Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
– Давайте побажаємо їм удачі, і чекатимемо їх повернення. – На підвищених тонах відповідала Надіша. – Маркус поруч і, можливо, тут відбудеться остання битва Братства. Давайте до неї підготуємося.
Авраал бачив у ній силу. Ця дівчина допоможе чоловікові керувати Братством.
– А я бачу, що ти готова зайняти їх місце. – Сказав Авраал і вклонився. Він встав і попрямував у бік до інших кантрі ченців, з якими сидів циганський Барон.
Надішу переповнювали емоції. Авраал сильно її спантеличив цим питанням. Її хвилював тільки Агіас, а не Братство і її місце в ньому. Побачивши Агіаса, вона швидко підійшла:
– Ви не можете йти вдвох, це дуже небезпечно. Я йду з тобою – Заявила вона.
Чернець зробив півоберту і подивився на неї. Її щоки були червоними від холоду, а очі кристально чистими.
– Ні, ти потрібна тут. – Твердо відповів Агіас. – Розводьте багато вогнищ, паліть все, що може горіти. Маркус подумає, що це відволікаючий дим, і це буде нам на руку.
– Якщо ти хочеш йти – йди, але передай йому, що я залишилася. Якщо він тебе торкне, я його знищу!
Агіас посміхнувся. Дуже приємно знати, що хтось в тебе вірить. Надіша була для нього не просто кимось, вона була всім.
– Що в мені такого особливого? – Помітивши посмішку ченця, запитала дівчина.
– Ти сильна, зі мною або без мене. І в тебе гарна посмішка. – Він міцно притиснув її до своїх грудей. – Ти моя найрідніша людина.
– Я за тобою повернуся. – Сказав він коханій, і випустив її із рук, як вільного птаха.
Вони прощалися так, ніби ніколи в житті не зустрінуться.
– Бийся, навіть якщо сил мало. Їх мало, але вони є. Коли їх не буде, ти точно вже нічого не зможеш зробити. Я тебе чекатиму.
Їх прощання було не єдиним у той час. Зовсім поряд з ними, на іншій стороні табору стояли Дітар з Тарсішею. Їх бесіда була досить емоційною і багато хто кидав погляди в їх сторону.
– Ми йдемо, щоб жили ви. – Переконував чернець свою жінку.
– Ні. Ти можеш залишитися тут. Ти робиш це не для нас, а для себе! – Гордо заявляла циганка.
– А виходь за мене заміж. – Різко поміняв тему розмови Дітар. –Пам’ятаєш, я говорив, що потрібно почекати, час повинен пройти. Час пройшов! Виходь за мене!?
– Наше становище безнадійне, раз ти зараз це пропонуєш?
Дітар посміхнувся. Він ще раз переконався, що вона куди розумніше його і бачить наскрізь всі його хитрощі.
– Я розмовляв з ченцями. Є шанс знайти вхід у Підземний Світ. Все буде добре.
– Маркус вже поруч? – Серйозним тоном продовжувала запитувати циганка.
– Так. Я завтра з ним зустрінуся і зупиню його.
– І тому ти вирішив влаштувати особисте життя до зустрічі з ним?
Дітар не знайшов слів. Тарсіша продовжувала.
– А з чого ти взяв, що всі люди створені для тебе і твого Братства? З чого ти взяв, що я вийду за тебе заміж, коли тобі буде зручно? Я хотіла… Я дуже хотіла. І я могла, але…
– Але я не міг. – Різко вставив чернець.
– В тебе очі є? – Закипала циганка. – Ти що не бачиш, де ми знаходимося? Тепер, я не можу. Дітар, як? Хто взагалі знає, що буде завтра?
– Не важливо, що буде завтра. Тобі нічого боятися, я тебе захищу.
– А хто захистить тебе? – Закричала Тарсіша. Це було такий гучно, що почули всі.
– Вони знайдуть того, хто очолить Братство. Поставлять на чолі Агіаса.
– Дітар, будь ласка, я прошу тебе! – Не дала йому закінчити Тарсіша. Тепер її голос був тихим і проникав у саме серце ченця. – Я не хочу, щоб ти мені брехав. Я не хочу. Я не хочу ділити тебе з Братством. Я не зможу терпіти твоє Братство.
Вона не стала чекати, коли він відповість. Дівчина просто відвернулася і, збираючись йти, додала:
– Зробиш нас вільними – так. Не зробиш – ні. – Така була її відповідь на пропозицію ченця.
