Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
Глава 78
"Той, хто пильно і без страху дивиться в пітьму – першим побачить світло". Заповідь Сімдесят восьма. Кодекс Братства тибетських ченців.
Гарячковий поспіх змусив всіх вантажитися на судна. Воїни квапливо збирали зброю і залишки припасів. Всі військові трофеї забрали з собою, залишивши лише те, що неможливо було понести. Берег рептилоїдів залишався в розрусі і вогні. Не було часу ховати тіла, вони залишилися лежати на місці своєї загибелі. Всі хто міг битися, вже пливли на човнах до кораблів. Вітрила вже були розкриті і намагалися зловити швидкий вітер. Ханой взяв всіх ченців на свій корабель. Він швидкоспішно відпливав першим.
Цар Світу ніколи не ховався за спинами своїх людей, навпаки, він як захисник, завжди був попереду. Він готовий був битися за кожного жителя Агарти, і не лише битися, але й померти.
Кораблі спішно розверталися назад. Маршрут не прокладався заздалегідь, робити це було нікому. Сатана був мертвий, і тепер можливості вибрати безпечний шлях не було. Флот плив навпростець через центр Підземного моря, так швидше. Всі страхи і сумніви були відкладені убік. Море було хвилююче, не менше армії Ханоя. Його хвилі з великою силою розгойдували судна. Додому поспішали всі.
– Коли я плив на цей берег, я уявляв собі бійню. – Говорив Агіас.
– Так. – Підтримував бесіду Дітар. – Тепер за битвою ми пливемо назад.
– Ящери обхитрили нас. Сподіваюся, ми встигнемо все виправити.
– Помирати на рідній землі все ж приємніше, ніж на чужині.
– А де наша рідна земля? – Запитав його Дітар.
Такі розмови були на кожному кораблі. Багато хто плив в один бік і прощався зі своїми сім'ями назавжди, а зараз вони повернуться і зустрінуться з ними, а можливо побачать мертвими. Часу чекати – не було. Кораблі нестримно рухалися в Агарту.
Берег залишився позаду. Сильний вітер швидко розігнав флот, і кораблі пливли з максимальною швидкістю. Небокрай вже поглинув землі рептилій і суда зашли в найглибші води. Воїни мовчали і чекали. Історії про жахливих чудовиськ в цих місцях були відомі кожному. Якщо прислухатися, можна почути різні звуки морських глибин. Все це наганяло страх на команду. Але від ‘’Хуві’’ не було ніякого порятунку.
– Подейкують, що це величезний восьминіг. – Шепотілися в трюмі ченці. – Його щупальця завдовжки в сто метрів, а голова розміром з Царський палац.
– Ні, ні! – Заперечували інші воїни. – Це величезний кит, який відкривши свою пащу, може поглинути два, а то і три кораблі зараз.
Члени Братства сиділи на бочках, оточені складом речей у мішках. Ліхтар, що висів над головою, із засвіченою свічкою в середині, проливав світло на трюм. Судно розгойдувалося від швидкості, і обличчя ченців то освітлювалися, то пропадали в тіні.
– Я чув, що ‘’Хуві’’ – це величезний ящер. – Водний дракон, з кігтями і гострими зубами, якими він здатний перегризти скелі. Він вивергає такий потік води зі своєї пащі, який зносить все на своєму шляху.
Сильний гуркіт і звук зіткнення повалив всіх на підлогу, а лампа впала і трохи не підпалила собою найближчий мішок. Корабель в щось врізався і зупинився. Вони встали на ноги і переглянулися. Один з них нахилився і підняв ліхтар, він все ще горів.
– Що це? – Квапливо запитав Дітар.
– Це воно! – З жахом відповів чернець, і всі побігли на палубу подивитися на монстра.
Іноді страх поступається місцем цікавості, а в цей раз і почуттю обов'язку. Флот таких розмірів, без зусиль впорається з будь-яким монстром, але тільки, якщо страх не скує кожного окремо. Всі побігли на корму.
– Що сталося?
– Ми врізалися в корабель. В них щось сталося з вітрилом, і вони встали.
Ченці видихнули.
– Може і немає ніякого чудовиська. – Посміхалися ченці, повертаючись назад.
– Зате є сліпі штурвальні. – Пожартував Агіас і всі голосно засміялися.
