Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
Про зброю другого коваля, ходили легенди, подейкували, що воїн з його мечем був приречений на перемогу, адже одним ударом він знищував цілі загони.
А третій, Мріадр, був початкуючим ковалем і наймолодшим серед майстрів. Він допомагав своїм вчителям здійснювати їх задуми, а про те які він кував обладунки або мечі, майже нічого не відомо.
Останньою їх роботою стали три чудові мечі. Ходила чутка, що вони були важчі за світ, міцніші за дружбу найвірніших друзів і гостріші за сонячний промінь. Майстри гордилися своєю роботою і не вважали, що це треба тримати у таємниці. Цим вони й підписали собі смертний вирок. За свою необережність вони, і майже половина жителів Монастиря Агарії, поплатилися життям. Підступна зрада одного з ченців принесла смерть і спустошення в їх оселі.
Зазіхнувши на роботу майстрів, чужинці проникли в Монастир пізно вночі, і вбили всіх, кого змогли, доки сонце не зійшло над обрієм. Вони знищили майстрову і велику частину будівель.
Через кілька днів з походу повернулися кілька загонів ченців і застали лише руїни, колись квітучого Монастиря Агарії, що нині потонув у крові і попелі, страху і болі. З ними був юний Авраал, він довго дивився на основу свого спаленого будинку. В ньому загинула вся його сім'я: батьки і старший брат. Він плакав, коли ховав їх обгорілі тіла. Плакав, звинувачуючи себе у тому, що не зміг їх захистити. Він сам зробив собі татуювання на передпліччі лівої руки – ім'я свого брата: "Кіан", ніби тепер він повинен прожити життя за двох.
Тяжкому лиху тих, що прийшли, не було кінця, а ненависть до зрадника позбавила їх спокою.
На щастя, ворог не знайшов таємного входу до бібліотеки Ханоя. Але зникли всі книги, що знаходилися в будинках ченців. Через цю зраду і крадіжку книг його охрестили ім'ям "Чорний Книготорговець" або "Чернець, який торгує книгами". Так, в різних частинах світу спливають згадки про цю людину. Але і досі його не вдалося виявити, впіймати та покарати. Він і став їх головним ворогом, помста – одна з головних цілей.
Живим знайшли лише Мріадра. Зляканий до смерті і забруднений в чужій крові хлопець сидів посеред згарища, що раніше було їх майстернею і щось бурмочучи, вколисував тіла посічених мечами своїх вчителів. Мріадр зміг врятувати лише один меч, а інші два були загублені назавжди. Казали, що саме вбивці забрали зброю, а третій меч, учень Мріадр тримав у своїй хаті, він повинен був нанести на нього майстерне гравірування.
Цей меч повинен був стати подарунком батьку Панадію, який на той час правив Братством, а в той страшний день був із загонами ченців у поході. Будинок Мріадра спалили, як і всі інші, але хлопець витягнув меч з вогню пожежі, і страшні опіки свідчили про те, чого йому це вартувало.
Через кілька днів ченці, поховали жителів і потягнувши в джунглі на поживу стерв'ятникам трупи ворогів, почали відновлювати Монастир. З важким серцем ченці носили камені і будували нові будинки.
Це були важкі часи для Монастиря, адже їх сенсом було змінити людей, але швидше люди змінили Братство. В цих землях вони заснували: "Союз Землі, Людини і Неба в ім'я справедливості". Вони не пішли з місця, просоченого кров'ю близьких, і не змирилися зі своїми втратами. Події минулого навчили їх жити по – іншому. Один раз на рік, за стіни Монастиря йшов загін ченців на пошуки зрадника. Цілий рік вони шукали і переслідували його. Коли вони поверталися з порожніми руками, Авраал посилав наступних. І так із року в рік.
