Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
– Я так далеко не загадую. – Відповів Дітар.
– Від долі не втічеш.
– Не треба від неї тікати, Агіас. – Підбадьорював його друг. – Треба її прийняти. А прийняти свою долю означає, взяти її в свої руки. А в такі руки, як в тебе, я б і свою долю віддав.
Чернець посміхнувся і поплескав Дітара по плечах.
– Якщо моя доля, вбивати ящерів, – засміявся чернець, – то я сам за нею побіжу.
– Це судно нікуди не попливе. – Переконливо сказав Дітар. – Ми з тобою виплутувалися з багатьох колотнеч, але вибратися з-під землі, буде не простим випробуванням.
Черговий звук перервав бесіду ченців. Шлюпки були спущені на воду і готові. Ченці занурилися в першу і поплили. Агіас подивився вгору, а Дітар на свого друга.
– Побачимося на березі. – Крикнув чернець, і погріб веслами в бік суші, хвилі погойдували шлюпку з ченцями.
Наступний човен вже вантажився і Дітар не втрачаючи часу, пішов в каюту капітана. Сатана був "слизьким", і Дітар не хотів випускати його із вигляду надовго. Адже його поведінка і манери були підозрілими і насторожували.
– Чому він взагалі погодився плисти. – Роздумував чернець, крокуючи по палубі в бік капітанової каюти.
Знову ті ж двері скрипнули, і чернець зробив крок до кімнати. Стукатися він не збирався, але цього разу його чекав сюрприз. В каюті було темно. Зайшовши в середину, чернець нічого не бачив. Він потер очі руками, сподіваючись, що це допоможе. Невеликий силует з'явився в темряві. Він пройшов ближче і знову потер очі. Як тільки зір до нього повернувся, чернець побачив на підлозі, пов'язану Тарсішу. Руки і ноги дівчини були скуті мотузкою, а в роті був шматок ганчірки, що не давав їй покликати на допомогу.
Вона була при тямі і, побачивши свого коханого, її очі наповнилися сльозами. Дітар був в шоці.
– Вона весь цей час була на кораблі! – Зазвучало на думці в ченця. – Це Сатана вдарив мене по голові та викрав її!
Дітар не міг змиритися з думкою, що він сам доставив її на цьому кораблі до ящерів. Він підбіг до неї і в цей момент двері зачинилися. Чернець обернувся на звук і отримав черговий удар по голові.
Сатана ховався за дверима і коли чернець зайшов, він скористався моментом. Дітар втрачав свідомість.
– Ох, Дітар. – Насміхався Сатана. – Не так складно постукати перед тим, як увійти. Ти не захотів стукати, тому я стукнув тебе.
Тарсіша спробувала закричати, але вийшло лише мукання.
– Не бійся, Дарина, – звернувся капітан до дівчини, – він не помер. Навіщо мені його вбивати, я нікого не вбиваю, а він ще згодиться.
Він нахилився і закинув її собі на плече. Дівчина виривалася і намагалася вдарити його, але Сатана не звертав на це ніякої уваги. Насвистуючи в своїй грайливій манері, він поніс її до останнього човна, що залишився. Знайомий свист, доносився до Дітара, але чув він його все менше, і згодом настала тиша.
Три човни пливли до суші. Агіас і кілька ченців були майже біля самого берега, за ним, метрах в ста, пливли інші ченці, і в самому кінці шлюпка з двома пасажирами – Сатана і пов'язана Дарина. Він кинув її в човен, не піклуючись про її м'яке приземлення, падаючи, дівчина вдарилася головою і втратила свідомість. Капітанові, це було тільки на руку. Вони відплили від судна на деяку відстань, але до берега, ще було пристойно.
Тримаючись за голову і шатаючись, Дітар вийшов з каюти. В голові дзвеніло. Пам'ять відновлювалася фрагментами. Навкруги нікого не було. Дітар озирнувся в пошуках човна, але не залишилося жодного. Він підійшов до корми і побачив вдалині Сатану.