Двоє друзів пробиралися вперед через замети, залишаючи за собою довгий слід, який засипало снігом. Полуденне сонце, відбиваючись від білосніжного земного покрову, сліпило очі.
– Знову вдвох? – Посміхнувся і почав розмову Дітар.
– Ти вирішив повернутися за зниклими ченцями. Ти йдеш їх рятувати, а я йду тебе захищати. – Відповів йому друг.
– В цьому немає необхідності, мій друг. Ти мені нічого не повинен.
– Я хочу, щоб саме ти очолив Братство. – Агіас був згоден із словами Авраала. Серце старого вказувало вірно, і чернець підтримав би Дітара.
– Ти перебільшуєш. – Важко дихаючи, відмовлявся Дітар.
– Дітар, ти великий чернець, значно краще мене.
Він подивився на свого друга і обдарував його посмішкою. Бувають моменти, коли слова зайві. Зараз був такий момент. Дітар зупинився.
– Агіас, дивися! – Дітар показав своєму другу на силует, що спускався до них з гори.
Агіас зупинився і, примруживши очі, намагався розгледіти людину. Він біг, як у тумані, підіймаючи в повітря занадто багато снігу, його обличчя було приховане.
– Треба бути обережніше. – Сказав Агіас Дітару і поклав свою праву руку на меч.
– Це Мріадр! – Ствердно сказав Дітар. Але, ти правий, обережність ніколи не завадить.
Силует більше не біг, він йшов до них на зустріч. Дітар і Агіас повільно наближалися. Дітар, привітав старого коваля.
– Рад тебе бачити живим, Мріадр.
Старий стояв, спираючись руками на коліна, і важко дихав. Біг в його віці не приносив ніякого задоволення, особливо по такому снігу. Надихавшись холодного повітря, він відчував біль в легенях і смак крові в роті.
– Мені вдалося втекти від Легези. – Між глибокими вдихами вставив Мріадр. – Я довго чекав вдалого моменту, і він настав. В чергову ніч, коли всі заснули, я вкрав трохи їжі і втік.
– Скільки днів ти вже так біжиш? – Знову запитав чернець.
– Сьогодні вже третій день. – Спокійніше відповів коваль.
– Тобі дуже повезло. Ти не зустрічав нікого крім нас?
– Ні, ви перші, кого я побачив в цих місцях.
Хоч і Мріадр сказав, що нікого не зустрічав, це виглядало підозріло, адже вони не могли розминутися, оскільки дорога, тільки одна – вздовж берега озера. Дітар не став говорити йому про те, де знаходиться їх табір. Він не міг до кінця довіряти Мріадру, тому взяв його з собою.
Через дві години, вони втрьох знайшли місце табору ченців-розвідників. Перед ними був намет, присипаний снігом. Стінка його, обернена вниз по схилу, розрізана в клапті. Він виявився абсолютно порожнім, людей в ньому не було. В наметі не було ні зброї і провізії, тільки одяг, взуття і дві мантії ченців. Навкруги було ще кілька саморобних куренів з палиць і ялинових гілок, але вони теж були порожні. В центрі табору було згасле багаття. Дітар з Агіасом обійшли все і озирнулися навколо.
– Сліди вказують на те, що вся група ченців несподівано покинула намет,та напевно не через вихід, а через розрізи.
– Так. – Погодився Дітар з Агіасом. – Причому люди вибігли з намету на тридцятиградусний мороз навіть без взуття і одягу. Судячи зі слідів, вони йшли один за одним. Всі разом.
В десяти метрах від озера, біля кількох дерев, ченці виявили тіла ОльханКарина і Аденського. Сніг вже частково сховав їх із вигляду. Глибокі смертельні різані рани виділялися на тілі вбитих. На обличчі були ознаки кровотечі з носа. На кистях рук і долонях численні садна.
– Судячи з усього, був бій. – Заявив Дітар. – Їх тіла мають травми, які вони отримали ще за життя.
– І в обох кантрі ченців обпалені стопи. Не схоже, що від холоду.
Ченців вразило те, що обидва тіла були босі і без своїх мантій.
– Як вони могли отримати такі страшні опіки? – Запитав Агіас.
– Найголовніше питання де інші. – Де інші зниклі ченці? Хто змусив їх тікати по снігу?