На подив Ханоя, Дітара і інших ченців, переплисти центр моря їм вдалося спокійно. Багато хто подумав, що жахливі історії це лише вигадки. Що все це легенди та казки, якими капітани залякують своїх матросів. Їм дуже швидко вдалося повернутися, і берег Агати вже виднівся. Ханой дивився в підзорну трубу. Ящери ще не напали, тобто він з армією встиг.
– Я зараз бачу цікаве видовище. – Повідомив Цар Світу. – Я зараз бачу своє воїнство, але воно, ще не вступає в бій, воно в ночі, перед світанком, перед великою битвою. І я бачу це військо, величезне військо, яке зайняло висоту, яке зміцнилося, розбилося табором, щоб підготуватися до останньої битви. Я бачу вогнища, навкруги безліч вогнищ.
Всі ченці уважно слухали свого засновника Братства.
– Це шатри нашого Царя. Це шатри війська. – Сказав Нісан Авраал.
– Я маю бути серед них. Я повинен розпалювати ці вогні. – Із загадковим і задумливим видом вимовив Ханой.
Агіас теж вирішив поділитися своїм баченням.
– Я бачу багато воїнів Царя, які сидять навколо вогнищ, – заговорив чернець, – відчувається, що час перевалив далеко за північ. Тут завжди ніч, але ця буде особливою.
– Ми встигли! Ще не пізно! – Підтримував бесіду Авраал.
Цар Світу стояв на палубі, спрямувавши погляд за межі морської гладі:
– В них немає страху, в них є твердість духу і віра, що перемога за ними. – Він говорив це дуже спокійно, але з величезною силою. Його слова передавали сильні почуття капітана. – Але, я чую і бачу в їх серцях також і біль. Біль втрати. Біль, що когось немає поруч. Біль за тих, хто разом з ними повинен був сидіти біля багаття.
– Це сам Цар, зі свого серця переливає їм свою любов. – Говорив старий Авраал. – І все, що треба зараз цим воїнам, це не нове знання, не нові стратегії, їм потрібний Захисник і Побідоносець. В якому, військо впевнене і почувається непереможним. Те, що Цар вселяє в їх серця прямо зараз – це любов. Це любов, без якої вони не зможуть вступити в цю останню, найжорстокішу битву. Його любов до тих, хто сьогодні загине. Його любов до тих, хто не згоден, до тих, хто не розуміє, що сліпнув. Його любов до тих, хто переможе.
Його любов – це прийняття. Те, що забезпечить перемогу, в цьому смертельному бою. Його любов безмежна, і вона зараз йде прямо з його серця, в найсильнішу армію у всесвіті, яка може змітати незліченні полчища ворога. Ця армія перемеле будь-яке воїнство ворога, ця армія помазана. В ній сила Ханоя.
Цар Світу обернувся до ченців і подивився в очі Главі Братства. Той впевнено дивився у відповідь. Ханой зробив невеликий уклін головою і перевів свій погляд на Дітара.
– Чи навчився ти любити? – Запитав його Цар.
– Чи навчився я любити? – Перепитав Дітар, тримаючи за руку Тарсішу.
– Як я люблю. – Уточнив Ханой.
– Гадаю, що ні. – Відповів Дітар. – Любов у кожного своя.
– Скільки б людина не пізнала любові, їй все одно буде мало. Любов нескінченна. Тому вчитися любити, теж можна нескінченно. Любити – означає діяти.
– Час – мудрий вчитель, але, на жаль, він вбиває своїх учнів. – Втрутився в розмову Авраал. – Є час вчитися, а є час вчити. Не можна просто мати знання, треба ними ділитися. Так само і любов. Її треба віддавати.
– Час вбиває всіх. – Сказав Дітар.
Ханой часто говорив:
– Той, хто пильно, без страху і терпляче дивиться в пітьму – першим побачить світло.
Агіас стояв поряд з Надішею:
– Загибель не страшна герою! – Сказав він.
– Вінець мужності – скромність. – Сказав Ханой, дивлячись на ченця.
Надіша посміхнулася і відповіла Цареві замість Агіаса:
– Скромність це не про нього. Божевілля – так, а ось скромність…
Ханой посміхнувся. Він підійшов ближче до Агіаса.
– Ти хочеш померти? – Запитав він ченця.
Агіас похитав головою, що означало "ні".
