Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
Глава 66
"Чернець може і не бути жорстоким, але вміти їм бути – він зобов'язаний". Заповідь Шістдесят шоста. Кодекс Братства тибетських ченців.
Загін волочив ноги по стежці. Останній привал був давно, і ченці майже виснажили свої ресурси. Вони були так близько до своєї цілі, що не хотіли втрачати час. Втомлені, вони розтягнулися на сотню метрів. Попереду всіх йшов Дітар. Дух і завзятість ченця, робили його провідною зіркою для інших. Лише кинувши погляд з далеку на ченця, що впевнено ступає вперед, в серці спалахувала надія. Їх новий світ вже поруч.
– Дивися туди. – Крикнув Агіас і вказав пальцем у бік вершини.
Дітар зупинився і підняв голову. Всю дорогу він йшов в роздумах. Його думки були зайняті Маркусом і Тарсішею. Коли Агіас його окликнув, до Дітара різко повернулася реальність. Подивившись убік, куди вказував його друг, він побачив зруйнований корабель. Це було найдивовижніше, що можна було зустріти в цих краях. Тисячі метрів над рівнем моря і раптом корабель.
– Як думаєш, нам варто перевірити, що там? – Запитав Агіас, підійшовши ближче.
– Стежка до вершини йде далі, одже наша мета не тут. – Відповів Дітар.
– Гадаєш це западня?
– Не впевнений. – Задумливо сказав чернець. – Підземний Світ – нелегка здобич, найімовірніше він непогано охороняється. Думаю, варту вони не виставляють, а ось встановити пастки, які зможуть простояти віки, це напевно.
Дітар подивився на Агіаса, як би намагаючись переконатися в правильному ході своїх думок.
– Які б хитрі не були тенета, поки що ми в них не потрапили.
Дітар придивився уважніше. Корабель посеред гір, явно б притягнув увагу кожного. Але пастки прийнято приховувати, а не виставляти напоказ. Той, хто ставить такі капкани, явно розраховує на серйозну здобич. Дурень сюди не дістанеться, а розумний не попадеться.
– Хоча…– Протягнув Дітар. – Звідки нам знати, що стежка не є западньою? Цей корабель виглядає настільки підозрілим, що кожна розумна людина розпізнає в ньому пастку, отже, не попадеться в неї.
Агіас засміявся:
– Якщо це мишоловка, то давай до неї потрапимо.
Дітар піймав настрій свого друга і теж посміхнувся.
Вони дочекалися коли підійдуть інші ченці, Авраал і Легеза,тепер він був частиною Братства, хоч і не надовго, та всі разом вони вирушили до корабля. Підійшовши впритул до старого судна, ченці оцінили його розміри. Величезний корабель з дерева був побудований давно. Про це свідчила деревина, що згнила, і сліди від нашестя жуків-короїдів. Довжина його була більше півтора ста метрів, а ширина, як десять людських зростів. Пришвартувавшись до гори Кайлас, він нагадував цілий будинок, в якому могло жити багато сімей відразу.
Корабель височів над землею на п'ять метрів, покоївшись на дерев'яних опорах. Потрапивши в середину через дошки, що зруйнувалися, які утворили отвір у кораблі, ченці помітили людину. Він сидів на землі. Очі його були закриті і, здавалося б, це був замерзлий труп, але його шкіра говорила зворотне. Авраал відразу зрозумів, що відбувається з цією людиною.
– Підійди до нього і торкнися його. – Наказовим тоном сказав старий.
Дітар не сміючи суперечити, пішов. Крок… ще… ще… Відчуття хвилювання наростало. Підійшовши впритул, чернець торкнувся чоловіка і відсмикував руку – він холодний і твердий, як камінь.
– Кам'яна статуя? Мерзлий труп? – Подумав Дітар.
Він обернувся і подивився на старого. Авраал посміхнувся і вимовив всього лише одно слово:
– "соматі".
– Що це таке? – Почали розпитувати ченці свого батька.