– Ми спробуємо уявити, що ж тут сталося. – Сказав Агіас і побачив у відповідь кивок Дітара, він оглядав тіла.
Згаявши час на вивчення слідів і місцевості, ченцям вдалося приблизно скласти картину. Вони знайшли ланцюг слідів, що вели від намету вниз, їх рівно стільки, скільки було ченців. Якби вони були поранені або сильно побиті, були б сліди перенесення або волочіння, але їх немає. Одже, всі ченці самостійно спустилися вниз. Потрібно шукати їх .
– В наметі був третій. – Дійшов висновку чернець. – Почалася бійка, вони вискочили назовні, але їх там добили.
– А інші втекли. – Додав Агіас.
Мріадр, весь цей час сидів на колоді, намагаючись розвести вогнище і зігрітися. Ченці не звертали на нього уваги і були зайняті відновленням подій, що сталися в таборі. Але коли вони озирнулися, то виявили його пропажу. Старий, впевненими кроками йшов вздовж озера. Скрип снігу під ногами супроводжував його. Успіхів в здобичі вогню він не досяг, і сидіти на одному місці було нестерпно. Мріадр ходив туди-сюди, роздивляючись місцевість і час від часу потирав долоні.
Зробивши ще один крок, він почув тріск і сам не помітив, як перейшов ту межу, де закінчилася земля і почався лід. Коваль завмер на місці. Лід репнув під його вагою, і чоловік опинився в холодній воді. В цей же час оглушливий крик донісся до ченців. Старий коваль примудрився провалитися крізь лід у воду і зараз треба реагувати швидко. Дітар тут же кинувся його рятувати. Він гукнув Агіаса, і вони побігли до озера. Проносячись по заметах повз дерева, вони чули крики Мріадра. Дзвінка луна вибухнула на всю округу.
– Аби не запізнитися.
Мріадр був у воді, руками намагався вхопитися за шматки льоду, але важкий мокрий одяг вже тягнув його на дно. Дітар роздягнувся і кинувся в озеро. Холод різко пронизав все його тіло. М'язи різко скоротилися, і дихати стало дуже складне. Кожна секунда у воді приносила біль. Шкіра пекла від морозу. Старий тонув, і Дітару довелося пірнути в безодню озера за ним. На кілька хвилин він зник із вигляду, і лише хвилювання води вказувало на те, що тут хтось був. Під водою чернець поглядом шукав старого.
Його силует вже майже сховався в глибині, але Дітар встиг це помітити і занурився ще глибше. Тиск і холод сковували тіло. З останніх сил, чернець схопив старого коваля за руку, і потягнув до себе. Обхопивши його руками зі спини, він поплив до поверхні, відчуваючи, що повітря закінчується.
– Ще трохи. – Думав Дітар.
Він намагався знайти в собі сили, але холод перемагав. Ноги більше не слухалися, а руки розтискалися. Мокрий одяг коваля був важким, і зараз він тягнув до дна вже обох.
– Ще пару метрів. – Промайнула думка і в очах Дітара потемніло. Повітря закінчилося. Йому не вистачило буквально одного метра, що б виплисти на поверхню і вдихнути повітря повними грудьми.
– Це кінець! Чому саме так? – Задавався питанням Дітар. – Вона так і не стане моєю дружиною.
Чернець вже збирався здатися і зануритися разом з Мріадром на дно крижаного озера, як його за волосся схопила рука Агіаса і потягнула вгору. Його друг прив'язав мотузкою ногу до дерева, занурився у воду до пояса і допоміг Дітару врятувати старого. Виявившись на березі, Дітар, відразу кинувся рятувати Мріадра з того світу, виштовхуючи з його легенів крижану воду.
– Слава Ханою! – Сказав Дітар, коли побачив, як коваль розплющив очі і почав відкашлюватися, випльовуючи воду. Дітар заспокоїв його і віддав свою суху мантію і накидку, щоб старий міг зігрітися. Агіас в цей час розводив вогонь. Зібравши дрова, які попередні ченці запасли в таборі, він за кілька хвилин розпалив полум'я. Вони вчепили мокрий одяг і взуття сушитися, розташувалися біля багаття, підсунув ноги ближче до вогню.
– Дякую. – Стукаючи зубами, видавив з себе Мріадр.
– Гадаю кожен чоловік у подібній ситуації вчинив би також. – Відповів Дітар.
