Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
Глава 42
"Одна з переваг гніву – він сильніший за страх".
Заповідь Сорок друга. Кодекс Братства тибетських ченців.
Табір індусів був у сум'ятті. Солдати збирали свої речі, готували зброю і припаси. Кіннота запрягала коней. В шатрі йшла бесіда двох братів.
– Сьогодні буде хороша ніч. Ми все підготували і успіх на нашій стороні. – Андрогін нічого не відповів на слова брата. Він, мовчки, одягнув свою сорочку, взув чоботи і почав шукати свій пояс і зброю.
– Не це шукаєш? – Міланос тримав в руках меч, обмотаний шкіряним ременем.
– Саме він мені і потрібний! Кидай сюди. – Через увесь шатер пролетіла зброя та потрапила в руки Андрогіна. Оголивши клинок, він подивився в свої очі, що відбивалися на лезі.
– Нам краще полонити цих циганів, і без його гостроти не обійтися!
– Їх не так вже й багато. Їх табір майже не охороняють. Тобі не варто переживати. Вони не битимуться.
– Ти правий. Все закінчиться швидко. Андрогін сховав клинок за пазуху і попрямував до виходу.
Вода майже обміліла, за греблею в таборі індусів, був густий мул. Сонце світило яскраво, було тепло. Вітер ледве гойдав дерева і тиша, знайома кожному солдатові, наповнила все повітря навколо. Андрогін виводив пару сотень кінноти і десяток колісниць. Скрип коліс і шум копит перервали мовчання. Вони готували удар по руслу річки. Міланос покликав Беркуна.
– Беркун, ти неодноразово доводив мені свою відданість, сподіваюсь, я можу тобі довіряти? – Воїн не чекав таких слів. Обличчя берсерка зробилося розгубленим.
– Зрозуміло, мій господар. – З деякою невпевненістю вимовив Беркун.
Міланос ходив по шатру, а його співрозмовник, спостерігав за господарем.
– Мені знадобиться твоя допомога. – Міланос зупинився. – Ми не ставимо собі завдання підтримати Калінгу. Калінга програє в цій війні. Ашоку нам не зупинити. Нам не варто підтримувати чужу поразку, нам варто подумати про своє майбутнє.
Беркун насупився, обличчя схмурніло. Було видно, як його брови опустилися, а очі примружилися. Він зробив крок назад.
– Але ж це зрада, мій господарю.
– Коли я став перед вибором: зрадити своїх або зрадити чужих, я зрозумів, нам не потрібні марні жертви, Беркун. Нам потрібно зберегти нашу армію. Андрогін вже майже мертвий, і це тільки питання часу. Калінга вже програла. А ми ще можемо протистояти ченцям. Атмосфера в шатрі стала важкою. Беркун думав.
– Але не за мертве минуле, а за живе майбутнє. – Додавши ці слова, Міланос відвернувся.
Беркун подивився на нього. Той тяжко вирішував щось. Берсерк чекав:
– Я розумію, хоча мені і важко це прийняти. Що я можу зробити? Беркун був готовий на все для свого господаря. Він вирішив для себе, що навіть якщо він з чимось не згоден, це не важливо. Важлива,та довіра, яку йому робить Міланос.
– Коли Андрогін відправить своїх вістових до циганів, постарайся зробити так, щоб ніхто їх не побачив і не почув.
Беркун кивнув. Міланос продовжив:
– І ось ще, – як би ненароком додав Міланос. – Якщо воїни мого брата і сам Андрогін, з якоїсь причини зовсім не доберуться назад, до нашого форту…Ти розумієш мене?
– Так!
Ченці повернулися до табору циганів. Вечір був теплим. Місяць вийшов через обрій. Зірки запалювалися над головами. Вся природа грала свою особливу колискову пісню. Багато хто вже спав. Ченці вирішили переночувати в таборі, а вранці повернутися в Монастир. Поспішати не треба було, і можливість провести ніч у солодкому сні була дуже приваблива. Цигани добре зміцнили вхід у селище – так що боятися було нічого. Вони розвели велике вогнище, що б холодна ніч не завадила їх відпочинку. Зібравши багато дров і доклавши зусилля, полум'я розгорілося. Біля багаття стало жарко.
– Біля такого багаття можна спати голим, ніякий холод не страшний. – Сказав Агіас одному з ченців.
– Тобі аби роздягтися! – Підтримав його Дітар.
