Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
Глава 22
"Коли хочуть бути почутими, звертаються до богів. А коли бажають смерті, говорять зі зміями". Заповідь Двадцять друга. Кодекс Братства тибетських ченців.
До полудня повітря розпалювалося і ставало гарячим і щільним. Незвичним до цих місць людям, було важко – дихання ускладнювалося, піт котився градом. Ця особливість місцевого клімату теж робила Агарію важкодосягаємою для мандрівників.
– Як там мої мисливці? – Подумав Дітар і тут же здивувався, що назвав цю банду германців "своїми". Як би вони від неробства не наробили чогось неналежного? І з циганами треба теж щось вирішувати.
– Я забороняю говорити про некромантів, їх книги і про те, що сталося. -Авраал сказав це гучно, твердо і впевнено. Глава Братства обвів присутніх своїм поглядом і переконався, що ні в кого немає заперечень.
– Буде так. – Прокашлявся Агіас, і притиснув долоню до грудей.
– Хто зараз займається Тигровим? Чи досить їжі у тих, хто прибув, Агіас? – У черговий раз Дітар здивувався прозорливості батька Авраала. – Хоч і очевидна твоя потреба у відпочинку, але вам з Дітаром доведеться потурбуватися про те, щоб цигани і чужинці не побилися між собою.
Бачачи, що його слова почуті, Авраал продовжив:
– Треба зупинити армію індусів.
– Я поведу ченців і розіб'ю їх. – Ствердно сказав Агіас.
– На зміну цим – прийдуть інші. – Авраал дав зрозуміти, що потрібен інший вихід.
Дітар вловив хід думок Глави Братства.
– Вони не зупиняться ні перед чим, доки Монастир не паде. Вони прийшли сюди за нами і битимуться до тих пір, поки не отримають бажане.
Авраал був радий, що молодий чернець так швидко зрозумів те, що відбувається і підтримуючи висловлювання Дітара, додав:
– Або зрозуміють, що Монастир не може дати їм те, чого вони хочуть.
Нечасті пориви вітру овівали, даючи прохолоду. Від цього йти ставало легко і приємно. Їм належало піднятися по вузькій лісовій стежці, між темно-зеленими кущами. Потім місцевість стала різноманітнішою – схили гір ховалися щільним килимом трав, дерева з довгими, тонкими гілками, спадаючими додолу, немов водоспад . У спекотливу пору тут було особливо тихо: навіть пташині трелі лише зрідка порушували тишу.Тарсіша зрозуміла, що вони вже йдуть вздовж храмовой стіни.
Кам'яна кладка не була обплетена гілками, але маскувалася від цікавих очей під щільним шаром тонкого зеленого моху – м'якого на дотик, але слизького.
– Обережно, кохана. – Дітар відвів її руку від стіни. – В моху водиться безліч отруйних комах. Вони не люблять, коли їх спокій порушується.
Відскочивши від стіни, молода циганка мало не зачепилася об невеликий камінь.
– Ми вже прийшли. – Дітар взяв її за руку.
Будова надзвичайної форми, що нагадувала чи то фортецю, чи то замок. Це був храм" Вічної ночі", витесаний в горі, залишивший назовні лише малу свою частину, він ховався в скелі. Складний лабіринт стін, коридорів, печер і тунелів, часто закінчувався хитро замаскованими смертоносними пастками. Вхід до печери служив коридором, ведучим до основної частини. Він був дуже довгим з множиною відгалужень. Ченці вміли створювати і дотримуватися таїнства самоти. В такі моменти ніхто не повинен був їм завадити.
Лабіринти були дуже складні не лише для непроханих гостей, але і для самих ченців. Тільки мала частина присвячених знала всі ходи цього храму, таких присвячених називали "кантрі ченці". Вхід до храму вінчало величезне зображення червоної змії на високих воротях. Колір рептилії, символізував річки крові, в якій потопало людство. Лише змія, своєю силою і мудрістю, могла осушити ці ріки, та перетворити їх на грунт для життя.
Все зображення і простір навколо нього, було зайнято написами, зображеннями та символами, що оповідають про марнославство, жадібність і хіть, які панують у світі людей. Змія втілювала острів мудрості серед океану зла і неуцтва. Само по собі людство не мало шансів на порятунок – лише на загибель у морі пролитої чорної крові.