Агіас відразу відмітив, що в Мріадра опіки на ногах такі, як у двох мертвих кантрі ченців. І кивком показав це Дітару. Обидва ченці втупилися на старого коваля. По їх виразу обличчя було зрозуміло – вони чекали відповідей. Мріадр побачив цей погляд і, схиливши голову, заговорив:
– Мене зустрів загін ченців. Кантрі ченці визнали мене зрадником, але все ж не вбили. Вони мене зв'язали, щоб доставити до Авраала. В наметі ми були втрьох. Це була дуже непроста ночівля: у льоду ми вирубали місце для ночівлі, все це під час сильної заметілі. Ми лягли спати в наметі. Взагалі, ночівлею, це можна назвати з великою натяжкою. Вітер і висота практично не давали заснути, але, принаймні, ти знаходишся в горизонтальному положенні.
Старий сильніше закутався в накидку Дітара, стараючись, зігрітися швидше. Вогонь тільки розгорався і не давав стільки жару, щоб обсохнути і прогріти свої кістки. Він час від часу здригався від холоду і по його шкірі пробігав озноб, але коваль продовжував говорити:
– Потім кантрі ченці почали між собою сперечатися. ОльханКарин відстоював позицію про необхідність піднятися вгору до лісу, де не так відчувається вітер і можна використати дрова для обігріву.
– Гадаю, – сказав Агіас – я поступив би так само. В зоні лісу менше дме і є дрова для вогнища. Краще було зробити ночівлю там, хоч і, витративши більше часу на подальше сходження.
– Це місце привалу викликало неабияку образу кількох ченців.
– Замерзнути в такій ситуації було дуже просто. – Підтвердив Агіас. Мріадр підповз ближче до вогню і продовжив:
– В темний час знайти сухе дерево виявилося дуже складно. Трохи знайдених гілок дуже тудно було розпалити. Більше години ми намагалися розвести вогонь. Ми вже хотіли лягти спати голодними, але вогнище все ж розвели і приготували гарячу їжу. Це було краще, що сталося того вечора. Але зігрітися не вдавалося, тому ми і присувалися ближче до вогню, сунули ноги в полум'я, але тепла в тілі більше не ставало, ворушитися хотілося все менше. Так і заснули.
Дітар сховався під мантіями мертвих кантрі ченців. Спочатку вони були жахливо холодними, але через кілька хвилин біля багаття, вони стали порятунком. Вогонь розгорівся добротний. Його дим піднімався високо і міг притягнути ворогів, але зараз це було не важливо. Важливіше було не померти від холоду. Ченці уважно слухали розповідь Мріадра, і все що він говорив, здавалося їм правдою.
– Доки ми спали так близько до вогню, наше взуття спалахнуло. – Він рукою вказав на свої опіки, і доторкнувся до своїх ран. – А далі, кантрі ченці подумали, що це через мене, і накинулися, щоб вбити. Але я заснув разом з ними, ви подивиться на мої ноги. Тоді я і порізав їх, щоб врятувати своє життя. Ганчірками я перев'язав своє взуття і втік, як вже з'ясувалося у вашому напрямі. А вони дійшли до дерев, і там померли. Коли інші ченці знайшли їх, то побігли назад…
– Прямо на Маркуса. – Різко вставив Дітар. – Він ближче, ніж ми думали.
Глава 64
"Вчини так, як вчинив би Ханой". Заповідь Шістдесят четверта. Кодекс Братства тибетських ченців.
Танець вогнища відбивався на лицях ченців. Сильний снігопад, що нещодавно почався, став несподіванкою. Вогнище стало горіти гірше. Дітар одягнув свій, на половину висушений одяг і зверху накинув мантію ОльханКарина. Позаду нього було чути хрускіт снігу. Наближалося щось велике. Звук ставав сильніше, і чернець обернувся в очікуванні побачити ведмедя або зграю вовків, але він помилився.
Агіас встав і схопився за свій меч. До нього підійшов чорний монстр, заввишки більше двох метрів. Його обладунки були покриті хутром, що захищали його від холоду, а голову приховував великий капюшон. Нижня частина обличчя була закрита залізною маскою. Вона була викована таким чином, що одягнувши її, лице нагадувало морду жахливої тварини. В одній руці він тримав щит, до якого з внутрішньої сторони кріпився чорний лук і сагайдак зі стрілами. Інша була вільна, але завжди на сторожі, в будь-який момент вона могла витягнути свою зброю і вбити.