– Відпусти Тарсішу! – Закричав з всієї сили чернець.
– Ну яка це Тарсіша, – прокричав у відповідь капітан Сатана, – це Дарина! Донька царя Соломона! Законна спадкоємиця на трон! Хто з нею одружиться, той стане наступним Царем Світу!
– Ти зрадник!
– А ось і ні. Ми домовилися, що я доставлю тебе на цей берег, і ти тут. Ти хотів врятувати Тарсішу і ось! – Відпустивши весла, він показав на дівчину, що лежала, в човні. – Рятуй же її! Я виконав свою частину договору.
– Я вб'ю тебе! – Продовжував кричати Дітар.
– Спробуй. – Поправив його Сатана. – Я не потерплю ще однієї невдачі! Тільки не тут!
– Не тут, так в іншому місці. – Сказав Дітар і вже збирався пірнути у воду і плисти за шлюпкою, як голос Сатани зупинив його.
– Краще тобі залишитися на судні, чернець. – Кричав він, спливаючи все далі. – Для твого ж добра, Дітар!
– Що?
– Подумай, як ти рятуватимеш своїх друзів з цього проклятого берега. На чому? Рятуй корабель – ззаду туман!
Чернець обернувся і зрозумів, що блакитний туман вже занадто близько, частина корабля вже почала пропадати в ньому. Він був густим і щільним, що робило його фізично відчутним. Дітар знову обернувся на спливаючий човен з Тарсішею, вона була вже занадто далеко. Шум весел все ще доносився до ченця, але кожного разу він ставав тихіше, а коли туман поглинув і ченця, то і зовсім затих.
Хмара туману приховала судно і ченця в своїх обіймах. Ні світло, ні звук не могли пробитися через його густоту. Дітар намагався роздивитися шлях до каюти, але не міг побачити навіть власні руки. Тримаючись за перила, він спробував намацати хоть щось. В вухах задзвеніли різні голоси. Дітар впав на підлогу. Звук перетворився на гул і він бачив, як у тумані іноді сяяли синюваті блискавки.
– Що відбувається? – Питав себе чернець.
Дітар лежав на підлозі і чекав коли туман розсіється. Після розповіді Сатани про ці хмари, він міг опинитися зовсім у незвіданому місці. Через хвилину Дітар зумів розгледіти дерев'яну підлогу, а потім і свої руки.
– Туман йде. – Завірив себе чернець і підвів голову.
Дійсно, хмара проходила далі і Дітар поступово зміг роздивитися судно і його деталі. Він встав на ноги і вдивлявся на берег. Туман все ще заважав бачити так далеко, і суші не було, але розгледів жовто-червоні вогні. Берег рептилоїдів горів вогнем. Шлюпок більше не було. Ні Сатани, ні Тарсіши, ні Агіаса з ченцями.
– В тумані час перевертається з ніг на голову. – Згадав слова Сатани Дітар. – Де ж я тепер? Скільки часу пройшло? Що сталося?
Гучний звук перервав роздуми ченця. Позаду, сурмили в ріг, і чернець обернувся на джерело звуку. Перед ним з'явилася ціла флотилія військових кораблів. Сотня судів, пливли прямо до палаючого берега. Вони з'являлися зі всіх боків. Зліва, зправа, ззаду і навіть попереду. Раптом чернець виявився оточений.
– Друзі це або вороги? – Подумав чернець і забіг на капітанський місток. Воювати самостійно на цьому судні було неможливо, але і бігти було нікуди.
Такі люди, як Дітар не знали слова "здатися", тому чернець готувався стояти до кінця. Дітар придивився і побачив прапор, де Ханой Побідоносець вбиває змія. Чернець не встиг зміркувати, що відбувається. Вже через кілька хвилин кораблі були зовсім поряд і готували свої абордажні крюки. Дітар витягнув свій меч і встав до штурвалу. Тепер він капітан, і без бою корабель не віддасть!