Всі засміялися. Гул вогнища став ледве чутним. Голоси зливалися в мелодію.
– У мене в голові думки бувають не тільки про наготу. Бути оголеним можна не лише тілесно.
– Тут ти правий. Можна оголювати не лише тіло, але й душу. Бути справжнім. – Дітар зрозумів, що має на увазі його друг.
– Бути не просто справжнім, а бути істинним. – Закінчив думку кантрі чернець Агіас.
Поки біля багаття розмовляли, Тарсіша прогулювалася. Їй подобався спокій, в якому вона перебувала. Дерева і кущі виглядали таємничо в нічному світлі. Вона встигала помітити все, що її оточувало. Маленькі звіри бігали в кущах, різні комахи літали перед її обличчям. Її це ні краплі не турбувало. Неначе все, що її оточувало, було якимось містичним. Вона підійшла до річки, що б подивитися на відображення зірок і побачила, що рівень води спадає. Це спостереження не знайшло пояснень в її голові. Спокій був порушений.
Стан спокою змінився на тривогу. Інтуїція говорила їй про небезпеку. Вона побігла до вогнища.
– Вода в річці…! Її стає менше. – Тарсіша не встигла віддихатися, як люди біля багаття замовкли.
– Що це означає? – Розмова зупинилася. Залишився тільки гул вогнища. Потріскуючи і вивергаючи іскри в небо, він освітлював усіх присутніх.
– Це означає, що в нас менше двох годин. – Дітар різко встав. – Індуси побудували греблю і перекрили річку.
– Для чого? – Із здивуванням продовжувала Тарсіша.
– Для нападу. Чудовий план. Дозорний, бий тривогу!
Ченці переглянулися. Ніхто не міг до кінця зрозуміти, що зараз відбуватиметься. Тарсіша дивилася на Дітара, його обличчя було впевненим, він явно знав, що потрібно робити.
Есін, Тарсіша, Дітар, Агіас, Надіша, кілька ченців і цигани з легкістю перейшли річку. Вони були навпроти свого табору, в джунглях. Сиділи тихо, спостерігали і чекали. Дітар вирішив влаштувати засідку. Тепер вони хотіли несподівано напасти на Андрогіна. Одна сотня циганів ховалася в заростях берега. Вони повністю звільнили те, що зараз індуси намагатимуться захопити. Всі, хто зовсім нещодавно спали, вже були готові до битви. Через пару хвилин вони почули, як цигани, які знаходилися біля згорілих веж, били в диск.
Це означало, що вони бачать супротивника. І насправді, в мороці джунглів горів десяток смолоскипів. Вони були, як велетенські світляки, які, то з'являлися, то ховалися за деревами і їхнім густим листям. Ця краса вже не притягала. Всі були напружені і думали лише про те, що б пережити цю ніч. Невже вони не нападуть по річці? Нас обіграли? Цигани били в диск, а на допомогу до них ніхто не поспішав. Битва вже почалася, але брали участь у ній не всі.
В цей момент почувся шурхіт. Агіас показав Дітару напрямок. Він повернув голову і, примруживши очі, намагався щось розглянути в темряві. З-за дерев вишли. Це була банда з півтора десятка чоловік, готових до нападу. Вони спустилися до річки, неначе знали де була влаштована засідка. Лекса зі своєю зграєю розбійників з’явилися на допомогу тоді, коли його ніхто не чекав.
– Що ви тут робите? – Запитав Дітар.
Такі гості були останніми, в списку запрошених. Ця зустріч була несподіванкою.
– Наше місце тут. – Прозвучало з натовпу. – І ми собі ніколи не пробачили б втечі.
– Не можна покладатися на людей, які зраджують.
– Якщо судилося сьогодні померти – ми помремо. – Продовжував голос. Це був Лекса. – Вгорі за течією дві сотні вершників, вони прибудуть з хвилини на хвилину. Ми врятуємо братів біля веж, впевнений, що там відволікаючий загін. Станцюємо і ми сьогодні наш останній танець. Ми стримуватимемо ворога стільки, скільки зможемо.
– Ми дякуємо тобі. – Відповіли цигани.
Такий вчинок не залишив їх серця байдужими.
– Наші брати потребують допомоги, ти робиш правильну справу.
– Не дякуєте. Удару завдадуть по вам. Ми ризикуємо менше вашого. Розкажіть Тарсіші про мої почуття.
