Ми впіймали жінку. Вона намагалася проникнути в замок.
– Добре, буде веселіше, і у мене з'являться не одна, а дві пантери. – Старечий сміх віддавався луною від високих зведень замку. – Приведіть її і всіх інших учасників нашої гри. Дізнаємося, що їй треба. Не щодня жінки самі просяться до нас. Раз всі чудовиська вбиті – потрібно робити нових.
Він дістав з колоди карту з витіюватим знаком "13", що означала смерть. Щоб воскресити твого друга треба заплатити ціну, розумієш?
– Ні! – Дітар вже майже віддихався і тепер спідлоба, повільно повертаючи голову, оглядався навколо.
– Щоб Агіас жив, ти повинен віддати своє життя. По-іншому еліксир зробити не вийде. Баланс має бути відновлений. Один помирає, інший – оживає, але я б сказав, прокидається. Що ти вирішив?
Дітар давно знав відповідь на це питання. Ось тільки чи можна довіряти слову такої підступної істоти, як Ксилон?
– Я згоден.
Тарсіша рукою закривала йому рот:
– Він вб'є нас усіх.
У цей момент кілька охоронців ввели Некромасана і Мірану.
Настало мовчання. Всі лише переглядалися один на одного і намагалися знайти відповіді. Ксилон, здавалося, отримував насолоду, спостерігаючи за тим, що відбувається. Він упивався своєю владою над людьми.
Дітар зробив крок до Ксилона. На його шляху відразу виявилися четверо охоронців, які виставили вперед списи. В інший час та в іншому місці, це не стало би перешкодою для такого воїна, як Дітар, але тут знаходилося багато близьких йому людей.
– Я згоден віддати життя. Готуй еліксир.
– О-о. Це не займе багато часу. Все дуже просто: трохи соку мандрагори, стільки ж "драконівської крові"… так… нагріваємо у долонях. Вино… ще трохи. Що ж! – Ксилон переможно подивився на Некромасана. – Навіть ти не зміг би зробити еліксир краще! Залишилося лише додати крові! Зараз ми випробуємо силу еліксиру, щоб ви всі могли переконатися в моїх здібностях!
Фалькар підійшов до столу і розбив пісочний годинник. Скло розсипалося і розлетілося убоки. На піску він написав лише одно слово: "Винен"? Цей напис призначався для Некромасана, він тут же його прочитав, і підняв голову на Фалькара. Їх погляди зустрілися, і некромант негативно похитав головою. Цієї відповіді Фалькару було досить. Тарсіша підійшла до Дітара, простягла долоню, в якій був вкладений ланцюжок. Дітар подивився на її обличчя. Циганка почервоніла. Йому все стало зрозуміло.
– І все-таки вона злодійка – сказав собі Дітар, він пішов до Ксилона і почав знімати сорочку, але як тільки брехливий король відвернувся, чернець накинув її йому на голову. Той оступився до Тарсіши, і тоді вона вдарила його по очах ланцюжком. Ксилон намагався зупинити кров руками і кричав, але всі зрозуміли, що він осліп. Він відступив до вікна і наштовхнувся на Мірану. Вона вихопила у нього кинджал, перерізала йому горло і штовхнула в вікно. Стражники накинулися на неї, але дівчина перетворилася на холоднокровного вбивцю.
Вона чудово ухилялася від ударів, і працювала своєю зброєю, як жалом, завдавала точних і сильних ударів. Стражники навіть не встигли покликати на допомогу, за пару хвилин вони всі були мертві.
– Мірана допоможи іншим, охорона може прийти будь-якої хвилини. – Сказав Есін, але дівчина лише розсміялася.
– Я не Мірана, мене звуть Магуран. – Зізналася дівчина. – Я дякую вам за допомогу.
– Що це все означає? – Голос Дітара звучав дзвінко, і він був здивований черговому повороту в цій історії.
– Все просто. – Посміхнулася вона. – Я працюю на Книготорговця, а ви допомагаєте мені виконати його доручення.
– І що ж ти для нього повинна зробити, невже вбити Ксилона?
– Смішно! Я знайшла місцерозташування Агарії! Туди я і повинна доставити жертву. – І дівчина показала карту, ту саму, яку їм дав Серафім.
У цю єдину ніч, коли вона віддалася Есіну, вона і змогла її викрасти.
– Щоб вкрасти карту, тобі не обов'язково було лізти в моє ліжко. – Грубо відповів Есін, почуваючи себе обдуреним і використаним. – Карта була в Дітара, а не у мене.
– Я була з тобою, але не стала твоєю! Я отримала те, що було треба мені. Все справедливо.
– Звичайні люди називають це …
– Я не звичайна людина! Я одна з кращих вбивць у світі! Та і взагалі, що ти знаєш про…?
Есіну було важко стримувати свої емоції:
– Зовсім не боляче коли почуття не взаємні.
– Коли вони взаємні – дуже боляче.
