Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
Глава 10
Ніколас опустився на диван і задумливо перевернув кілька карт. Наштовхнувшись на червову даму, він трохи спохмурнів, зітхнув і подивився на Ганну:
– Мені б хотілося дізнатися. – неголосно сказав він. – Яка ти насправді?
– Та звичайна я, така, як всі, немає в мені нічого особливого, – дівчина посміхнулася куточком губ. – Трохи романтична, вірю в чудеса, добрих людей і в те, що всі наші думки матеріальні. Вірю в долю, в те, що чоловік і жінка можуть підходити один одному, як дві половинки одного цілого. Люблю мріяти і забувати про те, який жорстокий насправді цей світ.
– Ти цілеспрямована? – Запитав Ніколас.
– Так, принаймні, намагаюся такою бути. Я завжди кажу те, що думаю. Напевно через це здаюся дивною, але… – Ганна задумливо прикусила нижню губу. – Але я не хочу позбавлятися від своїх дивностей, адже без них перестану бути собою – такою, яка я є. А ще я довго тримаю людей на відстані. Спочатку мені треба відчути людину, зрозуміти яка вона – тільки потім я зможу довіритися і підпустити ближче.
– "Своїх" людей я впізнаю миттєво, – похитав головою Ніколас. – До них не треба пристосовуватися і довго впізнавати, щоб полюбити. "Своїх" відчуваєш відразу – неважливо, де і за яких обставин сталася зустріч. Це, як удар під дих – відразу розумієш.
– Неймовірно. – Тепло посміхнулася Ганна.
– Розумієш, що ви однієї крові, – продовжив Ніколас. – Що це та людина, з ким можна розділити хліб і піти в бій. А якщо ви раптом одного разу виявитеся по різні сторони барикад і станете ворогами, то це буде честю, а не бідою.
– Це означає, що в тебе багато друзів? – Ганна сіла поряд з ним на диван, обдавши його квітковим ароматом духів.
– Звичайно, – широко посміхнувся Ніколас. – Я дуже люблю людей, яким ніколи не подзвоню в три години ночі і не попрошу забрати мене на таксі. Я дуже дорожу тими, хто ніколи не звернеться з подібним проханням до мене, – Ніколас дістав з кишені мобільний і кивнув на нього. – Вони – моя опора. Ті самі розрізнені крапки координат, по яких я впевнено будую свій графік. Це люди, з якими безпечно, з якими можна бути голим, бідним, п'яним. Вони не дадуть мені впасти.
– Якщо тобі буде треба, – Ганна легенько торкнулася його руки, – скажи мені і я приїду.
– Приїжджай без запрошення, – Ніколас поклав свою руку поверх її – по-дівочі вузькою і крихкою. – Цього буде досить. Вибач, – Ніколас відволікся на повідомлення. – З'явився ще один знавець карт, вмикаю прямий ефір, – попередив він дівчину.
– Привіт, Банда, – привітався він. – Знову повертаємося до питання про незвичайні карти. Зі мною в ефірі людина, яка готова розповісти нам щось новеньке про них.
– Так, – поважно кивнув з екрану телефона чоловік середнього віку. – Знайдена вами колода колись належала членам Древнього Індійського Братства Дев'яти Невідомих. Більше того, в Пітері якраз мешкає, раніше наближена до "Братства" людина. Він працював на них. Я вже знаю його адресу, можу прислати в директ.
– Дякую, зрозумів, виїжджаю, – підморгнув Ніколас. – Банда, готуйтеся до пригод, триматиму вас в курсі.
– Я з тобою, – Ганна підхопила сумочку і, підійшовши до дверей, з очікуванням подивилася на Ніколаса.
Той відразу зрозумів, що сперечатися з нею марно – сказала, що поїде з ним, значить поїде. Було видно, як все це важливо для неї, як вона хвилюється і нетерпляче переминається з ноги на ногу. Заради неї Ніколас був готовий погодитися на будь – яку авантюру.
– Гаразд, – кивнув він. В цей момент телефон коротко пиликнув, Ніколас швидко прочитав повідомлення. – Нам якраз прислали адресу, ходімо.
На вулиці вони зіткнулися з суворою пітерською реальністю. Гнані поривами вітру, краплі дрібного дощика потрапляли то в ніс, то в очі, то в вуха. З необережності, ступивши в брудну калюжу, Ніколас незадоволено поморщився.