Навколо культу Змії, Братство з роками створило безліч легенд і оповідань. Таємнича сила ченців, їх позамежні для людського розуму здібності жити і битися – вселяли страх. Тому змій боялися.
Самі ж ченці вважали Змію втіленням душ предків зі всією їх мудрістю, хитрістю, знаннями, а головне – символом перемоги над Великим Ворогом.
Вінчалася ж велична картина висіченими в камінні словами: "Ханою честь і шана".
Саме Ханой, засновник Братства, навчав перше покоління ченців. Першими ченцями стали кілька десятків, які увібрали в себе знання, мудрість і навички свого вчителя. Вони були його послідовниками і відразу після навчання, ченці почали шукати тих, кому зможуть передати отримане від Ханоя багатство. Незабаром вже сотні тренувалися в таємному Монастирі: силі, скромності та мудрості, заповіданих Великим Ханоєм.
Дітар з Тарсішею зупинилися біля маленьких, непомітних дверей поряд із воротами, які відкривалися лише з середини. Вони чекали своїх друзів на чолі з Авраалом.
– … і потім вони побудували цей храм, щоб не забувати, звідки пришли, і якою ціною їм дісталася свобода. – Дітар розповідав коханій, історію виникнення храму, неначе співав пісню – тиху, мелодійну, заколисуючу.
– В цьому храмі, на самому верху замість старої дзвіниці, є особливе місце. Я там жодного разу не був, але один мій друг, кантрі чернець, обіцяв мені показати, що там знаходиться. – Дітар виразно показав очима на Агіаса. – Лише звідти і тільки в особливий час ночі можна розгледіти…
– Таємне знання про історію людства. – Авраал злегка розвіяв інтригу. – Сьогодні я покажу тобі це місце, куди річками стікалися мудрість і таємниці.
У момент тиші, Тарсіша відчула мурашки по шкірі.
– Мені треба поговорити з хранителями, а ви доки оглядайтеся. – Авраал зробив широкий плавний жест, обводивши рукою простір залу. – Агіас знає все про це місце. Агіас відразу зрозумів, що "все" якраз показувати гостям і не треба.
– Дітар – особлива людина в нашому Братстві, сказала наш Оракул – і жінку йому, Ханой і Ануш знайшли також дуже особливу. Оракул це відчуває.
Тарсіша, забувши, про все на світі, розглядала картини і фрески на стінах. Авраал беззвучно віддалився в один з темних коридорів, а друзі підійшли до циганки. Дівчина стояла перед величною панорамою, викладеною коштовним різноколірним камінням, в деяких місцях щедро обрамлену золотом. Сузір'я виблискували розсипами рубінів, смарагдів і сапфірів. Рот Тарсіши був відкритий від захоплення мистецтвом художників – ченців.
Агіас тихим голосом, щоб не розсіювати чаклунство споглядання запитав:
– Ти хотіла б оглянути храм?
Очі Тарсиши засяяли. Стрепенувшись, вона вигукнула:
– Так! Так, звичайно!
Кантрі чернець заговорив:
– Історія походження людства завжди розбурхує свідомість. Знання, збережені віками, передаються з покоління до покоління. Ми повинні знати і пам'ятати наші корені, Тарсіша. Це зображення називається "IRA TERRA". З ватанаанського переводиться, як "Гнів Землі". Коли люди вийшли з Підземного Світу – Першою державою на нашій планеті була священна ДаАрія, що означає "Дар Богів". Жителі ДаАрії звалися гіперборійцями. Священні землі країни були розділені річками на чотири провінції.
Всі чотири річки стікалися в одне внутрішнє прісне море. Посеред цього моря знаходився мальовничий острів – Арктида, на якому височила гора Світу. На самій її вершині гіперборійці збудували місто Асгард ДаАрійський – столицю ДаАрії і храм "Сонцю". Перша Велика цивілізація була створена Царем Світу Давидом. Жителі цієї держави не знали воєн, конфліктів та хвороб, живучи в мирі і злагоді. В їх світі не було зла, насильства та агресії, за своєю суттю, вони були близькі до Богів – щедрими творцями і талановитими художниками.