– Я тут! – Сказала Тарсіша.
– Знай, я повернувся заради тебе. Пробач мені все, що я наговорив. Я кохаю тебе.
Він, мовчки, розвернувся і дав команду своїм людям. Розбійники помчали в бій. Тарсіша була в розгубленості. Ці слова її не зачепили, але момент хвилював. Вона і подумати не могла, що почує слова кохання на полі бою.
– Вірний, навіть у вигнанні. – Сказав Агіас.
І дійсно через пару хвилин явилися "очікувані" гості.
– Рубай! – Есін встав і прокричав, як тільки велика частина вершників підібралася до табору.
Цигани перерізали мотузки – дерев'яні колоди котилися від краю, і вибивали коней з-під вершників. Коні спотикалися, колоди врізалися в них і ті, валилися з ніг. Вершники хапалися за коней намагаючись втриматися. Багато хто не встояв, тварини піднімалися і намагалися бігти, залишаючи своїх наїзників лежати на землі.
Есін віддав наступний наказ:
– Стріляй!
Стріли і списи полетіли з пітьми. Свист нагадував вітер. Як залізний дощ, вони обрушилися, вбиваючи ворога. Когось ранило, хтось і зовсім був повержений. Чулися стогони, індуси намагалися допомогти пораненим. Вони зазнали великих втрат.
– Вперед у бій! – Кричали ченці і бігли, виконуючи наказ.
Всі, хто був в засідці – кинулися в бій. Цигани і ченці з криком покинули свої укриття та побігли на ворога. Пастка вдалася, і індуси Андрогіна не атакували, а захищалися. Мечі створювали дзвін, і шум від битви не затихав. Цигани не дали ворогові напасти на них у таборі, і атакувати із засідки, це було дуже вдалою ідеєю. Солдати були вмілими, їх мечі і списи досягали мети, але цигани не планували відступати. Битва вже тривала досить довго.
Агіас бився, як звір. Він був вправним бійцем і не дозволив ні одному вістрю торкнутися свого тіла. Кожен знав, що це може бути їх остання ніч, вони були готові залишити цей світ, але здаватися ніхто не збирався.
Дітар побачив у темряві Андрогіна. Їх погляди зійшлися, і їх битва вже почалася. Андрогін бажав дістати ченців, Дітар це розумів. Індус був швидкий, потужним стрибком він виявився поряд зі своїм суперником, і встиг занести свій меч. Дітар не поступався в швидкості і відстрибнув убік. Той продовжував атакувати ченця.
Нічна битва тривала. Цигани не здавали позиції. Було багато поранених, але ще більше загиблих. Індуси не чекали такого опору, і у багатьох почали закрадатися сумніви. Беркун був у самому центрі битви. Лють берсерка була невгамовною, він бився з двома, а то і з трьома супротивниками відразу. Обличчя його було забруднене кров'ю. Поклавши ворога на землю, він не залишав шансів, ударом меча він обривав його життя. На спину Беркуна накинувся циган і, приставивши ніж до шиї берсерка, вже було відчув себе переможцем, але не встиг.
Кинджал Беркуна вже знайшов своє місце в тілі бідного цигана. Видавши стогін, з його рота потекла кров, він впав.
– Гарна спроба. – Гордовито сказав він. – Але вам, циганам, далеко до мене.
Він нахилився над полеглим, і витягнув з його грудей свій ніж. Той, видавши тяжкий звук, видихнув востаннє. Агіас не повірив своїм очам, коли побачив Беркуна. Ненависть його переповнювала. Він довго чекав шансу розправитися з берсерком, і ось доля зробила йому подарунок. Агіас намацав у себе в кишені маленьку пляшечку, це була отрута. Отрута, яку він взяв у Фалькара, вночі після свого воскресіння. Відкупоривши пляшку, він з хитрою усмішкою вилив усе до останньої краплі на лезо. Він змочив цією рідиною кожен міліметр своєї зброї.
– Що це означає? – Запитала Надіша.
– Я хочу, щоб він здох раз і назавжди.
Вона дивилася йому в очі і зрозуміла, що Беркун не піде живим. Агіас нероздумуючи, побіг на берсерка. Той не підозрював про небезпеку.