– Ти не хочеш помирати, ти хочеш вбити щось в середині себе. Це не ти Агіас, це те, що в тобі. Твій біль і твої страхи. Той, кому нічого втрачати, нічого не має, але ти…
Ханой подивився на дівчину, що стояла поруч з Агіасом:
– Але ти маєш дуже багато!
– Два мудрі вчителі: життя і час. – Додав Авраал. – З одного боку життя показує, як треба цінувати час, а час, як треба цінувати життя.
Вітер вщух. До берега залишалося з десяток кілометрів. На березі виднівся величезний маяк, побудований на честь Царя Давида, який освітлював шлях до земель Агарти. Величне видовище, яким мало хто встиг насолодитися, бо всі були спантеличені негайним поверненням додому. Нетерпіння матросів було чутно здалека. Вони були готові самі стрибати в воду і штовхати корабель, щоб той плив швидше. Цар Світу був більше терплячий, ніж його солдати. В його серці було більше смиренності, ніж у когось. Він вмів чекати і вмів діяти.
– Що з тобою Дітар? – Люблячим голосом запитав його Нісан.
– Всі ці слова: про вчення і любов, про життя і смерть, про добро і зло. – Відповідав чернець. – Хіба всім призначено це зрозуміти?
– Ця можливість є у кожного. Але не кожен цього бажає.
– Я не впевнений, що заслужив це. Вас – Братство, і все, що з ним пов'язано. Всі ці знання і цю силу, що вони несуть у собі. Я нічим не кращий за інших.
– Ти не можеш, просто не маєш права цінувати себе менше, ніж Ханой тебе цінує. – Відповів йому Авраал. – Це не смиренність, це навпаки гордість. Ось, що це означає.
Дітар замислився над словами батька Авраала. Його мудрість завжди била в ціль. Чернець не раз переконувався в цьому. Шум хвиль навкруги і бризки солоної води. Чернець озирнувся навколо. Все це було зараз для нього.
– Доступно кожному. – Подумав чернець. – Кожному, хто готовий за це дякувати. Кожному, хто готовий це прийняти.
Авраал відносився до Дітара, як до сина. Він був дуже добрим учнем і швидко навчався. Набагато швидше, ніж всі ченці, яких знав старий.
– В тобі є дух переможця. – Заговорив Авраал після невеликої паузи. – В тебе немає шансу програти, в тебе немає можливості програти. Але в тебе є твоє рішення, яке залежить тільки від тебе. Я хочу від тебе одного – смиренності до Ханоя. Ось, до чого повинно прагнути наше Братство, не дивлячись ні на що.
Цікаво, що самих безсмертних Ханой розглядає, як шанованих у минулому смертних, що отримали тут безсмертя.
– Братство живе завдяки вам. – Відповів йому Дітар.
– Ні. – Заперечив старий. – Воно живе, завдяки Ханою.
Агіас стояв на тому ж місці. Слова Ханоя луною проносилися в його голові. На очах виступали сльози. Він зрозумів, що так далі не можна продовжувати жити. Йому немов бракувало цих слів, тим більше від засновника їх Братства. Він міцно притиснув Надішу до себе, а вона обвила його своїми руками, притулившись ще ближче. Ханой подивився на Дітара і Тарсішу, а потім обернувся убік Агіаса з Надішею. Він зробив легку посмішку і покивав головою. Він немов благословив їх:
– Боріться за любов до останнього подиху, захищайте і бережіть її, не дозволяйте їй померти, і ні в якому разі не вбивайте її. Іншої може і не бути.
Шум, попередив про те, що вони біля самого берега. Ченці збиралися вже розійтися.
– Ви відчуваєте біль, коли вас зраджують? – Несподівано запитала Іраель.
– А, як мене можуть зрадити? – Здивовано запитав Ханой.
– Вас не можна зрадити?
– А, як? – Запитав він. – В мене немає очікувань. Якщо ви, наприклад, захочете мене зрадити, то я буду непроти, тому, що я і не чекаю, що ви будете мені вірні.
Сказавши це, настала тиша. Він зробив кілька кроків у бік дівчини і потім додав:
– Кожна людина, яку ти зустрічаєш, б'ється в битві, про яку ти не знаєш ні-чо-го. Не чекайте від людей нічого і не будете розчаровані.
– Клятви були порушені, обіцянки були не стримані. – Сказала Іраель, але так тихо, що Цар вже не почув.