А потім в одному з походів загинув Панадій. Його тіло так і не знайшли, а з ним пропав і останній меч. В страшному замішанні було все Братство, терміново необхідно було обрати нового Главу. Ось тоді і проголосували всі дванадцять кантрі ченців за Авраала. Ясноокий і мудрий чернець, очолив Братство і ніколи не втрачав надії не лише знайти втрачений меч Панадія, але і відшукати зрадника "Книготорговця". З часом їх володіння розширювалися, вдосконалювалися, оновлювалися. Було побудовано два селища: Тигровий і Білокам'яний.
Авраал ненавидів і любив свої спогади. Минуле, як стара хвороба, нагадує про себе в самий невідповідний момент, прекрасно знаючи, яку тугу навіває своєю присутністю. Він навчився запитувати ні ‘’за що"?, а "для чого"? Старий так і не зміг поховати у собі пам'ять минулого, хоч у нього і був син, якому він і передавав всі свої знання, але незабутній біль, все одно ще жив у ньому і іноді віднімав такі потрібні сили.
Авраал був Главою найдавнішого на планеті Братства "Коулунг", що через кількість його засновників – означає "Дев'ять Драконів". Саме вони розкрили таємницю Агарії. Коли Ханой біг з Підземного Світу, він захопив з собою велику зброю, створену в ім'я помсти всьому світу за його брехливість і жорстокість. Тому в умах засновників, вибір для людства став простий: або ченці беруть розвиток людства у свої руки і зможуть, як контролювати, так і правити, або існуванню людства треба покласти край.
Потік думок заповнював розум ченця. Дітара мучили питання і сумніви.
– Останнім часом багато хто намагався проникнути на території селища. Раніше вони не могли дістатися навіть до центру густих джунглів, а тепер вільно доходять до ущелини і навіть рухаються далі. Їх настирливість явно збільшилася. Те, що загін індусів пішов на вірну смерть, переправившись через озеро, говорило про найвищу ціну, яку вороги готові були заплатити. За що?
Роздуми супроводжували його. Єдине, що було для Дітара зрозуміло, що життя мавра цінніше за інші життя.
– Можливо, старі полонені зможуть розповісти правду. – Говорив сам з собою чернець. – Або сам мавр, якщо виживе.
Дітар попрямував до таверни "Тінь Лотоса". Він знаком покликав до себе Орхана і той попрямував назустріч до командира. Крокуючи вперед і не повертаючи голови, Дітар сказав майже пошепки:
– Вирушай до Тигрового селища, розшукай мого друга, кантрі ченця Агіаса, і повідом йому, що наша зустріч опівдні біля шахти. А потім розкажи йому, що сталося вранці. Далі збери загін з двадцяти чоловік, переглянь всі джунглі між Білокам'яним і Тигровим, і залишся чергувати біля озера на ніч. Йди.
В таверні завжди щось відбувалось. Заходячи туди, ніколи точно не знаєш, що чекає тебе цього разу. Дітар відкрив двері і спустився в загальний зал круглої форми.
– Де господиня? – Прозвучало це навіть занадто голосно, але в словах Дітара чувся неприкритий біль.
Не чекаючи відповіді, Дітар сів за стіл і поклав перед собою скривавлений одяг із золотим розписом – бойовий одяг Анріса. Нечисленні відвідувачі таверни тихо і непомітно стали покидати зал.
Вона з'явилася в центрі таверни, в яскраво – червоно – золотистих язиках полум'я червоної сукні, розріз подолу з обох боків доходив майже до стегон, щоб не сковувати рухів дівчини, темно – коричневі штани, заправлені в червоні чоботи, із злегка загнутими носами. З посмішкою, відкинув яскраво-червону відлогу, вона відкрила поглядам рудувато – каштанове волосся, забране в акуратний хвіст. Іраель окинула зал теплим поглядом.
– Я часто вибираю квіти для прикраси будинку. Мені дуже подобається синій колір, тому і квіти я обираю сині, але, як мені здається, ніхто цього не помічає. – В голосі Іраель чулося здивування, але не суттю питання, а тим, що люди почали поспішно покидати таверну при її появі. Такого ще не бувало, швидше навпаки – її краса служила магнітом для жителів селища.