Дітар і Андрогін продовжували свою битву. Чернець вправно орудував зброєю, вона була з ним одним цілим. Він вирішив обхитрити індуса. Відстрибнувши трохи назад, взяв клинок обома руками і побіг на ворога. Андрогін знав, як відбити таку атаку. Він обернувся і виставив меч, спрямований вістрям на того, що біжить. Дітар був вже дуже близько і в потрібний момент, метнув свій меч у ворога. Не зменшуючи швидкості, ковзаючи ногами вперед, чернець впав на спину. Мечь Андрогіна пролетів поряд з обличчям Дітара, опинившись у нього в руках. Цього неможливо було передбачити.
Дітар лежав на землі з мечем у руках. Підстрибнувши, він відчув свою перевагу.
– Спритність – це твоя краща якість? – Крикнув Андрогін.
– Не лише. – Відповів його суперник.
Андрогін підвівся на ноги.
– Твої люди мруть, як мухи. Мені потрібні полонені і вони будуть. Адже ти ще живий і добре підходиш на цю роль!
Берсерк не відходив занадто далеко від командира. Він виявлявся поруч тоді, коли це було найпотрібніше.
– Твої люди, не краще за моїх. – Сказав Андрогін. – Але і я не гірше за тебе.
Дітар побачив Беркуна. В його голові промайнула думка про загибель.
– Одного здолати складно, якщо їх буде двоє – я точно програю.
В цю ніч удача була на боці Дітара. Агіас, неначе був посланий Творцем. З силою слона і швидкістю гепарда він врізався в Беркуна. Той був його метою, а Андрогін був метою Дітара. Тепер вони билися вчотирьох.
Дітар крикнув своєму другу:
– Зберігати вірність – це гідність.
– Пізнати вірність – це честь. – Почув він у відповідь.
Друзі підбадьорилися. Битва продовжилася.
Загинуло більше половини індусів, вони не розраховували на такі втрати в боротьбі з циганами. Багато хто думав про втечу. Солдати вже не так активно нападали. Поступово цигани відкидали їх назад. Ніч вже була глибока. Місяць був високо, зірки все так само світили над головами. Шум битви поступово згасав.
Берсерк безжально обсипав Агіаса градом ударів. Той не міг навіть підступитися до свого ворога. Ненависть підживлювала його. Він не міг придумати план, як вразити Беркуна своїм отруєним лезом. Єдине, на що він міг сподіватися, якщо щось відверне берсерка, і вже тоді, він зможе завдати смертельного удару. Агіас продовжував ухилятися і відступати назад. Беркун не давав йому шансу перевести дихання. Удар за ударом він ставав на крок ближче до перемоги.
Меч його вже затупився, але сила, з якою він їм орудував, була небезпечніша, ніж гострота клинка.
Андрогін вже не вірив у свою перемогу. Бійка з Дітаром займала надто багато часу. Поки він був зайнятий ченцем, його військо залишалося без командира, і було майже розгромлено. Потрібно було терміново відправити гінця за підмогою до Міланоса.
– Нам потрібна допомога, або ці чортові цигани з ченцями нас всіх тут покладуть. – Андрогін заволав, щодуху.
Беркун почув, крик свого командира і повернув голову, для Агіаса, це був знак. Як тільки удари берсерка припинилися, Агіас зробив два кроки назустріч і в стрибку заніс свій меч. Беркун помітив це, але не встиг прикритися і відбити атаку. Меч берсерка впав. Беркун не міг повірити, що його рука не втримала його. Берсерк був без зброї. Різко він відчув біль. Подивившись на свою руку, він побачив, як ллється кров. Його кисть все ще тримала клинок, але Берсерк втратив свою зброю і свою кінцівку.
Агіас вклав у цей удар всю свою силу, він знав, що іншої можливості не буде. Він переміг у цій сутичці.
Беркун закричав від болю, його обличчя зблідло. Кров йшла із його тіла. Він затиснув руку і помчав геть. Надіша бачила, як берсерк намагається втекти. Її лук був з нею. Вона зробила постріл. Але оскільки берсерк біг, їй було складно вцілити. Наблизившись, вона дістала ще одну стрілу і прицілилася. Затримала дихання, сильно натягнута тятиву видала звук. Стріла просвистала в повітрі. Час завмер. Вона спостерігала за польотом і все ще не дихала. Біг Беркуна припинився, він впав.
Надіша видихнула повітря. Вона подумала, що все кінчено. Стріла вразила ворога в стегно. Його падіння не було смертельним. Спробувавши встати на ноги, він знову впав. Без сил і стікаючи кров'ю, йому насилу вдавалось рухатися. Лють берсерка не покидала його і в цей момент, він встав на ноги і почав бігти з останніх сил. Шкутильгаючи і спотикаючись, він все одно зміг сховатися.