В результаті, цивілізація освоїла тільки Північний континент. А все тому, що інші землі були заповнені невідомими істотами, нездатними розвиватися духовно. І гіперборійцям швидше доводилося відстоювати своє право на життя, ніж освоювати нові території.
Агіас обернувся, щоб переконатися, наскільки уважно його слухають, і продовжив:
– Зі священних книг Ханоя відомо, що з Підземного Світу вийшли чотири раси людей, які підкорялися одному Цареві Світу – Давиду. Пізніше, ці чотири раси людей, називалися згідно зі своїми основними відмінностями : Велика раса – "білі", це люди з білим кольором шкіри, раса Великого Дракона – "жовті" – вітри гір і пил пустель зробили їх шкіру жовтою, а очі вузькими, раса Вогняного Змія – "червоношкірі", мали смагляву шкіру і чорне волосся, і раса Чорної пустки – "чорношкірі"– ті, чия шкіра обпалена сонцем до чорноти. Кожен знайшов своє місце під сонцем і не порушував мир.
Наші предки були жадібні лише до знаннь і створення чогось нового – будували міста, замки, вежі і храми.
– А "Гнів Землі"?
– Але на самому піку розвитку ДаАрію осягнула жахлива катастрофа. Ти, щось знаєш про три місяці? – Агіас поглянув на Тарсішу, яка спантеличено дивилася то на картину, то на нього. За її спиною стояли Дітар і Надіша.
– Від Дітара, я знаю що навколо Землі оберталися три місяці, але я не пам'ятаю, як вони називалися. – Лише вимовила дівчина.
– Вірно. Навколо нашої планети, оберталися три місяці – Леля або Тиамат – з древніх манускриптів мені стало відомо, що вся вона була заповнена солоними водами: в ясні ночі після декількох років спостережень тодішні хранителі налічили на ній більше п'ятдесяти морів. Для обертання навколо нашої планети їй треба було 7 днів і ночей.
Фатта або Фаетон – середній місяць, проходив коло за тринадцять днів і ночей, а найбільший місяць – Нібіру, обертався за 29 діб.
Лела була найменшим місяцем із всіх і, невідомо чому, саме вона несподівано обрушилася на ДаАрію. Страхітливий вибух зупинив життя! Все живе на величезній території загинуло у вогні. Земля здригнулася, найпотужніші землетруси миттєво утворювали розломи в тисячі кроків, вулкани вивергали вогняні ріки, що знищували все на своєму шляху, неймовірної висоти морські хвилі змивали цілі міста. Вогонь і вода зіткнулися, і хаос, що обрушився на планету, знищував усе довкола.
Складно уявити, що відбувалося в непроглядному диму від пожеж, які заполонили всю сушу. Зіткнення було немислимого масштабу, і весь континент зруйнувався. Ті клаптики суші, що вціліли, не могли дати необхідне тим, хто вижив. Їх було мало, але саме вони продовжили існувати.
В той час почалися поневіряння і завоювання нових територій, що було нелегкою справою. Цар Світу вирішив освоювати нові землі і це допомогло відродитися цивілізації. Але ДаАрія вже не могла бути колишньою. Епоха пройшла і все змінилося. На той момент був розкол на 4 держави, і кожна існувала окремо. Африка, Арімія, Асія і Атлантида, вони розвивалися самостійно. Цар Світу керував з Асії, центральної частині світу, і там же був зведений храм Сонця в Асгарді.
Ханой, будучи ще архітектором, доклав немало зусиль для його будівництва, і Цар високо оцінив його роботу. Вже тоді він мав особливу його прихильність. Відмінності між народами не дозволяли їм знову об'єднатися. Протиріччя і конфлікти існували між країнами – спочатку дрібні, але з часом і великі. Кожен жив для себе і думав про себе, згодом це призвело до світової війни. Вона була новою чумою для цивілізації, і її загибель була дуже близько. Багато жертв і руйнувань, голод і хвороби огорнули планету.
Все навкруги розділилося на буття і небуття. Страх, жах, пил, гарячі камені, люди – все змішалося в одну вогняну кулю. Стихія нестримно відбирала життя людей.