– Особливий стан організму, в якому всі життєві процеси завмирають. – Почав пояснювати Авраал. – Знаходячись в цьому стані, ти немов в льоду, але ти можеш прокинутися через тисячу років – і будеш знову таким самим, як у молодості. Цей стан цілком природній. Ви всі знаєте про тварин, які впадають в сплячку! Ось це теж різновид ‘‘соматі’’.
– Вражаюче! – Говорили ченці. – Ніколи не зустрічали нічого подібного.
Вони підійшли ближче і почали розглядати людину, що сиділа перед ними. Мужнє обличчя, з великими правильними рисами, здавалося досить молодим, але при цьому дуже дорослим. Чорне, як смола волосся, зачесане назад, високий лоб, глибоко посаджені очі, все це здавалося до болю знайомим. Дітар мимоволі відчув до нього симпатію, адже здавалося, що навіть від його зображення віє незвичайною силою і спокоєм.
Чоловік, що сидів в "соматі", був ні хто інший, як Ханой. Зараз ченці знаходилися біля входу в Підземний Світ, але навіть не здогадувалися про це. Ввійшовши в середину, вони довго не могли розгледіти напис на кораблі. Час не пощадив його. Корабель називався "Ковчег", а на ньому всі скарби, які він зберігав. Команда корабля була давно мертва, а Ханой був вартовим скарбу. Він охороняє золото з "Ковчегу". Завдання, яке він отримав від Царя Світу, не було виконане, і він шукав відповідь. Ханой так довго думав про це і концентрувався, що досягнув стану "соматі".
Авраал впізнав його. Він стільки разів вивчав картини з його зображенням, що лице Ханоя закарбувалося в його думках.
– Знайомтеся із засновником Братства. – Голосно вимовив Авраал, і ченці дивилися на нього з відкритими ротами.
Серед ченців почалася метушня і перешіптування.
– Як нам його розбудити? – Запитав він батька Авраала.
– Гадаю, він вже знає, що ми поруч. Він сам опритомніє.
Авраал, як завжди, виявився правий. Тільки його голос перестав звучати в глибинах ковчегу, як чоловік повільно розплющив очі. Оглянувши все навкруги, Ханой встав на ноги. Він зробив крок у бік ченців і, всі як один, зробили кілька кроків назад. Тільки Авраал і Дітар залишилися стояти нерухомо.
– Ти не можеш бути Ханоєм. – Звернувся до нього Дітар, як тільки він підійшов.
– В тебе на поясі фляга – це подарунок Сатани для Ануш. – Розвіяв сумніви ченця Ханой.
– Так, – відповів Дітар, який носив цей артефакт, – а що в ній?
– Трохи надії, нехай навіть безнадійної, нікому не може пошкодити. Ті, кому є на що сподіватися і нічого втрачати – найнебезпечніші люди на світі.
Дітар мовчав, немов чекав іншу відповідь. Ханой це зрозумів і продовжив:
– Якщо весь час боятися смерті – обов'язково помрете. Страх – теж отрута, причому не з тих, які повільно діють.
– Хто і навіщо скоїв цей жорстокий злочин – досі невідомо. – Втрутився Авраал.
– Сатанаель, моїми руками вбив мою дружину Ануш, і мою доньку Молитву.
– Але пройшло стільки часу. – Знову зазвучав голос Дітара.
– Знаю. Але я все одно їх не забув. Вільний лише той, хто втратив те, заради чого жив.
Ханой розглядав ченців, а ті, у свою чергу обмірковували його слова. Сумніви ченців були розвіяні. Перед ними стояв Ханой. Навіть Легеза, який так довго чекав цієї зустрічі, був захоплений зненацька.
Кілька секунд вони, мовчки вивчали один одного. Ханой оглянув Легезу і помітив, що в того з собою була зв'язка з дев'яти мечів.
– Він і справді був неабиякою особою. – Подумав Легеза, і відразу його думки перервав Ханой.