– Немає нічого неможливого, коли Ханой з тобою. – Втішав її Авраал – Ми ніколи не самотні. Про нас завжди хтось пам'ятає, а ми пам'ятаємо про них. Навіть найсамотніша людина на планеті улюблена кимось.
Земля була в лічених метрах. Готували якорі та канати, і воїни збиралися до висадки. Несподівано для всіх світла стало менше, неначе велетенська тінь накрила їх. З боку моря насувалася величезна хвиля, немов цунамі. Висоту її складно було оцінити, бо рухалася вона дуже швидко. Велика маса води обрушилася на судна, руйнуючи їх. Кілька кораблів одразу пішли на дно, і залишки команди намагалися виплисти з-під уламків. Багато суден було сильно пошкоджено. Їх щогли впали, вітрила порвалися, а дерев'яна обшивка репнула.
Вони повільно тонули. Загальна паніка почалася в армії.
– Всім на човни. Висаджуємося на берег. – Негайно віддав наказ Ханой.
– Що робити з кораблями? – Запитували його матроси.
– Рятувати кораблі – сенсу немає. Вони своє відслужили.
– Але Цар! – Намагався посперечатися моряк.
– Ніяких "але"! – Крикнув Цар Світу Ханой. – Ця деревина не коштує ваших життів. Всі на берег!
Воїни встрибували в рятувальні човни і веслували до суші. Перші висадилися на берег і допомагали наступним солдатам витягувати човни і речі з води. Як тільки вода заспокоїлася, паніка стихла. Ніхто не міг зрозуміти причину цієї хвилі. Судна йшли під воду.
Нове хвилювання води притягнуло увагу Ханоя, і він подивився вдалину моря. Піднялася нова хвиля і величезне морське чудовисько промайнуло під кількома кораблями, чим розвалило їх. Уламки розліталися в різні боки. Друга хвиля зуміла потопити частину шлюпок, і багато хто добирався до берега вплав, залишивши свою зброю і припаси на корм рибам. Корабель Ханоя був наступним.
"Хуві" завдало удару по кораблю, чим поламало його на кілька частин. Від удару пішла ще хвиля, що відкинула судно до берега. Тварюка бушувала. Своїми щупальцями вона топила кораблі, і бризки піднімалися вгору, обрушуючись дощем на людей на березі. Люди тікали в глиб міста, рятуючись від чудовиська. "Хуві" було занадто близько.
Армія збиралася. Ханой чекав всіх, а поряд з ним було Братство. Землетрус, який почався після ударів монстра, зруйнував найближчі будівлі. На поверхні землі почали утворюватися тріщини, будівлі повністю провалювалися під землю. Піднялися клуби пилу.
– Рухаємося в місто! – командував Ханой. – Треба зібратися з силами, щоб зупинити це чудисько. Рятуйте мешканців.
– Дивиться! – Закричали солдати.
Ханой обернувся. З розвалин миттєво вилазили рептилоїди. Тунель, який вони викопали, привів їх до берега Агарти. Ті, хто встигав першим піднятися на поверхню, відразу вступали в бій з людьми. Справжня війна почалася вже на землі Агарти.
Загони людей збиралися разом і чинили опір ящерам. Одніі допомагали пораненим, інші, жителям міста рятуватися. Ченці швидко зорієнтувалися і сконцентрували всі сили на тріщинах, з яких ліз ворог. Величезні рептилії не жаліли нікого. Вони з несамовитою люттю рвалися вгору.
Все закрутилося, світ перекинувся кілька разів і послідував другий удар. Нова хвиля накинулася на берег. Дома змивало, розвалені будівлі виносило водою в море. Люди бігли. Запанував хаос. Уламки будинків, що летіли, відкинули Ханоя назад. Цього разу спиною об землю. Звуки пропали, їх місце зайняв дзвінкий гул у голові. В очах потемніло. Останнє, що побачив Ханой, був величезний рептилоїд, той самий Сараф, що виривався з-під землі, піднімаючи її дибки.
– З – під землі. – Промайнула думка в голові Царя. – Вони все ж вийшли з – під землі. Тому їх і не помітили розвідники. Вони йшли під Підземним Морем, і вийшли назовні в останню мить.
Думки змішалися, потухли. Очі Ханоя закотилися.
Глава 79
"Якщо в грудях ченця, ще є повітря, то разом з останнім видихом він повинен забрати, як мінімум, ще одне життя ворога".
Заповідь Сімдесят дев'ята. Кодекс Братства тибетських ченців.