З ним був десяток таких саме воїнів, усі в чорному і із запахом вогкості. На перший погляд знайти між ними відмінності було складно. Вони, як зграя хижаків просувалися крізь сніги за своїм лідером, доки не знайшли свою здобич. Дітар побачив, за їх спинами стояли полонені ченці – варта Білокам'яного селища. Це однозначно був Маркус і його загін.
Дітар заговорив першим.
– Ти все ж тут. Чому ти не можеш зупинитися?
– Я особливий. – Грубий голос зазвучав з-під маски.
Дітар не вловив хід думок Маркуса. Він знав, що ця людина дуже небезпечна, але не відчував страху поряд з ним, тільки обережність.
– Що це означає?
– Якщо в тебе немає ворогів, значить, в тобі немає нічого особливого. – Пояснив йому каратель. – А я особливий!
– Ти все ще живий, одже і справді в тобі є щось особливе.
– Смерть – це подарунок, але його треба заслужити.
Маркус подивився на Агіаса, той стискав свій меч і готувався напасти на ворога.
– Ніхто з нас не знає, що після смерті. Тому ти мучитимешся тут. – Сказав йому голос з-під маски і Агіас сіпнувся з місця, але…
Дітар втрутився:
– Почекай, перед нашими муками треба поговорити.
Маркус знову заговорив з Дітаром.
– Що тобі найближче?
– Ніколи не здаватися, йти до кінця і любити своє Братство. – Гордо відповів чернець. Маркус засміявся. Ченця пробирала злість від такої поведінки, але йому довелося це проковтнути.
– Хто тебе може зупинити? – Перервав регіт Дітар.
– Я Слуга Сатани. В моїх вухах його голос, а в моїх руках його воля. – Він сказав, це як прокляття. Його голос проникав у найтемніші куточки людських сердець і залишав там жах. Зустріч з цим демоном запечатувалася в умах кожного, хто його бачив, але не надовго. Всі, за ким він приходить, перестають існувати. Він був, якщо не самою смертю, то її правою рукою.
– Відповідай, де Братство? – Продовжив Маркус. – Я повинен його знищити.
– Чому?
– У вас закінчився час. Ханой повинен був знайти відповідь, як користуватися Тризубцем, і повернутися назад у Підземний Світ. Він цього не зробив!
– Це означає, що Тризубець – це не зброя? – З цікавістю поцікавився чернець.
– Дурень, це ти повинен дати мені відповідь, а раз у тебе відповіді немає, значить, я вас знищу, така воля Сатани.
– Одже, це все правда? Ханой не біг з Агарти, він не втікач. Він пішов цілеспрямовано, щоб знайти Шамбалу і розгадати таємницю Тризубця? – Продовжував наполягати на відповідях Дітар.
Маркус почав гніватися:
– Я тут, щоб слухати, а розповідати не бачу сенса, і зараз вб'ю тебе. Де Братство? Де Тризубець?
– "З серця неба – в серці землі". – Дітар цитував Ханоя. -
Ханой, насправді був "Злітаючий Дракон".
Маркус звернувся до одного із своїх людей, що стояли позаду :
– Досить, дайте мені одного, я його вб'ю, щоб ви почали говорити.
Люди Маркуса вивели вперед полонених ченців загіна ОльханКарина. Чернець стояв перед Маркусом і дивився на Дітара і Агіаса. На його обличчі був спокій, але очі кричали про допомогу. Маркус дістав своїй кривій меч, і зробив замах. В цей момент, Мріадр кинувся з боку і штовхнув ченця, на якого замахувався Маркус. Той відкотився на лід, а Мріадр стояв перед чорним демоном. Маркус відстрибнув назад, а його люди підійшли до старого ближче, оголивши мечі.
Намічалася бійка, але в цей момент полонені ченці залишилися без нагляду і встигли побігти на лід, Залишивши ворога на березі. Маркус схопив Мріадра за комір і відірвав від землі.
– Ти поведеш нас до Братства! – Наказав йому Маркус.
– Я не знаю де Братство! – Квапливо відповів коваль.
Маркуса не влаштувала така відповідь.
– Тоді я тебе вб'ю! – Він крикнув це так голосно, що всі почули.
– Дітар, дозволь я просто вийду і зроблю те, навіщо прийшов. – Говорив Агіас, втрачаючи терпіння. – Зроблю те, що вмію. А захист це або вбивство – вирішувати тобі.