Глава 76
"Чернець не покине поле бою, доки війна не закінчена".
Заповідь Сімдесят шоста. Кодекс Братства тибетських ченців.
Флотилія розташувалася навколо судна ченця. Великі трищоглові кораблі стояли впритул, і Дітар міг бачити озброєних солдатів. Списи, сокири, мечі, луки і багато іншої зброї було в руках моряків. Вони явно були готові до будь – яких видів нападу. Не встиг чернець спуститися з містка, як на борту з'явився перший загін солдатів. Дітар приготувався до оборони, але воїни не нападали. Вони розбрелися по кораблю, обшукуючи його і займаючи різні рівні судна. За ними з'явилися інші і вже через кілька хвилин, корабель був забитий воїнами.
Чернець був на сторожі, але атакувати першим не збирався.
– Цей корабель наш єдиний шанс повернутися назад. – Роздумував Дітар. – Не можна допустити, щоб з ним щось трапилося.
Він окинув поглядом флотилію і ще раз здивувався кількості кораблів. Сотня, а може і більше військових судів насувалася, як хмара на берег рептилій.
– Чернець! – Окликнув Дітара один з солдатів.
Дітар промовчав.
– Ти тут один? – Знову запитав його солдат.
– А ти знайшов ще когось? – Перепитав Дітар.
– Ханой чекає тебе! – Знову повідомив солдат, і чернець розслабився.
– Ви армія Агарти?
– Саме так. Ящери заплатять за те, що зробили з Соломоном.
Дітар підійшов до солдатів, не ховаючи своєї зброї.
– І далеко зараз Ханой? – Поцікавився новий капітан судна.
– На своєму кораблі. – Відповів моряк. – Ми проведемо тебе.
Солдати спустилися в невеликий човен. Дітар сів поруч. Моряк погріб у бік найпершого корабля. Він був більше інших і йшов попереду, ведучи за собою армію. Три великі щогли тримали вітрила білого кольору. Висота судна була метрів до десяти, довжина не менше шістдесяти. Він містив у собі більше солдатів та вантажів, ніж будь – який інший корабель. Підгрібаючи впритул до його борту, моряк склав весла і голосно свиснув. Вгорі з'явилася лиса голова, яка тут же зникла.
Після неї в ченця полетіла мотузка, від якої йому прийшлося ухилитися.
– Підіймайся! – Сказав йому солдат, Дітар схопився за кінець і подерся вгору, впираючись ногами в борт судна.
Слідом за ним поліз матрос і його напарник. Виявившись на палубі, він одразу потрапив в обійми Ханоя. Потужними руками командир війська притиснув ченця до себе і зробив кілька хлопань по спині.
– Ти саме вчасно. – Сказав Дітар.
Ханой випустив його з обіймів і сказав:
– Справжній чоловік, давши слово, завжди тримає його.
– Але чому ти передумав? – Здивувався чернець. – Адже ти не хотів плисти!
– Потрібно завжди приймати сторону своїх. – З посмішкою сказав Ханой і додав. – Але це ми обговоримо потім, між собою.
– На раді я бачив, що в тебе вже є план. Авраал був правий, коли говорив, що тобі не потрібні наші поради, що ти сам вирішуєш.
– Свої найпохмуріші часи життя я переживав в повній самотності. – Відповів Цар Світу.
Чернець згадав про те, що сталося перед тим, як він потрапив у туман і помінявся в обличчі.
– Скільки часу минуло?
– Менше дня, я відразу попрямував за вашим кораблем.
– Чому ти був такий впевнений, що я встигну врятувати Сатану і, тим більше, що він погодиться плисти? – Знову здивувався чернець.
Ханой посміхнувся:
– Мені потрібний був капітан, і він у мене був. Сатана провів нас через Підземне море. Мені б він точно відмовив, а ти впорався. Я своїх ніколи не кидаю.