Місто перетворилося на поле бою. Кров проливалася на кожному розі. Братство, практично у повному складі, з'явилося попереду. Ченці буквально розкидали частину ящерів, і змогли оточити тунель, через який вони з'являлися. Величезна діра в землі, схожа на зміїну нору, продовжувала вивергати тварюк назовні. Братство продовжувало їх стримувати. Дев'ять кантрі ченців рубали своїми мечами без зупинки, стримуючи натиск ящерів. Вони самі накинулися на рептилоїдів з такою несамовитою люттю, яку складно уявити в людській істоті.
Звірина паща, що відкрилася, накинулася на Дітара. Чернець був нижчий зростом і міг атакувати лише його торс. Спритними рухами свого клинка, він надрізав сухожилля рептилії, і та не могла рухатися з колишньою швидкістю. Перший ящір впав на коліна і зі злісною усмішкою заволав. Його рев залякував багатьох, але супротивник не піддався. Ящір одразу був вбитий мечем Дітара прямо в серце.
– Відмінний удар. – Почув Дітар голос Агіаса.
– Великий – не означає спритний! – Сказав він у відповідь, і відразу почав атакувати наступного.
Не встигла пролитися на землю його чорна кров, як перед ченцями з’явилися наступні. Знову перед очима замигтіла гостра сталь, прагнуча крові ченця. Хвилини йшли за години. Межі дня і ночі стерлися, бої йшли без передиху. Люди втомилися, вони не готові були до такого випробування.
– Не відступати! – Кричали ченці солдатам. – Бігти вам нікуди, зараз смерть всюди. Треба тримати їх тут, їм не можна прорватися до міста!
Ящери не знали жалості. Вони розривали свою жертву навпіл, ламали кістки і крушили черепи. Ворог ліз з – під землі і намагався рухатися до найближчих вулиць. Ченці не могли покинути свій рубіж і тому далі солдати справлялися своїми силами. Крики і дзвін броні було чутно навкруги. Стогони вмираючих і сльози поранених. Прокляття і благання. Загибель панувала всюди. Ящерів ставало все більше.
Ханой розплющив очі, лежачи під завалами уламків. Навколо нього йшли запеклі сутички. Дзвін у голові не дав йому різко піднятися. Він обернувся набік і підвівся. Спина боліла, але Цар не надав цьому значення. Вставши на ноги, він кинув погляд на звіра, що мчав на нього, і приготувався. Той направив свій спис на Царя і мріяв проткнути його. Ханой вчасно відійшов у бік, пропустив перед собою ящера і схопив спис обома руками. Ворог потягнув зброю вгору, намагаючись повернути його собі, але разом з ним підкинув Ханоя наверх.
Цар виявився на рівні очей рептилії і одним ударом встромив йому тризубець в горло. Ворог впав замертво, забризкавши Ханоя кров'ю. Командир швидко оглянув поле бою. Ящери заполонили все навкруги. Воїни Агарти і не думали відступати, вони були готові збудувати стіни з трупів, не даючи шляху до міста чудовиськам. Ченцям доводилося ділитися на команди по двоє і ділити між собою територию. Вони відмінно працювали в парі, прикриваючи один одного. Дев'ять чоловік були потужніші, ніж сотня воїнів.
– Ось, що означає бути кантрі ченцем! – Подумав Цар Світу, дивлячись на своє Братство.
Ворогів було все більше і більше. Воїни згущувалися, тримаючи оборону. Несподівано спалах світла осяяв поле бою, і натовп солдатів розлетівся в різні боки. На тому місці, де вони стояли, спалахнуло полум'я. Вогняні кулі летіли у воїнів, і їм доводилося відступати. Ченці наодинці не могли стримувати натовп ящерів, і сили їх закінчувалися. Результат битви вирішувала поява Сарафа. Він відкидав десятки людей за раз, звільняючи дорогу своїм воїнам. Його вогняні атаки не можна було відбити або сховатися від них.
Одна з таких куль прилетіла в бік ченців, розкидавши їх. З діри повалили тварюки, не отримуючи ніякого опору. Дітар розплющив очі і побачив чотириметрове чудовисько. Він був у два рази вище за звичайну людину. Воістину жахливе видовище з'явилося перед ними. Воно теж його побачило, повернуло свою величезну сіру голову та вискалилося, демонструючи гострі зуби. Спис його виблискував вогняним напруженням, в очах клубочилася пітьма.