– Що вам завгодно?
– Не знаю. Напевно, я просто хотів подивитися на вас. – Чесно відповів Легеза, додав про себе: "Своїх ворогів потрібно знати в обличчя". – Мені цікаво з вами познайомитися. Ваші подвиги зробили вас легендою.
– Ага. – Погодився Ханой. – Саме тому хтось вирішив, що, як і всяка легенда, я буду хороший в минулому. – Доки він це говорив, жоден мускул не здригнувся на його обличчі.
Шок від першої зустрічі пройшов, і ченці розговорилися.
Засновник Братства стояв прямо перед ними і міг розповісти їм все, що їх цікавило стільки років. Ханой розповідав ченцям історію свого життя.
– Цар Світу і мій близький друг Давид, був вбитий Левіафаном. Я помстився, і вбив його. Син Давида – Соломон не міг з собою впоратися. А це означало, що я стану наступним Царем Світу. "Злітаючим Драконом" – тому, що я злетів над чудовиськом і вбив його. Хоч я не хотів цього обов'язку, відмовитися було не можна, це означало б слабкість. Тому я запропонував зіграти в четурангу. Мою улюблену гру, в яку я часто грав з Царем Давидом. За столом було четверо гідних. Я, Соломон, Сатана і Азазель.
Всі вони були запрошені, як гідні і шановані персони. В кожного з них був шанс на трон, але, важливіше сила і мужність, щоб визнати свій програш. Ми почали грати. Азаззель був запальний, поспішав і не обмірковував свої ходи, він програв першим. Четуранга – гра, в якій потрібно проявити всі свої знання і мудрість. Багато хто цього зробити не міг. Другим програв Сатана. Він зайняв спостережливу позицію, і багато разів повторював ті самі ходи. Невпевненість його згубила.
Він дивився, як я з Соломоном б'юся проти Азазель, і не брав участі, а тільки обмірковував. Потім я вказав Соломону, щоб він різко на нього напав. Сатана був сильним, але тільки на словах. В реальній битві він зазнав поразки. Четуранга показує характер людини. Коли ми залишилися з Соломоном вдвох, я зрозумів, що йому можна дати другий шанс, і він, як істинний спадкоємець Давида – гідний зайняти трон. Тоді, я спеціально зробив помилку і дав йому перемогти, а він на знак поваги не зробив останній хід.
Сатана і Азазель були цьому свідками. Вони і визнали перемогу Соломона.
– В Монастирі є картина: "Гра Ханоя з Царем Світу". – Помітив Агіас, напівпошепки звертаючись до Авраала.
– В якомусь сенсі це і є правда. – Відповів йому Авраал, а Ханой продовжував історію.
– Потім була коронація Соломона, на якій я був простим архітектором. Так я і познайомився з Ануш. У нас було кохання з першого погляду. Через якийсь час вона втекла, чим підштовхнула мене вирушити на її пошуки. Коли люди – ящери викрали доньку Царя Світу, Сатані було доручено повернути її, заплативши за Дарину викуп. Він взяв корабель зі скарбами і поплив через Підземне Море до ворогів, у пошуках дівчинки. В результаті він повернувся ні з чим. Без золота і без Дарини. Це сильно розсердило Царя Світу.
Сатана стверджував, що знайшов джерело безсмертя, але говорити, де воно знаходиться, відмовився. І тому він зараз у в'язниці Аркада, або "Пекло".
"Ніхто і уявити собі не може, що таке Пекло. Це бачити, що тим, кого ти любиш – нестерпно боляче". Сатана.
В цій державі існує "покарання трьох поколінь". Це означає, що коли людину відправляють до в'язниці, разом з ним йде вся його сім'я, і два подальші покоління народжуються вже у в'язниці і мешкають там своє життя. Але в Сатани нікого немає. Тому він там сам. Перед тим, як вирушити за Ануш, я пішов його відвідати.
– Це ти? – Тільки і видавив з себе Сатана, побачивши друга, що входить.
