Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
– Що було далі? – Знову підганяв його комісар.
– Ніколас легко знаходив спільну мову з кожним, і міг допомогти в будь – якій ситуації. До його думки прислухалися, і він отримав прізвисько "Цар". В якийсь момент у Васо були проблеми, і Ніколас зміг за кілька хвилин вирішити всю ситуацію. На моїх очах, цей хлопець водив сірником по землі, зображуючи певну схему, після чого, його трохи на руках не носили. Я б сказав, що він мудрий не по своїх роках.
– Ще коротше! – Лангре квапив Циклопа доки той ходив по колу. Він умів заговорювати зуби, але Лангре цього дуже не любив. Йому потрібна інформація, і чим вона простіша – тим краще.
– Якщо ще коротше, то Васо завинив перед іншими злодіями в законі. Чи то не захотів ділитися, чи то ще що. За цей проступок, його раскороновали. Звичайно ж, він захотів повернути своє положення, а для цього треба було зробити багато чого. Такий шанс з'явився, коли у в'язниці почалися проблеми з начальником. Старий пішов на пенсію, а той, якого поставили на його місце, не хотів грати за правилами. Від цього страждали всі, і ми і наглядачі. В'язниця – це зовсім інший світ, і ті закони, що працюють тут, там безсилі.
Не говоритиму як, але Ніколас зумів вирішити це питання.
– Васо вбили?
– І так і ні, але старші поставили Ніколаса на його місце. Я знаю, що до нього прилітав на своєму літаку, найголовніший злодій в законі, по прізвиську "Перший". Вони кілька годин говорили на тюремному подвір’ї, поки нас тримали по камерах. Тепер Цар отримав не лише всі зв'язки Васо, але і заручився підтримкою Першого.
– Так би відразу. – Сказав Лангре і обернувся до виходу. – Мені потрібний номер телефону Першого і на цьому закінчимо.
Як тільки вони покинули будинок, у Лангре задзвонив телефон. Комісар взяв трубку.
– Як обстановка? – Запитав сер Альприм.
– Ніколас зумів провернути у в'язниці ідеальний злочин і зайняти місце злодія Васо. Зараз я хочу дізнатися про стосунки між Першим і нашим Царем.
– Ідеальний злочин не той, який не розкритий, а той, який розкритий, але взяли не того. – Альприм відключився і Лангре, мовчки, сів в машину.
Глава 3
Події в ресторані "Вежа" притягнули увагу журналістів ще до того, як там сталася спроба теракту. Про цей вечір знав кожен парижанин, і багато провідних телеканалів хотіли отримати репортаж з місця події, але не всім це вдалося. Охорона отримала вказівку не пускати нікого без спеціального пропуску, щоб не було ніяких настирних папараці або радикалів, що намагалися зірвати захід. Але невідомий в масці, все ж проник на презентацію і зовсім не виділявся з натовпу.
В списках запрошених його знайти не зуміли і навіть камери не змогли його розпізнати серед гостей.
Вже на наступний ранок в мережі з'явилися фотографії ресторану, з якого виводять гостей, автомобілів поліції і швидкої допомоги, що стоять край дороги, але ніяк не гарного банкету або струнких моделей. Вечір закінчився зовсім несподівано і те почуття, в яке все забарвилося, витіснило всі приємні спогади про нього. Ніхто не писав про нову колекцію або про книгу, всі пости виходили з одним і тим же заголовком: "Спроба теракту в ресторані "Вежа".
Ніколас і Ганна повернулися до готелю. Вони були впевнені, що за ними стежать і тому намагалися бути обережніше і уважніше. Ганна відправилася в душ, Ніколас сидів у вітальні і слухав шум води через відкриті двері. Він тримав в руках книгу з її фотографією на обкладинці. Дівчина немов це відчула:
– Без мене не читай.
– Але ти написала її без мене! – З посмішкою відповів Ніколас.
Вже через кілька хвилин Ганна заснула в нього на колінах, а ось він, цілу ніч не міг зімкнути очей.
Ранок був спокійним, в місті вихідний. Настав новий, зовсім звичайний день. Машини стояли в пробках на виїзді з міста, а центр був наданий повністю для пішоходів. Театри і галереї, філармонії, музеї та виставки відкривали свої двері для відвідувачів.