Було видно, що він зміг підпорядкувати собі вогонь, а це означало, що люди не зможуть другий раз знищити їх вогнем.
Ніхто з солдат Ханоя не побіг. Дізнавшись про появу Сарафа, армія негайно спрямовувалася назустріч ворогові, що стирав з лиця землі все, що вставало на його шляху. Над рядами воїнів вгору злітали стяги, ревли бойові труби, грізна армія йшла до тунеля. Мешканці Агарти з надією і страхом поглядали на військо, що вирушало на смерть. Жах, який прийшов до них у домівки, лякав їх до смерті. Діти, не переставали плакати, чуючи крики і вибухи. Жінки в жаху притискали їх до себе так, немов прощалися зі своїми чадами.
Вони вірили, що Ханой зможе вберегти своїх підданих від цієї біди. Він був їх єдиною і останньою надією.
Побідоносець мчався на коні, в руках у нього був тризубець. Ось, що означає влада. Він перестрибнув піших ченців і попрямував прямо в центр бою, де бушував Сараф. Навкруги лежали купи мертвяків, просочуючи землю своєю кров'ю. Цар Світу увірвався в сутичку на скаку, змусивши ящерів розступитися. В сідлі його зріст був майже, як у ворога. Рептилії не носили шоломи, і голова в них була завжди відкрита. Ханой вже зніс голови не одному рептилоїду. Ченці були поруч, намагаючись стримувати головного ящера. Багато було поранених, які ледве стояли на ногах.
Дітар подивився на Ханоя з тризубцем в руці.
– За допомогою тризубця, як ключа до фонтану, можна врятувати людей, які замкнуті в тілах цих чудовиськ. – Думав він. – Ось тільки зараз мене ніхто не слухатиме, в це складно повірити. Зараз розпал битви на виживання між двома різними і одночасно однаковими цивілізаціями.
Ханой мчався на Сарафа. Він наблизився дуже близько, але Сараф своїм величезним мечем, вибив з – під нього коня. Ханой встиг зіскочити, і в останню мить направив тризубець в груди Сарафа. Летівши в повітрі на великій швидкості, він був недосяжний. Ящер не встигав ухилитися. Цар Світу приземлився на Сарафа, встромивши в нього тризубець. Неймовірної сили удар змусив обладунки репнути.
– Ваша ніжна зброя, для мене ніщо! – Прокричав ящер, схопившись за тризубець двома руками, впустивши свій меч.
Ханой тільки і тримався обома руками за нього, адже ногами він не діставав землі. Сараф радісно ревів.
– Ваш час закінчується.
– Наш час тільки починається! – Проголосив Ханой. – Епоха слави і надії!!!
– Тобі пощастило вбити мого батька. Не вважай це своєю заслугою. Його роки давалися взнаки. На його смерті ти зробив собі ім'я, але сьогодні я доведу, що ти такий же черв'як, як і будь – яка інша людина.
Ящер двома руками взявся за крайні голки тризубця. Сараф напружився настільки сильно, що йому вдалося їх відламати, чим знищив той єдиний ключ, який міг його врятувати. Ящер облизнув гострі голки і відкинув їх в сторони. Вони з неймовірною швидкістю полетіли в ченців. Легкий біль пробігся по тілу Дітара, голка потрапила йому прямо в бік і на сорочці виступила червона лінія крові.
– Ти назвав себе Царем Світу! – Продовжував говорити ящер. – Але цей світ належить мені.
– Навіть твоє життя скоро перестане тобі належати! – Завірив його Цар. – Бо я заберу його так само, як і життя твого батька.
В цей момент, Ханой в руках тримав вже те, що залишилося від тризубця. Зброя, втративши дві голки, перетворилася на спис з однією, але найгострішою. Ханой замахнувся і встромив спис в Сарафа, чим зміг пробити нагрудник ворога. Ящір заревів. Крик Царя Сарафа притягнув увагу всіх ящерів. Ханой загнав спис прямо в серце свого ворога і цей крик був його останнім. Він одразу впав на коліна. Він помирав. Ось тільки його смерть не зупинила його армію, як сподівався Ханой.
Істоти, побачивши загибель свого ватажка, з ще більшою жорстокістю сталі накидатися на людей, не шкодуючи сил.
Дітар бачив, як Ханой завдав смертельного удару в серце Сарафа своїм списом.