– Годі тобі, – посміхнулася Ганна. – Це ж типова пітерська погода: весна – не весна, літо – не літо.
Проте підбадьорити Ніколаса їй так і не вдалося. Весь шлях у таксі, він похмуро дивився в екран телефона, читаючи інформацію, яку йому скинули підписники. Про Павлова, що живе на околиці Пітера, в будинку університетських професорів, з яким їм належало познайомитися в найближчому майбутньому.
Відкрив двері під'їзду цегляної девятиповерхівки, Ніколас відразу зрозумів, що його чекає – він бачив сотні таких будинків. Брудних, напівзруйнованих, доживаючи останні роки, як і їх мешканці. Ввійшовши до єдиного ліфта, пописаного кострубатими графіті з матюками, Ніколас і Ганна синхронно затримали дихання. Але це мало допомогло – від смороду, сльозилися очі. Ледве переживши поїздку на останній поверх, вони вискочили з ліфта. Тут справи йшли анітрохи не краще.
На підвіконні – давно зачахла квітка в тріснутому горщику, на підлозі – порожня консервна банка, що мабуть була попільничкою. Хоча її явно не використали за призначенням – недопалки валялися всюди, а сморід сміттєпроводу міг сміливо конкурувати із смородом з ліфтової кабінки.
Типова картина капіталістичної розрухи, ще сильніше зіпсувала Ніколасу настрій і навіяла думки про відпустку. Замість чахлої квітки йому бачилися розкішні пальми, замість брудного стільця з продавленим сидінням – шезлонг, і красуня в червоному бікіні, що простягає йому коктейль.
Дзвінок не працював, і Ніколасу з Ганною довелося довго стукати в двері потрібної квартири, перш ніж їм відчинили. На порозі їх зустріла трохи повненька жінка середнього віку в квітчастому фартусі і з недбалим пучком волосся на голові. Деякий час вони мовчки роздивлялися один одного. Втім, Ніколасу було не звикати – в його професії клієнти рідко починали розмову першими.
– Добридень. Ви, якщо я не помиляюся, Павлова Ольга? Мене звуть Ніколас Романов, а це – він кивнув на свою супутницю, – Ганна Шиян.
Жінка нічого не відповіла, лише продовжувала роздивлятися непроханих гостей.
– Прошу вибачення, що так затримався, я з Тауреда. Дозвольте поцікавитися, де ваш чоловік – Олександр Сергійович?
– Нічого страшного, – кивнула господиня квартири. – Проходьте, він у кімнаті, – вона вказала на останні від кухні двері. – Вам щось запропонувати?
– Ні, дякую, – відповів Ніколас. – Я краще відразу приступлю до виконання завдання. І так вже затримався на десять років.
– Так – так, звичайно, – схвильовано сказала жінка. – Він чекав вас весь цей час.
Прикривши за собою двері, Ніколас і Ганна огляділися навкруги. Кімнатка виявилася зовсім маленькою: розкладний диван, масивна шафа, крісло і старенький телевізор – ледве в ній містилися. На дивані, спиною до них, лежав Олександр Сергійович – в пом'ятій сорочці, розтягнутих треніках і в одному тапці. Другий валявся осторонь на радянському запорошеному паркеті. Вигляд у Олександра був відверто пошарпаний і жалюгідний. Непривабливу картину доповнювало багатирське хропіння і стійкий запах перегару.
– Добрий ранок! – Ніколас акуратно потряс чоловіка за плече.
– Який до біса добрий ранок? – обурився той. – Оля! Я ж просив мене не чіпати!
– Це не Оля, – гмикнув Ніколас.
– Чого? Кого ще принесло?! – Гнівно вигукнув Олександр, і різко сівши на ліжку, зібрався було схопитися на ноги, та так і плюхнувся назад, приголомшено округливши очі. Він повільно моргнув раз, другий, третій і весь зблід, – здавалося, що чоловік ось-ось втратить свідомість від потрясіння.
– Я до вас у справі, Олександр Сергійович, – м'яко окликнув його Ніколас. – Не варто так нервувати.
– У справі? – промекав чоловік. – Так ти ж… Ти ж цей… Той самий…
– Ловець Снів, цілком вірно. Звуть мене, до речі, Ніколас Романов.