Ніколас і Ганна спустилися в невелике кафе на першому поверсі готелю, і під світло – померанчевою парасолькою, замовили каву. Ганна передала вчорашню коробку Ніколасу, він дістав перстень. Це було велике чоловіче срібне кільце з різьбленою, широкою шинкою. Відразу було видно, що це ручна робота, кільце виготовлене на замовлення. Він уважно його оглядав, роздивляючись навіть самі незначні деталі.
– Перстень із зображенням цикади. – Сказав він, вказавши на головний візерунок кільця. – У віруваннях древніх народів ця комаха асоціювалася з безсмертям.
– Так що, це "Кільце безсмертя"? – Запитала Ганна, не сильно вдаючись до мілких деталей.
– Можливо. Думаю, що це кільце – ключ до бібліотеки Братства Дев'яти Невідомих.
– А тепер виходить ти один з членів, раз у тебе є перстень?
– Схоже на те, і тепер мені треба знайти бібліотеку.
– І як ми дізнаємося, де вона знаходиться, в кого ми можемо запитати?
– Якби все було так просто. – Він знову замислився, засунув руку в кишеню і дістав телефон.
– Мені треба запитати… – В півголосу вимовив він, обертаючи в руках мобільний. – Підписників немає, як і користі від нього. – Вже про себе подумав Ніколас і прибрав в кишеню.
Ганна протягнула свою руку і торкнулася Ніколаса.
– Тобі не треба все робити власними силами, я поруч.
Він посміхнувся. Такі слова завжди допомагають. Він знав, що така дівчина як Ганна, варта всіх його підписників і навіть більше. Він поцілував її руку і знову почав роздумувати.
– Цикада – талісман Провансу: легенда про пообідній спів цикад.
– Прованс? Лавандовий – це мій улюблений колір. – Провалившись в мрії, говорила дівчина. – Я зараз же замовлю лавандовий латте.
Ніколас посміхнувся і продовжив:
– Прованс – це не лише лавандові поля і соняшники, що надихали Ван Гога. Ще це символ цього регіону Франції – співочі цикади, візитівка – так би мовити. В багатьох місцевих сувенірних крамницях можна побачити: листівки, тарілки, магніти, біжутерію із зображенням цієї комахи.
– Це може бути цікавим дизайнерським рішенням. – Ганна любила такі маленькі деталі, які приносили в одяг свій особливий шарм. В свої колекції вона намагалася додавати оригінальні зображення або кольори, можливо, тому її одяг користувався такою популярністю.
– Крім того, зображеннями цикад в Провансі часто прикрашають скатертини і рушники, у формі цих комах тут виготовляють горщики для квітів та інше керамічне начиння і, до речі, тут вважається, що літо повністю вступило в свої права лише після того, як вдень в садах починає звучати всім добре знайомий скрекіт.
– Скрекіт – це, як спів? – Здивувалася Ганна, немов перший раз чує.
– Останнє твердження – всього лише результат спостережень жителів Провансу за поведінкою цикад. – Пояснив Ніколас. – Вони, дійсно, починають співати тільки після того, як температура повітря прогріється до 22-25 °C. Висока температура повітря потрібна цикадам для співу з двох причин. По -перше, цей процес віднімає в комах багато енергії, а тепле повітря є одним з її джерел. По – друге, при низькій температурі повітря мембрана, за допомогою якої вони видають характерні звуки, втрачає еластичність.
Власне, саме тому в найспекотніші літні години цикади співають сильніше, ніж ночами. В Провансі ж після обіду від їх скрекоту можна і зовсім оглохнути, адже ці комахи – найгучніші в світі. Тріск, що видається ними, може досягати 120 децибел, що порівнянно з силою звуку працюючого двигуна мотоцикла.
– Я б хотіла це почути. – Усмішливо відповіла Ганна. – Цілий хор цикад, що співають свою симфонію. Я думаю, мені це сподобається.
– В Провансі є древній переказ про скрекіт цикад.
Їх бесіда призупинилася, як тільки поряд з їх столиком з'явився офіціант, тримаючи на підносі дві чашки кави з дивовижним ароматом.
– Ось ваше замовлення. – Сказав офіціант. – Пробачте за очікування, сьогодні багато відвідувачів в цей час.