Але все – таки знаходилися ті, хто намагався врятувати стародавні знання. Ці люди вірили, що все, що відбувається – лише очищення життя, але не кінець. Знаходячись в гармонії з природою, всесвіт може щедро обдарувати людину і навпаки. Той, хто йде проти законів всесвіту і порушує порядок, може сильно поплатитися за це. Бо всесвіт нагадає, що не все знаходиться в руках людини, і що вона лише мала частина великого.
Картина була дійсно жахливою. Той, хто її створював, вклав у неї все вміння, щоб не дати канути в небуття тим подіям, про які щойно розповідав Агіас. Тарсіша немов чула рев стихії, що в одну мить, забрала мільйони життів. Вона здригнулася. Якщо до сьогоднішнього дня весь її світ полягав лише в просторі між декількома містами, то за кілька хвилин вона пізнала масштаби всесвіту. Внизу, вздовж усієї панорами, білим камінням був викладений підпис:
"Людство може прийти на Землю або піти в Підземне Царство, а планета існувала завжди".
Тарсіша присунулася до Дітара і заглянувши йому в очі, прошепотіла:
– Стільки людей загинуло і нічого не можна було змінити або уникнути. Дітар, це так страшно. Як же це страшно!
– А пізніше, загинуло ще більше. – Сказав Дітар. Навіть він, що звик до смерті і багаторазово чув обривки цієї історії, був приголомшений. І йому була зрозуміла печаль в очах коханої.
Агіас, бачачи як глибоко Тарсіша перейнялася розповіддю, не поспішав переказувати вразливій дівчині про інші зображення в залі, але вона перша порушила тишу.
– Неминучість.
– Так, Тарсіша. Ввесь континент був зруйнований. Всі, кому вдалося врятуватися, поспішали освоювати нові території. Це було питанням виживання. Так почалося Велике Переселення.
Молода циганка зупинилася біля іншої картини і запитала:
– А інші картини?
– Це різні сюжети, Тарсіша. Про різні часи і події, але всі вони зливаються в одне – життя людства зазнало колосальні зміни.
Атлантида – велика частина стародавнього світу! Омивана морем, зі спекотним кліматом та дивовижними рослинами! Її заселила раса Вогняного Змія, або, як вони самі любили себе називати – народ Священного Вогню.
Африка – найспекотніший континент, що не знає холодів і не бачив снігу, омивалася чотирма морями, її заселили люди з чорною шкірою. Тільки вони могли витримати: пекуче сонце на півночі континенту, щоденні зливи в центрі, і безводні пустелі на півдні.
Арімію – велику країну, близьку до Богів, повну таємниць і загадкових явищ природи, наповнену дивовижними тваринами, заселили жовті люди.
Асія – країна сонця, її освоїли білі люди. Цар Світу залишився правити в Асії. Тут їм доводилося найскладніше: їх постійно атакували істоти – начебто і люди, але в душі немали ніякої людяності. Навіть дикунами їх складно було назвати, хоч вони і розбивалися на зграї і племена, але більше схожі на сучасних канібалів – нічого цінного, нічого святого.
Не маючи жодних шансів на співіснування, людям доводилося постійно воювати з ними. Ці варвари не відчували жалості і не щадили нікого. Коли майже весь континент був очищений від цієї нечисті, залишки людиноподібних сховалися в непрохідних гущавинах нескінченних лісів північно-східної Асії і, здавалося, зникли назавжди.
Коли на небосводі два місяці зіткнулися, на річці Ірій був закладений перший камінь великого міста Асгард Ірійський. Його ще називають Першим містом, і дуже скоро він став столицею Асії, там і перебував Цар Світу – Давид. Він особисто керував будівницвом Храму Сонця і основних веж Цитаделі. Цар підписував папери, виносив ухвали і нагороджував будівельників, що особливо відзначилися.