Ніколас протягнув руку, але господар квартири взаємністю не відповів – тільки тихо вирячився на непроханих гостей, прямо, як його дружина зовсім недавно. Телефон Ніколаса пиликнув повідомленням. Він швидко пробігся очима по тексту і ледь стримав посмішку. Інформація поступила, як не можна вчасно: "Десять років тому "Пушкін" був в Індії і працював там на Братство, але його членом так і не став".
– Я розумію, що ми нагрянули вкрай несподівано, навіть не попередили, але я зараз все поясню. Тільки спершу з вашого дозволу ми сядемо, – Ганна сіла в єдине крісло, Ніколас опустився на стілець, закинув ногу на ногу і дістав зі свого рюкзака колоду карт, яку вони знайшли в номері готелю.
– Бачите, Пушкін, – чоловік здивовано вигнув брови. – Адже це ваше прізвисько, вірно? – куточком губ посміхнувся Ніколас. – Я прибув з Тауреда, а Ганна – новий член Братства. Ви повинні ввести її в курс справи з приводу цих карт, – він помахав колодою. – А це, – Ніколас дістав пухкий конверт з грошима. – Ваша вихідна допомога.
– Я вам не вірю, – різко мотнув головою Пушкін.
Розблокувавши телефон, Ніколас пробігся поглядом по новим повідомленням, що прийшли від його підписників. І знову вони виявилися дуже доречні.
– Похвально, ви пройшли перевірку, – він сховав конверт назад в рюкзак і замість нього протягнув ключі від машини. Доводилося імпровізувати і викручуватися, оскільки Пушкін був їм потрібен – той явно впізнав колоду. – Ми даємо не гроші, а можливості. Ми про вас знаємо більше, ніж ви думаєте. Останнім часом ваша поведінка нікуди не годиться. Ось хоч би вчорашній епізод. Ви пам'ятаєте, що сталося вчора ввечері після того, як вишли з роботи? Ні? Я так і думав, – Ніколас осуджуюче цокнув язиком. – А шишка в вас на голові, звідки, пам'ятаєте?
Що ж, недивно, – Ніколас демонстративно вказав на свій телефон. – Спробуємо освіжити ваші спогади, Олександр Сергійович.
Пушкін виглядав так, ніби почав сумніватися у власній осудності: часто моргав, протирав очі, пару разів вшкварив себе по щоках. Звичний світ, в якому він спокійно прожив всі шістдесят три роки, рушився на очах.
– Олександр Сергійович, я бачу, вам здається, що ми плід вашої уяви. Дозвольте вас завірити – я абсолютно реальний. Будь ласка, заспокойтеся, адже я не зробив вам нічого поганого, так? – Ніколас питально заглянув в очі чоловікові, той повільно кивнув у відповідь.
Діставши з рюкзака пляшку води, Ніколас сказав:
– Давайте домовимося. Зараз я вам плесну мінералочки, а ви спокійно мене вислухаєте і постараєтеся змиритися з необхідністю нашої співпраці. Бо я нікуди не подінуся, доки не отримаю те, навіщо прийшов. Згодні?
З хвилину чоловік недовірливо дивився на гостя, потім спрага пересилила страх, і він протягнув руку за пляшкою. Поки він жадібно пив, Ніколас продовжив читати:
– Отже, вчора, отримавши аванс, ви вийшли з роботи близько восьми годин вечора. Получка палила кишеню, ноги самі понесли в бік кафе біля будинку. Там можна було розжитися спиртним і знайти компанію, тим більше що вас особливо не хвилювала якість ні того, ні іншого. Час пролетів непомітно. Порядно набравшись, ви вийшли з кафе близько чотирьох годин ранку і попрямували до будинку. Алкоголь ще не вивітрився, кров вирувала, душа просилася в танок. Ваша дружина прокинулася о п'ятій годині ночі від ваших завивань, – Ніколас несхвально зсунув брови.
– Двері ходили ходором, сусіди кричали благим матом і погрожували викликати поліцію. Ось тут нерви в одного з них і не витримали. Сусід, якого порядком дістали всі ваші п'яні витівки, вийшов у під'їзд. Далі ви вдарилися об одвірок, тим самим заробивши шишку і втратили свідомість. Здається, моя розповідь вас трохи втомила? – Ніколас відклав телефон у бік.