– Зовсім не страшно. – З посмішкою відповіла дівчина і підтягнула до себе каву. – Ми навіть не помітили, як швидко пройшов час. Будьте добрі, ще лавандовий латте.
– Пару хвилин. Хороша компанія і приємна бесіда, іноді кращий спосіб скоротати час. – Так само привітно додав офіціант і подивився на Ніколаса. – Дякую за ваше розуміння.
Офіціант віддалився, і м'язи на обличчі Ніколаса розслабилися. Останнім часом він різко реагує на підкрадання з-за спини. Ганна відпила трохи і знову мило посміхнулася, серйозність Ніколаса їй передалася.
– Ти хотів розповісти легенду. – Нагадала Ганна своєму коханому.
– Так. Точно. Суть легенди в наступному.
"Одного прекрасного дня два дуже втомлених від небесних справ янгола вирішили відправитися з раю в Прованс, так би мовити, в заслужену відпустку. Вони з'явилися в одному з місцевих сіл пополудні і були неабияк здивовані тому, що там ніхто не працював: вулиці були порожні, а всі мешканці села з насолодою вдавалися до пообіднього сну. Тоді янголи вирішили заглянути до церкви, де виявили священика, що хропів прямо на лавці. Розштовхавши його, вони поставили пасторові закономірне питання:
– Що тут відбувається, і чому ніхто не працює?
Священик не злякався і не розгубився, він спокійно пояснив, що влітку пополудні в Провансі занадто спекотно, щоб займатися чимось іншим, крім сну. Коли ж денна спека, відступає, люди відправляються вечеряти: ввечері займатися справами нікому не хотілося.
Янголи вразилися такому стану справ, негайно повернулися на небеса і попросили Бога терміново щось зробити. Подумавши, вони спільно вирішили заселити Прованс комахами, які в найспекотніші години скрекотатимуть особливо голосно і таким чином,стануть заважати мешканцям спати в робочий полудень. Але план провалився. Жителі Провансу продовжували спати після обіду, а спів цикад став сприйматися ними, як звуки колискової".
– Сієста. – Вигукнула дівчина. – Це ж історія про сієсту.
– Звичайно, сюжет народної легенди – наївний, але, як мовиться, казка брехня, та в ній натяк. Літній пообідній сон в Провансі є і до цього дня, адже сієста – не суто іспанський звичай. Більше того, в Провансі і сьогодні існує приказка: "Il ne fait pas bon de travailler quand la cigale chante" – "Недобре працювати, коли співають цикади".
– Виходить, що бібліотеку треба шукати в Провансі. А, як ми дізнаємося, де саме?
– Я думаю, що відповідь і є в цій відомій легенді. – Поставивши чашку на стіл, сказав Ніколас.
– Ти думаєш, церква?
– Так, ось тільки яка.
– Хіба їх так багато?
– Навіть занадто, я б сказав. Свого часу християнство мало колосальну владу. Тому таких храмів побудували багато.
– Шкода, що більше немає твоїх підписників, вони б швидко знайшли потрібну інформацію.
– Ось тут ти права, але лише наполовину. Банда в мене все ж є. – Ніколас дістав свій кнопковий телефон і, замислившись на секунду, ввів номер по пам'яті. – Є в мене один знайомий, який зможе нам допомогти.
Поки Ганна насолоджувалася променями сонця, Ніколас розмовляв по телефону. Він тримав у вуха трубку і кивав головою, уважно вбираючи інформацію.
– Ти думаєш це саме вона? – Почувся голос Ніколаса. – Тоді я спокійний. Дякую за допомогу. Передавай Васо від мене вітання.
– Добрі новини? – Запитала його Ганна з цікавістю.
– Так, є один варіант. Церква Святого Жана Мальтійського.
– Чому саме ця? – Здивувалася дівчина, і в той же час здивувалася такій впевненій відповіді.
– Гадаю, що нам потрібна найстаріша. А це церква Святого Жана Мальтійського. Її побудували в тринадцятому столітті на місці каплиці і хосписа братства госпитальєрів. Одна з перших церков у Провансі, вона входила до складу Монастиря їх ордену, інша його назва – Орден Мальтійських лицарів, який розташовувався поза стінами Екс-ан-Прованса в оливковому гаю. В сімнадцятому столітті при розширенні міських стін, Монастир з церквою виявилися в середині міста. Землі Монастиря були продані місту, утворивши міський квартал Мазарин.