Майже щодня, виходячи зі свого палацу на огляд робіт по зведенню Першого міста, Цар Світу зустрічав високого і широкоплечого, гарного чоловіка років тридцяти, що тримався з гідністю, майже рівною царській. Це був Ханой – його ім'я означає "благородний". Хоч він і не був з "благородної" сім'ї, але розум і талант швидко зробили його кращим архітектором того часу. Його рішення відрізнялися сміливістю і новизною. Часто їх ставили під сумнів, як небезпечні, але Ханою завжди вдавалося відстояти свою точку зору. Такий талант не міг залишитися непоміченим Царем. Йому він і доручив керувати будівництвом.
Храм Сонця – Цар хотів зробити його духовним і релігійним центром всього світу, а не тільки ДаАрії. Так і з'явився приголомшливий колоніальний стиль, а в майбутньому -"царський".
Дивовижним чином Ханою вдавалося керувати величезною групою будівельників. Маючи сильний характер і абсолютну підтримку Царя, він відразу поставив справу так, що його накази негайно виконували – як закон. Знання і природна мудрість Ханоя дозволяли йому контролювати всі етапи будівництва: від підбору необхідних матеріалів до оформлення і прикраси внутрішніх приміщень.
На час будівництва храму, всі робітники були розділені на три окремі групи. У кожної були свої знаки відмінності на одязі, паролі і навіть дотики. Під страхом смерті заборонялося спілкування між групами.
Ніхто не був посвячений в загальний план приміщень і проходів Храму. А їх була велика кількість. Часто працівників із зав'язаними очима, поміщали у підземелля, там вони робили свою роботу і, отримавши щедру нагороду, від'їжджали кожен у свою сторону.Так у Храмі Сонця виникали секретні штольні, в'язниці, схованки та пастки. У плани розташування окремих фрагментів цієї складної схеми, були присвячені лише обрані самим Ханоєм, особливо довірені майстри – храмовники. Вони і зіграють у майбутньому імперії величезну роль.
Основні роботи по зведенню стін виконувалися другою групою – архітекторами і астрономами. Їх завданням було: в точності зафіксувати на стінах і зведеннях Храму давню карту зоряного неба до катастрофи. Зі всіма сузір'ями і трьома Місяцями.
Третя група – відповідала за всі будівельні матеріали. Ці майстри створювали особливу цеглу, відливали фігури з різних металів і сплавів, працювали з твердими породами дерев і смолами. Саме в цій групі були люди похилого віку, вони вміли так обробляти стіни і підлогу приміщень, що ті ставали джерелами сили для тих, хто перебував там.
– Почекайте, я не розумію: навіщо Ханою було так віддавати всього себе будівництву Храму? -Тарсіша чи то запитувала, чи то просто роздумувала вголос. Дітар, не чекаючи Агіаса, вимовив:
– По – справжньому цінуєш тільки те, що добув власною працею. Є одна притча про Ханоя.
"Три людини носили каміння. Одного з них запитали: "Що ти робиш"? Той витер піт із лоба і відповів: "Працюю, як останній раб"! Підійшли до другого і запитали: "А ти що робиш"? Він закотив рукави і діловито сказав: "Я своєю працею годую себе і свою сім'ю". "А що робиш ти"? – Запитали у третього, – подивившись вгору, він сказав: "Я будую Храм". Це і був Ханой.
Дітар обійняв свою циганку. Він був щасливий, що вона з такою цікавистю занурюється в знання Братства. Вона ставала до нього ще ближче.
– Життя наповнюється сенсом, тільки тоді, коли ти живеш заради великої мети. – Сказав їй чернець.
Агіас зрозумів, що можна продовжити :
– Коли Храм був закінчений, і Цар Світу з численною свитою пройшов по головних його залах, то у вдячність за виконану роботу, запропонував Ханою керувати двадцятьма містами Асії. Ханой, подякувавши, відмовився від такого подарунка. Замість цього попросив одну річ, знайдену в землі, де був закладений перший камінь Храму Сонця. Це була дуже древня бойова ручна зброя, з трьома зубцями, яка вразила Ханоя своєю красою і досконалістю.Цар категорично відмовив своєму кращому майстру.
Але все ж не залишив без нагороди: він подарував йому свій перстень з печаткою – символ схвалення. Не маючи влади керувати державою, Ханой отримав право і підтримку Царя робити все, що вважає потрібним.
На цьому місці Агіас замовк неначе вирішуючи, чи варто продовжувати.