– Добре, – витерши з лоба піт, що виступив, сказав Пушкін. – Я вам вірю.
– Ми якраз підійшли до суті нашої розмови, – криво посміхнувся Ніколас.
– Точно! Досить про мене! – Гнівно виплюнув чоловік. – Я доросла людина і сам розпоряджаюся своїми грошима і своїм часом! – Він раптом різко замовк, схопився за серце і весь зблід. – Що за… – перелякано промимрив Пушкін. – Голова крутиться.
– Ой, – Ніколас театрально прикрив рот рукою, – здається після моєї мінералочки будь-який алкоголь стане для тебе отрутою, – він різко змінився в обличчі і низьким, як гуркоти грому, голосом сказав:
– Жалюгідний черв'як, ти думав зможеш і далі продовжувати в тому ж двсі? Та я тебе, нікчема, в баранячий ріг скручу і навіть не захекаюся! Думаєш, я не знаю за що тебе з Братства поперли? Вводь Ганну в курс справи! – Жорстко припечатав він.
– Ця колода є картою, – важко ковтнувши, заговорив Пушкін. – На ній прокладений маршрут до Амріти – еліксиру безсмертя. Я розповім вам все. Гра в карти на лінії фронту, була частиною життя солдата. Це був найпростіший спосіб скоротати час і зняти напругу в зоні військових дій. Під час Другої світової війни офіцери розвідки союзників зв'язалися з Американським брендом, щоб створити найтаємнішу колоду карт в історії. Британські і американські спецслужби вирішили використати Женевську конвенцію в своїх інтересах. Союзним військовополоненим, розкиданим по таборах Німеччини і окупованої Європи, гарантували право на отримання пошти і посилок від Червоного Хреста, якщо в посилках не було зброї, – він потягнувся було до мінералки, щоб промочити горло, але відразу відсмикнув руку і продовжив розповідь:
– Союзники побачили в цьому можливість контрабанди корисних для військовополонених предметів. Подібне давало шанс на організацію і здійснення втечі. Об'єкти ретельно маскувалися, щоб виключити будь-яку підозру серед нацистів. Саме так кампанія Сполучених Штатів по виробництву гральних карт була залучена в понад секретну місію по виробництву особливої колоди.
Вона включала приховану карту, що показує шляхи евакуації, вказівки, цінні поради і інформацію, що могло б допомогти втікачеві дістатися до дружніх шляхів або перетнути межу в нейтральну країну, – Пушкін відкашлявся, голосно зітхнув і нервово провів рукою по сплутаному немитому волоссю. – Карта була схована між двома шарами, які утворювали гральну карту. Після занурення у воду військовополонений знімав ці шари і знаходив частину маршруту на кожній карті. Потім він збирав частини воєдино і вуаля – з'являлася діюча карта свого району! Навіть зараз, дуже мало інформації, що стосується підпільних колод. Річ у тім, що навіть після війни інформація трималася в таємниці, оскільки це було порушенням Женевської конвенції. Ніхто не знає, скільки оригінальних колод пережили війну, крім двох, які служать експонатами в Міжнародному музеї шпигунів у Вашингтоні.
– Що ж, – Ніколас звівся на ноги, підхопивши рюкзак, – ви нам допомогли. Дякую на цьому.
Вони з Ганною вийшли з кімнати, залишивши Пушкіна задумливо роздивлятися напівпорожню пляшку мінеральної води.
Ледве вони підійшли до кухні, щоб попрощатися з господинею будинку, як Олександр Сергійович в два кроки обігнав їх і з гучними риданнями впав на коліна перед дружиною:
– Оленька, кохана! Я більше ніколи! Присягаюся тобі! Ні краплі в рот не візьму, заживемо, як раніше. – Він обвив руками ноги дружини і ткнувся обличчям в квітчастий фартух, рясно змочуючи його сльозами. – Тільки прибери їх звідси, прошу!
Приголомшено округливши очі, жінка перевела погляд з чоловіка на Ніколаса.
– Ключі від вашої нової машини, – Ніколас поклав їх на кухонний стіл. – Її привезуть вам після вихідних.
– Але нам не потрібна машина. – Затерплими, від потрясіння губами, ледве вимовила Ольга.