– Я. – Відгукнувся Ханой. – Як ти тут?
– Адже до самотності теж звикаєш. – Постарався видавити з себе посмішку Сатана, але Ханой не повірив.
– Ну?
– Все нормально. – Серйозно відповів ув’язнений.
Ханой стояв перед ним. Сатана був його давнім другом, а зараз вони були по різні сторони грат. Вони здавалися колишніми, але сталося надто багато. Очі в них були не ті, що раніше.
– Ми обоє втратили від неї розум. – Говорив Сатана про Ануш. – Я і уявити собі не міг, яким чином виникла подібна пристрасть.
– Мені потрібні відповіді. – Ханой говорив суворим голосом і не бажав піддаватися Сатані. Він був дуже майстерним оратором, своїм красномовством він міг завойовувати міста і навіть країни. Ханой прекрасно це знав і не раз бачив докази цьому. Сатана сидів, спершись на стіну своєї камери, і дивився в підлогу.
– Став потрібні питання. – Сказав він, не відриваючи погляд.
– Я не знаю, чому так сталося.
– Отже. Ти і вона.
– Так, ми не хотіли, щоб все так вийшло. Я точно знаю, вона не бажала зробити тобі боляче.
Сатана закивав головою.
– Я знаю. Я це знаю. В тебе є план?
– Я не зовсім розумію. – В голосі Ханоя відчувалося хвилювання.
– Я їй пропонував життя. Будинок, сім'ю, якщо вона захоче – майбутнє. А ти думав про це?
– Так далеко я ще не думав.
– А, що ж тоді ти їй запропонуєш? Крім убогого Ханоя.
– Гей! – Обурився Ханой.
– Я все одно ні про що не шкодую, це безглуздо.
Між ними з'явилася стіна задовго до того, як Сатану кинули сюди. Зараз це відчувалося ще сильніше.
– Я прийшов тебе відвідати, тому що більше ми не зможемо бачитися. Не запитуй, чим я буду зайнятий.
– Чи готова вона йти з тобою до краю – і по за край?
– Навіть, якщо вона не готова, я готовий йти за нею хоч на край світу.
Сатана повернув голову і подивився на Ханоя. Його очі були порожніми. Це не був погляд ненависті, погляд злості або гніву. Цей погляд дивився наскрізь.
– Я вб'ю тебе, якщо з нею щось трапиться. – Голос полоненого прозвучав голосно і чітко. Ханой, почувши ці слова, став ще серйозніший.
– Якщо не зможеш стримати обіцянку, не давай її. Вона прекрасно знає, що я за неї віддам своє життя.
– Тепер нам нема чого доводити один одному. – Сатана знову опустив свій погляд на підлогу тюремної камери.
– Але пройшло стільки часу.
– Знаю. Адже я все одно згадую про неї щодня.
– Ти був так сильно закоханий в неї?
– Вона була єдиною жінкою, яку я дійсно полюбив.
Сатана втратив все, а Ханой це придбав. Він знаходився у в'язниці, тоді як його друг був на волі. Варто було Сатані полюбити, Ханой і це відняв. Ануш зробила свій вибір, і Сатана його визнав, але біль він прийняти не міг.
– А чому ти з нею не одружився? – Продовжував Ханой.
– Гадаю, в нашій ситуації не можна говорити про велику любов.
– Коли втрачаєш людину назавжди, розумієш, що ти готовий пробачити їй все.
– Їй готовий пробачити, собі ні. Я пам'ятаю, як вдарив її. Чоловік ніколи не повинен бити жінку або дитину, нікого, хто слабше його. – Сатана шкодував.
– Нічого не залишилося від минулого життя.
– Залишилося в моїй думці. Той день я ніколи не зможу забути.
– В цьому житті треба відповідати за кожен свій вчинок.
– Якщо ти хочеш щось попросити – попроси. Навіщо ти сюди прийшов?