Церква також відома тим, що була усипальнею графів Провансу. Екс-ан-Прованс місто і комуна на південному – сході Франції в регіоні Альпи Блакитний Берег. Вона була побудована на місці колишнього римського форуму першого століття, яке у свою чергу, розташовувалося, згідно з переказом, на місці колишнього язичницького храму, присвяченого Аполлону.
– Якщо все так – то це сама відповідна церква для нас. Її історія багата на різні таємниці і секрети.
– Мій знайомий знає, де знайти найдостовірнішу інформацію, тому я впевнений, що він не помилився, вказавши нам саме на цю церкву.
– Що з нею зараз?
– Нині вона належить міністерству братства апостольських ченців. Ця будівля багато разів переходила з рук в руки, руйнувалася і відновлювалася.
– Виходить нам потрібно їхати туди. – Зраділа Ганна. – Що можна подивитися в Ексі?
Ніколас був радий її підтримці.
– Екс – знаменитий своїми фонтанами. Найбільший і найвідоміший знаходиться на бульварі Курей Мирабо, головній вулиці міста. Разом з десятком інших фонтанів, Екс славиться своєю архітектурою. Дзвіниці в Екс-ан-Провансі, а в ширшому сенсі в Провансі – кампаніли – виконані з кованого заліза. Це дозволяє сильним вітрам Містралю текти прямо крізь них, оскільки твердий камінь був би зруйнований силою вітру.
– Я б дуже хотіла з тобою побувати там!
– Коли все закінчиться, ми тільки і подорожуватимемо світом.
Поступово Ніколас і Ганна залишилися одні серед порожніх стільців. Ще півроку тому вони тримали в руках колоду карт і розгадували її таємницю, а зараз перед ними чоловічий перстень.
– Я все думаю про ту церкву, про яку ти розповідав. – Несподівано серйозним тоном заговорила Ганна. – Наскільки я зрозуміла, вона належала ордену госпитальєрів.
– Або ж Мальтійському ордену – Додав Ніколас.
– Так. Адже це інші лицарі і інший Орден. Як вони пов'язані з Бібліотекою Братства Дев'яти Невідомих?
– Це дійсно інший Орден і я не знаю, як вони пов'язані, але зв'язок є, і це ще одне завдання.
– Якщо це товариство людей існує на землі вже стільки років, то складно повірити, що всього цього вони добилися без сторонньої допомоги.
– Мальтійський орден – лицарський релігійний орден Римсько-католицької церкви. Старіший в світі лицарський орден, існуючий досі. На сьогодні він має статус організації – спостерігача при ООН і в Раді Європи, що теж дивно для такого маловпливового співтовариства. Наскільки я пам'ятаю, він навіть є державою. Орден видає власні паспорти, друкує власну валюту і марки і має поштові угоди приблизно в половині країн.
– Виходить, що їх Орден і справді є цілою державою? Де він знаходиться?
– Так, тільки це карликова держава. Така, як Ватикан або Монако.
Фактично Орден є дуже впливовою структурою, але як вони цього добилися не зрозуміло. Зараз, Італія визнає існування Мальтійського ордену в якості суверенної держави, а також екстериторіальність його резиденції в Римі. Їх Мальтійський палац або на Віа Кондоттіі, їх резиденція і Магістральна вілла на Авентині. Всі ці будівлі вважаються їхньою територією.
– Все одно не зрозуміло, яке відношення вони могли мати до Братства Ашоки?
– Тепер давай уявимо, що в Італії, є надійне місце, розміром в сто квадратних метрів, що офіційно вважаються державою – як на мене, це краще місце для бібліотеки. Ніхто не зможе просто так туди потрапити , навіть уряд інших країн.
– Я з тобою згідна. Це приголомшливо, як ти кільце з цикадою зміг зв'язати з мальтійським орденом.
– Так, нічого складного, дивися, тут в коробці лежало ще кілька мальтійських монет. – Ніколас вставив купюру в рахунок і встав з-за столу.
– Якщо відправимося прямо зараз – до вечора можемо бути вже там.
– Згодна!