– Ви б і не дали йому померти, одже, кат чекав коли я його зупиню?
– Звичайно. А за удари батога – особлива вдячність. Кат би і так його відпустив.
– Старі борги. – Пробурмотів чернець. – Тарсіша була на його кораблі!
– Я це теж знаю. Нічого не відбувається без мого відома. Я рад, що все сталося саме так, як сталося.
Настала пауза. Дітар мовчав. Він відчував, що його використали і ризикували Тарсішею заради особистих амбіцій.
– Сатана і Ханой. – Подумав чернець. – Вони один одного варті.
– Ти хочеш мені щось сказати?
Дітар видихнув:
– Накажіть кораблям остерігатися туману. Він міняє хід часу.
– Хмм… – Зазвучало з вуст Царя. – То "Хуві" – це туман?
– Я не знаю. Вірити небилицям Сатани або ні, вирішувати вам. "Хуві" це чи ні, але цей туман небезпечний.
– Чому ти був на кораблі один? – Раптом запитав його Ханой.
– Сатана! – Лише відповів чернець.
Ханой злегка посміхнувся і кивнув головою.
– Я потрапив в цей туман і мій час не змінився. Але він змінився на березі! Залишилося тепер дізнатися, скільки часу пройшло там. – Сказав Дітар, показуючи рукою на берег.
Ханой вдивлявся в берег, що наближався. Спалахи вогню освітлювали повітря над скелями.
– Що ж там відбувається? – Роздумував Ханой.
– Агіас і ченці вже давно там. – Сказав Дітар, неначе прочитав думки командира.
– Що ж, тоді треба їм допомогти. – Відповів Ханой і віддав наказ готуватися до висадки.
– Передусім, потрібно скласти подальший план дій.
– Це зробимо по прибуттю. Якщо ти кажеш, що туман такий небезпечний, то думаю, не варто затримуватися на воді.
Безліч воїнів веслували до суші. Шум ударів весел об воду заглушав звук моря. Вони, як зграя ворон, летіли до своєї здобичі. Солдати відпливали від кораблів, тоді як перші шлюпки вже добиралися берега. Все море, видиме з берега, було заповнене воїнами Агарти. Човни, один за одним, підпливали до берега, обминаючи скелі, що стирчали з води, і вивантажували солдатів на і так заповнений берег. Темний пісок був втоптаний важкими чоботами моряків. Свої шлюпки вони витягували на сушу і складали одна на одну, щоб звільнити місце для причалу.
Ханой і Дітар були в числі перших, що ступили на землю рептилій, після ченців і Сатани. Загони Ханоя швидко оглянули найближчі зарості джунглів на наявність засідок чи слідів пасток, але все виявилося чисто.
Коли велика частина людей вже була на березі, Ханой дістав карту і розстелив її на плоскому зрізі каменю.
– Зараз ми тут. – Показав пальцем командир. – Відомостей про цю місцевість не так вже і багато, тому карта досить приблизна.
Солдати збиралися навколо нього і уважно слухали. Шум метушливих моряків, що тягнули з моря свої човни їм ніяк, не заважав. Людей ставало все більше.
– Першочергове завдання – розвідати місцевість. – Продовжував Ханой. – Ми на території ворога, а значить перевага на їх стороні.
– Треба знайти Агіаса і ченців. – Сказав Дітар. – Ми втратили час. Можливо вже йде бій.
– Бій з ящерами складно вести так довго. Якщо це був невеликий загін, то навряд чи ми знайдемо навіть їх тіла. – Підтримав його інший солдат. – Скільки їх було?
– Було півтора десятка ченців і десь десяток людей Сатани. – Відповів Дітар.
Солдати зробили сумні обличчя. Їх вигляд видавав їх думки, і чернець це помітив.
