Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
Глава 17
"Чернець, що зрадив Братство – заслуговує на смерть. Чернець може забрати життя зрадника тільки, якщо іншого виходу немає". Заповідь Сімнадцята. Кодекс Братства тибетських ченців.
Допомога прийшла вчасно. Есін вийшов на площу, повільно притулив лук і сагайдак зі стрілами до стіни, дістав меч і, піднявши його, пограв світлом яскравого місяця на майстерно викованому і відполірованому клинку.
Ченці знали, з ким мають справу, обережно йшли вперед. Четверо атакували Дітара, інші – Есіна. Якби міське життя їх не розбестило і не зробило такими самовпевненими, то основного удару вони б завдали по Есіну, а Дітара вони б тільки стримували. Розправившись з ковалем, зрадники могли б, потім повністю зосередитися на головному супротивнику. Але коли вони спохопилися, було вже пізно! Дітар, кинувшись вперед, миттєво вразив першого і, відбивши удари інших, блискавично атакував трьох, зі спини нападаючих на Есіна.
Ніхто не міг порівнятися з Дітаром у швидкості рухів, так що вже через хвилину, в живих залишився лише один. І відразу, метальний клинок Дітара встромився в його шию.
Тепер сили були практично рівні. Пліч –о – пліч Дітар і Есін стали навпроти трьох колишніх своїх братів.
– "Зрадника не залишай в живих"! Ви згадали?
Тепер уже чернець з ковалем закривали зрадникам шлях до втечі. Ті озиралися, немов зацьковані вовки, розуміючи, що порятунку немає. Занадто багатьох вони приводили на це місце і вбивали. Їх жертви також шукали вихід і не знаходили. Здавалося, відчай надав їм сили, і трійця кинулася в атаку. Клинки виблискували в місячному світлі, сипалися іскри, але ніхто не зупинявся. Навіть, коли зброя зачіпала тіло, ніхто не звертав уваги на рани. Нарешті останній з ворогів отримав смертельний удар, і друзі змогли перевести дух.
– Ти як, не поранений? – Запитав Есін, обернувшись до Дітара.
–Тільки не виспався! – З посмішкою відповів той і перепитав. – А ти, як тут виявився?
– "Своїх не можна залишати наодинці з ворогом, а зрадника не можна залишати в живих". – Есін помахом, вказав другу на чергового стражника, що йшов по стіні фортеці в їх напрямку. – Ходімо швидше звідси.
До світанку було ще далеко. Ченці повернулися в будинок і тихо ввійшли до кімнати. Дівчата спали, а Фалькар чекав їх. Він швидко зорієнтувався і запропонував ченцям перев'язати рани.
– Вам треба відпочити. Лягайте спати, а я почергую. – Наполегливо запропонував некромант. – Тут ви в безпеці. Я замкнув двері і підпер їх столом, так що відкрити легко не вийде.
Обидва ченці повернули свої голови і побачили барикаду, яку побудував Фалькар для захисту.
– Нехай всі відпочинуть. – Сказав Дітар. – А ми з тобою поговоримо. Ти розповіси мені, як жити на кладовищі.
Есін широко позіхнув і пішов додивлятися перервані сновидіння. Тепла ковдра накрила ченця, і той розслабився. Почуття спокою після битви було таким солодким. Есін відчув, що заснути у нього не вийде. Він лежав із закритими очима, як раптом, край його ковдри відкинувся, і чернець відчув ніжну жіночу шкіру, що торкалася його тіла.
– Побути з тобою? – Запитала Мірана, провівши кінчиками пальців по торсу коваля.
– Іншим разом.
– Іншого разу може і не бути. – Її дихання стало переривчастим, ніби їй стало важко стримати вогонь в середині себе.
Від гарячого шепоту прямо у вухо, Есін відчув, як жар охоплює все його тіло.
– Бажати треба душу. Тільки дурні пропонують і беруть тіло. Я недурна і ти теж недурний.
Всі прокинулися, як тільки перший промінь сонця освітив верхівку найвищої вежі замку. Дітар провів усю ніч, що залишилася, до світанку біля порогу кімнати. Йому не давало спокою передчуття прийдешньої біди, але він вирішив доки про це нікому не говорити. Ще його турбував втрачений час. Тарсіша винесла йому чашу води.
– Я така рада за Есіна. – Вона посміхнулася і сіла біля цигана.