– Іраель, скільки я тебе знаю,завжди дивлюся на квіти, що прикрашають твій стіл і кімнату, я вважаю, що в тебе є чоловік.
– Любов до кольорів, це все що від нього залишилося.
– Я ніколи тебе не запитував, що з ним сталося. Можливо, настав час?
– Як може чогось не знати сам Дітар – найсильніший і мудріший воїн не лише Білокам'яного, але і всього Братства? Того, хто подарував мені любов до квітів, давно вже немає. Він був простим ченцем, ще одним хранителем таємниці Братства. У моєму серці залишився його погляд – довгий, як літній день і ніжний, як весняна ніч. Тільки у зрілому віці починаєш впізнавати такі погляди з натовпу. Називав мене самою кращою і улюбленішою. А я і досі шукаю в таверні або на вулицях, його погляд. – Іраель подивилася Дітару прямо в очі і продовжила:
– Я знаю, що змогла би полюбити цю спину, або будь – яку іншу, і ті очі надовго, напевно назавжди, але я відвертатимуся. А, що чернець Дітар, тут робить після заходу сонця? – Насторожено запитала господиня таверни.
– Як завжди, оберігає твій сон. – З награною посмішкою, відповів чернець. Він дотягнувся рукою до найближчої склянки з вином і відпив, бажаючи змочити горло.
– Може є і інші причини, по яких ти тут?
Чернець дивився в середину келиха. Червона рідина грала від світла вогнів. Він перевів погляд на співрозмовницю і продовжив:
– Я шукаю кантрі ченця ОльханКарина.
– Він тут.
– Треба обговорити похорони ченця. – Нарешті Дітар зміг заговорити у справі.
Тут тільки дівчина звернула увагу на згорток, що лежав на столі, і зрозуміла, що перед нею – символ смерті.
– Хто? Хто загинув? – По тихому, тремтячому голосу, все стало ясно про ім'я загиблого, Іраель вже сама здогадалася.
– Анріс. Твій брат. – Не відводячи очей від неї, повідомив Дітар.
Дівчина не могла повірити. Ім'я загиблого прозвучало в цих стінах, і луною відбивалося в її думці, і знову, і знову доносило до неї страшну звістку.
– Як?! – Вирвалося з вуст дівчини. – Як це могло статися?
– Я його вбив. – Серйозним і холоднокровним тоном продовжував говорити Дітар. – Він помирав від рани ворога. Мені довелося його звільнити, припинити муки. Я завдав йому смертельного удару, який зупинив його серце. Зараз Анріса готують до зустрічі з Ануш.
Іраель не слухала його. На її обличчі з'явилися перші краплі сліз. Стан шоку не давав їй в це повірити. Все, що говорив Дітар, вже було не важливо. Її брат був мертвий, і це не можна було змінити.
Дітар піднявся, і не обертаючись, нестримно вийшов з приміщення, яке в одну мить стало для нього задушливою темницею. Ледве двері закрилися за ченцем, він тут же почув несамовите ридання Іраель.
Глава 3
"Один чернець може багато, а двоє зможуть все".
Заповідь Третя. Кодекс Братства тибетських ченців.
Вузька стежка в Тигрове селище була найбезпечнішим місцем в навколишніх джунглях, навіть змії не наближалися до неї, а тигри вже давно пішли в глибоку гущавину, даючи про себе знати лише ревом та нявканням в шлюбний період. Єдиною небезпекою могли стати грифи, і те для дитини, яка заблукала. Тільки з цієї причини дітям не дозволяли покидати територію поселення без дорослих.
Проте для командира вартових Білокам'яного, тропа була лише місцем, де можна поміркувати в тиші. Зараз він виконував нове завдання, і йому була потрібна порада і підтримка старого вірного друга. Він завжди міг підтримати хлопця в скрутні хвилини життя, запропонувати свою допомогу у вирішенні будь – яких проблем.
