Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
– Моторошнувато.
– Навіщо ми взагалі сюди залізли? – Подумав чернець.
– Подивимося, і швидко назад.
Коли вони заглянули за стовп, там були великі металеві двері, закриті на три засуви, на кожному з яких висів величезний замок. Вони зрозуміли, що мабуть, доведеться заглянути в середину, адже не даремно вони сюди забралися. За дверима виявилася арка, яка вела вниз.
– Ще одне підземелля. Друге на цю ніч. – Акуратно спускаючись по східцях, вони підсвітили собі шлях смолоскипом.
– Що це за шум? Миші? – Пошепки запитала циганка.
– Швидше за все. – Сказав Дітар, знаючи, що мишей тут нема.
Спускаючись нижче, вони побачили перед собою невелику залу, в центрі якої сиділа людина. Трохи горбатий, метра два зросту, а то і більше. Придивившись, чернець зрозумів, що він їсть. Їсть труп! І це не людина, в нього сірувата шкіра, довгі гострі нігті та волохата морда.
Дітар звернув увагу, що Тарсишу почало нудити. Її ноги підкошувалися, починалося помутніння свідомості. Здавалося вона непритомніла. Різкий запах вдарив у ніс. Швидким кроком вони піднялися вгору, закрили двері, замкнули одну віконницю і він отримав удар.
Перше, що почув Дітар, це був чийсь голос. Повернувши голову, він побачив сторожа. Тарсіша лежала в нього на руках. Цей дід похмуро дивився на них. Несподівано швидка тінь над головою змусила ченця припасти до землі і відкотитися убік. Палиця лише злегка зачепила плече Дітара, а для другого удару юнак не залишив нападаючому часу. Стрибок, удар, і старий вже лежав на сходинках, біля Тарсіши, впустивши свою нехитру зброю.
Користуючись моментом, Дітар осідлав спину нападаючого, схопив його мозолясту долоню і замахнувся на нього своїм кинджалом. Але в останню мить відвів зброю убік. Можна обійтися без вбивства.
Старий поправив свій одяг і трохи заспокоївся:
– На, дай їй понюхати. – Сторож протягнув листя погано пахнучої трави. – Ну що, бачу приховувати від тебе вже нема чого.
Тарсіша прийшла до тями і голосно почала дихати. Дід усміхнувся і заговорив.
– Пару десятків років назад, у сусідньому селі з'явився один чоловік, дивний він був, майже ні з ким не розмовляв. Одного разу він вибіг на дорогу, не по-людськи ревучи, і почав кидатися на кожного зустрічного. Чоловіки вирішили зв'язати його і замкнути десь, а самим відповідним для цього місцем вибрали мої катакомби під усипальнею, двері там міцні. Хтось казав, що він став божевільним, а деякі взагалі стверджували, що він одержимий. Наступного дня вирішили відвідати його, але, спустившись вниз, виявили, що він розкривав могили, і їв трупи, загалом, вирішили залишити його там, мабуть допомогти йому вже ніхто не міг. Але через місяць він якимось чином вирвався назовні і знову почав бігати по селі, жінку якусь покусав. Чоловіки його ледве скрутили. Звідки стільки сил у нього?! Але коли привели його назад, ми зрозуміли, як він втік: дерев'яні двері були виламані. В середині ми виявили, що всі трупи, яке він там знайшов, були з'їдені, мабуть, голод робить його сильніше! Зрозумівши це, ми вночі розкопували могили і скидали трупи в катакомби. Так що всі ці могили, які ти бачиш навкруги, – не справжні. Вони порожні. Пройшли роки. Цей канібал змінився до невпізнання, він вже не людина, він злісна тварюка, яка тільки жадає покуштувати людської плоті.
"Якщо ти пройшов крізь муки підземелля, тобі зовсім не обов'язково відчути небесні насолоди. Насолоди мають межу, страждання – ні". Це із сповіді Панадія.