– Що ти тепер з нами зробиш, вбивця, га?
– Ви мені не потрібні. Я зараз зізналася, щоб ви були готові до наступної зустрічі зі мною. – Магурана зробила кілька кроків до Есіна і блискавичним ударом кинджала зробила йому невеликий розріз над лівою бровою. – Шрам тебе прикрасить, будеш частіше мене згадувати.
Есін зрозумів – вона не бреше, і тепер знав, що потрібно робити. Мірана не повинна забрати карту. Тепер можна знову ризикнути всім. У цей момент вона закричав на все горло: "Аа-а", ніби від болю. Він знав, що зараз увірвуться стражники. Так і сталося, ось тільки коли двері відкрилися, в них забіг тільки один охоронець. Магурана кинулася до вікна, Тарсіша стрибнула на нею, щоб затримати. Тоді вона схопила Тарсішу за волосся і відштовхнула настільки сильно, що та, пролетівши половину зала, впала на підлогу. І тут охоронець заніс меч над циганкою.
Дітар знову став перед вибором. Рятувати карту або кохану. Він схопився на стіл і, відштовхнувшись ногами, накинувся на нападника. Чернець вдарив його лобом у голову з такою силою, що той впав без свідомості. Фалькар кинувся до його меча і почав звільнятися від мотузок. Тарсіша підняла осколок годинника і накинулася на Мірану, порізала їй обличчя, так і не дала їй вистрибнути в вікно. За дверима були чутні кроки охорони. Дітару і Есіну довелося їх затримати. Магурана, із скривавленим лицем, раптом сховалася за вікном.
Охорона почала виламувати двері. Есін переглянувся з Дітаром і, отримавши схвалення, схопив Тарсішу за руку і вони вистрибнули слідом за Міраною. Дітар стримував натиск охорони, а Фалькар звільнив Некромасана, і сказав, що вже можна впустити охорону.
– Ксилон мертвий! І я знову ваш король! Тільки що, через це вікно, втекла дівчина, вона небезпечна злочинниця, її потрібно негайно зупинити. Виконувати! – І охорона сховалася так само швидко, як і з'явилася.
Некромасан напрочуд швидко підійшов до столу, взяв ніж, яким був вбитий Ксилон. На ножі була кров:
– Цього вистачить. Ти був здібним учнем Ксилона. – Повільно говорив Некромасан, збираючи в посудину кров, що все слабкіше стікала з ножа. – Учнем некроманта, але не короля. Ти правильно приготував еліксир.
Некромасан додав бракуючий елемент у суміш, вилив усе в невелику пляшечку, а залишки рідини виплескав собі на долоню і притиснув її до рани охоронця, що помер. Через мить той поворушив рукою, потім ногою…
– Еліксир у нас, знак "13" спрацював, підійшла і смерть Ксилона, точніше – його кров. Життя – за життя! Дякую тобі, Дітар, без твоєї допомоги я не повернувся би на трон.
Пошуки Магурани не дали результатів. Варта продовжувала обшукувати кожен будинок. А ченцям був час повертатися. Усі четверо осідлали коней і виїхали за ворота.
Не проїхав і пари кілометрів, вони зупинилися відпочити. Останні події зовсім вимотали їх. Тарсіша і Фалькар постраждали менше за всіх, тому зайнялися упорядковуванням поспішно зібраного спорядження і зброї. Добре, що не забули мисливські арбалети. А тут і самі германські бродяги завітали!
Про їх наближення дав знати гучний спів. Мелодія була проста, груба, але дуже відповідна. На галявину, по троє в ряд, виїжджали вершники. Кожен на поводі вів одного – двох коней, з великими мішками особистих речей. Всі вони добре випили і були щасливі.
– А ось і наші нові друзі. – Язик Адвара трохи заплітався. – Ми знали, що скоро вас наздоженемо.
Тільки зараз Дітар і Есін помітили вдалині стовп чорного диму, що розсіювався. Простеживши за їх поглядом, Адвар розреготався.
– А?! Гніздо дракона. Спалили ми тих чудовиськ, вирішили їх не забирати. Мерзенне було місце, але вогонь його очистить. Місту нічого не загрожує.
Рішення повернутися з найманцями далося Дітару нелегко. Рада дванадцяти кантрі ченців може не схвалити цього, і тоді вже нікого живим з Агарії не випустять. Дітар поспішав у Білокам'яний. Його рішучість і сила духу, якщо не переконали, то змусили германців не відставати. В джунглі загін увійшов з сутінками. Адвар порівнявся з Дітаром і сказав:
– Ми почали втрачати людей! Вже четверо провалилися кудись, і ми не можемо їх знайти! Давай зробимо привал і розпалимо вогнища.
Дітар розумів, що мисливці, не звичні до джунглів Агарії, не зможуть пройти їх без втрат навіть вдень. А тим більше вночі.
– Добре. Але скажи людям, що ми виступаємо, як тільки небо стане сірим.