– Один тільки Агіас коштує вашої половини! – Різко сказав Дітар. – Недооцінюйте сили моїх друзів, вони живі і я в цьому впевнений.
Голос ченця звучав переконливо, але солдати насилу могли повірити, що двадцять чоловік витримають бій з армією Сарафа.
– Вважатимемо, що вони живи. – Сказав Ханой на захист Дітара. – Ми їх шукатимемо, але якщо це буде безуспішно… – Він зробив паузу і його голос зазвучав тихіше. – Якщо ні, то просто підемо далі.
Дітар нічого не сказав. Стан справ не дозволяв проявляти слабкість духу. Війна вимагає жертв і смерть близьких не має бути причиною поразки.
– Поселення рептилій знаходиться за цим хребтом – він перевів свій палець вище по карті і зупинив його на невеликому візерунку в плані міста. – Тут ми зустрінемо активний опір, тому важливо зайти зі всіх флангів, щоб взяти їх в кільце.
Солдати, яким було видно карту, і що вона зображувала, кивали головою, погоджуючись зі словами командира. Ті, хто стояв позаду, могли лише чути те, про що говорить Ханой.
– Ящери дуже сильні, вони б'ються грубим загостреним металом і завжди атакують в лоб.
– Але їх розміри вражають. Три метри проти моїх двох, а то і менше. – Говорив матрос.
– Якщо ти боїшся загинути, то пливи назад. – Відповів йому Ханой.
Всі навкруги мовчали. Ханой піднявся на камінь, щоб його було видно зі всіх боків.
– Ми пливли сюди, щоб наші рідні не пізнали того, що пізнаємо тут ми. Для того, щоб на нашому березі, не пролилася жодна крапля крові. Ми помремо тут і тут же поховаємо рептилій. Ви будете героями, але багато героями посмертно. Готові, піти на це?
– Дааа! – Зазвучало в натовпі.
– Готові, стояти до кінця?
– Дааа! – Знову кричали воїни.
– Тоді я битимуся з вами до останнього. Поки останній з вас зможе тримати меч, я свій не опущу. Ми будемо битися разом і разом отримаємо перемогу.
Ханой зістрибнув з каменю і кругом пролунав солдатський шум. Воїни стукали зброєю, сурмили в ріг і вигукували військовий клич.
– Ханой Побідоносець принесе нам ще одну перемогу. В нього немає страху, тобто і у нас його теж нема.
Воїни Ханоя пробираючись крізь зарості джунглів, прорубували собі шлях вперед. Дерева та кущі спліталися між собою в щільну зелену стіну, і рухатися було складно. Кілька годин руху в напрямку до поселення ящерів привели їх до першої знахідки. Чотири тіла ящерів лежали в купі накриті широкими пальмовими листами. Швидше за все, це був один із загонів розвідників, які стежили за берегом. Недалеко звідси, у рептилій була шахта, по здобичі сировини для виробництва заліза.
Гірська порода берега була багата ресурсами, тому його охороняли дуже ретельно. Дітар озирнувся навколо і його погляду попався слід. Пом'ята трава і зламані гілки вказували на рух людей. Ящери залишали великий слід, і земля вминалася під їх вагою набагато глибше. Дітар свиснув, і до нього підбігли кілька солдатів.
– Вони були тут. – Ствердно сказав Дітар. – Треба рухатися далі.
Воїни кивнули, і попрямували по сліду. Тисячна армія розтягнулася на сотні і сотні метрів. Поглиблюючись в гущавину, вони пройшли вже кілька кілометрів.
– Джунглі повинні скоро закінчитися. – Подумав він і пішов далі. – І взагалі звідки тут дерева? Це берег скель і каменів.
Ханой виявився правий, і за годину густина лісу значно зменшилася, і солдати почали, виходить на поле. Трава під ногами вже була суха. На полі лежали величезні камені. Вони були розкидані хаотично по всій площі. Через поле йшла стежка, витоптана їх попередниками. Попереду горіли вогні. Яскраво жовте полум'я освітлювало далечінь. Дітар вдивлявся, там явно йшов бій, а це означало лише одне – ченці ще живі!