Глава 43
"Щоб перемогти, досить знайти слабку точку ворога, і завдати по ній удару або взяти її під свій контроль".
Заповідь Сорок третя. Кодекс Братства тибетських ченців.
Ченці вирішили добити індусів на тому ж місці. Перемога була близька. Ніч добігала кінця. Вороги відступали. Але протистояння Андрогіна і Дітара не було завершене.
– Це ще не кінець, чернець. – Сказав Андрогін. – Мій брат пришле підмогу. Вам не перемогти. Тобі краще скласти свою зброю!
– Коли твій брат прийде, тут не буде нікого крім трупів. – Відповів Дітар. – Допомагати буде нікому. За вами йде смерть, та ви вже і так мертві.
Кажучи ці слова, Дітар бачив, як за спиною в індуса з'явився Беркун. Його очі, налиті кров'ю, жадали смерті.
– Він йде не за мною. – Промайнуло в голові у Дітара. – Я повинен щось зробити.
В Беркуна був ніж. Андрогін не помічав його і дивився на ченця. Дітар побіг в атаку на берсерка. І в той момент, коли кинджал вбивці наближався до жертви, Дітар блискавично атакував Беркуна. Індус не зрозумів, що відбувається. Цей удар, призначався для Андрогіна, все ж монстр вирішив виконати наказ свого господаря. Сильним ударом, берсерк перевернув Дітара на землю, полонений попався.
– Ти саме вчасно, Беркун. Час повертатися. Ми зробили свою работу.– Нічого не підозрюючи, сказав Андрогін.
Пов’язаного Дітара, вони поклали на коня і Андрогін поскакав. Найцінніший трофей повертався в табір першим. Індуси більше не билися. Велика частина відступала назад у форт. Багатьох досягали стріли в спини.
Цигани і ченці бігли на допомогу Лексі, але він вже був вбитий. Вся його банда була мертва. Витоптана трава забруднена кров'ю, кущі порубані, мертві коні, деякі завалені колодами, списи стирчали із землі і стріли, розкидані скрізь.
Почався новий день. Битва була закінчена. Табір циганів вцілів, але і індуси отримали те, навіщо пришли. Люди відпочивали, тіла були зібрані, сльози пролиті, могили викопані. Все наводилося до ладу. Новина про зникнення Дітара рознеслася дуже швидко. Його шукали серед загиблих і не знайшли. Агіас бачив його востаннє поряд з Андрогіном. Був тільки один варіант – Дітар у полоні.
Авраал наближався до форту індусів.
– Досить знайти одну слабку точку ворога, завдати по ній удару або взяти її під свій контроль, і ми зможемо розбити врага.– Голос Глави Братста звучав твердо.
– Я знаю цю точку! – Сказав Агіас.
Вони вийшли з джунглів на оглядовий майданчик. Форт був перед ними. Великий прямокутний табір знаходився біля води. Високі сторожові вежі, рви і вали виглядали переконливо. Вони явно були готові тримати оборону.
Агіас зупинився і вказав на ворота:
– Ось ця точка! Один удар і ми прорвемося!
– Зараз ми робити цього не будемо. – Відповів Авраал.
– Вони теж на це сподіваються.
– Повертаємося.
– Чому зараз "не будемо", в них же Дітар? – Запитав Агіас.
Авраал не обертаючись, акуратно ступав по траві.
Агіас різко сказав:
– Там наш брат! За цими воротами.
– Зараз ми не можемо зробити, те чого бажаємо. Все, йдемо.
Оглянувши навкруги і оцінивши обстановку, ченці поверталися. Зараз їх занадто мало і вони не готові. Але Агіас затримався. Він йшов позаду, не бажаючи йти, без друга. Всі сховалися в джунглях, і форт залишився позаду.
Через час біля воріт з'явилися індуси. Вони направили свої луки в кущі. Там хтось ховався. Дозорець побачив, як з них вийшов Агіас. Він був один. Він був без мантії і сорочки. Лише в чорних штанях і з голим торсом.
Агіас підняв руки:
– Я до Андрогіна, у мене для нього є розмова. У вас є один хлопець, якому я повинен, так от хочу повернути борг.