– Що ж, – Ніколас сховав ключі назад в кишеню. – Тоді ось, – він поклав на їх місце конверт з грошима. – Тут вся сума.
Ніколас і Ганна, не змовляючись, вирішили спуститися пішки. Нікому з них не хотілося повторювати поїздку в жахливому ліфті.
– Звідки ти все про нього дізнався? – Згораючи від цікавості, запитала дівчина.
– Повезло, – знизав плечима Ніколас. – Серед моїх трьох, точніше вже п'яти мільйонів підписників знайшовся один колега з його роботи, свсід по під'їзду і професор, схиблений на Таємних Братствах і теоріях змов.
– А про випивку звідки? І що ти йому підмішав? – Продовжила сипати питаннями Ганна.
– Про пияцтво все було очевидно, а в мінералку я додав настоянку женьшеню, – посміхнувся Ніколас. – Вийшло щось подібне до енергетика, я завжди його п'ю. Живий, як бачиш.
Вони обоє заливчасто розсміялися.
– Виходить, ти наставив його на істинний шлях? Приємно усвідомлювати, що ти тільки що зробив світ трішки краще! – Сказала дівчина.
– Напевно, з боку це виглядало так собі, але головне, що допомогло, – кивнув Ніколас. – Гадаю, він пристосується. Я ж зміг, – він дістав з кишені телефон. – Освоюю нові технології, веду аккаунт в інстаграмі, до речі, – Ніколас включив прямий ефір. – Банда! Увага, питання: хто готовий взяти участь у пошуках еліксиру безсмертя під назвою Амріта? Пригоди тривають, – він весело підморгнув Ганні.
Мода мінлива і вередлива, тому за її віяннями важко встигати. Проте на вулиці можна зустріти елегантно одягнених людей. Серед них напевно є знаки зодіаку, перераховані астрологами.
Вийшовши з таксі, Ніколас озирнувся на всі боки.
– Доки є вільна хвилинка, пропоную перекусити і обговорити твій показ.
– З радістю, – посміхнулася дівчина.
Влаштувавшись за невеликим столиком в кутку ресторану, вони зробили замовлення.
– Раз вже показ називається "Тринадцятий знак зодіаку", – сказав Ніколас, – пропоную поговорити про саме значення. Астрологи стверджують, що існує тринадцятий знак Зодіаку – Змієносець. Нинішня структура зодіакальних знаків, що складається з дванадцяти сузір'їв, ґрунтується на системі виробленій ще в древньому Вавилоні. Один з її основних принципів полягав у тому, що Сонце, повинно знаходитися в сузір'ї в день народження кожної людини, яка належить до цього знаку. Проте внаслідок того, що рух Земної орбіти змінився за минулі століття, це становище зараз порушено.
– Я думала це просто гарна назва, – здивувалася Ганна. – Невже тринадцятий знак дійсно існує?
– Так, – кивнув Ніколас. – Новий знак Зодіаку – Змієносець, його ще називають Змієдержцем, він істотно змінив уявлення про те, хто і під яким знаком народився. Можливо, наші діти і інші покоління вважатимуть Змієносця повноцінною частиною зодіакальних знаків. Знак дістав свою назву на честь бога Асклепія, що присвятив все своє життя медицині, він лікував людей за допомогою зміїної отрути. Згадай символ, який ти бачила на кожній аптеці і лікарні.
– Точно! – Ахнула Ганна. – Змія!
– Це палиця Асклепія. Звідси і назва Змієносець. Саме так бога величали як літописці, так і різні поети. Відміно і те, що художники відтворювали у своїх картинах таке сузір'я в образі чоловіка, що тримає на руках велетенську змію. Він, як би роздирає її навпіл, а ногою наступає їй на голову.
– Я трохи вірю в гороскопи, – сказала дівчина. – Іноді слухаю по радіо пророцтва, читаю в інтернеті. Тепер стало цікаво, може, я теж Змієносець?
– По екліптиці у знаку Змієносця, сонце проходить лише три дні. З вісімнадцятого по двадцяте листопада. Якраз сьогодні почалося, – про всяк випадок звірившись з датою в телефоні, сказав Ніколас. – Змієносці, природжені містики, маги і ясновидці.
– А який в них характер? Щоб знати, до чого готуватися, якщо раптом зустріну їх представника, – хихикнула Ганна.