Глава 4
Літак заходив на посадку. До землі залишалося сотня метрів, і всі пасажири були в передчутті завершення польоту. Кожен вже думав про те, як він виходитиме з літака, йтиме по коридорах аеропорту і забиратиме свій багаж. Лангре і Стефан не виділялися серед пасажирів цього рейсу. Вони так само спокійно сиділи, поглядали в ілюмінатор і чекали, коли шасі торкнуться землі.
"Шановні пасажири, наш літак успішно здійснив посадку в аеропорту Фьюмичіно. Ласкаво просимо в Італію. Місцевий час 10:18. Температура повітря 31 градус за Цельсієм". Поки стюардеса виконувала свою роботу, видаючи шаблонно заготовлені фрази, люди вже покидали свої місця і рухалися до виходу. Стажер і Лангре поводилися інакше, вони не поспішали вийти першими, речей в них було мало. Невелика сумка Лангре і рюкзак Стефана, в якому він віз свій ноутбук. Поспіх їх не цікавив.
Найкращим другом Лангре – було терпіння, і він ніколи не зраджував йому.
– Не люблю я ці аеропорти. – Видав Стажер. – Суцільна бюрократія і торгівля.
– Гадаєш, це стосується тільки аеропортів?
– Згоден. Цього зараз скрізь вистачає, але ці місця перевершили всі. Майже половина будівлі – це магазин, а друга половина – це бюрократи, які бачать тільки папірці.
– Якщо люди готові з цим миритися, означає все не так погано. Вже можна йти. Що там показує твій комп'ютер?
– Все так само. Ніяких змін.
– Гаразд. Розбиратимемося.
Через кілька годин двоє поліцейських йшли по вулицях Риму. Натовпи туристів в самий розпал обіду снували з кута в кут, роблячи сотні фотографій кожної будівлі. Рим і справді здатний здивувати своєю архітектурою. Древні амфітеатри, колони, фонтани з мармуру і пам'ятники святим. Стефан відкрив свій ноутбук і тут же закрив і поклав на місце.
– Все як і раніше. – Відзвітував він Лангре.
– Невже ми їх загубили? Чому люди не можуть просто залишатися на видноті. До чого ці ігри?
– Напевно, не люблять, коли за ними стежать. – В жартівливій манері відповів Стефан. – Хочуть побути наодинці і таке інше.
Лангре звів брови разом в похмурій гримасі і сказав:
– Добре якщо так, і ми не знайдемо їх тіла в кюветі.
Вони пробиралися в глиб міста. В цьому місці рідко буває безлюдно, хіба що пізно вночі. В літню пору року, Рим особливо прекрасний, але через свою спеку, все ж примушує місцевих поїхати в гори або до моря і надати своє улюблене місто туристам. Лангре йшов прямо, іноді запитуючи в Стажера, який поворот наступний.
– Ми вже зовсім поряд. Треба піднятися трохи вище, і ми на місці. За мною! – Повторював Стефан кожні десять метрів, а вік Лангре підказував, що такі прогулянки не проходитимуть безслідно, він вже відчував легке поколювання в колінах. Піднявшись на пагорб, вони вийшли на невелику площу, де юрбилася черга до воріт вілли.
– Це останнє місце, де був отриманий сигнал з телефону Ганни. Ви тільки подивіться, що перед нами! – Сказав Стажер і відразу ж додав. – Це знаменита Магістральна вілла Мальтійського ордену.
– Ордену? – Перепитав Лангре.
– Так. Мальтійський орден – найменша легітимна держава. Тут є одне дуже цікаве місце для туристів.
Поки Лангре міркував, що до чого, Стефан вказав йому на невеликі зеленуваті ворота, біля яких стояли люди.
– Вони бажають потрапити до середини?
– Ні – відповів Стефан. – Все не так просто. В цих дверях розташована діра від Піранезі. В цю діру, оформлену фігурною залізкою, не вставляються ключі, і вона не має відношення ні до одного замка. Спеціальний круглий отвір у воротях Вілли Пріората Мальти, ще у XVIII столітті запропонував виконати відомий архітектор Джованні Піранезі. Завдяки розташуванню вілли, через знамениту діру, видно території відразу трьох держав – Мальтійського ордену, Ватикану і Італії.
Вони і не прагнуть потрапити на прийом до князя чи великого магістра Мальтійського ордену. Мета туристів – заглянути в замочну щілину. Адже отвір цей знаменитий.