Довга лінія озброєних солдатів йшла назустріч армії Сарафа. Огинаючи валуни, воїни дісталися до лінії оборони. Ченці побачили армію, що наближається. Агіас вдивлявся, чекаючи побачити свого друга серед інших воїнів.
– Рад тебе бачити, Дітар! – З посмішкою заговорив чернець.
– Я теж, брат! – Відповів Дітар – Що у вас тут відбувається?
Агіас витер обличчя долонею, змахнув краплі поту з лоба.
– Нещодавно все горіло справжнім полум'ям. Повітря просочилося димом і гаром. Наш загін вже півдня стирчить тут в каміннях за валунами, в очікуванні тебе. Зараз затишшя, після чергового бою.
– Стільки часу пройшло, а мільйона рептилій не видно? – Перепитав Дітар.
– Так. Вбили пару десятків тварюк, але нічого особливого. – Кивнув Агіас. – Де ж ти так затримався?
– Я потрапив у туман, – пояснив чернець, – в ньому час рухається хаотично, для мене пройшло не більше п'яти хвилин.
Агіас хотів було здивуватися, але був занадто втомленим для цього.
– Ми тут теж потрапили в туман після вогняних куль, які здіймають хмари із землі і пилу. Вони виходять по кілька штук звідти. – Розсміявся Агіас і показав рукою вперед. – На війні час теж рухається хаотично.
– Що найстрашніше на війні? – Запитав чернець свого друга.
– Це моменти за п'ять хвилин до атаки. Вони завдовжки у вічність. Ти сидиш і кажеш: ‘’Ханой, допоможи мені вижити’’.
Солдат ставало все більше. Вони розпитували ченців, про останні події, і ті ділилися.
– Ми знаходимося на самій межі із замком Сарафа, і тут пахне смертю та сіркою. Періодично окремі загони рептилоїдів намагаються прориватися, але ми відкидаємо їх.
– Багато у вас втрат? – Розпитували солдати.
– Не так вже і багато, тому, що нас самих не багато. Пару годин тому вогняною кулею знесло голову слузі Сатани, який подавав нам зброю і стріли. І дня не протягнув, бідолаха. Зараз все тихо. Вдалині часом у повітря здіймаються стовпи полум'я – вони щось випробовують з вогнем.
– Нова зброя?
– Або стара. Ми ж про них нічого не знаємо.
– Ну, а які плани у вас були? – Просив матрос. – Ви ж не могли знати, що прибуде ціла армія.
Ченці посміхнулися.
– Армія прибула ще до вас. – Маючи на увазі свій загін Братства. – Наш план – битися, а що буде потім, одному Ханою відомо.
– Ви божевільні!
– І тому – все ще живі! – Відповів чернець. – У армії Сарафа є катапульти та великі арбалети. А також вогняні снаряди, які розлітаються на великі відстані і вбивають своїми уламками всіх навколо.
Пройшло близько двох годин, були розставлені намети і підготовлені додаткові міцні споруди. Зброї і їжі вистачало на всіх. Вогнища горіли. Солдати Ханоя вже зайняли свої позиції і були готові до відображення атак ворога.
– Гадаю, що цього разу, ми до атаки вогнем готові. – Заявив Агіас.
– Що це за вогонь? – Поцікавився Ханой.
– Він горить дуже довго і лише червоним кольором. Вперше він на нас обрушився біля виходу з джунглів. – Чернець показав у той бік, звідки прийшла армія – там все вигоріло.
– Я не знаю, чим вони метають снаряди такої величини. – Продовжував Агіас. – Ми просто чуємо гул і бачимо, як летить метеорит нам на голови.
– У вас були ближні сутички з цими тварюками? – Запитав ченця Ханой.