– Вони сильні і впевнені люди, звиклі домагатися своїх цілей. Для них важливий не процес, а результат, до якого вони прагнуть, адже про методи здійснення бажаного вони забудуть, а про тріумфи говоритимуть все життя. Змієносці мають внутрішню силу, яка розкривається поступово, – Ніколас ввічливо кивнув офіціантові. – Комусь може здатися, що Змієносець трохи зарозумілий і іноді ставить себе на перше місце, коли інші люди, навіть близькі для нього можуть бути другорядними. Так от, це повна правда, але це не робить його поганим. Просто тринадцятий знак Зодіаку і правда особливий. Він розумний, талановитий і дуже кмітливий, що робить його злегка егоїстичним. А щодо жінок цього знаку… – Ніколас спокусливо посміхнувся. – Вони дуже хитрі і іноді злопам'ятні. Часто підозрюють, що їх обманюють, мстиві. Але якщо в стосунках до них прислухаються і поважають, жінка Змієносець може стати кращим життєвим партнером, який не дасть в образу свого коханого.
Змієносці жіночого роду також дуже запальні, але це легко вирішується – їм потрібно приділяти увагу, дарувати квіти і не забувати говорити про свою відданість. А ти любиш квіти, Ганна? – Чарівним голосом запитав Ніколас, дивлячись дівчині в очі.
Глава 11
Час наближався до обіду, а Лангре і Стажер, так і не покинули територію психіатричної лікарні. Лангре відчував, що тут ще не зовсім покінчено, що варто копнути глибше – десь натиснути, десь схитрувати. Поведінка Стажера здавалася підозрілою і дивною, комісар задумливо пожував губу. Ні, йому безперечно варто було тут затриматися.
Раптом почувся гучний відчайдушний крик, що перейшов в потужний плач. Лангре прожогом кинувся на шум, перестрибуючи через дві сходинки. І застав шокуючу картину. Крамер, стоячи на колінах, несамовито просив вибачення, а санітари намагалися його заспокоїти – поки безуспішно. Лікар, що стояв поблизу, похмуро похитав головою і щось шепнув на вухо одному з санітарів. Швидким рухом той вивудив з кишені масивний шприц і ввів Крамеру його вміст, після чого той різко заспокоївся, замовк і вже без зайвих істерик дав відвести себе в палату.
Відчувши на собі пильний погляд комісара, лікар повернув голову. Лангре був готовий дати руку на відсікання, що тільки зусиллям волі, лікареві вдалося приховати своє роздратування, той явно був невдоволений його присутністю.
– Що це було? – Підійшовши до лікаря, запитав комісар.
– Я ж сказав вам, що жоден суддя не прийме його заяв, – відповів доктор. – Його інтелект, прагне до рівня трирічної дитини, він поступово втрачає здатність до самостійного існування.
– Я бачив щось інше, про що ви замовчуєте? – Натиснув Лангре.
Стажер встав поруч.
– Знаєте, я не хотів вдаватися до цього методу, – з жалем похитав головою Лангре, діставши підписаний ордер. – Але ви мене змусили. Нехай моєму напарникові видадуть речі Алекса Крамера і список всіх його відвідувачів.
Очі лікаря блиснули злим роздратуванням, але більше він ніяк не висловив свого невдоволення.
– Проведи пана поліцейського до стойки реєстрації, – наказав він санітару. – Нехай видадуть йому все на Крамера.
– Що тільки що відбувалося з Крамером? – Нагадав про своє питання Лангре, коли Стажер сховався за рогом.
– Він почав чути голоси. Ніби жінка співає дитячу колискову. А тільки що ви спостерігали рідкісну мить просвітлення, – знизав плечима доктор. – Він просив вибачення. Як думаєте, в кого?
– В дружини і доньок. – Трохи чутно сказав комісар, після чого рішуче додав:
– Я хочу оглянути його палату.
Виявилось, особистих речей при Крамері майже не було. З тих, що могли згодитися – мобільний телефон. До нещастя, той був майже розряджений і захищений паролем. В запрошеному списку відвідувачів значилися троє: Роза, Грозович і Порше.
Крамер не звернув рівно ніякої уваги на відвідувачів; сидячи на високому стільці, він махав ногами, наспівуючи собі під ніс якийсь нехитрий мотив.