– Ти підеш з нами не тому, що ти так хочеш, а тому, що в тебе немає іншого виходу. Ти попався і твоє порожнє базікання нікому не цікаве. – Солдати розсміялися.
Ворота відкрилися. В Агіаса забрали кинджал, який він зберігав, прив’язаним до гомілки і повели до форту.
Стіна була невисокою, але міцною. На вежах були стражники, кілки, набиті по периметру, не давали можливості на неї піднятися. Перед головними воротами була галявина. З одного боку джунглі, з яких прийшли ченці на розвідку, а інша була прихована водою. За стіною було багато варти, всі солдати носили зброю. Просуваючись глибше, по укріпленому табору Агіас все помічав. Намети, в яких ночували солдати, залишилися позаду і перед ними був відкритий простір, що нагадував площу. В центрі стояв великий намет.
Поряд з ним будови та склади, явно з припасами і зброєю.
Там був Міланос, Андрогін, Беркун і десяток вартових. Дітар, прив'язаний, був без свідомості. Агіас був радий бачити Дітара живим. Окинувши приміщення поглядом, він не міг випустити з уваги берсерка і його руку, точніше її відсутність, посмішка з'явилася на його обличчі. Стражник облив водою Дітара і той прийшов до тями.
– З чим прийшов? – Різко почав Міланос.
Агіас мовчав.
– В нього був цей меч, – прозвучало від стражників.
Агіас продовжував мовчати.
Міланос позадкував до виходу:
– Його обшукали?
– Більше при ньому зброї немає?
– Помиляєшся. Я зробив зброю зі свого тіла. – Гордо заявив чернець, який не почував себе полоненим, швидше гостем.
Всі були збентежені.
– Ну що ж. – Протягнув Агіас і додав початок мантри. – Ом…
З неймовірною швидкістю чернець ногою наніс удар по шиї індуса, і було чутно, як вона хруснула. Наступним він зламав спину найближчого ворога. Ніхто не встиг зреагувати. За мить, стражники падали один за іншим, адже чернець їх бив настільки сильно, що було досить лише одного удару для вбивства. Він чудово застосовував всі свої навички, і кожен удар був смертельним. Агіас ламав кістки, і було все одно – це коліно або лікоть. Вороги не встигали вихоплювати свої мечі. Почалася сутичка.
Міланос разом із Беркуном вискочили з шатра, а чернець, вихопив у стражника свій меч і кинувся на солдатів, що залишилися.
Дітар спостерігав, як його друг справлявся з охороною. В якийсь момент Дітар відчув, що мотузок з його рук спав. Він зміг поворушити кистями рук. Знову вільний і радий бачити свого брата, він кинувся допомагати. Вдвох вони билися з охороною. Андрогін не став тікати, він не боявся ченців і легко вступив у сутичку. Тим часом, індуси бігли на клич тривоги і оточували намет. Солдат стало кілька сотень, а потім і кілька тисяч. Озброєні до зубів і готові вбивати, вони чекали свою жертву.
Агіас віддав Дітару його меч, а сам дістав пару кинджалів. Охорони в живих не залишилося, і Андрогін бився один проти ченців.
Дітар вибив зброю Андрогіна і притулив свій меч до його шиї. Індус не чинив опір. Він знав, що з табору вони не вийдуть і тепер у його форті два ченці, а це краще ніж один. Агіас посміхнувся, адже спрацював його план. Половина плану.
– Андрогін, ти живий? – Прокричав Міланос.
– А ти на що розраховуєш? Не дочекаєшся! – Відповів він, і додав вже для ченців, – ви оточені.
– Брат, пора йти. – Звертаючись до Дітара, Агіас посміхнувся. – Сам гинь, а ченця виручай.
– Я думав, ти помер. – Дітар, посміхнувся у відповідь.
– Пам'ятаєш, я обіцяв повернутися. Я повернувся.
– Я думав, ти помер…знову! Його посмішка стала ширша.
– Людина може померти, але тільки один раз. Більше помирати я не збираюся. – Агіас був у доброму настрої. Йому подобалося те, що зараз відбувалося.
– Давай підемо звідси прямо зараз.
– Я не проти. – Відповів Агіас. – Тепер ти мене вчиш – головне вплутатися в бій, а потім на місці розберемося.
Вони вивели бранця з намету, перед ними було більше трьох тисяч воїнів форту.
Дітар стояв за спиною Андрогіна і тримав свій меч у його шиї, а Агіас йшов поруч.