Насичене вологою повітря нагадувало про недавній дощ. Дітар не надівав капюшон, дозволяючи великим краплям с дерев, падати на волосся, вони текли вниз, вільно потрапляючи за комір одягу. По тілу ченця пробігало освіжаюче тремтіння від прохолодної вологи. Це немов повертало його в дитинство, коли він, циганське хлопченя, йшов працювати на шахту, на здобич золота. Важку роботу йому тоді не доручали, але вода і стебла солодкого очерету були поряд з кожним шахтарем. Спека робила дорогу важкою, а прохолода і дощ дарували спокій і насолоду.
Дітар йшов по стежці, а думки повертали його дитинство. Спогади проносилися перед очима, і він згадав той день, коли вперше зустрівся з кантрі ченцями. Того дня дорослі хлопці зовсім вже зацькували Дітара жартами, запотиличниками і ляпасами. Таке часто трапляється в циганських селищах. Особливо старався Лекса – хлопчина, років на п'ять-шість доросліше Дітара. Вже тоді, він вважав себе дорослим і дозволяв собі багато чого, але тільки у бік тих, хто молодший.
Дітар, намагаючись завоювати довіру і повагу серед підлітків селища, вирішив, що він вже готовий, і відправився вночі на озеро за солодким очеретом. Вночі покидати будинок було небезпечно, а тим більше ходити на старе кладовище, про яке багато разів ходили жахливі чутки і оповідання. Подейкували навіть, що там можна зустріти істот, які п'ють людську кров і використовують мертві тіла для своїх ритуалів.
Підбадьорюючи один одного, хлоп’ята тихо йшли, огинаючи навислі над стежкою гілки. Ніч була безмісячна і темрява ще густіше закутувала стежку, не даючи розгледіти нічого. На кожному дереві – змія в засідці, що бажає поласувати дрібним нічним гризуном або птахом. Так само можна було наштовхнутися на шакала, або що гірше на гепарда, який крадькома міг вистежувати свою жертву. Рятувала дітей лише їх природжена здатність добре бачити в темряві і те, що вони знали дорогу.
Півгодини шляху привели їх до відкритої місцевості на старий цвинтар. Десяток слабеньких вогників притягнули увагу шукачів пригод, але не всі з компанії наважилися туди піти. Дітар і ще кілька хлопченят стали беззвучно наближатися до місця, де відбувалося щось таємниче. Вони йшли навшпиньках, намагаючись бути непомітними. Крок за кроком дітвора проходила повз могильні плити, все більше і чіткіше бачила те, що там відбувалося.
Дванадцять фігур в чорних балахонах, з опущеними капюшонами, стояли навколішки навколо могили і читали тиху молитву. Перед кожним стояла засвічена свічка, відкидаючи своє полум'я на кам'яний надгробок. Ні подиху вітру, ні шурхоту листя, здавалося, природа завмерла в страху перед цією дією. Завмерли і п'ять маленьких циганчат. Ніхто з них не почув, як ззаду з'явилися дві фігури, чий чорний одяг зливався з мороком нічних джунглів.
– Забирайтеся. – Прозвучав сталевий, як кинджал голос, непослух якому, загрожував смертю.
Хлопчики навіть не встигли обернутися. Страх швидко гнав їх назад додому, змусивши відмовитися від походу до озера.
Зараз же юнак йшов до свого друга, йому він довіряв і своє життя, і свою душу. Агіас був одним з кантрі ченців Братства і дресирувальником тигрів. Він дуже любив Дітара і був йому, як рідний брат. Їх зв'язок був міцніший за залізо, яке кувалося в Монастирі, ченці завжди могли розраховувати на підтримку один одного.
– Чому мене не допустили на допит індусів? – Роздумував чернець, наближаючись до Тигрового селища. – А що, якщо ворогів на березі, було б у раза два більше? Скільки ще таких нападів нам доведеться відбити? І ця карта, яку мавр сховав в корінні дерева…
Досі Дітар знав лише одне – тренуватися і знищувати ворога, що наближається до селища. Знав, що Авраал зберігає таємницю, ціна якої – їх життя. Адже життя навіть одного ченця – цінувалося неймовірно дорого!