– Почекай, всьому свій час. – Заспокоював запал свого друга чернець.
– Швидше б, довго чекаємо.
Агіас стискав рукоять свого меча так сильно, що вона могла лопнути, як і його терпіння.
Маркус підходив до озера. Лід, під втікаючими ченцями тримався, видавав легкі скрипи, але тримався. Ченці хоч і жили в кліматі, де льоду не бувало, але знали про це достатньо. Найпростіше провалитися, роблячи перші кроки поблизу від берега. Лід там не лише тонше, але і частіше покритий тріщинами. Слабкий лід потріскує під ногами. Почувши ці застережливі звуки, треба рухатися ковзаючи. Якщо піднімати ноги, як при звичайній ходьбі, вага по черзі розподілятиметься то на одну, то на іншу ногу, а це збільшує навантаження на лід.
Ченці знали це, і їм вдавалося продовжувати свій шлях по крижаному озеру.
Маркус прибрав свій меч і дістав лук. Чорний і теж кривий. Дітар оцінив сили ворога і їх зброю. Ворогів був десяток, всі вони двометрового зросту, з великими мечами. Лук був тільки один, у Маркуса. Мабуть, це був непростий лук, якщо їм міг орудувати тільки проводир загону. Маркус взяв стрілу, яких у нього було всього три, і націлювався на Мріадра. Той побілів і похитнувся. Він зробив один короткий крок вперед, немов хотів прикрити своєю спиною весь загін. Холодне повітря вдарило йому в обличчя.
– Веди мене! – Кричав на нього каратель, але Мріадр був впертий.
– Ні.
– Старий, не плутай хоробрість з дурістю.
Мріадр обернувся і побачив густий дим, що піднімався в небо. Дітар і Агіас знали, що це Надіша, його донька, зараз палить все, що може горіти. Гора Кайлас була трохи правіше.
– Дивися, ось дим! – Заговорив Мріадр. – Це відволікаючий маневр. Вони хочуть, щоб ти звернув з гонитви і перевірив, що там. Насправді Братство рухається до Кайлас. Так, що нам треба йти через озеро.
Маркус примружився, він дивився спочатку на дим, потім на гору. Зараз він роздумував, що йому робити.
– Зрадник! – Раптом заволав на старого Агіас. – Спочатку ти Легезі мечі робиш, потім цьому вбивці дорогу показуєш.
Маркус видавив посмішку, але її ніхто не побачив:
– А старий прав, адже я вже впіймав один загін ваших ченців. Ймовірно, вогнища палить хтось інший.
Дітар оцінюючи дивився на них обох. Знову його план вдався, але ось тільки питання: скільки ще таких планів йому треба придумати, щоб Братство виявилося в безпеці?
– Ти боїшся, що тобі мститимуть ченці?
Мріадр кивнув.
– А Легеза, це син Азазель?
Мріадр знову кивнув.
– Я вбив Азазель і всіх, хто був пов'язаний з цим ім'ям. – Розгнівано пробурчав Маркус.
– Виходить, що не всіх. – Жартівливо вставив Дітар. – І хочу помітити, що ти в його списку для помсти.
Ченці встигли пройти пару сотень кроків по льоду.
– Нам потрібно йти за ними. – Переконував Дітар карателя. – Є безпечна стежка.
Маркус повірив ченцеві на слово і зі своїми людьми обережно спустився на лід. Він відправив перед собою Дітара, а сам пішов слідом. Якщо лід попереду стане занадто тонким, то першим про це дізнаються ченці, а не чорні вбивці. Загін ченців помітив гонитву і постарався прискорити свій крок. Ті, хто відставав, були самими вразливими і вони прискорилися. Між ченцями і ворогами утворилася відстань в сотню метрів. Маркус продовжив розмову з Мріадром:
– Тобі не треба боятися ченців. Впевнений, їм на тебе наплювати. Ніхто не помітив твого відходу, можливо, вони і самі тебе вигнали.
Мріадр розумів, що це правда. Його з дітьми вигнали за межі Агарії, і йому довелося будувати свій дім за озером.
– Вони користувалися тобою, а коли ти став їм не потрібний – викинули. Не бійся мене. – Заспокоював старого Маркус. – Ти підеш зі мною, і служитимеш Сатані. Після війни він став зайвий. Коли викрали доньку Царя Світу – Дарину, він вирушив на її пошуки. Сатана був великим капітаном Підземного Світу. Він знайшов еліксир безсмертя. І що вони з ним зробили? Заточили його до в'язниці "Аркада".