Міланос крикнув:
– Живими я вас не відпущу.
– Брат, нам потрібна їх допомога. – Звернувся Андрогін. – Вислухай їх.
Міланос навіть не відповів, він кликнув солдата і наказав когось привести:
– На моєму місці, ти вчинив би так само.
Через мить з натовпу індусів вилетіла одна стріла. Вона пролетіла біля скроні Агіаса. До них вийшов стрілець в зеленому плащі. Це був лучник, обличчя якого приховував капюшон. Ще через пару секунд він випустив другу стрілу, і вона пролетіла біля голови Дітара.
– Дітар. – Міланос грав роль хорошого брата. – Десята стріла вб'є твого хороброго рятівника.
Часу на роздуми не було.
– Припини, інакше я вб'ю його. – Крикнув Дітар.
Третя, четверта, стріли продовжували летіти. П'ята, шоста. Агіас не ворушився, лише оглядав всі сторони і шукав греблю. Сьома, восьма. Часу не було ні на що. Все відбувалося настільки швидко, що не піддавалося поясненню. Стріли летіли, Дітар рахував їх, замість того, щоб шукати вихід.
– Зупинися! – Дітар прокричав, щодуху.
Дев'ята. Десята.
Чернець штовхнув Андрогіна під стрілу, щоб прикрити їм тіло друга. Агіас ухилився, а стріла лише подряпала шию індуса. Ченці вдвох швидко кинулися в намет. Андрогін впав на землю і схопився рукою за шию. Кров виступила крізь пальці. Дітар з Агіасом усвідомлювали близькість поразки. Вони не були готові до цього.
– Запам'ятав де гребля? – Запитав Дітар.
Агіас закрив очі, згадуючи, а потім відповів:
– Там! – І вказав рукою напрямок.
Міланос прокричав:
– Лучники!
Андрогін звівся на ноги, не відпускаючи своєї рани.
– Стояти!
Він підійшов до брата, подивився йому в очі, і з всієї сили ліктем вдарив його по обличчю, той впав на землю і скрутився від болю. Удар був сильним, здалося, що щелепа була зламана.
– Там був я! Вони з табору нікуди не дінуться! – Продовжив Андрогін. – Кайрос, вийди до мене!
Лучник в зеленому капюшоні підійшов до командира. Він опустив накидку і показав своє обличчя. Його покривали шрами, а очі були темно – карого кольору.
– Дай мені свій лук і стріли. – Сказав Андрогін.
Той зняв стріли і протягнув йому більше двадцяти штук, а потім додав лук. Кинувши стріли собі під ноги, він почав топтати їх. Було видно його агресію і страх, який він пережив. Всі мовчали. Потім взяв обома руками лук і переламав об коліно. Одна частина випала з його рук, а другою він завдав удар по обличчю Кайроса настільки сильно, що уламок роздряпав йому брову і щоку. Обличчя було в крові. Лучник стояв смирно, мабуть він міг стерпіти будь-який біль.
– Там був я! – Кричав на нього Андрогін. Потім він схаменувся.
Трохи віддихавшись і обтрусившись від пилу і бруду, в який він впав, обернувшись обличчям до намету, Андрогін закричав:
– Дітар, виходь!
Ченці чули його голос і думали, що робити далі. Дітар згадував про Тарсішу. Він боявся, що не зможе її захистити, якщо сам загине. Він закрив очі.
– Ні, це ще не кінець. – Сказав про себе Дітар.
– Ми повинні… – Почав Агіас, але Дітар його перебив.
– Я повинен захищати її! Я її люблю і не можу тут померти. – Дітар озирнувся навкруги і у нього з'явився план. – Агіас, візьми той смолоскип.
Він вказав на смолоскип, що стояв біля входу, а сам зняв з себе сорочку і змочив її олією.
– Ми виходимо! – Крикнули ченці в один голос.
– Давно пора! – Відповів Андрогін.
Ченці вийшли з шатра. Дітар йшов першим, а за ним Агіас з факелом і тканиною.
Дітар підняв свій меч, а потім встромив його в землю і підняв руки.
Андрогін підійшов до нього впритул і дивився в очі ченцеві. Він був переможцем.
– Бачиш, як буває. – Почав він свою промову.