Бували випадки, коли люди припливали на цей берег озера для переговорів з батьками-настоятелями Братства, але вперше сюди переправився цілий загін солдатів, та ще й з розвідниками.
Що ж, нехай на допиті він і не був присутнім, але батько Авраал дав недвозначний наказ: знайти всі сліди перебування чужаків в радіусі двох – трьох днів шляху.
Щомиті йому на думку спадала нова думка, витісняючи попередню. Але найбільше його виводила з себе суперечність. І він прикладав масу зусиль, щоб розібратися з ними.
– Що, якби я не побачив агарійських грифів, або проігнорував їх? А якби на березі, було більше, ніж шістдесят індусів?
Йому треба було дізнатися нову інформацію, не наражаючи на небезпеку ні себе, ні братів. Емоції переповнювали хлопця. Індуси стали тими, хто вперше зміг перепливсти озеро без дозволу ченців. Ця подія могла означати тільки одне – вони повернуться знову.
Дітар, з трьома ченцями, наближався до шахти. Золота копальня, яка ховалася в густих джунглях, належала Братству. Вона приносила гарний прибуток і забезпечувала існування всього Монастиря. Дітар знав, де шукати друга. Агіас, будучи одним з дванадцяти кантрі ченців, не цурався чорної роботи нарівні з циганами, і ті ставилися до нього з повагою. Адже він, як ніхто інший, розумів тяжкість, небезпеку і відповідальність їх праці.
Агіас – високий широкоплечий і зеленоокий чернець, у чорній довгій мантії сидів на камені. Одним з прізвиськ Агіаса було "Провідник". Адже лише він знав всі лабіринти шахти, розроблені їм же. Монастир зберігав стільки золота, що воно дозволяло не лише протистояти свсіднім країнам, але і таємно ними керувати. Мешканці Білокам'яного завжди припускали, що якась таємниця криється в надрах шахт, але жоден не наважувався говорити про це вголос.
Не всім під силу така робота, навіть найвитриваліших і сміливіших, шахта могла швидко зробити слабкими, від обвалу або хвороби. Агіас з почуттям гордості і відповідальності, продовжував виконувати свою місію. Він підставив обличчя сонцю, після мороку і мерехтіння смолоскипа, переживаючи прекрасне відчуття людини, що наново народилася. На сьогодні він закінчив роботу в сирій землі і набрав повні груди свіжого повітря.
– Вже майже полудень. – Посміхнувся своєму другу Дітар.
Його душу наповнили спогади, як часто він звертався до Агіаса по допомогу, а той у свою чергу приймав Дітара, як брата. Останні тижні через турботи вони не бачилися, але хлопець знав, що Агіас буде радий зустрічі. Зазвичай вони обмінювалися короткими записками з новинами. Друзі очолювали селища і були схожі своєю діяльністю.
– Та від твоїх кроків земля трясеться і обсипається на глибині двадцяти ліктів! – Агіас посміхаючись, вітав друга. Він тільки вибрався з шахти з пристойним мішечком золота.
– Старію, брат. – Відбувався жартами Дітар. – Став товстим і важким, як китайський скупник краденого.
Робітники підходили, притискали руки до серця, на знак поваги до Дітара і його супутника. Агіас зробив всім знак, і цигани відразу відійшли на відстань, що дозволило командирам поговорити наодинці.
Для циганів здобич золота в шахті була звичайною роботою, а під захистом ченців вони завжди були в безпеці. Кожен вранці заходив в шахту з мішечком, де була їжа і питво, а коли він наповнювався золотом, його відносили до скарбниці. Чим швидше вони виконували свою роботу, тим швидше звільнялися. Таким було основне правило роботи. Ченці мудро розсудили, що одних і тих самих людей така робота або вб'є, або розбестить і змусить красти. Щоб цього не сталося, Братство наймало на кілька місяців по два-три десятки міцних і здорових чоловіків з табору циганів, готових до важкої праці, яка добре оплачувалася і дозволяла їм утримувати свої сім'ї в достатку. Під час роботи цигани жили в спеціальних бараках між Тигровим селищем і шахтою.