Лангре озирнувся навкруги. Він і сам не знав, що очікував тут знайти. Маленька кімнатка з білими стінами і загратованим вузьким вікном, на столі – парочка зім'ятих листків і тупий олівець. Він махнув Стажерові у бік вузької кушетки. Той, мовчки перевірив під матрацом, струсив подушку і ковдру, але нічого. Лангре висунув один за іншим ящики столу. На дні останнього, виявилися зім'яті порожні листки і фотографія. Піднісши її до обличчя, комісар уважно розглянув зафіксованого на ній чоловіка. Середину його брови грубо перекреслювала лінія олівця.
– Навіщо ти його так? – Лангре протягнув фотографію Крамеру, втім, не особливо сподіваючись на виразну відповідь.
– Не я, – різко мотнув головою Алекс. – Він сам. Он він! – Крамер по-дитячому ткнув пальцем у бік вікна, і знову втративши всілякий інтерес до того, що відбувається, продовжив махати ногами.
Лангре виглянув у вікно. У внутрішньому дворі лікарні повним ходом йшла робота; автомеханіки перевіряли справність автомобілів швидкої допомоги, підкручували гайки, міняли шини, при цьому весело перемовлялися між собою. Він знову перечитав короткий список відвідувачів Крамера і насупив брови. Хіба мало що могло здатися психічнохворій людині, але все одно варто було перевірити. За роки служби комісар навчився довіряти своєму чуттю, яке, варто відмітити, рідко його підводило.
– Ходімо, – покликав він Стажера і стрімким кроком вийшов з палати.
Захоплені справою працівники не звернули на роззяв, що підійшли, ніякої уваги. Користуючись моментом, Лангре уважно озирнувся, ціпким натренованим поглядом помітив мобільні телефони, що лежали на запорошеному дерев'яному столі, порожні скляночки з – під кави і пачку російських цигарок. Після, він почав вивчати осіб, і помітив чоловіка, років сорока з рваним шрамом на брові, трохи чутно свиснув, після чого театрально заплескав в долоні:
– Які люди, Грозовський! Що ти тут робиш?
Чоловік театрально вклонився:
– Якщо життя театр, я найвтомленіший актор, – невесело посміхнувся він. Потім нарочито повільно витер руки, забрудненою ганчіркою і підняв вгору відкриті долоні. Хоч він і демонстрував повну капітуляцію, в погляді виразно читалася сила і жорсткість.
– Оригінальності тобі явно бракує, – гмикнув Лангре. – Назватися в журналі реєстратури Грозовичем замість Грозовського. – Він похитав головою. – В понеділок Крамера повезуть на цій машині, після твого "ремонту"?
– Мені потрібна допомога, Порно в небезпеці.
– Це та, яка підписалася в журналі, як деяка Роза? – Трохи подумавши, уточнив Лангре.
– Роза? Так, у неї багато татуювань і троянди в тому числі. Схожа на порно – актрису, моє перше шкільне кохання, – мрійно прицмокнув губами Грозовський.
– Вона отримала картину? – Не ходячи навкруги, прямо запитав комісар.
– Отримала, як і я. Порно зараз в Лондоні зі своїм чоловіком. Якщо Крамер в понеділок здасть її, вона візьме на себе провину за смерть велосипедиста в автокатастрофі. А це не припустимо! – Грізно крикнув чоловік.
– Ти під червоним кодом, номер сімдесят чотири, тебе розшукує Інтерпол.
– Шкода, що не фотографи Форбс. Я б непогано виглядав на обкладинці, а, комісар? – видав короткий смішок Грозовський.
– Але ти під егідою.
– Під заступництвом російської мафії. Давай називати речі своїми іменами, пан поліцейський, – посміхнувся чоловік.
– Код червоний? – Втрутився в розмову Стажер. – Значить, його треба затримати на місці! А далі вже вирішуватиметься питання про його видачу державі, що ініціювала розшук. Поки ви говорили, я тут пошукав трохи, – Стажер демонстративно покрутив телефоном. – На сайті Інтерполу часто залишають інформацію про міжнародних злочинців у відкритому доступі. Ви, мосьє Грозовський, дуже небезпечний.