– Гадаєш, Ніколас і Ганна вирішили сюди прилетіти, щоб подивитися в діру?
– Я думаю лише те, що вони були в цьому місці. Сигнал пропав прямо тут і тому ми з вами стоїмо біля цих воріт.
– В Римі є ще будівля цього Ордену? – Поставив питання Лангре і потягнувся в кишеню за пачкою цигарок. – Це наша єдина зачіпка.
Поки Лангре палив, спостерігаючи за туристами, Стефан швидко шукав інформацію про Мальтійський орден і Рим. Випускаючи клуби диму, Лангре дозволив собі розслабитися і просто дивитися вдалечінь. Як би погано не відзивалися про паління інші, Лангре це мало хвилювало.
На ідеально чистому тротуарі, Лангре побачив під своїми ногами, невеликі шматочки скла. "Невже на цьому місці Ганна розбила свій телефон"? Він занурився в свої думки і почав уявляти, що могло тут статися.
– Є адреса. – Крикнув Стефан.
Комісар кинув недопалок в найближчу урну:
– Викликай таксі! – Сказав Лангре. – Не витрачатимемо час на прогулянки.
Віа Кондотті – старовинна вулиця в римському кварталі моди. Вона починається від площі Іспанії, з її знаменитими Іспанськими сходами і фонтаном Баркачча, і йде до Віа дель Корсо. На цій вулиці розташовані дорогі магазини одягу, взуття, парфюмерії, годинників, ювелірних і шкіряних виробів. Серед них, затишно влаштувалася будівля Мальтійського ордену. До воріт будинку за адресою Віа Кондотті, 68 під'їхало жовте таксі. Стажер розплатився і вийшов з автомобіля.
Біля Мальтійського палацу стояли дві машини. Одна машина швидкої допомоги, біля якої кілька жінок і лікарів. Друга – це єдиний автомобіль "держави" з номерами: "SMOM 00".
Вони підійшли до жінок, щоб запитати про Ніколаса і Ганну, але ті були перелякані, і складно було їх розговорити. Лангре відійшов убік, розглядаючи сліди від коліс на асфальті, подряпини на стінах і інші підозрілі сліди, які могли дати відповіді на те, що відбувається. Стажер подивився навкруги – туристи. Він вирішив взяти ситуацію в свої руки, і почав ляскати в долоні, щоб привернути увагу. Стефан і Лангре були впевнені, що тут щось сталося, але оточення боїться про це говорити, або ж просто не може.
– Хочу поговорити з вами про напади на жінок, про насильників у тому числі. – Почав свою мову Стажер, змусивши жінок і дівчат обернутися на його голос. Він знав, що тут знаходяться свідки, і зараз треба дізнатися, що вони бачили. – Мене звуть Стефан, я поліцейський, спеціалізуюся на розслідуваннях про викрадення і насильство. Сьогодні я розповім вам про те, як діяти в критичних ситуаціях і убезпечити себе.
Пару слів і навколо нього вже стояло близько семи жінок, уважно слухаючи, про що він каже.
– Перше, на що звертає увагу насильник – зачіска. Вони люблять йти за жінкою з хвостиком, пучком, косою або будь-якою іншою зачіскою, за яку легко вхопитися. Почувши це, дві панночки з дуже довгим волоссям, взялися за свої локони, уявивши, як груба чоловіча рука, схопила за них і потягнула убік. На їх обличчях був помітний страх, який вони намагалися приховати.
– Не бійтеся чинити опір. Якщо ви будете, хоч якось боротися і захищатися, вони розчаруються, оскільки швидко зрозуміють, що ви можете притягнути небажану увагу. Більшість дівчат цього не роблять, тому що бояться, але ви будьте хоробріші, це врятує вам життя.
– Але, хіба я зможу порівнятися по силі з чоловіком? – Вирішила запитати наймолодша з присутніх. – А раптом він мене покалічить, якщо я відбиватимуся.
– Навіть, якщо він зламає вам руку, це буде краще, ніж втратити життя. Також ви можете брати з собою предмети самооборони. Злочинці признавалися, що не стануть нападати на жінку з парасолькою або будь-яким іншим предметом, яким можна скористатися на безпечній відстані, не підпускаючи близько насильника. Зазвичай насильники намагаються схопити жінку і швидко відтягнути її в місце, де ніким не будуть спіймані, тому треба ретельно вибирати свій маршрут, де таких місць не буде. Завжди намагайтеся бути на видноті.