Дітар чув слова Маркуса. Стримуючись, він стискав кулаки і йшов швидше. Лід ставав тонше, в деяких місцях проступала вода. Дітар розумів, що далі йти не можна. Їм вдалося заманити на озеро ворогів, але залишилося придумати, як вибратися самим.
Маркус теж звернув увагу на те, що відбувалося в нього під ногами.
– Де твоя стежка? Думаю, що ти і сам не знаєш, куди йти далі. – Кричав він на коваля.
Люди почали переконувати його про небезпеку:
– Потрібно повертатися. Лід не витримає нас.
Дітар слухав паніку ворога і прискорював крок. Вони почали відриватися:
– Вже близько. – Як можна спокійніше сказав собі під ніс кантрі чернець і попрямував швидше.
Дітар, Агіас і Мріадр продовжували йти по крижаному озеру. Вони ставали все ближче до своїх, і все далі від ворога. За спиною Дітара почувся тріск і слідом за ним звуки сплеску води. Чернець відразу зрозумів, у чому справа. Зовсім недавно, він був на його місці. Один з людей Маркуса провалився під лід, він по груди був у воді і намагався триматися за краї крижин, але залізні пластини його броні тягнули вниз. Пальці зісковзнули, і він пішов під воду. Інші почали лягати на лід і намагалися йому допомогти, але безуспішно. Тоді Маркус запідозрив недобре.
– Зупиніться. – Скомандував він своїм псам. – Ми повертаємося назад.
Ченці, теж чули наказ команда. Вони почали йти ще швидше, знаючи, що нарешті відірвалися.
Маркус схопив свій лук:
– Я стрілятиму. – З цими словами він вклав довгу стрілу з воронячим пір'ям у свій лук і націлив його на ченців, що бігли в ряд. Швидкість їх була невеликою, оскільки бігти було практично неможливо. Швидше, це нагадувало швидкий крок. Потрапити по такій цілі було не складно, чим Маркус і скористався. Мріадр зупинився і розвернувся. Він йшов останнім, і, обернувшись, став так, що собою прикрив інших ченців, які йшли перед ним. Дітар розумів, що відбувається, але не зупинявся. В його голові було зараз одне – три стріли, три ченці.
Маркус стояв на місці. Лід тріщав під ним, але він не рухався.
– Повертай своїх людей на берег! Ми обійдемо озеро і все одно вас зловимо.
– Вони не мої. – Прокричав у відповідь старий. – Ченці нікому не належать. Вони слухатимуть тільки Главу Братства або його спадкоємця. Але ніяк не такого зрадника, як я.
Маркус був у гніві. Мріадр стояв, а інші ченці все віддалялися від нього, зменшуючи шанси карателя на влучне попадання. Все ж він потрапив в пастку. Немає ніякої безпечної стежки по льоду через озеро. Перемога дістається тому, хто витерпить на півгодини більше, ніж його супротивник.
Просвистав постріл стріли. Стріла пробила груди Мріадра, але старий продовжив стояти. З рота потекла кров. Він прошепотів:
– Нікого я не зраджував. Вони не вийдуть звідси.
Дітар відчув цей біль, але повертатися за Мріадром, не було можливості. Замість цього він прокричав ченцям:
– Швидше, швидше, тримаєте лінію.
Маркус натягнув другу стрілу. Мріадр розумів, що ця буде для нього останньою, але продовжував стояти на місці. Він стояв і посміхався. Щосили він намагався вистояти, як можна довше. За його спиною були його брати, яких він захищав. Маркус був правий: смерть – це подарунок. Але не проста смерть, а смерть в ім'я життів близьких. Маркус зробив крок вліво, намагаючись прицілитися, в Дітара, що біг за спиною старого, але Мріадр теж зробив крок вліво. Він посміхався, і цівка крові бігла по його губах. Маркус зробив крок вправо, і старий теж зробив цей крок.
Цієї гри каратель не витримав і випустив другу стрілу йому в груди. Гучний свист і стріла потрапила в свою ціль. Мріадр зробив крок назад, подивився собі під ноги. Сніг, під ним був весь червоний. Калюжа крові поступово фарбувала і лід. Старий впав на коліна. Дітар обернувся і подивився на Агіаса, який біг позаду нього. Той примружився, але біг. А Мріадр стояв навколішки, помираючи за своїх братів. Дітар подивився на Маркуса. Між ними було вже більше п'ятисот метрів. Була ще одна стріла, остання. Вона призначалася Агіасу.