– Я теж не люблю зрадників. Гідну і швидку смерть треба заслужити. Деяким неодмінно необхідно померти в ганьбі і муках. – Книготорговець посміхався лише кінчиками тонких губ, переступивши через тіло сторожа. – Розуміючи, що мої охоронці можуть змусити говорити навіть ченця, не те, що якогось старого, я все ж знищую тих, кого я не люблю. А тепер, мій друг, не ображайся – ти дійсно став для мене дорогий. В мене була можливість стати Нісаном, а в тебе вона буде.
Тепер, Дітар, відправимося відвідати того, хто колись був Главою могутнього Братства. Нас чекає Панадій.
Глава 39
"Ченці завжди ділять перемогу і славу, поразку і смерть – на всіх порівну". Заповідь Тридцять дев'ята. Кодекс Братства тибетських ченців.
Дітар обійняв Тарсішу, вона немов застигла на місці. Впершись підборіддям у плече чоловіка, вона розглядала мертве тіло сторожа, що лежало на підлозі. Тарсіша примружувала очі, на її обличчі було співпереживання до болю, що переніс старий. Циганка перевела погляд на Кіана, і він заговорив першим:
– Кажуть, що страшніше за смерть нічого немає. Вони помиляються!
Дітар поправив свою мантію і заперечив йому:
– Доки людина не заглянула в очі смерті, неможливо сказати, на що вона здатна заради життя. – Дітар цитував батька Авраала – Главу Братства.
Кіан чудово пам'ятав ці слова і знав, що вони належать Ханою:
– Неможливо завжди бути ченцем, але завжди потрібно залишатися чоловіком…
– Що тобі треба? – Перервав його чернець. – Я не розумію, що ти робиш!
Тарсіша була поряд з ченцем. Вона прошепотіла щось Дітару на вухо.
– Самотній одинак. – Звучало у вусі ченця.
Звичайно ж, Кіан це почув:
– Самотнім я був незавжди. А зараз вирішив набути свободи. Що таке свобода для ченця?
– Свобода – це коли в будь-якій ситуації ти можеш сказати як "так", так і "ні". – Чернець знав відповідь.
Продовжуючи говорити, Кіан привів їх по стежці до приземкуватої хатини, видатної однією широкою стіною з густих кущів. Відкриваючи низькі двері, він швидше наказав, чим запросив Дітара увійти до середини. У відчаї від того, що завдання Авраала провалене, і всі вони знаходяться в руках заклятого ворога, юнак не міг ні про що думати, крім Тарсіши. Тільки вона, її життя, її безпека і свобода займали думки командира вартових Білокам'яного – командира найважливішої місії, дорученої ченцеві і так безславно програною!
Осман та Орхан стояли поряд з нею.
– Ні, її ніхто не торкався. – Безпристрасно вимовив Книготорговець.
"Як він дізнався, про що я думаю"?! – думка різко промайнула в голові ченця.
– Я багато знаю того, що могло зробити мене Главою твого Братства, якби я цього схотів.
– І чому ти не схотів? – Зупинившись, Дітар дивився в обличчя Кіану, чекаючи відповіді.
Той посміхнувся, тепер вже з неприхованим смутком.
– Мені стало нудно. Так, мені стало дуже нудно. Влада і велич майже були в моїх руках, але тоді мені ні до чого було б прагнути. Замість цього я вважав за краще знищити вогнем Братство, забрати Книги, дивитися на смерті сотень ченців та їх сімей. Я став ворогом, вигнанцем. – Його очі горіли пристрастю. Він говорив про це так, ніби пишався своїми словами. – Адже це зробило мене Книготорговцем! Тим, хто може досягти недосяжних для Кіана – брата Авраала, вершин! І ти мені в цьому не суддя. А тепер уперед. Нам багато чого належить встигнути.
– На останній нашій зустрічі, ти розповів про Підземний Світ. Ти його шукаєш? – Своєю здогадкою Дітар потрапив у ціль.
– Звісно. – Зрадів Книготорговець. Ця бесіда зацікавила його. – В своїх щоденниках Ханой писав, що він повинен знайти Шамбалу, а потім спуститися назад, звідки прийшов – у Агарту. Я збираюся зробити це замість нього.