– Якщо в мене немає парасольки, можуть підійти ключі? Вони досить гострі.
– Ключі до цих предметів не відносяться, оскільки ви маєте бути дуже близько до нападаючого, щоб використати їх, як зброю. Головна ваша мета – дати їм зрозуміти, що ви не варті їх часу і старань, якщо навіть ви з собою не маєте нічого відповідного, це не привід здаватися.
Все більше і більше людей приєднувалося до лекції Стефана, оточуючи його і ставлячи різні питання. Це була дуже слабка нитка, за яку вони чіплялися.
– Друге, на що дивиться насильник – це на жінок, що розмовляють по телефону, риються в сумці або зайняті чимось, оскільки їх легко застати зненацька і схопити.
– Але, що робити, якщо вже потрапив в таку ситуацію? Не всім нам вдається можливість ходити людними вулицями і носити з собою перцевий балончик.
Ця тема дуже сильно хвилювала пані, і здавалося, що деякі з них навіть потрапляли в схожі ситуації, що насправді не така вже і рідкість у наш час.
– Якщо вас хтось переслідує на вулиці або парковці, то не треба панікувати. Зупиніться і погляньте йому в обличчя. Поставте будь – яке ненав'язливе питання. Котра година? Як пройти в центр, або все що завгодно. В цей момент ви його застанете зненацька і до того ж станете менш відповідною кандидаткою на роль жертви. Багато насильників признавалися, що залишать жінку в спокої, якщо вона закричить, або покаже готовність дати відсіч. Пам'ятайте! Вони шукають легку здобич.
– А, якщо це не викрадач або насильник, а грабіжник?
– Якщо грабіжник вимагає ваш телефон, гаманець або сумку, не передавайте їх йому, а відкиньте чимдалі. Поки він піде за ними, тікайте що є сили.
Доки Комісар вивчав територію, його напарник, спілкувався з дівчатами:
– Якщо у злочинця в руках зброя, але вас він не контролює – Біжіть! Стрілки влучають тільки в 4 із 100 тікаючих жертв. І навіть, якщо вас поранять, швидше за все, це не буде смертельно небезпечним пораненням. Тому біжіть!
Жінки вже починали перешіптуватися між собою і висловлювати слова вдячності офіцерам. Ті поради, що розповів їм Стефан, були дуже корисними і після цієї промови, кожна з них почувала себе в більшій безпеці, ніж раніше.
Лангре протиснувся до двох дівчат, що сиділи в автомобілі швидкої допомоги.
– Коли я щось запитую, краще відповісти правду, оскільки велика вірогідність, що я вже знаю відповідь. На цьому місці пропав чоловік і його вагітна супутниця.
Подруги переглянулися. Це застало їх зненацька, але по їх реакції Лангре зрозумів, що потрапив в ціль. Тут явно сталося те, про що він думав, але тепер він хотів почути це від них.
– Вони тікали від машини. – Почала говорити одна з них. – Дівчина була вагітна, тому їх біг більше нагадував швидку ходьбу. Їм здалося, що вони відірвалися і в цьому місці вони зупинилися. Дівчина намагалася ввімкнути телефон, але мабуть він був зламаний.
– Телефон! – Підключилася до розмови друга. – Вона сама викинула його в ті кущі!
– Що з ними сталося?
Стажер, пішов по напряму, куди вказала жінка, і знайшов телефон. Екран був розбитий вщент.
– Тепер зрозуміло, чому пропав сигнал! – Подумав про себе Стефан і, обернувшись до Лангре, показав йому розбитий телефон Ганни. Той схвально кивнув.
– Вам не треба боятися, просто розкажіть нам, що ви бачили, а ми зробимо решту.
– Так, так, добре. – Починала нервувати одна з оповідачок, згадуючи. – Вони стояли прямо на цьому місці. Потім біла машина, здається без номерів, просто вилетіла з-за рогу і різко загальмувала, видавши жахливий скрип своїми шинами. Автомобіль зупинився, з нього вистрибнули двоє і одразу запихнули дівчину та чоловіка в середину. Один з них вихопив у неї телефон і шпурнув убік. Машина зникла так само швидко, як і з'явилася тут. Все сталося так стрімко, я просто була в шоці. – Дівчина вже починала задихатися і Лангре її зупинив.