– Так. – Відповів той. – Спочатку ми думали, що далі літаючих куль вони не підуть, але потім ми отримали несподіваний удар практично з тилу!
Ченці були втомленими і мовчали. Тільки в Агіаса, ще були сили на розмови.
– Як думаєш, Дітар, ми вийдемо з цієї бійні живими? – Запитав він свого друга. – Війна тільки недавно почалася, а в мене вже з’явилися сумніви.
– Про що ти кажеш? – Уточнив Дітар.
– В нас навіть стріл залишилося зовсім мало, як же ви вчасно. Ханой не забув про наше існування.
На вулиці холодає, вітер посилюється, потрібно встромити кілки в краї намету, щоб не здуло. Вогнище на вулиці вже потухло і тепер навкруги стало темно.
– Пізно вже, потрібно виспатися. – Агіас зняв чоботи і приліг.
– Армія прибула, тепер ми обов'язково впораємося. Як же ви тут цілий день протрималися? – Продовжував Дітар з сонним другом.
Агіас вже не відповідав на питання, мабуть зовсім заснув. Настала тиша. Мовчання різало вухо.
– Ти чуєш? – Запитав Агіас, різко вставши з ліжка і прислухавшись.
– Що? – Насторожився Дітар.
– Нічого, в тому і справа.
– І, правда, нічого. Ні звуку вибухаючих вогнів, ні блискавок, ні дзвону метала.
– Тоді треба спати. На війні кожна ніч може стати останньою. – Повідомив Агіас. І в цей саме момент різкий вибух оповістив про тривогу.
Солдати, як заведені, схопилися і, швидше натягнувши броню, шоломи на голови, луки в руки, побігли швидко назовні. Частина лучників вже почала стріляти в темряву. А там, в червоному полум'ї, з'явилися силуети ящерів, що бігли з лютим ревом. Один вже майже прорвався. Агіас підкинув свій заряджений арбалет і вистрілив. Стріла потрапила йому в праве око.
– Не розгубив навички! – Підбадьорившись, засміявся Агіас.
Сховавшись за земляним насипом, воїни відстрілювалися з луків. Поки один заряджав, другий висовувався і пускав стрілу в тінь, що бігла в їх сторону. Вже кілька десятків трупів лежало на полі. Агіас перебігав від одних до інших, віддаючи накази і пояснюючи новачкам, що треба робити. В один з таких кидків він був поранений в ногу.
– Потрібно перев'язати, Агіас! – Крикнув крізь черговий вибух в небі, Дітар.
Той, відмовляючись, і міцніше стискаючи арбалет, побіг далі. Кілька силуетів з'явилися між деревами, в наступну мить дюжина палаючих сфер вогню обрушилася на укріплення. Земля посипалася на голови солдатів, хто не встиг сховатися, був вже мертвий.
– Не здавати позиції! – Кричав Ханой.
Солдати обстрілювали все, що рухалося в їх сторону.
– Скільки їх? – Запитували воїни, але відповіді не було.
Ченці встигали вести атаку з різних боків. Агіас повернувся до Дітара, його порвана штанина обливалася кров'ю, але чернець не звертав на це уваги.
– Твоя нога! – Помітив чернець.
Агіас не дивлячись у бік Дітара, лише махнув рукою.
– Доки на місці, нічого страшного.
– Закінчилося? – Видихнувши, запитав Дітар.
Агіас намагався віддихатися. Його груди роздувалися і випускали потоки повітря з ніздрів.
– Ненадовго. – Відповів Агіас.
– Думаєш, це не все?
– Ні, так починається кожну годину. Ці тварюки не сплять.
– Ви весь цей час не спали? – Здивувався чернець.
– Не спали.
– Треба щось робити! – Рішуче заявив Дітар.
– Ця війна ніколи не закінчиться… – Лише відповів Агіас і почав перев'язувати рану.