– Що відбувалося далі, Агіас? – Спантеличилася дівчина.
– Війни. Нескінченна низка великих і малих воєн. При тому, що знову з'явилися всі умови для розвитку і становлення народів, не всі народи бажали вести мирне життя. Катастрофа знову поселила в серця страх. Страх народив недовіру і бажання отримувати максимум від життя за будь – яку ціну і негайно. А це означало, що світом стали правити жорстокість, жадібність, хіть та гординя.
Глава 23
"Чернець вірний Братству. Справжня вірність пізнається лише в бою. Слабкий – боїться битви, сильний кидається до неї, а великий здобуває перемогу". Заповідь Двадцять третя. Кодекс Братства тибетських ченців.
Агіас продовжував ходити по залі і розповідати історію:
– Почалося все з Арімії. Розуміючи, що своїми силами жовтолиций народ не зможе збільшити володіння, арімійці вступили в союз з нацією змій. Нам досі невідомо, як їм це вдалося, адже змії не укладають союзи і досі навіть не брали участь ні з ким у перемовах. Є підозра, що було принесено в жертву безліч людських життів, а обіцяно ще більше. Як би там не було, але полчища арімійців і змій хлинули на простори Асії. Атлантида відмовчувалася, вичікуючи, коли залишиться один переможець.
Африканці були розсіяні по континенту і розділилися на безліч дрібних племен. Вони сподівалися, що пекуче сонце Африки і згубний для інших рас клімат, зупинять будь – якого завойовника. Навіщо їм було об'єднуватися, йти до невідомих країн і там помирати? Вони вважали що краще не втручатися.
Тарсіша ахнула:
– Невже, при всій своїй жадібності і бажанні воювати, арімійці не боялися укладати союз зі зміями, не страхалися зради?
Агіас і Дітар одночасно зітхнули. З ледве уловимою посмішкою кантрі чернець відповів:
– Жадібність і гордість роблять людей божевільними і безрозсудними. Зрештою так все і сталося. Аріман, правитель Арімії, був чудовим полководцем, але нікудишнім дипломатом. У надії стати єдиним володарем континенту, він вступив в угоду з мешканцями Підземного Світу Агарти. Аріман думав, що його армія набагато сильніша, і він зможе тримати союзників у вузді. Спочатку так все і було: об'єднавшись, дві величезні армії наповнили Асію кров'ю, грабежами та насильством.
Циганка перепитала:
– Аріман об’єднався з істотами і пішов війною на Царя Давида?
– Так. Асгард Ірійский сдався. Він будувався ні як військове місто, тому утримати його не вдалося. Аріман займався пошуками Царя Давида, щоб дати йому головну битву, але в цей же час йому доводилося стримувати натиски ящерів, щоб ті не знищили цивілізацію Асії вщент. Йому потрібні були країни і континенти з розвиненими поселеннями і родючими землями, а не попеляста пустеля, яку після себе могли залишити ящери.
Однак змії виявилися не так безглузді, вони скористалися зручною для них обстановкою і повернули на Арімію, де до них у полон потрапила онука Царя Світу – Давида. Про викрадення Дарини, дочки Соломона, дізналися надто пізно, це дуже засмутило Давида.
Проте Аріман дуже помилявся. Змії – неймовірно сильні і хитрі істоти. Маючи форму тіла, більше схожу на людську, вони дуже від них відрізнялися. Тіла їх, як і у всіх рептилій, покриті лускою – щільною, майже невразливою для легкої зброї. Подовжений череп видавався вперед потужними щелепами з множиною дрібних зубів для захоплення і заковтування здобичі. На відміну від тих змій, що ми бачимо в наших лісах, ці мали руки і ноги. Точніше, все ж лапи, оскільки на пальцях були довгі, міцні і гострі кігті.
Пересуватися вони могли як на двох, так і на чотирьох лапах. Сильний хвіст також служив їм непоганою зброєю. Але, при всій своїй силі вони не могли самі виготовляти собі обладунки і зброю. Їх лапи були для цього не пристосовані, а холодна кров не дозволяла мати справи з вогнем. Для цього їм і потрібні були раби – люди.