Вандалізм, викрадення людей, пограбування із застосуванням насильства і залякування, викрадення транспортних засобів і приналежність до злочинної російської мафії, – Стажер показав в нього пальцем. – Розшукуєтеся правоохоронними органами Франції.
– Сам факт знаходження в розшуку по лінії Інтерполу – не вирок, – обсмикнув його Лангре. – Навіть, якщо хтось скоїв тяжкий злочин, після закінчення десяти років, звинувачення вже не пред'являється – ловити і карати, потрібно було раніше.
– Але по статтях, де передбачена вища міра покарання,або довічний термін, питання саджати або ні після закінчення термінів давності, знаходиться в винятковій компетенції суду, – продовжував стояти на своєму Стажер.
– Це не означає, що суд обов'язково посадить громадянина за дуже старі, хай і страшні справи. Спочатку людина з'явиться перед судом, відповість за свої минулі гріхи, а потім окремо вирішуватимуть питання, звільнятимуть її від покарання або ні, – похитав головою Лангре.
– Скільки б часу не пройшло, людина повинна з'явитися перед судом за особливо страшний злочин, – впевнено карбував Стефан.
– Пройшло п'ятнадцять років. – Звернувся до Грозовського Лангре.
– І всі ці п'ятнадцять років я майже не сплю, – гірко усміхнувся чоловік.
– Не ти один, – кивнув комісар.
– Що відомо про інших? – Схвильовано запитав Грозовський.
– Скажімо так, ти не єдиний, хто бажає смерті Алексу Крамеру, – знизав плечима Лангре. – Де твоя картина?
– У Франції, в російського посла.
Лангре замовк, пригадуючи недавні події. Смерть сера Альприма, протестуючі біля Російського посольства.
– В твоєму віці, пан поліцейський, – надтріснутим голосом заговорив Грозовський, прикуривши цигарку, – все, що могло бути досягнуто – вже досягнуто. Далі тільки старіння, згасання і смерть. Не всім повезло бути письменниками, акторами і художниками, – він недобре посміхнувся, мабуть, згадав про того самого художника, що писав жахливі картини з рептилоїдами. – Професором вже не стати, вченим не бути, час назад не повернути. Я почуваю себе так само, хоча набагато молодше за тебе.
Лангре обережно дістав із вже розкритого конверта листок паперу, пописаний нерозбірливим почерком.
"Я отримала картину разом із запискою, і тоді мені захотілося накласти на себе руки. Я купила снодійне, випила його, проспала кілька годин, а, прокинувшись в холодному поту, не могла зрозуміти – я жива або вже померла? Здавалося, все обійшлося, але потім стало тільки гірше. В мене почалася депресія, я не їла, майже не спала, а якщо і спала, то мені снилися кошмари.
Перестала спілкуватися з друзями, втім, і вони не рвалися зі мною поговорити. Світ бачився, як в тумані, я кілька разів трохи не потрапила під колеса машини, але мені було все одно. Я закинула роботу і захоплення, все навкруги перестало для мене існувати, я повністю пішла в себе. І тоді з'явилися інші мої особистості, найбільше я хотіла побачити їх наяву і боялася залишитися одна. Характери були настільки різними, що я іноді плутала їх, коли вони зі мною розмовляли.
Часом в голові відбувався справжній хаос; вони кричали всі разом, намагаючись один одного перекричати. Особистості тільки множилися, а я починала божеволіти. Без них мені було погано, а з ними ще гірше. Я не знала, що мені робити. Земля йшла з – під ніг, я боялася завтрашнього дня, і післязавтра, і після. Я ненавиділа і злилася на саму себе, але нікому про це не говорила.
Я спілкувалася тільки з психіатром, здавалося, лише він один мене розумів. Що я тільки йому не казала, яку нісенітницю не несла… Мабуть, тоді в мене почав їхати дах. Пройшло лише два місяці, а я знову замислилася про те, як накласти на себе руки. Постійно уявляла, як все станеться, готувалася зустрітися із смертю, адже я перестала її боятися, найбільше мене лякало життя. Я розчарувалася в усьому: в чоловікові, навчанні, друзях, але найстрашніше те, що я розчарувалася в собі. Перестала боротися, перестала мріяти, втратила сенс життя.
Я не розуміла, чому деякі помирають, а я не можу. Хотіла, щоб все це закінчилося, набридло балансувати на краю прірви.