– Я більше не укладатиму з тобою угод. – Спокійно відповів Ханой. Сатана встав і підійшов до грат, взявшись за них руками.
– Ти впевнений, що правильно вчиняєш? – Запитав він Ханоя.
– Я не прощаю, я прощаюся.
– Я знаю, що це через мене, і мені з цим жити. Мені твого пробачення не потрібно. Вона завжди була чужа, і тільки її тіло вночі мені належало. – Сатана говорив так, щоб ранити Ханоя.
– Я не зміг, як ти, адже не вмію брехати.
– Я це запам'ятаю. – Продовжував колоти Ханоя Сатана. – Куди ви підете?
– В майбутнє. – Вирвалося у Ханоя.
– В це важко повірити. Куди ви зібралися?
– Назад. – Ханой відвернувся і тепер Сатана міг дивитися в спину своєму колишньому другу. – Прощавай мій друг, ми повертаємося. Ми йдемо з Підземного Світу.
– Вона скоро помре. – Зупинив його Сатана – Я це знаю, я був її лікарем.
Ханой стояв не обертаючись.
– Що мені треба знати?
– Вона хвора. Вам не можна бігти. Точніше їй не можна, інакше ці слова будуть вже про мертву жінку. Вона жива – тільки у Підземному Світі.
Сатана протягнув через грати свою флягу.
– Візьми. Без неї вона помре. На тебе мені наплювати, але Ануш…
Ханой взяв флягу і сховав її в кишеню.
– Щоб не сталося, завжди розраховуй тільки на себе. Ти недостатньо сильний, щоб вистояти шторм, тому я допомагаю тобі врятувати її.
Це було останнє, що почув Ханой перед тим, як покинути Підземний Світ. Момент, коли Сатана дав Ханою флягу сильно запам’ятався в голові Дітара. Швидше за все, вона містила в собі воду з джерела безсмертя, яке він знайшов під час своєї подорожі.
– Не даремно ж він сидить у в'язниці. – Подумав Дітар. – Все ж джерело реальне, і Сатана знає, де воно.
Ханой покинув Підземний Світ і знайшов Ануш. Вони заснували Братство, Монастир Агарія на тому місці, де ченці відкопали засипану після катаклізмів бібліотеку "Шамбалу". Агарта – Підземний Світ, а Шамбала – надземний. Це дві складові одного цілого. Народ Ануш – цигани, знали першу мову ватанаан і переводили книги із Шамбали для бібліотеки Братства. Цар Світу доручив Ханою знайти бібліотеку і дізнатися, як користуватися невідомим артефактом – Тризубцем, який був знайдений на місці будівництва храму Сонця в Асгарді.
Через роки в Ханоя і Ануш з'явилася донька. Її назвали Молитва, і вони вдвох час від часу пили з фляги, в якій був еліксир безсмертя. Але, як тільки еліксир закінчився – вони померли. І тоді Ханой здогадався, що у флязі була отрута. Отрута, яка викликає звикання настільки, що, переставши його вживати – ти помираєш.
Сатана знайшов джерело безсмертя, але його таємницю не видав. Замість цього він помстився своєму другу. Ханой кинув Братство і відправився назад в Підземний Світ, зробивши Панадія Главою Братства. В нього був тільки один підозрюваний – Сатанаель. Біля входу в Підземний Світ, в цій печері, він зустрів збіглих в'язнів, які виносили золото і скарби, з корабля "Ковчег". Вони йому і розповіли, що коли Сатана відправився з викупом, через підземне море до ящерів, він уклав з ними договір.
Договір, що він віддасть весь Підземний Світ – ящерам, і люди підуть з Агарти. Зараз у Підземному Світі йде війна з ящерами, і Цареві Світу потрібна допомога. Він розраховував, що Ханой зможе зрозуміти призначення Тризубця, але він так і не дізнався цього. Для нього це залишається загадкою.