Маркус натягнув тятиву і прицілився в нову мішень. Хоч відстань вже була великою, але для такого лука, це було легко. Дітар засунув руку в кишеню.
– Подарунок Есіна зараз дуже згодиться. – Подумав Дітар і намацав в кишені маленький предмет. – Один шанс. Сподіваюся, це спрацює.
В останній битві за Білокам'яний, Есін опинився у в'язниці один на один проти натовпу берсерків. Беркун був для нього ще під силу, але весь натовп розлючених головорізів, точно не по зубах. Берсерки перекривали вихід з в'язниці, єдиний шлях вгору. Все приміщення освітлювалося лише настінними смолоскипами. Такі були і за спинами у вбивць. Есін дістав маленьку кульку, розміром з невелике яблуко. Це був глиняний шар, обклеєний просоченою травою, що надавало йому міцності.
Трава була суха і легко спалахувала, змочувалася вона олією, від чого горіла ще краще. В середині нього була вибухова суміш. Це був козир ченця. Він прицілився і кинув його так, що потрапив прямо в стіну поряд зі смолоскипом позаду берсерків. Вибухом, їх відкинуло в бік, а Есін встиг піднятися нагору. У в'язниці почалася пожежа, що змусило всіх солдатів звільняти сходи вежі.
Зараз Дітар тримав в руках такий само. Есін вклав його в руку Дітара перед смертю.
– В самій безвихідній ситуації, це може бути виходом.
Дітар уловив думку свого друга і зберіг його подарунок і його пораду.
– Зараз це вихід. – Сказав собі чернець і зупинився.
Маркус здивувався діям ченця. Той знімав з себе мантію і рвав її на шматки. Лук опустився.
– Що він робить? – Питав Маркус.
Чернець з тканини спорудив собі найпримітивнішу зброю старовини – пращу. За допомогою такого нехитрого пристосування можна було закинути снаряд дуже далеко. Дітар вклав у неї шар з рідиною і, розкрутивши метальну зброю, запустив снаряд у бік Маркуса. Як тільки він полетів, Дітар почав бігти за ченцями ще швидше. Погляд чорного демона в масці був прикований до об'єкту, що летить. Маленька куля потрапила прямо в одного із вбивць, і прозвучав вибух. Лід рухнув водночас відразу під всією армією Маркуса.
Крики та плескіт води були чутні і на березі озера. Вони хапалися за шматки льоду, перевертали їх і тонули.
На березі показалися ченці. Авраал привів Братство на допомогу Дітару і Агіасу. Це було справжнім порятунком.
– Ми не кидаємо своїх. – Кричав Авраал потопаючому Маркусу. – Рівність і Єдність – основа Братства! Всі ченці – рівні.
– Шкода, що ці слова не чує Мріадр, який віддав своє життя, за їх порятунок. – Подумав Дітар.
Виявляється, воїни Маркуса не такі вже і непереможні. Вони всі йшли на дно, через свої важкі обладункі і зброю. Те, що було покликане губити інших, згубило їх самих. Авраал тріумфував, спостерігаючи за потопаючими вбивцями Маркуса.
– Людина не може вбити слугу Сатани. Так нехай це зробить природа. Ніхто і ніколи не переможе Братство, тому що кожен чернець б'ється, як герой.
Всі зібралися на березі озера. Погода була сувора.
– Треба якомога більше вогнищ. – Говорив Авраал до Надіши, – негайно!
– Вам подобається дим? – Посміхнулася Надіша. – Я вам зроблю дим.
Через день ченці вже рухалися далі нагору. Вони тягнули великі сани, як в упряжці, зі всіма своїми пожитками. Ченці і їх сім'ї підіймалися на гору Кайлас. Вони рухалися в Підземний Світ, не знаючи, що їх там чекає. Суворий вітер, глибокі замети і мороз робив людей менш балакучими. Всі намагалися економити сили.
2805 метрів над рівнем моря гора Кайлос – це було серйозним випробуванням. Саме там знаходився вхід у Підземний Світ. Довга дорога привела їх до високої пологої скелі. Здалека, це місце здавалося безвихіддю, але дорога точно була одна, і вела саме сюди.