Аріман, розраховуючи на підтримку з боку змій, наказав виготовити для них зброю і обладунки, в той момент він не розумів, до чого це все може призвести. Тепер тисячі монстрів стали практично невразливими бійцями. Вони могли протаранити будь – яку оборону, вселяли жах в серця найхоробріших воїнів. З їх допомогою Аріман до певного часу тримав у вузді північних найманців. Але потім, як я вже говорив, вони зрадили свого благодійника і повернулися в Арімію, підпорядковуючи собі одне місто за іншим.
Забувши про завоювання світу, Аріман хотів повернутися на батьківщину, але тепер йому належало зробити те, чого з величезною працею свого часу добився Цар Давид – загнати в непрохідну гущавину лісів людиноподібних.
Асія могла б зітхнути вільніше, коли б не викрадення Дарини. Цар був у нестямі від гніву, горя та відчаю. До змій були відправлені переговорщики. У відповідь караван арімійців, привіз голови послів, позбавлених язиків і вух, та лист від Левіафана – владики змій.
– Його зображення так само є на цих стінах. – Сказав Агіас і вказав у напрямку картини.
Дівчина обернулася і побачила величезне зображення Левіафана.
– Ого! – Не витримала захоплення Тарсіша. – Не можу повірити, що ящери таких розмірів ходили по землі.
Левіафан був зображений чудовиськом величезних розмірів і потужності, тіло його було щільно покрите лускою, ніби зливаючись в єдиний панцир, з пащі, всіяної зубами, висовувався роздвоєний язик, очі горіли жовто-зеленим полум'ям. Від одного його вигляду по тілу пробігало холодне тремтіння.
– Заввишки майже в два людських зроста! – В голосі Агіаса прозвучала навіть нотка захоплення. Ось тільки явно не на адресу змія. – В листі Левіафан зажадав такий викуп, що для його доставки асійцям довелося спорядити величезний корабель. Що там було – у трюмі корабля, знали лише два-три десятки присвячених. Носіями були бранці – арімійці. Після завантаження, їх всіх, близько трьохсот чоловік, вбили мечами прямо на причалі. Корабель вирушив до Левіафана з великим загоном найкращих солдатів. Капітан корабля – був близький друг Царя Давида – Сатана.
– Вони повернулися? – Тарсішу розповідь Агіаса захоплювала все більше і більше.
– Ні. – В тиші, що настала, тихо прозвучав голос Агіаса. – Не повернувся ніхто. І ніхто не знає, куди зник корабель. Левіафан же викуп не отримав. Всього лише і треба було перетнути одне із зовнішніх морів, сезон був сприятливий – без штормів, вітер попутний, але…
Навіть такий досвідчений капітан, як Сатана, не впорався. Або ж впорався занадто добре. Деякі подейкують, що саме він винен у зникненні корабля.
І Агіас додав, трохи чутно:
– Хто знає? Такі скарби могли спокусити навіть обраних. Для порятунку Дарини було кинуто багато сил. З Асії вирушали загони воїнів, герої – одинаки, розвідники – ніхто не повертався назад. Інші народи відмовилися виступити проти Левіафана, вирішивши відсидітися за океанами або пекельними пустелями. І Цар Світу – Давид оголосив війну всім! Всім жителям нашого світу. Мабуть, одним з перших його підтримав Ханой.
– Той архітектор, який будував храм для Царя?
– Тепер він став воїном. Талановитий і старанний в мирному житті, Ханой став справжнім генієм війни. Ханой прийняв присвячення з архітектора і будівельника, в лицарі – Асгіри. Спочатку він зводив міста, а тепер повинен був стати воїном, що б їх захистити. І перший його похід був на Арімію.
– На зміїв?! Як це можливо? Вони і свою столицю не змогли відстояти! Змії підкорили всю Арімію, Аріман пропав – на що Ханой сподівався?
– Той, що переможе Левіафана, стане найсильнішим! Іншим доведеться визнати першість переможця. Така битва буде єдиною і останньою.
– Але вся Арімія була під владою змій! Всі люди стали їх рабами! Тисячі тисяч! Але ці раби були ще і ворогами Давида. Змії і арійці без зусиль завоювали майже всю Асію. А Ханой вирішив йти в саме лігво ворога.