Обіднє сонце світило яскравіше. Братство влаштувало привал в очікуванні повернення Авраала з ченцями. Бесіда на кораблі тривала дуже довго. Ченці слухали Ханоя і ті, в кого ще були сумніви з приводу правдивості історій Братства, ті, хто до цього моменту вважав це легендами або вигадкою, тепер вже думали по-іншому. Ханой попросив Дітара повернути йому артефакт.
– Пробачте, Ханой, але ви самі хочете володіти Тризубцем?
Як не дивно, навіть це його не зачепило. Все тим самим рівним звучним голосом він відповів:
– Скажіть, якби ви раптом дізналися, що хтось має безперечне право на цей Тризубець і бажає негайно отримати його, ви б його віддали?
– Гадаю, що ні. – Дітару чомусь не хотілося лукавити, і він говорив прямо.
– Тоді ви мене розумієте. – Відповів Ханой.
Це була дитячість, але все ж Дітар заявив:
– Як би то не було, якщо мені знадобиться цей Тризубець, я заберу його у вас.
Вперше за всю розмову слабка посмішка торкнула його губ і, пробурмотівши:
– Можливо. – Ханой відвернувся від Дітара.
– Перш ніж ми розлучимося, я хотів би сказати вам. – Несподівано Дітар зам'явся. – Загалом, ви завжди можете розраховувати на мою допомогу. Я дуже вдячний вам.
– За що ж?
– Ви змусили мене повірити в свої сили.
– Про втечу це все вигадка. Мені треба було розібратися, дізнатися про таємницю Тризубця. Я шукав бібліотеку Шамбалу, щоб дізнатися, як користуватися Тризубцем.
– Це не зброя. Це ключ до порталу. Створення вашого Братства – дало плоди. Щоб знайти відповідь вам знадобилося сто років. Ви почали, а я продовжив і закінчив. Я знайшов відповіді на потрібні питання. Я знаю, що і як влаштовано. Залишилося знайти портал, який відкриває цей ключ, і я зможу допомогти вам, закінчити війну проти людей – ящерів. Мені необхідно це зробити! Я дав слово Ашоці.
– Тоді я тобі скажу – дякую. Тільки даремно ти, мій друг, до мене завітав. – Сказав Дітару Ханой. – Виконання твого бажання принесе лише горе. В Братстві ти щастя не знайдеш. Я не знайшов, і ти не знайдеш. Воно, як ця фляга – тільки віднімає, відбирає, витягає.
– Це мій вибір і мені з ним жити. – Сказав Дітар і закінчив цю розмову.
Несподівано з боку почувся грубий голос Авраала:
– Через кілька годин тут буде Маркус.
– Можете залишитися. Перед вами вхід у Підземний Світ. Тут вам нічого не загрожує.– Відповів Ханой.
Агіас сидів на старій, майже разваленій бочці. Ці історії він чув багато разів. Зараз в них більше деталей і їх розповідав сам Ханой, але це нічого не міняло. Цей чернець бажав захистити Братство. Він вже стільки пережив і стільки разів був готовий попрощатися з життям, що це ввійшло в нього до звички. Гарні історії не займали його розум. Весь цей час він думав, що робити далі. Яка доля Братства? За ними, за гарячими слідами йде Маркус і рано чи пізно вони з ним зіткнуться.
Навіть той факт, що зараз Ханой з ними, не говорив про те, що все пройде гладко.
– Якщо ви хочете знати мою думку, – буркнув Агіас, – то потрібно щосили готуватися до війни.
Ченці подивилися на нього. Їх обличчя були невдоволені, неначе він висмикнув їх з прекрасного сну. Всі люблять слухати історії, але мало хто хоче бути їх учасником.
– В тебе завжди одне на думці – кров і війна. – Пробурмотів Авраал собі під ніс, але чернець це почув.
– Я не мрію про війну, я мрію про мир. Але за мир не сидять, із складеними руками, за мир б'ються до останнього подиху.
– В тебе буде шанс померти за Братство. – Сказав батько Авраал. – В нас у всіх буде такий шанс.