– Тризубця більше немає. – Звучало в голові ченця. – Ящери приречені? Як тепер їм допомогти?
Вороги ні на мить не зупинилися, і стримувати їх біля входу в тунель було складніше.
– Ще мить, і вони прорвуться! – Кричав Агіас. – Треба щось зробити.
Дітар обернувся і подивився на сторону моря. ‘’Хуві’’ продовжувало топити кораблі, яких майже не залишилося. В парі сотнях метрів від нього був величезний маяк.
– Відступаємо! – Крикнув Дітар.
Ченці на мить сторопіли, але тут же відійшли. Він, миттєво побіг у бік моря, і ченці покорилися, залишивши свою лінію оборони, всі спрямувалися за ним. Дітар знав, наскільки це важливо – вірити. Він не пояснював свої команди, і просто їх віддавав. А вони виконували.
– Ти правий, це не наша війна. – Говорив Агіас продовжуючи бігти за своїм другом. – Забирати всю славу і перемогу собі ми не можемо. Вони самі повинні вирвати її з лап рептилій. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш!
– Тому ми і йдемо за ним. – Відгукнулися на ходу інші члени Братства.
Дітар зупинився біля самого маяка. Тут не було нікого. Всі сили Агарти зараз стримували натиск ворога.
– Нам треба оточити маяк. – Заговорив Дітар. – Його дерев'яна опора досить вразлива, і нам треба її зруйнувати. Прибери опору і все рухне. Завдавайте ударів по його дерев'яній кладці.
Ченці переглянулися.
– Ми зараз знищимо спадщину Давида! – Подумали ченці. Їх завдання було – обрушити маяк в море.
– Починаємо негайно! – Скомандував Дітар, і всі швидко зайняли позиції навколо основи вежі.
Своїми мечами вони завдавали ударів по дерев'яному маяку, немов рубали величезне дерево. Лише виконуючи завдання, ченці зрозуміли задумку Дітара. Майже через хвилину маяк нахилився в бік моря. Дітар зробив кілька останніх ударів, що і звалило маяк. Маяк впав в море, видавши гучний звук сплеску. Він впав з такою силою, що під його вагою земля не витримала і провалилася, обрушившись на тунель ящерів. Дітар бачив, як "Хуві", з силою понеслося до місця розлому. Вода хлинула в підземний хід, затягуючи чудовисько.
– Скільки б там не було рептилоїдів, воно їх знищить. – Посміхнувся Агіас.
– Дуже зручно зіштовхнути двох ворогів між собою. – Говорили ченці.
– Як тільки виграємо війну – Ханой побудує новий маяк! – Сказав Дітар. – Шлях рептилій закритий, більше з тунеля ніхто не вилізе, залишилося тільки добити тих, що вгорі.
– Геніальний план, мій друг. Раз їх не можна знищити вогнем, одже, нехай тонуть у воді. Правда, маяк шкода. – Поплескав Агіас по спині друга.
Бої тривали. Нових ящерів вже не було, але ті, що встигли вилізти – повинні померти. Ханой зі своїми воїнами успішно давав відсіч істотам. Ці землі не бачили битв жорстокіших. Ящерам не було шляху назад. Вони билися востаннє. Втрачати вже було нічого, і навіть власне життя вже нічого не варте.
Ханой був тим, хто однією своєю присутністю міг розвіяти будь – який страх своїх воїнів. Його впевненість і сила, не давали засумніватися в можливості перемогти. Братство поспішило на допомогу до Ханоя.
– Знову пліч – о – пліч! – Сказав Ханой, побачивши ченців.
– Знову і до кінця! – З посмішкою відповів Дітар.
Солдати добили вмираючих ящерів і підбирали поранених людей. Останні удари. Останні подихи і останні краплі крові, пролиті в цій битві, оповістили про кінець. Тих, що вижили було трохи, але ті, хто зумів зберегти собі життя під горою трупів, запам'ятали цей день назавжди. Дітар заглянув у тунель, і побачив вус чудовиська. Земля здригалася від його рухів. Було ясно, що "Хуві" застрягло в тунелі.
– Всі сюди. – Наказав чернець, і до тунеля прибігли всі ченці та кілька десятків солдатів.
– Зарубаємо тварюку, поки вона знерухомлена! – Знову сказав Дітар, і воїни почали атакувати чудисько.