– Багато хто потім стане привласнювати собі висловлювання Ханоя: "Розділяй і володарюй" і "Ворог мого ворога – мій друг". – Дітар розсміявся, підійшов до Тарсіши і обійняв її за плечі.
– Змії і є змії: вони не розуміли почуття людей. Поневоливши Арімію, вони зробили її жителів не просто рабами, але тваринами! Вони примушували їх працювати і служити собі – ніхто при цьому не міг почувати себе у безпеці! Змії розважалися, змагавшись у тому, хто зможе більше і з максимальною жорстокістю вбити людей. Для цього вони влаштовували цілі масові "вистави". Змії відчували до людей холодну ненависть. Ви готові далі слухати? – Агіас помітив, як дівчата притиснулися одна до одної.
– Ні… не впевнена. – Циганка подивилася Дітару в очі.
Поруч з'явився старий. Неспішним, помірним кроком він пройшов повз них і запропонував розміститися в зручнішому місці, зробивши широкий жест, у бік величезного кам'яного столу, заваленого Кодексами і свитами.
– Давайте сядемо і почитаємо літопис Ханоя про ті часи.
Всі підійшли до столу і зайняли місця, Авраал розмістився на чолі.
– Дітар, синок, візьми книгу ліворуч від тебе і починай читати. Це якраз те, що треба.
"Одкровення Ханоя".
Арімійці були нашими ворогами. З ними потрібно було воювати. Ми їх не любили, так само, як і вони нас. Змії були для нас чужими. У нас була до них ненависть, як і у них до нас. Ми просто повинні були знищити їх. Якщо нам це буде не під силу, то це буде під силу їм. Вони знищать нас, як розумних істот, перетворивши на безвільних тварин. Їм майже вдалося це зробити з арімійцями. Майже. Єдиною нашою надією була ненависть арімійців до змій за зраду.
Ми відправили туди багато шпигунів і наймайстерніших розповсюджувачів чуток. Розрахунок був на те, щоб раби дізналися, що зміїв можна перемогти: злякати, вбити, вигнати. Наші люди розповідали, як зміїв вбивають у Асії, і що ті, не змогли здолати Царя Світу. При цьому ми розсудливо замовчували, що лише наші холода і жадібність рептилій допомогли нам встояти. Клімат же Арімії допомагав зміям розмножуватися з катастрофічною швидкістю.
Отже, останнім слухом, вірніше – вже правдою, була звістка про те, що ассійські війська йдуть через гори Тибету в Арімію. Це надихнуло тисячі і тисячі підбадьоритися і повстати. Але погано озброєні натовпи повстанців, навіть у величезній кількості, були скоро загнані і затиснуті армією Левіафана в північні передгір'я.
Проте, замість страху, це породжувало і зміцнювало в арімійцях пристрасне бажання свободи".
– Уявляєте, наскільки арімійці втомилися від постійного гніту та рабства, що забули про свої страхи? Вони бачили і розуміли, що ці істоти дуже небезпечні. Змії мали неймовірну витривалість і силу, і крім кігтів та зубів, у них були дворучні клинки з міцного металу, списи і стріли, а їх морди закривали великі чорні маски.
Дітар перегорнув сторінку і знову почав читати:
"Цього дня, наша армія приєдналася до повстанців. Ми спустилися з гір, повні рішучості отримати перемогу. Окрім віри у нас було багато зброї: важкі металеві дротики з трикутними наконечниками, що пробивали броню і луску, потужні кирки з міцним кайлом на довгих рукоятях, високі щити і шоломи, короткі широкі мечі.
Проте найголовніше – ми принесли те, чого змії боялися! Ми принесли з собою вогонь! Весь час, поки Цар Світу збирав армію, кращі вчені і зброярі винаходили горючі суміші для ручного метання. І армія відправилася в похід. Вогню було мало, і ми вирішили використати його в найвирішальніший та переломний момент.
Всі готувалися вийти на поле бою".
– Ханой був великий стратег, він запропонував свій план дій. Цар Світу – чудовий організатор. Якби ще не його син – спадкоємець! – Агіас замовк під строгим поглядом Авраала. Але на його слова ніхто не звернув уваги.