– "Кому вдасться знайти Шамбалу і укласти союз … – Дітар не встиг договорити, як його перебив Кіан.
– З Сатаною, який зараз знаходиться у в'язниці Аркада, той буде Царем Світу. Саме з цієї причини, практично всі завойовники та тирани, і я у тому числі, цілеспрямовано шукали Шамбалу. Вона зберігає ключ до дверей Підземного Світу.
– Це неможливо! Такий шлях усипаний трупами! – Дітар не міг повірити, що вони дійсно про це говорять. "Ключ до дверей". Всі ці слова вражали його.
– Все дуже просто. Всі люди вважають, що це зробити неможливо. Але знаходиться один сміливець, який з цим не згоден. Я не хотів заподіювати їм біль – я просто хотів їх вбити.
Присутні в кімнаті, дивилися на Книготорговця і не вірили, або не хотіли вірити в те, що чують. Казка, яка була така правдива, витіснила всі логічні аргументи. Оповідач продовжував.
– З цим світом все зрозуміло, набагато цікавіше, що відбувається там. – І Кіан пальцем вказав собі під ноги і окинув поглядом полонених ченців.
– Ти вважаєш, що прямо зараз, у Підземному Світі йде війна між Царем Світу та людьми – ящерами? – Прозвучало від здивованого ченця.
– Я радий, що ти починаєш мене розуміти. Не те, що вони, – і він обвів рукою своїх людей. – Вони навіть не здогадуются, про що йде мова. Ханой зіграв дуже важливу роль у Великій Перемозі і вигнанні рептилій в Агарту. І так було деякий час, поки катаклізми та жахливі руйнування, не змусили людей знову об'єднатися і сховатися в Агарті.
– А три мечі, це твоя перепустка?
Книготорговець ствердно закивав головою.
– Жоден гострий меч не замінить спокійної свідомості. Чернець без меча, не поступається ченцеві з мечем. Але і чернець, і меч – ця зброя. Ти і сам знаєш, що такі як ми, небезпечні! А там, між іншим, йде війна.
У кімнаті була напівтемрява, сонячне світло насилу потрапляло в середину через брудне вікно. Дітар стояв навпроти свого ворога і побачив за його спиною Легезу. За ним з'явився Агіас і інші ченці. Вони виходили по черзі, неначе ховаючись за спиною Кіана.
– Легеза – твоя людина? – Чернець поцікавився у Кіана.
– Звичайно, коли ти дізнався? – Цікаво перепитав Книготорговець.
– Легеза людина слова – він казав, що при першій нагоді вб'є тебе.
– Так, він такий.
– Прямо зараз у нього була така можливість, але він цього не зробив.
Кіан обернувся і запитав у Легези, він підходив все ближче:
– Мовчиш?
– Мовчу? – Перепитав він глухим голосом, неначе ком у горлі заважав йому говорити. Він відкашлявся і заговорив вже своїм голосом. – Продовжуйте далі без мене.
І Кіан вів розмову з Дітаром, не надаючи значення Легезі і його присутності:
"Знову ці риторичні питання" – Подумав чернець. В голові паралельно йшов свій діалог, про який Книготорговець не міг знати, або міг? Кіан говорив далі.
Тут зібралися дві групи людей. Тут знаходилися ченці і люди Книготорговця. Шум дерев за вікном заглушав тишу між словами Книготорговця. Вся ця ситуація нагадувала сон, страшний сон. Мріадр і Надіша очима знайшли Есіна і підбігли до нього. Агіас підійшов до Дітара і міцно потиснув його руку. Через мить всіх оточили кілька сотень воїнів Кіана. Кладовище насправді було, як на долоні. Всі були в обладунках і озброєні – їх можна було назвати його особистою армією. Дітар не вірив до кінця, що вони в полоні і тепер все контролює Кіан.
– Ти можеш зробити значно більше і діяти набагато краще. – Голосно звертався до Дітара Книготорговець. – Ти припускаєш лише одну – єдину помилку, дуже серйозну, – ти думаєш, що в твоєму розпорядженні сила-силенна часу.
Тарсіша бачила, як "армія" взяла всіх у кільце, і притиснулася до Дітара. Він обійняв її за талію.
– Ти, поза сумнівом, краща з кращих. Я люблю, люблю не дивлячись ні на що і завдяки всьому, любив, люблю і любитиму. – Дітар не боявся своїх почуттів. Ближче, ніж вона не було нікого. Тарсіша посміхнулася, і вони обоє подивилися на Агіаса.
– Ти міг втекти. – Сказав йому Дітар.
– Я обіцяв допомогти. За мною борг честі – і я його віддам. – Слова звучали мужньо, і Агіас дивився прямо в очі ченцеві. – Можна кинути зброю, але ченця – ніколи.
– Він, захищаючи тебе, робить те ж саме, що ти для нього. – Звернулася Тарсіша до Дітара.
Чернець відчував підтримку від своїх людей, і це надавало йому сил. Він вірив у Братство так сильно, що готовий був віддати за нього життя. Дітар був дуже натхненний тим, що друзі розділяють його відданість і сили наповнювали його.
– Будь впевнений, я за тебе можу вбити. – Говорив Агіас. – Причому, мене про це просити не треба. Ченці завжди ділять перемогу і славу, поразку і смерть – на всіх порівну.
Дітар подивився на братів Орхана і Османа. "Невідомо, як вони тут виявилися і, скільки таємниць у них міг випитати Книготорговець" – подумав він і вголос додав:
– Мертві залишаються в минулому, думати потрібно про живих.
– Я не хочу вас вбивати. – Книготорговець заговорив, піднявши вгору праву руку. – Просто тому, що не хочу. Мені цікавіше подивитися на ваші пригоди і, можливо, ще взяти участь у них. В будь-якій ролі.
Кіан явно насміхався і не намагався цього приховувати.
– Тим паче, що ви знайшли для мене справжній скарб. – Він наблизився до Агіаса, розкрив полу його мантії і блискавично вихопив меч.
Кантрі чернець йому не перешкоджав. Чудовий клинок заграв крижаним відблиском по стінах.
– Тепер я – володар трьох мечів. Єдиний! І все одно мені цього замало.
– А що буде потім? – Дітар, неначе кинув ці слова Легезі в обличчя.
– Мені наплювати, якщо чесно. – Відповів він Дітару, і запитав Кіана. – А як ти думаєш, що з тобою буде після смерті?
– Нічого. Я просто помру. Але мене більше турбує те, як я проживу життя тут, ніж те, що буде потім. Мені байдуже.
В розмову втрутився Мріадр. Він мовчав весь цей час, зараз йому було що сказати:
– Смерть – щастя для вмираючої людини, адже помираючи, перестаєш бути смертним. Йому не плювати. Він сподівається жити вічно. Він боїться, що після смерті його чекає забуття, не тільки в пам'яті живих, але і в його власній.
– Досить скаржитися на життя. Вас жити ніхто не примушує. – В цих словах виразно відстежувалася жорсткість, яку Кіан спеціально вклав туди.
Мріадр продовжив іншим, м'якшим тоном:
– Відпусти мого сина. Меч у тебе.
Легеза втрутився в розмову і дав відповідь, замість Кіана:
– Та ніхто його не просив, і він нікому нічого не обіцяв. Тому що з вами так потрібно, і по-іншому просто не можна. Це ж ясно. – Легеза почав голосно ляскати в долоні. – Слу-жи-ти, слу-жи-ти, слу-жи-ти.
Книготорговець повернув тему розмови, знову не звертаючи уваги на Легезу.
– На твого сина в мене є свої плани.
В ченців миттєво пробігли думки, що ж в ньому особливого? Що він мисливець або коваль, а може тому, що його дружина Оракул Братства?
– Дурень. Якщо справа не в Магурані, то я розчарований. Не знаю, що ти задумав, але всьому, що він вміє – навчив його я. Візьми вчителя, замість учня. – Мріадр відчайдушно переконував Книготорговця.
– Якщо смерті не уникнути, то який сенс її боятися? Якщо я ще живий, це означає треба щось зробити.
– Ти розумієш, що зараз ти нам потрібний, а потім, коли …
– Знаю, чим все закінчиться, і не боюся цього.– Відповів Мріадр.
– Дороги назад не буде.
Серце Мріарда билося, сильно і голосно, створюючи дзвін у його вухах. Чи був у ньому страх, складно було сказати, тільки якщо страх за сина. До його горла підступив ком, і голос його став тихіше і повільніше. Він дивився в підлогу, а волосся спадало на його лоб.
– Мій син чернець. – Прошепотів він так, що ніхто не почув. – Мій син чернець. – Прозвучало трохи голосніше. – Для мене він герой. Сім днів його полону – для мене, як сім років. Що може сказати батько, чий син, у руках людей Книготорговця? Це треба відчути. Це не передати. Це найважчі дні в моєму житті. Я хочу звернутися до Книготорговця. – Він повернув свої вологі очі на людину, яка стояла посереди кімнати.
– Ти вважаєш, що ти правий? Ніхто з вас не знає, де правда. Син так вихований мною, йому було дано завдання, і він вирушив його виконувати. Я вважаю, що він зробив все правильно. Він захищав Монастир. Мені важко. Звичайно, я хочу, щоб ти віддав його мені. Я знаю, що свого сина, повинен повернути сам, навіть ціною свого життя. – Голос став впевненіший, і він вимовив голосно, так що б це чули всі. – Повір мені, я готовий за нього померти. Я готовий помінятися з ним місцями.
Кіан подивився на Легезу, який зробив ледве помітний кивок головою, і сказав вже Легеза:
– Я заберу твоє життя. За однієї умови. – Він обернувся убік Дітара. – Коли прийде час, я накажу тобі дещо зробити, і ти виконаєш це без роздумів. І я не прошу. – І в цей момент Легеза з всієї сили вдарив Есіна в обличчя, кров хлинула, і Дітар вигукнув:
– Добре. Домовилися.
– А це не питання, щоб домовлятися. – Він підійшов до Мріадра, але той не злякався. Лише зробив крок назустріч і став обличчям до обличчя.
– В усіх битвах важливо перемогти. Але навіть поразка може навчити багато чому і бути використаною для перемоги в майбутніх битвах.
Мріадр пішов ближче до людей Книготорговця, встав біля Магурани, і сказав останнє:
– Краще вбий мене сьогодні, тому що, коли я прийду за твоїм життям, ти пошкодуєш, що залишив мене живим. – Ти уявити собі не можеш, на що здатна людина, яка нарешті зрозуміла, що в неї нема іншого виходу.
– Намагаючись мене образити, ти сам ризикуєш померти. Найлегший ворог той, що йде на тебе з кулаками, – найнебезпечніший той, хто присягається у вірності.
Мріадр спробував згладити запал сина:
– Якщо в дітей немає життя, навіщо жити людям похилого віку? Я міняю свою честь на життя дітей.
Лише мить знадобилася Книготорговцеві, щоб прийняти рішення. – Зв'яжіть старого. Інші можуть забиратися!
Полонені знову відчули свободу, але якою ціною. Книготорговець зробив їм послугу, їх життя було повернено, як подачка і всі це розуміли.
Кіан не збирався більше тут затримуватися, він попрямував до виходу, за ним і вся його армія поступово покидала кладовище. Легеза пройшов біля Агіаса та Дітара, і легким рухом штовхнув ченця плечем, зупинившись поруч.
– Потрібно навчитися відноситися до людей, як до дерев – вони просто є навколо мене, і якщо вони ростуть неправильно, то варто просто обійти. – І він обійшов кожного, хто був на його шляху до виходу.
– Легеза! Ми з тобою билися на арені, спина до спини. Ми були поруч, а зараз – навпаки. – Сказав Дітар.
– І вважаю це правильно, що я не з тим, хто може кинутися на тигра з голими руками, або стрибнути в річку, не чекаючи човна і померти без жалю. – Відповів, він не повертаючись. – Але неодмінно з тим, хто, приступаючи до справи повний обережності, він і досягає успіху.
Дуже повільно, майже награно, обернувся Книготорговець у самого виходу. Двері на вулицю були відчинені. Знову, на його губах блукала дивна посмішка, його не молоде, обрамлене сивим волоссям обличчя, було повернуте до всіх так, що вираз його здавався одночасно і глузливим, і загрозливим.
– Доки я тобі вірю. – Він зробив крок до виходу і зупинився на порозі.
– А-а… ось ще що!. – Кіан дістав зі складок мантії жменю золотих монет. – Це золото. Але тільки золото. Зображення, що так схвилювало Авраала, і всіх вас, нанесене в моїх майстернях, спеціально для вас. Я хотів перевірити сили Братства здобути меч і … О, який успіх! Ще дістав найкращого в Піднебесній коваля! Тепер ви можете йти.
На доказ своїх слів, Кіан кинув убік Дітара кілька золотих монет. Чернець спіймав одну з них. Золота монета, на якій був профіль Кіана, і напис "Злітаючий дракон" опинилася в руці ченця. Дітар розглядав монету, а Кіан дивився на нього і посміхався. Трохи часу знадобилося, щоб головоломка була вирішена в голові Дітара. Він зрозумів, що вони фальшиві.
– А це означає, що все зовсім не так. – Сказав Книготорговець і голосно засміявся.
Кіан зробив фальшиві монети, видав їх за монети з корабля Ковчегу, розпустив про них чутки, і чекав, коли ченці самі його знайдуть. Ось це пастка. Це був геніальний план, і він спрацював ідеально. Ченці не лише його знайшли, але і виконали його завдання – знайшли меч Панадія.
– Тепер ти зрозумів, що сталося? – Легеза запитав Дітара. – Не розраховуй на швидкі успіхи і не спокушайся малою вигодою. Поспішиш – і не доб'єшся мети, спокусишся малим – і не зробиш великого. Так що ви можете йти назад, а ми вирушаємо на пошуки Шамбали. В мене попереду ще зустріч з Сатаною. Після слова "Шамбала" Орхан та Осман підійшли до Магурани. Мабуть вони теж залишаються в Книготорговця.
– Знаєте, адже вони помстяться. – Повідомив Орхан Книготорговця.
– Про кого це ти?
– Та про ченців. Вони помстяться. Знайдеться один, який помститься за всіх. Цього не уникнути.
Кіана не турбували слова Орхана, зараз він хотів закінчити свою розмову з Дітаром.
– Що стосується Панадія, Дітар, навряд чи він тобі буде корисний.
По помаху руки одна з бамбукових штор на стіні кімнати піднялася, і з'явилося видовище не менш страшне, чим голос Книготорговця: на підлозі сиділо щось, що віддалено нагадувало людину: волосся спадало з плечей до землі, такої ж довжини була і борода. Залишки одягу ледве прикривали виснажене тіло. Істота, була прикована довгим тонким ланцюгом за шию, до дерев'яної поперечної балки стелі, але це здавалося навіть зайвим. Людина була повністю зайнята поглинанням їжі.
Грубою долонею з кігтями, що відросли на пальцях, він повільно діставав з глибокої глиняної миски шматки якогось варива і відправляв у рот, що ховався під довгими вусами.
– Я не знаю, що зробив "Глава Братства". – Тут Кіан зробив зневажливу гримасу. – Обходилися з Панадієм просто жахливо. Книготорговець все ще стояв, обернувшись до виходу, і говорив через плече:
– Я залишу його собі, як нагадування про тлінність людської сили і мудрості. Якщо Глава Братства живий, – Кіан показав на нього рукою, – хто тоді Авраал?