– Чому це ти така рада? – Дітар в подиві подивився на дівчину.
– Ну як же! В них з Міраною була ніч кохання! – Вона розсміялася.
Дітар спробував підтримати жартівливий тон подруги.
– Добре, що всі ми живі. Небезпека на кожному кроці. Напевно загибель десятка "обраних" не залишиться непоміченою. Проте, рятування життя Агіаса вимагає від нас залишитися і діяти рішучіше.
Трохи відкрилися двері, і вийшла Мірана.
– Я така рада, що вас зустріла, – говорила дівчина. – Дякую вам за порятунок і за нічліг. – Останню вдячність вона адресувала більше Есіну, ніж іншим, вона подивилася на коваля і злегка прикусила нижню губу. – В мене багато справ у місті, але я впевнена, що ми ще побачимося.
Мило посміхнувшись, молода жінка пішла в вузький провулок і зникла із вигляду.
Тарсіша якось похмуро подивилася їй услід.
– А я думала…
– Не варто. – Есін став поправляти зброю на собі.
Вийшов Фалькар.
– Нам треба дізнатися, чи не шукає вас варта після нічної події. Та і поїсти зовсім буде не зайвою справою. Воїни нехай залишаться доки тут, тримати оборону, а ми з юною красунею вирушимо на ринок, якщо ніхто не заперечуватиме.
Дівчина встала і радісно кивнула, потім поцілувала Дітара і попрямувала за Фалькаром. Ченці, озирнувшись навкруги, ввійшли до будинку і замкнули за собою двері.
– Мені не дає спокою те, що сталося вночі. – Заговорив Дітар. – В місті твориться щось дивне і зараз нас це теж торкнулося.
– Мене це хвилює не менше. – Відповів коваль. – Наміри цих зрадників були серйозні, і хто знає, що могло б статися, якби ми були не разом.
– Вони вже давно чинили не по Кодексу. Вони зрадили Братство і купилися на золоту монету і славу.
– За що і заплатили своїми життями. – Закінчив Есін.
По дорозі на ринок Тарсіша з Фалькаром відвідали кілька некромантів. Ті допомогли їм продати золоту підвіску, Тарсіша зняла її з вкраденого ланцюжка. Так, їх зустріч з Дітаром розпочалася саме з неї. Що ж, "людину треба прийняти такою, як вона є, або відпустити". Обмінявши золото на дрібні срібні монети, вони змогли розрахуватися за товар, не викликаючи ні в кого підозр. Фалькар же з кожним продавцем обов'язково обмінювався парою фраз. Через чверть години, вони стали повертатися.
В місті панувала дивна напружена обстановка. По дорозі до будинку вони зустрічали іноземців – воїнів у шкіряних обладунках, прикрашених черепами тварин. Озброєні ті були дивною зброєю: короткі металеві луки, горизонтально встановлені на масивну довгу рукоять. Ні Фалькар, ні циганка так і не зрозуміли хто вони. З ринкових розмов було відомо, що це якісь таємничі "гості правителя Бролікона".
– Воїни, що спокійно розгулюють по місту, – це не завжди хороша прикмета. – Попередив Фалькар Тарсішу.
– Як ми поступимо? – Запитала дівчина.
– Нам треба дізнатися хто вони.
Через кілька годин вони повернулися, і Тарсіша одразу почала накривати на стіл. Поки дівчина метушилася, чоловіки зібралися, щоб обговорити останні новини. Некромант розпочав з того, що йому вдалося дізнатися :
– До недавнього часу містом правили некроманти, вірніше – їх король Некромасан. Ось вже більше двох місяців тому над небом міста з'явилося чудовисько. Точніше – літаюча істота, що під покривом ночі вбиває жителів. На його рахунку, вже приблизно півсотні смертей. Впевнений, той хлопець з лісу, це його робота. Ніхто до ладу не бачив його, але всі чули, як воно пролітає над містом. Тепер страхом наповнений кожен будинок. Після перших вбивств, у місті з'явилися більше трьох сотень світлошкірих бродяг.
– Фалькар чомусь заговорив, знизивши голос майже до шепоту. – Вони називають себе "мисливцями на драконів" і "германами" – людьми-воїнами. Ці мисливці кажуть, що чудовисько – рідкісний трофей і коштує на їх батьківщині величезних грошей. Вони заполонили все місто, влаштовують пиятики і бійки, не соромляться пускати в хід навіть зброю, лякають місцевих мешканців не менше, ніж само чудисько. Ми бачили їх дивні луки. Некроманти говорять, що вони стріляють набагато точніше і далі, ніж звичайні.
Його горло пересохло, він зробив кілька великих ковтків прохолодної води і продовжив:
– Півтора повні місяці назад, брат короля Ксилон, підняв повстання проти Некромасана. З чуток, йому не подобалося те, що той ще не позбувся чудовиська і мисливців на нього. Всі солдати фортеці відразу перейшли на сторону повсталих і підтримали зміну влади. Все це закінчилося полоном Некромасана, якого посадили до в’язниці. Ходять чутки, що Ксилон, в таємниці змовився з мисливцями, і ті допомогли йому схилити варту замку на свою сторону та відвоювати владу в місті. Тепер же він сам в неприступному замку і ніхто не може потрапити в середину.
Всюди слідкує його охорона, і вдень і вночі.
Ченці спробували втрутитися, і навіть перебратися з міста в фортецю, але після лютої сутички зі стражниками і мисливцями, відступили. Після переговорів ваші зрадники отримали в володіння кілька будинків і багато привілеїв. З однією тільки умовою – не лізти в замок і не заважати мисливцям на дракона. Коли ж вчора знайшли вбитих ченців, вирішили, що це робота чужаків – мисливців. Ксилон відразу вигнав їх із замку і подвоїв охорону. Так що доки вони знаходяться в місті, потрапити в замок неможливо, тим більше до в’язниці, де сидить Некромасан.
– Відмінна робота, Фалькар. – Сказав Дітар і поплескав того по плечу.
– Так що ви робитимете? – Поцікавився некромант.
– Зараз я пропоную поснідати, а після поговорити з мисливцями.
– Ось це план! – Зрадів Есін, почувши, що його зараз погодують. – На голодний шлунок не дуже хочеться вплутуватися в неприємності.
– Згоден. – Посміхнувся чернець. – Сьогодні нас чекає щось особливе.
Після сніданку вони всі разом відправилися в таверну "Сяюче Сонце" і по дорозі зазирнули на Ринкову Площу.
Коли Ксилон став правити містом, дуже скоро сюди перестали приїжджати купці і мандрівники. Нічні оргії в кладовищенських печерах відлякували навіть найсміливіших. Місцеві жителі, нехай і захотили б втікти, то через свою бідність могли потрапити тільки в рабство. Ксилон відразу ж взяв у заручники дітей найбагатіших і впливовіших громадян, зобов'язуючи їх підкорятися і нікуди не переїжджати надовго. Так що тепер, майже всі будинки навколо площі, були зайняті мисливцями, які допомогли Ксилону захопити трон.
Новий "король" за це відсипав їм немало золота. Не дивно, що ці бродяги тепер почували себе тут повноправними господарями.
Зараз на площі їх тинялося близько п'ятдесяти чоловік. Торгівля йшла в'яло, а вони здебільшого, пиячили та грали ‘’в кості’’. Їх одяг і обладунки майже нічим не відрізнялися: плащі, довгі з капюшонами куртки з нашитими на грудях і плечах, металевими пластинами, шкіряні рукавички і чоботи по коліно. Вони всі були схожі між собою, і тому було важко впізнати їх ватажка.
Один з них встав з – за столу, мабуть програв і був не дуже задоволений таким результатом, схопивши першого слугу, що попався, він поволочив його за собою. Бідолага навіть не чинив опір, його привели до стіни будинку, а програвший дістав свій дивний лук. Мисливець поклав хлопцю на голову невеликий мішок з монетами і відійшов на десяток метрів. Друзі уважно дивилися, як мисливець випив ріг якогось хмільного пійла, обома руками різко натягнув тятиву, поклав в ложе коротку потовщену стрілу і прицілився. Людина біля стіни закрила очі від страху.
Швидкий приціл, постріл і стріла прибила мішок з монетами до стіни! А нещасний, що служив опорою для мішені, миттєво побіг під регіт і кепкування гравців. Жорстока забава потішила мисливців. Взагалі їх розваги були досить дикими, і отримавши підтримку Ксилона, вони могли собі дозволити залякати або навіть вбити безневинну людину просто так, заради забави. Народ не особливо довіряв мисливцям, їх здебільшого боялися, ні про яку надію, що вони врятують місто від чудовиська, вже не йшлося.
На ченців всі кидали недовірливі погляди, але більший інтерес у них викликала Тарсіша. Дівчина циганської зовнішності одночасно і притягала, і відлякувала непроханих гостей.
– Я піду в таверну, розпитаю там про їх ватажка. – Фалькар попрямував в середину приміщення, але на вході його зупинили неабияк п'яні мисливці. Їм явно не терпілося познущатися над кимось. Перший, рудий товстун величезного зросту, виштовхав некроманта назовні і, тримаючи того за комір балахона, заволав:
– Що, пожирач мертвячини, захотів випити ковток вина? – Товстий мисливець заходився від сміху.
– Ні, шановний. Моїм друзям ченцям, потрібен ваш ватажок, до нього є важлива справа.
– Чули? Мало того, що могильник сунувся на нашу територію, так він ще і цих, ‘’в рясах’’, з собою притягнув. – Вони і самі вірили, що ченці біля замкової стіни були вбиті кимось з мисливців. А тепер перед ними стояло ще два. Мисливець засміявся і штовхнув некроманта так, що той злетів з ганку таверни і покотився по землі.
Ченці навіть не поворушилися. Тоді мисливець підійшов до лежачого на землі Фалькара, і штовхнув його ногою. Всі на площі стали спостерігати. Якщо ченці втрутяться, то це стане приводом, щоб почати бійку. Дітар обернувся до Есіна і крізь зуби сказав:
– Йди, розімнися. Я буду поруч. А ти – любов моя, постарайся не привертати до себе увагу і зачаїся.
Дівчина слухняно відійшла. Есін швидким кроком попрямував до Фалькара, а той, стрибнув на кривдника і зчепився з ним. Проте мисливець тільки на вигляд був товстим і незграбним, він вправно перекинув некроманта через себе на землю, ударом ноги змусив зігнутися навпіл. За роки полювання, він теж дечому навчився.
– На, пожирач трупів, спробуй мій чобіт на смак! – Удар ногою розбив ніс і губи некроманта в кров.
Есін приспів вчасно. Як тільки бурмило витягнув меч і заніс його над головою Фалькара, коваль завдав йому короткого удару кулаком в те місце на боці, де обладунки не сходилися на великому телі, а утворили невеликий пролом. Товстун впустив свій меч, не втримавшись від нестерпного болю, що пронизав його тіло. Удар же п'ятою в неголене підборіддя і зовсім перевернув його. Сміх припинився, мисливці стали підтягуватися до місця бійки. Їм, явно, була не до душі така зухвалість.
Двоє найсміливіших, з довгими мечами, атакували Есіна з різних боків. Той спочатку ухилявся, навіть не дістаючи зброю, але коли приєдналися ще двоє, дістав свій меч і кинджал. Почався той танець, який так бавив ченців в тренувальному таборі, коли досвідчений воїн двома бамбуковими палицями давав урок повністю озброєним новачкам. Чернець вправно йшов від ударів, то злітаючи над головами своїх ворогів, то опускаючись на землю. І якщо завдавав удару, то лише ногами, а якщо мечем, то лише навзнаки. Ось тільки тепер, це бавило одного Дітара.
Коваль, навіть самостійно, був куди моторніше, його удари чітко попадали в ціль.
Почувши шум сутички, з таверни вийшли всі, хто був у ній. Утворилося велике коло глядачів з мисливців. Вболівальники за своїх, у той же час, явно віддавали данину бойовій майстерності ченця, сміючись над промахами перших і підбадьорюючи вже Есіна.
Дітар стояв і уважно вдивлявся в натовп. Всі вони були озброєні арбалетами.
– Так, ця зброя дійсно серйозна. Агарія обов'язково повинна її отримати.
За Есіна він був спокійний. Його супротивники вже втомилися і розмахували зброєю не так вправно. Рудого здоров'яка осторонь обливали водою із старого відра. Він знатно отримав і, навряд чи зміг би зараз повернутися, щоб продовжити бій. Кров стікала з розбитого обличчя, на ньому читався жах упереміж з диким розчаруванням і гнівом. Його, сильного борця, побив чернець парою точних ударів. І тут, чернець побачив потрібну йому людину. Один з мисливців дивився не на бійку, а на Дітара. Їх погляди зустрілися, і на обличчях з'явилися посмішки.
Чернець підняв вгору руку і стиснув розчепірені пальці в кулак. Це був знак Есіну, щоб той закінчував виставу. В свою чергу, ватажок мисливців також зробив своїм людям цей жест. Кількома ударами Есін обеззброїв бійців і вклав їх на землю.
В таверні за центральним столом троє співрозмовників вели неквапливу бесіду. Біля вікна сиділи два мисливці і некромант з дівчиною.
– Мені відомо, що це саме ви вбили ченців. Я розумію, що собакам – собача смерть. А я вам навіщо?
– Нам потрібний новий король некромантів. Але, наскільки ми знаємо, Ксилон нікого не впустить у замок, поки ви не підете з міста. Так що, давай обговоримо умови вашого відходу.
– Ха-ха!… По-перше – ми нічого не робимо без вигоди для себе, ні я, ні мої люди. По-друге, рішення буде тільки за Адваром – нашим ватажком. Він зараз повів один загін у гори, на пошуки лігва дракона. Інший загін тиняється по лісах на північ звідси. Але в якому з них ви знайдете Адвара? – Мисливець розвів руками.
– А ви можете почекати його за межами міста?
– Смієшся? Звичайно ж, ні! Спробуй, поясни моїм людям, особливо тим, хто зараз в обіймах місцевих красунь, навіщо їм йти?!
– Варто було запитати. Може є припущення де шукати Адвара?
– Ніяких. – Мисливець відкинувся на сидінні, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. – І вам бажано поменше мелькати на очах у моїх людей. Мої воїни – це не просто лучники.
Фалькар і Тарсіша зайняли місце мисливця за столом.
– Дітар, ми повинні спробувати. В горах росте дерево, яке згодиться Некромасану або Малісу. Воно називається "Драконове дерево", хочу відразу сказати, що воно нічого не має спільного з нічним кошмаром. Ми з нього беремо смолу – "драконову кров" і додаємо в зілля. Зараз – самий час збирання, а оскільки всі бояться йти в ліс, то ми можемо стати єдиними володарями цінного.
– Ну що ж, я згоден. – Перериваючи Фалькара, Дітар відразу встав. – Зараз же ми попрямуємо в гори. Не забувайте – Агіас не може чекати! Беремо тут тільки їжу і воду. Залиште на столі срібло – мисливцям не варто знати, що у нас є золото.
Глава 18
"Зрадника не можна залишати в живих".
Заповідь Вісімнадцята. Кодекс Братства тибетських ченців.
До полудня вони дісталися до місця, на якому були сліди покинутого табору мисливців. На невеликій галявині, було розставлено дюжину наметів, накритих темною шкірою. Поряд з ними лежали різні пожитки мисливців, включаючи припаси та зброю. Їжу, вони готували на великому вогнищі в центрі їх притулку. Вислідити їх шлях було не склало, але вони були сміливими і вміли володіти зброєю. Щоб витіснити десяток ченців із замку, треба було мати дійсно велику силу. Думаючи про це, Дітар враховував наявність такої зброї, як арбалет.
Дальність, сила і точність пострілу робили це, незграбне на перший погляд, пристосування – потужною зброєю. Молодий чернець забажав дістати таке і принести у Білокам'яний.
На жаль, у таборі вони нікого не застали, якщо не рахувати два посинілих людських тіла. Тарсіша обережно заглянула та зайшла в один з наметів. Там вона знайшла невелику скриню, наповнену акуратно складеними паперами. Вона принесла їх Дітару.
– Це схоже на речі їх ватажка. – Сказав Дітар.
Чернець пробігся поглядом по написах, намагаючись вловити зміст тексту.
– Мабуть, це похідні записи. – Задумливо вимовив Дітар. – Вони писали мовою греків. Тут сказано, що на них напав дракон.
– Дракон? – Здивувалася Тарсіша. – Невже небилиці про його існування – правда?
Дітар не відриваючись від записів, кивнув головою.
– Адвар зміг визначити його місцезнаходження. Тому пішов з воїнами, що залишилися, в ліс до високих скель. Це означає, що лігво там. Напис зроблений поспішно, явно всі квапилися. Давайте за ними, часу у нас мало.
– Дітар, у скелях повинно рости потрібне нам дерево, необхідно зібрати його смолу. – Фалькар сказав твердо. – Це дасть нам перевагу в перемовах з Ксилоном і Некромасаном. Та взагалі з ким завгодно.
– Ти думаєш, нам варто витрачати на це час? – незадоволено запитав чернець.
– Повір мені. – Сказав некромант і подивився на Дітара. Чернець вловив цей погляд і кивнув головою на знак згоди.
Менше ніж за годину вони були в потрібному місці і Дітар зупинився першим:
– Фалькар!
Друзі підбігли і побачили дивне дерево: грубе біля коріння, воно мало кілька стволів і гілок, які химерно сплелися та надавали вигляду дивної тварини. Ніхто з них раніше не зустрічав подібного.
– Це воно! – Зрадів некромант.
Він дістав з-під поли одягу короткий ніж і спеціальну посудина, з як би всіченою шийкою. Зробивши впевнені надрізи на стволах, Фалькар став наповнювати посудину темною рідиною – "драконівською кров'ю". Але не встиг він зібрати потрібну кількість, як пролунав застерігаючий крик Есіна :
– Бережися! Щось летить!
Всі сховалися за деревами, Дітар з мечем у руці встав позаду великого каменю. Величезна тінь, що закрила собою сонце, раптом зменшилася, і чернець побачив дивну істоту, що нестримно атакувала його згори. Він сів за виступ каменю, але величезне перетинкове крило накрило його, і Дітар відчув сморід, що походив від тварюки. Запах був такий сильний, що його трохи не знудило. Немов тисячі трупів, що розклалися, накрили галявину, сховатися від цього смороду було неможливо.
Дітар підняв обличчя і побачив на камені ноги істоти – величезні і покриті шерстю, це були людські ноги! Ніби, це людина переповнена ненавистю до всього живого, прийняла образ зла. Тепер стало зрозуміло, від чого був той жах, застиглий на обличчі померлого хлопця. Блискавично випроставшись, воїн наніс нехай не такий сильний, але відчутний удар по нозі чудовиська. Ніколи меч, викований Есіном, не підводив Дітара! І цього разу сталь розкроїла кісточку дракона від верху до низу.
Пронизавши своїм криком весь простір, дракон злетів з каменю. Потужними помахами крил, він відірвав себе від землі і вже через мить був високо над деревами, а після зник, залишивши після себе лише смердоту.
– Це не дракон. – Дітар, нарешті, зміг вимовити перші слова. – В нього руки, ноги та голова, як у людини. Тільки набагато більше. І цей огидний запах.
– Так, цей смрад буквально приліпив мене до дерева і не дав поворушитися, щоб прийти тобі на допомогу.
– Нічого, брат, до наступної зустрічі з ним, ми будемо кращі підготовлені. Я серйозно поранив його, але побоююся, що… гм… воно тут не одне.
– Дивіться! – Тарсіша показувала вниз, де стало видно дим від кількох вогнищ.
– Явно це мисливці на драконів. Думаю, ця істота може знову напасти. Цей запах не дозволить їм захиститися нічим, крім арбалетів. Есін, йди трохи правіше, а ви, – Дітар обернувся до некроманта і Тарсіши – ви, головне, не попадіться йому в лапи. Тримайтеся позаду мене і ближче до дерев.
Адвар не був схожий на ватажка загону. Своїм видом він швидше нагадував старця. Його довге сиве волосся і срібна борода до грудей, неабияк надавала йому років. Він мирно сидів на пні, і тримаючи в руці гострий ніж, виточував собі стріли з палиць, що лежали поряд з ним в акуратній купі. Поруч був його слуга, що приладнував до них вістря і обмотував їх тонкою мотузкою. Готові стріли він відносив до найближчого дерева, де були складені обладунки і зброя. Поряд з деревом напівлежали двоє пов'язаних індусів – явно слуги мисливців.
Ченцеві обстановка здалася досить спокійною. Він повільно пройшов у табір і заговорив першим:
– Мене звуть Дітар, я втратив свого друга і сподіваюся, що ви мені допоможете з цим.
На його голос багато мисливців обернулися, залишивши свої справи на потім. Дехто заусміхався, а хтось навіть напружився, побачивши незнайомця, але старий лише подивився на нього згаслими очима.
– А я втратив вісімнадцять чоловік за один тиждень. Ти з цих? Кого мої воїни докінчили минулої ночі? З ченців, чи що?
Адвар говорив, розтягуючи слова. Видно було, що спілкуватися на місцевій мові було для нього ще складно.
– Це не твої люди вбили ченців, це ми вдвох стратили зрадників.
При цих словах очі старого пожвавилися. Він зробив знак охороні відійти подалі.
– Ви вдвох вбили майже дюжину цих чорних ворон? Вдвох? Ха! Стражники Ксилона не менші, але ми втратили десяток своїх, коли намагалися видворити їх із замку! Це серйозні бійці! Чим ви доведете свої слова?
Не встиг Адвар закінчити останнє слово, як метальний ніж Дітара вже пробив шолом, що висів на дереві.
– Хороший був шолом. Наша сталь його не могла пробити. Навіть стріла і те зблизька. Навіщо зіпсував річ? Краще б встромив свою колючку в одного з цих мародерів. Ми все одно хотіли їх повісити, а потім вирішили використати, як приманку для дракона.
– Немає часу на довгі розмови.
– Гаразд, ворона, слухай. Ми поклали майже дві дюжини мисливців, але вистежили де лігво дракона. Воно поруч, близько тисячі кроків звідси. Битися в ближньому бою з ним важко – його сморід паралізує. Ми дорого заплатили, щоб це зрозуміти. Тому я чекаю підкріплення. Завтра повинен прийти загін лучників. Ми обмотаємо обличчя мокрою тканиною, і розстріляємо цю тварюку здалека.
– У нас немає часу чекати доки ви розважаєтеся. Нам треба потрапити у фортецю до Ксилона. – Дітар говорив швидко і чітко, даючи зрозуміти, що він серйозно налаштований і не збирається грати ні в які ігри. – Давайте так: ми розберемося з чудиськом, а ви пообіцяєте, що негайно покинете Бролікон.
– Ха! Ти багато на себе береш! Дракон вас розірве в одну мить.
– Це моя турбота. Двома воронами буде менше. Дайте мені пару ваших арбалетів і цих мародерів для приманки.
– Слухай! Я не збираюся нікому допомагати задарма. Я мисливець – там моя здобич.
– Якщо ми зловимо його живим, ти забереш трофей собі і, як я чув, отримаєш за нього купу грошей. Але без твоєї зброї ми не впораємося.
– Ви божевільні, але хай буде по-вашому. Підете далі по стежці повз озеро і побачите на вершині високого дуже грубого дерева порожнє пташине гніздо. Правда, це гніздо незвичайного розміру. У ньому могли б поміститися не менше ніж чотири дорослих чоловіка. А запах відчуєте здалека.
– Добре. Є ще дещо. – Заявив Дітар – Туди я піду вдвох зі своїм другом, а ще двоє моїх людей залишаться тут. Один вам дуже не сподобається – некромант, а інший може сподобатися навіть занадто – моя жінка.
– Навіщо вони нам? – Перепитав мисливець.
– Вони вам ні до чого. Ваше завдання охороняти їх до мого повернення. Я хочу, щоб у вас вони були в безпеці. – Тепер голос Дітара став помітно тихіший. – Якщо з ними щось станеться, то я виколю очі кожному з вас і згодую дракону. Але тебе – першого.
Адвар підійшов до одного зі своїх воїнів і передав йому прохання ченців.
– Я догляну за твоїми людьми, не турбуйся, твої слова більш ніж переконливі.
Дітар кивнув на знак вдячності .
– Якщо більше побажань немає, то можете забрати цю мерзоту. – Мисливець з відразою вказав на зв'язаних мародерів і додав – Сподіваюся, що дракон встигне розірвати їм глотки раніше, ніж вб'є вас. Дітар став вибирати собі арбалет і стріли.
Отримавши зброю, друзі відправилися в ліс. Зробивши кілька пробних пострілів, Есін звернувся до Дітару:
– Хороші арбалети! Дивися, вони зроблені не з цілої гілки, як наші, а з двох! Посередині – цікаве кріплення і дерево твердіше за наше. – Есін дивився на чужоземну зброю із захватом. – А яким чином ми ‘’впіймаємо дракона’’?
– Ми його не "ловитимемо". Нам просто треба цю зброю, щоб вбити чудовисько. Таким чином, у нас з'явиться можливість потрапити в фортецю. А все інше не має значення – вони самі підуть. Бролікон – не те місто, де можна поживитися таким гієнам. Зараз дракон стоїть між нами і Ксилоном. Більше нікого не залишилося.
– Ти залишив Тарсішу, як запоруку цих арбалетів?
– Так. Так що не схиб.
– Але, як ми вб'ємо його?
– Спочатку знайдемо, а там… Есін – невже щось або хтось може зупинити нас, брат?
Ченці пройшли потрібну відстань, і щоб притягнути увагу чудовиська розпалили вогнище, посадили біля нього індусів-мародерів, зв'язавши ним руки і ноги. Ті, бліді і ледве живі від страху, навіть не благали про пощаду. Ченці з милості влили в їх глотки мисливського пійла. Потім вони заховалися в зарості і стали чекати. Чудисько мало було потрапити на заготовлену наживку. Другого шансу могло і не бути, тому діяти потрібно було прямо зараз. Потім, чим швидше добути книгу і дістатися до Білокам'яного.
Весь цей час Дітара не покидали думки про Агіаса. Він боявся запізнитися, боявся втратити можливість.
Тільки Дітар з Есіном приготували зброю, як відчули знайомий запах. Вони швидко зав'язали обличчя хустками, змоченими в еліксирі із трав. І тут же прямо на вогнище з ревом впала величезна істота. Жодна тварина не могла видавати подібний звук. Чорні перетинкові крила – продовження його рук або лап, накрили нещасних індусів пеленою. Приманка сховалася із виду ченців. Дві стріли одночасно потрапили в тіло тварюці, і пролунав неймовірної сили крик. Він, луною рознісся по окрузі, змусивши, стрепенутися все живе.
Вони зупинилися на мить і прикрили вуха руками. Це дало можливість чудовиську злетіти вгору і сховатися за кронами дерев.
Друзі побачили що, залишені в якості приманки, живі і біжать услід людині – драконові. Їм допомагали плями крові, що залишалися на гілках, стволах дерев і на землі. Кров виділяла той же сморід, що і сама тварюка.
– Ось і печера! Воно там.
Вхід був досить вузьким, і криваві смуги були не лише на землі, але і на стінах. Через кілька кроків печера стала просторіша. Есін запалив два смолоскипа, захоплені в таборі, і друзі продовжили шлях.
Через півсотні кроків, вгору йшли гвинтові сходи. Східці були рясно окроплені кров'ю, ченці були на вірному шляху. Далі тунель перетворився на величезний зал з високими зведеннями і поглибленнями в стінах. Світла від смолоскипів було явно недостатньо, щоб можна було озирнутися, але те, що ченці побачили, потрясло їх.
Прямо у декількох кроках перед ними, лежали два розшматованих тіла мисливців. Кров на них і навкруги була ще свіжа, навіть не підсохла. Навколо тіл валялася безліч кісток, обривків одягу, що напівзотлів, і зброя. Віддавши смолоскип другу, Есін підняв арбалет і вклав стрілу.
Раптом почулися хрипи і стогони. Чернець приготувався оборонятися і дуже вчасно. Десятки пекельних створіннь людського безумства, напів-люди-напів-звірі виповзали, виходили і вискакували з кам'яних ніш та прямовували до Дітара і Есіна. У страшних, виснажених виродках, навіть при слабкому світлі, можна було впізнати ознаки ведмедів, вовків, тигрів. Але всі вони були людьми! Багато хто був обв'язаний ганчір'ям і мотузками, та покритий гниючими ранами. Ченці не стали розбиратися в їх намірах, а відразу пустили в хід мечі, але берегли постріли для дракона.
Смердюча липка кров залила все навкруги.
– Звідки тільки беруться такі тварюки? Невже хтось створює їх цілеспрямовано, як берсерків, або ці істоти такими народилися?
Часу розбиратися в цьому зовсім не було. Треба чим швидше завершити справу, але нестямний крик оглушив їх і змусив сісти. Величезна крилата тінь злетіла вгору по зведеннях залу, чудовисько готове було атакувати воїнів згори. Есін підкинув лук і вистрілив в його сторону: тварюка з ревом впала вниз і ударом крила відкинула коваля до стіни. Потім, перекочуючись по тілах вбитих монстрів, поповзла до ченця. Стріла Есіна потрапила прямо в ліктьовий суглоб монстра, позбавивши його можливості літати!