Нові поштовхи землетрвсів повернулися з ще більшою інтенсивністю. "Хуві" намагалося вибратися з тунеля, але безуспішно.
– Якщо воно так смикатиме, ми всі провалимося під землю. – Помітив Агіас.
– Це кінець. – Сказав Дітар і потрапив прямо в точку. Знадобилася більше тисячі ударів, що б "Хуві" завмерло. Останній ворог був мертвий.
Вони перемогли і цього дня. Врешті – решт, вороги не витримали такого натиску і були знищені. Ніхто не радів перемозі того дня. Ніхто не міг зрозуміти, що сталося. Бій був настільки жахливим, що згодом, Цар Світу – Ханой, заборонив вписувати це діяння в літопис. Проявивши колосальну сміливість, вміння вести бій, завзятість і силу, Братство пішло до храму. Вони просто робили те, що були повинні. Одне було відомо точно – серця їх вже не такі, як раніше. Зараз вони попрямували до Авраала і своїх жінок, які ховалися в храмі.
– Все це було схоже на сон. – Відповів йому Дітар. – В якийсь момент мені здалося, що ящер проковтнув нашого солдата живцем.
– Вони звіри, а ми люди. – Помітив чернець.
– Вони теж люди, тільки в ящеровій шкурі. Ми могли їм допомогти. Ти ж сам перетворювався на ящера, туди і назад.
– Так. – Погодився Агіас. – Але Сараф знищив єдиний ключ до їх порятунку.
– Він вирішив за весь свій народ. Сараф знав про фонтан і про його властивості, але вирішив не врятовувати свій народ рептилій. Якби вони всі повернули собі вигляд людей, то навряд чи змогли б існувати, як окрема нація. Всі вони, рано чи пізно підкорилися би Цареві Світу. А так, Сараф був їх царем, і вирішив за всіх, чим і згубив їх.
Братство підходило до храму. Висічений в скелястій місцевості він мав протяжність в десятки кілометрів. До будівлі вела стежка, то піднімаючись, то опускаючись. Зовсім скоро вони прийшли до останніх сходинок, що вели прямо до воріт. Дітар біг вгору, ніби до нього повернулося щось цінне. Втома вже давалася взнаки, але найстрашніше вже позаду. Смерть знову пройшла повз нього, вже вкотре.
Дітар оступився, зробив крок, другий, і коли йому вже здалося, що він відновив рівновагу, піщаний насип обрушився вниз, примушуючи Дітара розмахувати руками в спробі втриматися і не зірватися вниз по східцях. Світ закрутився, чернець не втримався і впав на сходинки, скотився вниз на кілька метрів. Чернець лежав і, притиснувши руку до свого правого боку, дозволив собі тихий приглушений стогін. Дітар прикрив очі від гострого болю. Раніше непомітна рана набиралася кров'ю, яскраво – червоною, що бігла крізь пальці.
– Нічого, – подумав Дітар, – справлявся з речами і гірше.
Очі самі по собі злипалися. Дітару здавалося, що він не дихає, і навіть біль відступила. Над ним схилився Агіас.
– Хочу… – Несподівано навіть для себе вимовив Дітар, а потім повторив тремтячим голосом, що зривався. – Я дуже хочу чаю…
– Перепрошую… ? – Здивувався Агіас і подумав, що це Ханой на нього так вплинув, адже чай – це улюблений напій Злітаючого Дракона – Ханоя.
Дітар кинув погляд на свій живіт, і до горла підступила нудота. Від падіння, з рани сочилася кров, повільно але безперервно.
– Тримайся. – Сказав Агіас.
Він дістав з кишені сині квіти, які зірвав біля фонтану на тому березі. Пелюстки переливалися різними відтінками індиго, на темному світінні Підземного Світу вони були прекрасні і, до здивування ченця, не зів'яли.
– Ось, це повинно допомогти. Воно зупинить кров. – Протягнув він Дітару кілька бутонів якоїсь невідомої рослини синього кольору.
– Що це? – Поцікавився чернець.
– Вибору в нас немає, так що… – М'яко вимовив Агіас, який тримав обійнявши свого друга.
Двері храму відчинилися, і з нього вибігли жінки. Дітар, насилу розірвав сорочку, прикусив губу, дивлячись на довгий і місцями дуже глибокий поріз. Він притиснув бутони синього кольору і прикрив очі, чекаючи відчути біль, але несподівано від рани почало розходитися приємне оніміння.