– Цього більше, ніж досить. Ви нам дуже допомогли. Дякую за інформацію.
Лангре подумав, що вже пора б запалити. Він, як завжди, засунув руку в свою кишеню і намацав там пачку цигарок.
– Навкруги надто багато жінок – подумав він про себе і утримався. Він завжди намагався не палити в присутності пані, якщо була така можливість, звичайно.
В Стажера задзвонив телефон. Він не зронив ні слова, а коли розмова була закінчена, він підійшов до Лангре.
– Мені прислали документи по Ніколасу Романову. – Пробурмотів Стефан.
– Добре, і що там? – Відповів Лангре і, взявши під руку Стажера, відвів його убік, в надії відійти чимдалі від натовпу жінок і нарешті запалити.
– Погано. – Говорив Стефан. – Ніколас романів загинув три роки тому. Хлопець стояв на зупинці, в яку влетів джип. Ніколас помер через кілька тижнів в лікарні.
– А хто тоді Ловець Снів?
– Поняття не маю.
– Стоп! – Лангре все ж дістав цигарку і підпалив. – Хто тоді Ловець Снів? 15 років тому сім'я Романовых потрапила в автокатастрофу. Його батьки загинули, а він п'є 12 років і чекає, поки його на зупинці не зіб'є джип. І в лікарні він помирає. Потім, хтось – Ловець Снів, бере його ім'я і на протязі трьох років намагається помститися водієві автобуса Алексу Крамеру і іншим пасажирам. Потім він шукає еліксир безсмертя і набирає в інстаграмі 300 млн. підписників.
– Так!
– А ми навіть не знаємо хто це? – Голос комісара ставав все голосніше. – Ти знаєш, що він перевів 10.000.000 євро для допомоги психіатричним лікарням Франції і Англії, а королева запропонувала йому титул сера, але він від нього відмовився.
– Смертельно хвора Ганна мало того, що видужала, так зараз від нього вагітна. І ми поняття не маємо хто він?
– Я не знаю.
– Ця людина стала членом найдревнішого, першого і таємного Братства Дев'яти Невідомих, а ми навіть не знаємо хто він?
– Цар. – Боязко відповів Стефан. – Після в'язниці, він став Цар.
– Він скрізь стає своїм, як таке можливе? – Лангре кинув цигарку на землю і придавив підошвою свого черевика. – Що робитимемо?
– Потрібно шукати слід. – Запропонував Стажер і показав рукою на камери спостереження біля найближчих магазинів.
– Шукати треба, але важливіше, не куди поїхали, а звідки приїхали.
Час обіду давно пройшов, а Стефан і Лангре не змогли собі дозволити навіть легкого перекусу. Лангре перебивався цигарками, а настрій Стажера не дозволив йому і цього. Вони намагалися зібрати записи з найближчих камер спостереження, але ця витівка була безуспішною. Зате вдалося підключити телефон Ганни до ноутбука, і через кілька хвилин знайшлася остання фотографія – білий автомобіль, на якому не видно номерних знаків, але на дверях було зображення фірми "Losa standart infinin".
Потім вони встановили, що за годину до події, автомобіль прибув до приватного причалу цієї ж фірми, там швартувалася їхня яхта. Це стало наступним пунктом і зачіпкою.
– Сьогодні ми вже туди не поїдемо. Я впевнений, що зараз цієї яхти на місці немає. – Повідомив Лангре. – І якщо я зараз не поїм, то когось, пристрелю з голоду.
Стефану дуже сподобалася ця думка, і він тут же заліз у всесвітню мережу в пошуках хорошого ресторану в Римі.
– Я, звичайно, вибрав би піцерію якщо вже ми в Італії, але ціни тут вас не потішать.
– Знайди хоч щось. – Відповів йому Лангре і відійшов убік, щоб знову запалити.
В кишені завібрував телефон. Це був виклик від сера Альприма. Лангре сказав лише одну фразу:
– Їх викрали.
На тому боці повисла тиша. Лангре робив затягування за затягуванням, доки не почулася відповідь Альприма: