Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
Тоді прийшла думка про ловця снів, і я вирішив спробувати його зробити. Мене все це сильно захопило і я продовжив їх майструвати. З часом почав удосконалювати техніку. В процесі напрацював різні деталі, які полегшують виготовлення і роблять зовнішній вигляд ловця снів естетичнішим. Але найперші ловці були дійсно якимись шаманськими. Знаєш, що за традицією для їх виготовлення використовується вербова гілка? – Запитав Ніколас, на що заінтригована Ганна лише похитала головою.
– Доки гілка свіжа, її легко можна скрутити в потрібну форму, зафіксувати і дочекатися, поки пісохне клей. За легендою індійців, вербовий круг символізує цикл життя людини. Ловець снів не має бути вічним. Коли під натягненням ниток, лозини ламалися, це означало закінчення певного етапу життя людини. В наші дні ловець снів не завжди використовується як оберіг. Часто це просто аксесуар інтер'єру в бохо – стилі. Для того, щоб виріб прослужив довго, необхідно зробити його міцнішим. Я використовую натуральні матеріали, такі, як виноградна лоза або бамбук. Павутину важливо плести з бавовняних, конопляних ниток, також можна використати і із льону. Колір ниток значення не має. Все діло смаку, фантазії. В павутину додаються маленькі намистини, які символізують росу. Якось я використав в роботі бите скло.
Якщо використати відповідні по знаках зодіаку натуральні камені, то це посилить енергію амулета і позитивно впливатиме на майбутнього його хазяїна, – Ніколас протягнув дівчині свій амулет, щоб та розглянула його ближче. – Обов'язковим елементом ловця снів є перо птаха. Пір'я символізує життя, дихання, повітря і вітер. Можна використати будь-яке натуральне пір'я: сови, орла, фазана, сойки.
В вигляді декору я додаю в композиції різні глиняні і металеві елементи, але замість пір'я їх використати не можна. В ловцеві снів мають бути хоча б три пера. Час, витрачений на виготовлення одного ловця снів, залежить від розміру круга і від частоти осередків в павутині. Чим більше осередків, тим складніше робота. Довше за часом робиться виріб в павутині якого, дуже багато намистинок. В середньому я витрачаю півгодини на виготовлення маленького ловця снів, а на великі йде приблизно години три. Я намагаюся кластися в рекордно короткий час.
З кожним місяцем замовлень все більше, тому доводиться викручуватися. Якщо я сідаю за роботу, то намагаюся завершити її. Бажано робити ловець снів, не відриваючись, поки знаходишся на одній хвилі, на одному емоційному пориві. Ще я малював з самого дитинства. Хотів вивчитися на дизайнера, – Ніколас підморгнув Ганні, натякаючи на те, що в них багато спільного. – Але коли постало питання про вибір професії, мама хотіла, щоб я став програмістом. Склавши складні іспити, я все ж вступив на цю спеціальність, але, як важко мені все це давалося. Після першого курсу прийшло розуміння, що це зовсім не моє. Мені потрібно було щось міняти, і я кинув навчання. Працювати по професії я не збирався. Тоді батько сказав, щоб я займався тим, що в мене дійсно добре виходить, тим, що приносить мені задоволення. Я прикинув і виявилось, що мої замовлення по ловцях, приносять стільки ж грошей, скільки будь – яка робота на окладі. М-м-м, що ще розповісти. – задумливо протягнув Ніколас.
– Майстер – клас в комерційних цілях у мене був всього один. І це не означає, що я не ділюся досвідом, щоб не плодити конкуренцію. Вся річ у тому, що в мене не виникало цієї потреби. Всі хто бажають творити, можуть знайти в вільному доступі інформацію в інтернеті: і майстер – класи, і напрацювання інших майстрів. Зазвичай мої замовники уявляють, який ловець снів вони для себе хочуть. В цьому сенсі працювати трохи складніше, тому що людина вже придумала образ, а сам зробити ловець не може. Я повинен зрозуміти його задумку, уявити все в фарбах і втілити всі його побажання в реальність. Але з людьми працювати набагато приємніше, ніж абстрактно виготовляти виріб в надії, що ловець снів знайде свого хазяїна. Коли працюєш в тандемі із замовником, у результаті виходить щось самобутнє. При виконанні нестандартних побажань замовника народжуються абсолютно незвичні речі, які в другий раз буде складно повторити.
Мої роботи не повторюються, крім одного замовлення. Одного разу дівчина на своєму дівич – вечорі вирішила подарувати подругам ловці снів і попросила зробити їх однаковими. Так я змайстрував тринадцять ловців в одній стилістиці і колірній гамі. Я і надалі буду розвиватися у творчому напрямку. Хочу більше малювати і отримати художню освіту. Почуття смаку в мене є, є деякі навички, але бракує базових знань і замало практики. В своїх мріях я бачу себе художником зі світовим ім'ям. – Признався Ніколас.
Глава 7
Лангре і Стажер не стали відкладати поїздку до психіатричної лікарні, де знаходився той самий Крамер, біля будинку якого, комісар трохи не розпрощався з життям. Поліцейські, немов два шукачі, що взяли слід, йшли по залишених злочинцем слідах і не хотіли витрачати часу на те, щоб перевести дихання і відпочити. Адже в їх випадку це може відгукнутися новими жертвами.
Вони припаркувалися біля в'їзду в лікарню в невеликому ряді автомобілів інших відвідувачів, що чекали своєї черги. Сама будівля ховалася за високою огорожею, а по всьому периметру виднілися чорні лінзи камер спостеження. З одного боку лікарня була по свсідству з військовою частиною, схованою за високою білою огорожею, увінчаною колючим дротом. Біля контрольно – перепускного пункту, з суворими обличчями стояло кілька чоловік у формі.
З іншого ж боку дороги, яскравою плямою черепичних дахів і вічнозелених живоплотів, виділявся приватний сектор.
В двір поліцейських впустили лише після детального огляду речей і перевірки всіх документів. За огорожею, кипіло своє життя – тут і там поспішали в своїх справах працівники лікарні, з розташованого трохи подалі гаража виїхало кілька машин швидкої допомоги з увімкненими сиренами. Самі пацієнти були схожі швидше на примар, ніж на живих людей, прогулювалися в дворі з непрацюючим фонтаном.
На порозі їх зустріла привітна санітарка середнього віку – в охайній формі і милими ямками на усмішливому обличчі. Їй явно хотілося поговорити, мабуть, відвідувачів тут було мало, а нових і поготів.
– Умови в нас відмінні – догляд, процедури і живлення на вищому рівні. Але не дай боже вам, панове, сюди потрапити! – Сплескала вона руками. – До недавнього часу єдиною установою з високим рівнем нагляду за такими пацієнтами була французька психіатрична лікарня імені святого Петра… – Беззупинки тараторила привітна жінка, ведучи їх по хмурому на вигляд вестибюлю. Вони повернули до другого корпусу, піднялися по обшитих панелями сходах.
Після чого, раптом спохопившись, санітарка вибачилася і сховалася за дверима одного з кабінетів, де, як вона сказала, залишила книгу обліку відвідувачів.
Лангре озирнувся на всі боки. Через високі стелі, розташування палат та сходів, будівля здалася йому досить старою.
– Якщо суд визнає злочинця неосудним, його відправляють на примусове лікування, поки лікарі не визнають його повну соціальну безпеку, – неголосно, щоб їх не почули сторонні, сказав він.
– Я тільки що прочитав в інтернеті, – сховавши телефон в кишеню, також впівголосу поділився інформацією Стажер, – що правозахисники занадто часто фіксують тут порушення прав хворих. Цю лікарню звуть "Пеклом на землі".
Помітивши неподалік жінку, яка, судячи з одягу, не була співробітником, а прийшла відвідати когось з рідних або близьких, поліцейські переглянулися між собою. Лангре кивнув у відповідь на німе питання Стажера.
– Добридень, мадам, вибачте, що потурбували, – чарівно посміхаючись, вибачився Стефан. – Ми тут вперше і хотіли б дізнатися про це місце.
– Правильно, що хочете, – з гіркотою в голосі відповіла жінка. – Моя дочка тут вже півроку. Я вже і не запитую, скільки ще їй треба часу на повну реабілітацію. Лікарі тільки твердять, що залишається тільки чекати. Вони, бачте, ніяк не можуть переконатися, що рецидивів більше не буде!
Побачивши, що хтось вийшов з кабінету у кінці коридору, жінка різко попрощалася з ними, на ходу кинувши, що вже давно шукає зустрічі з головлікарем, і рішуче попрямувала туди, де щосили набирав оберти неабиякий скандал. Не звертаючи уваги на оточення і спроби лікаря її заспокоїти, відвідувачка, перегородивши собою отвір, з кожною секундою кричала все голосніше та голосніше :
– Я вимагаю, щоб ви негайно припинили колоти моєму синові ваші препарати! Ви що, не бачите, від них йому тільки гірше?! – Жінка в люті тупнула ногою. – Я знайду на вас управу! Ви тримаєте тут мою дитину вже шість років! Ви зламали їй життя! Мадам! – вона вчепилася в рукав жінки, що підійшла. – У вас тут хтось є? Забирайте, поки не пізно! Мого сина не лікують, тільки знищують уколами його здоров'я! Суд не допомагає, по колу одна сама платівка! – Вона голосно хлипнула, крики змінилися сльозами відчаю. – в мого хлопчика трясуться руки і ноги, тиск скаче, він ледве говорить, весь якийсь загальмований, майже не спить. Вони перетворили його на овоч! Прошу, – вона знову перемкнула увагу на лікаря. – Прошу, заради усього святого, почуйте благання матері! – Жінка опустилася на коліна, низько схиливши голову, не припиняючи схлипувати. – Зупиніться! Досить його вбивати.
– Йому зараз явно не до нас, – кивнув на сцену, що розгорнулася, Лангре похитав головою. – Підемо, почекаємо зовні. Якщо що, я маю тут одного знайомого санітара.
Вони вийшли у внутрішній дворик, де за лавками причаїлася стара, обшарпана будівля коричневого кольору, з гратами на вікнах.
– І це називається лікарня! – Скептично гмикнув Стажер. – Але чи можна це, – він зробив наголос на останньому слові, – назвати установою охорони здоров'я?
Лангре промовчав, що було красномовніше за зайві слова. Він витрусив з пачки цигарку, закурив і, опустившись на найближчу лавку, витягнув ноги. Випустивши з рота клуб диму, Лангре задумливо подивився на пацієнтів, що прогулювалися неподалік :
– Здаються такими нешкідливими, – зітхнув він. – Адже тут у більшості своїй лікують особливо – небезпечних, як наш.
– Крамер, так, – підхопив Стажер. – Власними руками вбив всю свою сім'ю. Ось тільки ніяк не зрозумію, чому ніхто не встиг врятуватися? Навіть якщо вони спали, прокинулися б від криків. Хтось міг би втекти.
– Якщо це був психоз, все могло статися дуже швидко, – пояснив Лангре. – Людина в такому стані має величезну фізичну силу. в цей момент відключаються всі гальма, ніби пружина, що різко розпрямилася. І це може статися настільки блискавично, що жертва просто не встигне зреагувати і учинити опір.
– Тобто, ви не розглядаєте інші варіанти?
– В іншому випадку події б розвивалися інакше. Вже після першої жертви була б реакція. в нього міг виникнути шок, він міг би відмовився від задуманого, його можна було б зупинити, якось вмовити або відвернути.
– Може, запитаємо В когось із пацієнтів, як тут взагалі йдуть справи? – Запропонував Стажер. – Виберемо самого осудного на вигляд, он той якраз зовсім поряд на квіточки милується, – він кивнув у бік літнього чоловіка, який, коли б не лікарняний одяг, цілком зійшов би за того, що насолоджується красою природи – інтелігента.
Лангре кивнув, вирішивши, що варто спробувати, раптом їм усміхнеться успіх, і вони дізнаються щось корисне.
– Мосьє, – ввічливо привіталися вони, підійшовши до старого.
Той ніби того і чекав, відразу ж підкинув голову, подивився на них водянисто-блакитними очима, немов скануючи:
– Ви з цих? – Сходу запитав він. – Пра-во-за-хист-ни-ків? – Старанно вимовив чоловік по складах. – Давненько вас тут не було видно. Ці квіти крадуть мою їжу, – раптом заявив він, обвинувачно вказав пальцем на хризантему.
– Ем-м-м, – знітився Стажер. – Можливо, у вас є ще якісь скарги?
– Каральна медицина, – пожувавши губи, несподівано цілком усвідомлено сказав старий. – Попадешся, і тебе відправлять на десять уколів. Так що, бережися, внучок.
– Десять уколів? – Підкинув брови Стефан. – Щодня? Чи що години?
– П'ять днів по два уколи, якщо вже "залетів", – чоловік відірвав від квітки кілька пелюстків. – "Заліт" – це якщо в тебе, наприклад знайшли цигарки, що тут заборонено. Але є і гарне, голубчик, – підморгнув старий. – Раніше, наприклад, у нас таємниці листування не було. Читали все, що хотіли: тобі лист прийшов, вони його відкрили і тільки потім віддають – "на, тримай". А зараз ось при тобі подивляться, що нічого забороненого немає, відразу віддають.
– Господа поліцейські! – До них стрімкими кроками підішли дещо досить міцних на вигляд санітарів. Стажер було напружився, що їх зараз звідси "попросять" за розмови з пацієнтами, але раптом один з санітарів привітно посміхнувся. – Мосьє Лангре! Я вас у віконце побачив і відразу дізнався, дай, думаю, привітаюся. Брись, – звернувся він до старого. – Там Ема клени пересаджує, йди подивися, ти у нас таке любиш.
– Вітаю, Моріс, – привітався Лангре.
Коли літній чоловік відійшов трохи далі, знайомий Лангре змовницьким шепотом запитав:
– Ви ж тут через Крамера, так? – Злодійкувато озирнувшись на всі боки, він продовжив. – Ми з Джеромом тільки що були в головного. Запитували, на чому Крамера повезуть до суду, який транспорт підготувати і о скільки, які умови будуть у самому суді, так от, знаєте, що він сказав? Заявив, що цього може і не статися, що Крамера не повезуть нікуди, ніби "все вилами по воді писано"! Мовляв, він тут ще довго пробуде.
– Як довго? – Спохмурнів Лангре.
– Та в тому і річ, що не каже. Темнить наше керівницство, – похитав головою другий санітар. – Кожні півроку комісія лікарів направляє звіт до суду за станом пацієнтів, потім суддя приймає рішення, продовжувати лікування далі або ні. Раніше до суду пацієнтів взагалі не возили, тільки нещодавно почали.
– Ви кажете, що його збираються залишити тут надовго, але ж тут сидять не за вбивства котиків, – задумливо протягнув Лангре. – А в основному за вбивство людей. Адже таке неможливо пролікувати навіть за кілька років.
– Але нас взагалі не повідомляють, яке лікування буде увКрамера, а це дивно, – спохмурнів Джером. – Не повідомляють, як і скільки працюватимуть над його психікою.
– Алекс Крамер – унікальний випадок, – кивнув Моріс. – Я взагалі нічого не розумію. Його треба лікувати психотерапією, а не медикаментами, розумієте, про що я?
– Так, – кивнув Стажер.
– А яка тут може бути психотерапія, якщо на шістсот пацієнтів у нас всього чотири штатні психологи? Це по п'ятнадцять хворих на одного лікаря, ви мене вибачьте! І займатися з ними треба щодня.
– Його вже чотири рази возили до суду, і я знаю, що лікарі там казали, ніби Крамер їх шантажує, не приймає пігулки і не виходить на вулицю, – додав Джером.
– Він не потребує заходів примусового характеру і суворого нагляду. Але лікарям плювати на пом'якшувальні обставини, – сказав Моріс. – Спочатку Алекс перебував у загальній палаті з п'ятнадцятьма пацієнтами, але він людина дуже конфліктна. В результаті, за наказом головлікаря його перевели в одиночну палату.
Зіщулившись від холодного, проймаючого до кісток вітру, що налетів раптом, Моріс запропонував:
– Давайте підемо в середину? Погода не шепоче, – він кивнув у бік будівлі.
Ледве вони ввійшли, як пролунали грюкання дверей, що закривалися одна за одною. Непроханих гостей тут явно не шанували. Втім, Лангре встиг помітити, що в одній невеликій кімнатці тулилися, як мінімум десять чоловік.
– Чому вони не вийдуть на вулицю? – Запитав він знайомого санітара.
– Відпочивають після судового засідання, – знизав плечима Моріс. – Навіть якщо пацієнт або його родичі наважуються розпочати нелегкі тяжби з цією лікарнею, ні до чого хорошого це не призводить. В першу чергу страждає сам пацієнт, персонал може навіть елементарно не випускати його в нужник. Щонайменша скарга на якісь побутові питання або ще щось… Якщо хоч трохи наполягаєш на своїх вимогах та правах, лікарі відразу приписують таку поведінку до прогресуючої хвороби і збільшують дозування препаратів.
– Ти казав, що керівницство темнить щодо Крамера, – нагадав Лангре. – А сам, як думаєш, він тут надовго?
– Ну-у-у, – протягнув Моріс. – Звинувачена в особливо тяжких і тяжких злочинах людина, визнана неосудною, в середньому проводить тут близько восьми років під суворим наглядом.
Лангре схмурнів. Із слів санітара виходило, що навіть якщо у пацієнта був короткий психоз, в результаті якого той вчинив вбивство, і він вилікувався наприклад за півроку, то раніше поставленого терміну його все одно ніхто не випустить.
– Якщо людина вчинила вбивство, і за це йому передбачено покарання в десять років, то все. Раніше, ніж через десять років він з цієї лікарні не вийде, – підтвердив його думки Моріс. – Ця установа спочатку орієнтується не на лікування, а на зміст і утримання. Кожні півроку суд подовжує лікування, оскільки "пацієнт становить надзвичайну небезпеку для оточення". Але це просто формальність, у Алекса Крамера немає жодних шансів на інше рішення суду, будь він хоч сто разів осудним і здоровим.
– Якщо пацієнт поскаржиться в листі рідним на своє життя в лікарні, що зробить персонал? – Запитав Лангре. – Все просто, – скривився Джером. – Це заліт. – Той старий розповів нам трохи про це, але можна детальніше? – Попросив Стажер.
– Детальніше? Тридцять уколів "аміназина" – по три протягом десяти днів. Це додатково, до вже призначеного лікування – його не відміняють. У Крамера стосунки з персоналом склалися не дуже, так що йому доводиться несолодко, – подумавши, додав Моріс.
– Охоронці в нас хлопці суворі, можуть і "припечатати", якщо у поганому настрої, – похмуро сказав Джером. – Це, звичайно, не завжди, але бувало. Не дай бог зробити охороні зауваження, або спробувати зупинити – визнають за прояв агресії до персоналу.
– Одному особливо буйному призначили уколи сірки. Вони викликають нестерпну агонію – їх ставлять приблизно опівдні, до вечора піднімається дуже висока температура. Спочатку біль концентрується на місці уколу, а потім поширюється по всьому тілу. Вночі хапає серце, спати неможливо, а на ранок – наступний укол, – Стажер мимоволі перекрутив плечима від слів санітара. Мурашки бігли по шкірі через жахи, які творилися в цій лікарні.
– Здається, більше дванадцяти уколів ніхто не витримував, з кожним разом дозування збільшується, і я, більш ніж впевнений, що Алекса Крамера чекає саме така доля.
– Отже, – ледве вони залишилися наодинці, схвильовано сплескав руками Лангре, що було вкрай на нього не схоже. – Що головного ти дізнався, з розказаного нам Джеромом і Морісом?
– Що по всьому місцевому персоналу в'язниця плаче? – Зігнув брову Стажер.
– Що останнє вони нам сказали? До Алекса щодня приходив Пастир і читав Біблію, правда в коридорі, оскільки в палату до Крамера його не впускали. А це означає, що я до Моріса за Біблією, яку той залишив, а ти використай всю свою чарівність і значок. Пробий по камерам номера машини Пастиря, а потім його будинок. Зустрінемося в головному холі, – на цих словах Лангре стрімким кроком сховався за найближчим поворотом. Стажер лише знизав плечима і відправився на пошуки охорони, щоб домовитися про перегляд відео з камер.
На подив, значок і чарівність допомогли, так що вже через півгодини Стефан ввійшов до вестибюля, де на одному зі стільців його очікував Лангре. Той поплескав по сидінню поряд з собою.
– Вийшло? – Запитав комісар.
– Так, – кивнув Стажер. – Тут поруч, в гуртожитку.
– Я теж дещо відкопав, – він протягнув Стажерові відкриту Біблію, де червоною ручкою був виділений уривок про змія-спокусника в Райському саду і першому гріхопадінні. Закладкою на цій сторінці служила записка, з до болю знайомими словами "Я знаю, що ти зробив п'ятнадцять років тому.".
– Пастир теж отримав картину? – Швидко зміркував Стажер.
– Пам'ятаєш, я показував тобі теку із справами? Виходить, він цілих п'ятнадцять років ходив озираючись, боячись скомпрометувати себе, свою сім'ю і навіть свою країну. А потім кинув дружину з шістьма дітьми і ніби розчинився у повітрі – впевнений, що відразу після записки із загрозами, – гмикнув Лангре. – Після недавніх новин про смерть сера Альприма, Пастир зірвався. Якщо є передумови, то буде психічна реакція, пов'язана з потужною агресією.
Сьогодні в лікарні Пастир дізнався, що увпонеділок у Крамера суд, і той може виконати загрозу – здати його з тельбухами. Як ввжаєш, що він зробить?
– Я пам'ятаю його справу, – кивнув Стажер. – І дивно ось що: він скоїв деякий жахливий злочин, жив з цим п'ятнадцять років і при цьому жодного разу не спостерігався у психіатра.
– Такі нікому не довіряють, – похитав головою Лангре. – Та і взагалі більшість чоловіків бояться психіатрів.
– А сім'я? Невже рідні нічого не помічали?
– Хто знає. Просто про це не прийнято говорити. Стигма нашого суспільства така, що якщо ти звернувся по допомогу, то з тобою щось не так.
– Краще нам тут не розсиджуватися! – Раптом схопився зі свого місця Лангре, і кинувся геть з лікарні, на ходу кинувши:
– За мною!
До будівлі гуртожитку вони добралися в рекордні терміни. Важко дихаючи, Лангре зігнувся навпіл – все ж вік був не той, щоб носитися по вулицях.
– Священик, – звернувся він до молоді, що сиділа на лавочці біля під'їзду. – В рясі, – Лангре знову з шумом вдихнув повітря. – На якому поверсі?
– Третій, – сходу видав один з хлопчаків, що оторопів.
Незважаючи на біль, що колола у боці, комісар кинувся вгору по сходинках. І вчасно – в кімнаті з відкритими дверима на ремені від брюк, висів чоловік – зовсім ще молодий, років тридцяти. Далі події розвивалися з неймовірною швидкістю. Комісар почав діяти, ледве усвідомив те, що відбувається, швидше на автопілоті. Діставши з – за пояса невеликий ніж, він підвівся навшпиньки, намагаючись однією рукою перерізати ремінь. Пастир вже навіть не хрипів, лише гойдався під стелею безвільною ганчірковою лялькою. Але надія на порятунок все ще залишалася.
Перерізавши пояс на очах у застиглого в дверному отворі Стажера, Лангре обережно опустив Пастиря на підлогу.
– Вмієш робити штучне дихання? – Коротко запитав він, на що Стажер лише розвів руками.
До кімнати вбігли ті самі хлопці з двору, які підказали їм поверх :
– Ми почули крики і вирішили перевірити. – Побачивши, що відбувається, вони викликали швидку допомогу.
Тим часом, Лангре почав робити непритомному хлопцю штучне дихання і масаж серця, як його вчили на практичному зайнятті, ще років сорок назад. Пастир, здавалося не дихав, пульсація на сонній артерії була слабкою настільки, що Лангре міг переплутати її з пульсацією власних пальців. Але він все одно не втрачав надії. Коли Лангре втретє натиснув на грудну клітку Пастиря, той несподівано захрипів і розплющив очі із словами:
– Івона.
– Живий, – радісно видихнув Лангре.
Швидка приїхала досить швидко. Санітари завантажили самовбивцю на ноші.
– Це було неймовірно, – вигукнув Стажер, провівши поглядом лікарів, що спішно пішли. – У вас вийшло!
– Раніше таке проробляв тільки з манекеном, – витерши піт з лоба, признався Лангре. – А тут жива людина, ще зовсім молода, боявся йому ребра зламати.
– Не страшно було брати на себе таку відповідальність? – Захоплено запитав Стажер.
– Трохи страшнувато, – признався Лангре. – Але хіба в подібні моменти думаєш про таке? Мені ще ніколи не доводилося рятувати шибеників. Якщо чесно, я думав, що у нього немає шансів. "Я дуже злий на тебе, нам треба поговорити про це, поки я не помер", – багато тих, хто пішов на той світ, так і не зумівши вимовити цих слів. Не наважившись або запізнившись…
– Якщо перед смертю, людина встигає попрощатися, то і у його близьких, і в самого вмираючого, крім всепоглинаючого горя, залишається ще дещо – почуття деякого завершення.
– Так, правильно. Гідно попрощатися з дружиною, дитиною або матір'ю – добра смерть. Вмираючі, завжди знають, що помирають. Навіть маленькі діти, які ще не вивчили поняття слова "смерть", – знають. І краще, що можна зробити перед смертю – признатися і розкаятися. Усвідомити свою провину, пошкодувати про вчинений проступок і отримати пробачення. У поганих вчинках завжди треба зізнаватися, адже своєчасне і щире розкаяння – це велика сила, здатна перекреслити навіть дуже негідну поведінку.
Не даремно психіатри вважають, що в пригнічуючих випадках причинами суїциду стають незадоволення собою і, внаслідок втрата інтересу до життя, що тягне психічні розлади. Найчастіше звести рахунки з життям наважуються ті, хто страждає від душевного болю і перебувають у постійному стресі.
– Зрозуміти самовбивцю може тільки той, хто побував на їхньому місці.