– Бачу! – І у цей момент Агіас підкинув тканину, Дітару вдалося її спіймати і прокрутивши над собою накинути на індуса. Підтягнувши Андрогіна ще ближче, він прокрутив тканиною його шию. Андрогін, чинячи опір, намагався скинути зашморг. Олія йому сильно заважала. В наступну мить Агіас кинув Дітару смолоскип, і той підніс його до ворога. Андрогін все зрозумів. Один рух і він теж стане смолоскипом. План спрацював.
– Ми йдемо. Досить. – Заявив Дітар.
Ситуація розпалювалася.
– Нехай йдуть. – Видихнув Андрогін, але посміхнувся.
На сьогодні з нього було досить. Він другий раз попався в полон і почував себе безглуздо. Індуси розступилися, але не пішли. Вони не опускали зброю, а тільки дозволяли їм йти повз. Солдати чекали момент, коли ченці зроблять помилку, щоб перервати їх життя. Вони втрьох почали просуватися до воріт. Агіас ніс меч Дітара. Очі наповнилися радістю, тому що вдався його план – один проти цілого форту. Він сам не міг повірити в такий успіх. Це дійсно була милість Творця.
Як тільки вони дійшли до воріт, Андрогін почав розповідати:
– Вам далеко не втекти, тут навкруги мої люди.
Агіас посміхнувся:
– І мої теж.
Ворота відкрилися, і такого ніхто не міг передбачити. За ними було те, що не приходило в голову ні Агіасу, ні Дітару. За воротами знаходився Авраал і всі двадцять ченців. Вони були спіймані, і стояли навколішки з піднятими руками за головою. Їх оточувала майже тисяча індусів.
Тепер посміхнувся Андрогін:
– Мабуть вони не такі міткі, як ви. – Він засміявся.
Цей день індус запам'ятає надовго. Авраал глянув на Агіаса з презирством, адже той знову виявився кращий за його сина. В Дітара не було слів, зникала остання надія. Авраал і його свита потрапили в полон. Як так? Він нашвидку дивився на всі боки, намагаючись знайти хоч щось, що може допомогти, але ні, ідей не було. Він відпустив Андрогіна, і той відразу скинув тканину сорочки. Жарти закінчилися. Андрогін більше не посміхався.
– Досить на сьогодні. Ми обоє винесли урок! Всім вина і м'яса. Ми повертаємося в намет. Солдати видавали радісні крики, відмінний привід для свята, особливо після такої стомлюючої битви.
Намет переможця оточили сім рядів стражників зі зброєю. Після всіх цих подій недооцінювати ченців було дурістю. Сам табір виглядав дуже переконливо. На найвищому місці стояв трон Андрогіна. Спочатку він покликав усіх полонених, крім Дітара і наказав звільнити і звернувся до них:
– Я відпускаю вас, повертайтеся додому.
– Ти або роби, або не роби, а обіцяти не потрібно. – Не повірив Авраал.
– Там, де немає ризику – немає задоволення.
– Впевнений, що в моєї людини, не раз була можливість тебе вбити. Думаєш, це не повториться? – І Авраал перевів погляд на Дітара.
Варта розрізала вузли на мотузках. Полонені переглянулися. Вони були вільні. Індус відпустив їх, життя ще більше непередбачуване і іноді ворог може поводитися, як друг. Всі дякували всесвіту за можливість жити далі. Ченці покинули форд індусів.
Дітар підійшов до Андрогіна, на що той сказав:
– Ти мій бранець, як мені бути?
Дітар хотів поговорити з ним, але промовчав.
– Хіба ти не бачиш, що слабше за мене?
– Я потрапив у твої руки з необережности.
– Якщо я відпущу тебе, що ти робитимеш?
– Я зберу всіх ченців і поведу проти тебе в вирішальну сутичку. – Дітар подивився на Міланоса та Беркуна, і додав – Чесну сутичку.
– А що мені зробити, щоб ти підкорявся мені?
– Злови мене ще раз, тоді я підкорятимуся.
– Гаразд. Я тебе відпускаю, але прийду завтра на світанку, щоб зловити тебе знову. Можеш йти, але вранці я за тобою прийду. В мене завдання привести ченця в Калінгу, але …
– Що "але"? – Запитав його Дітар.
– Але, якщо залишишся – Монастиря не зачіплю. – Закінчив Андрогін.
Андрогін говорив правду. Дітар знав це. Найбільше чернець хотів, що б його брати і сестри були в безпеці, і зараз єдиний варіант їх убезпечити – це бути полоненим індуса.