– Дітар, дуже радий тебе бачити, я вже чув, про сутичку з індусами. Шкода, що ти бився без мене.
– Батько Авраал вимагає ясності – як і чому чужаки виявилися тут. Впевнений, цигани більше нашого знають про це.
– І ось ще що, коли я вже підготував золото для циганського Барона, то пропоную йти до нього.
– Звичайно, вони можуть щось знати. Нам потрібно до Барона.
Агіас крикнув:
– Цигани! Що ви знаєте про індусів чужаків?
Ті, весь ранок пробули у шахті і точно нічого не знають, але відповіли, як люди, що знають таємницю, і що бажають продати її подорожче:
– Якщо ти такий розумний, це не означає, що ти кращий за інших.
Вперше за довгий час цигани були недостатньо шанобливі, і Агіаса це зачепило за живе.
– Забирайтеся! – Повторив він строго.
Дітар, сам будучи циганом, хотів було за них вступатися, але почувши сталь голосу, на мить сам злякався, що Агіас може віддати команду знищити робітників, що зарвалися. Ті також відчули невдоволення кантрі ченця. Перед ними сидів вже не напарник, а повелитель їх життів. Через хвилину жодного цигана в таборі вже не було, всі продовжили займатися роботою.
Дітар зробив спробу продовжити: – Давай все обговоримо по дорозі.
– Дітар, ти не був у таборі циганів з моменту нашої першої зустрічі, з першого дня нашої дружби. Не боїшся потривожити старі спогади?
– У кожної людини є своє минуле, і я не можу забувати про це. Тим більше, у мене є наказ Авраала.
– Добре. – Агіас закинув мішок на плечі. – А по дорозі навідаємося до Есіна. Якщо є поблизу ворог, то наш коваль може бути в небезпеці.
– Ще вранці, в Білокам'яному, я віддав наказ трьом ченцям охороняти Есіна, так що вони вже мають бути у нашого друга.
Вони вже прямували в бік Тигрового селища, звідки планували йти до озера. Обіднє сонце злегка підпікало, а легкий вітер надавав свіжість повітрю.
– Підемо, як раніше, вдвох? – Запитав Дітар, ухиляючись від гілок над дорогою. – Відпустимо охорону?
– Один чернець може багато, а двоє зможуть все!
Свого часу Агіас виконував багато різних завдань Братства. Після кожної перемоги в сутичці, він робив собі татуювання – крапку на правому зап'ястку. Тепер вони зливалися в дев'ять суцільних ліній навколо руки.
Перше, що ченці побачили, ввійшовши до селища – це клітини з тиграми. Кілька десятків тварин, незвичного для цих місць чорного забарвлення, були приведені ченцями з глибини Індії. Тигри були кращими хижаками, ченці використовували їх для полювання і захисту. З такими тваринами вони були у безпеці в будь – якому поході. Звірів виховували особливим чином, саме виховували, а не дресирували. Тигр – відданий друг ченця, і вони обоє зберігали вірність цій дружбі.
Одну з таких кішок вели до клітки, але вона підійшла до Агіаса і стала тертися об його ногу.
– Повірити не можу, вона муркоче. Агарійский тигр нявкає. Присягаюся великим Ханоєм, якщо ми залишимося, то вона розпочне з нами грати. – Посміхнувся Дітар. – Аби в грі вона не забула, що ми, в порівнянні з нею – просто котенята!
Ченці знову занурилися в спогади. В неповні тринадцять років, Агіас проходив випробування страхом, про що свідчать шрами на його тілі. Будучи кандидатом в ченці, вночі він був кинутий на цвинтар Білокам'яного, з зав'язаними за спиною руками, він повинен був повзти по гострому камінню довгий шлях до селища, рятуючись від випущених з кліток диких тигрів. Агіас розумів, що запах крові від його ран дуже скоро притягне хижаків, і смерть не стане довго ходити навколо нього.
Здивована на ранок варта побачила, що він сидить біля воріт селища в оточенні декількох лютих тигрів, що зализують йому рани і охороняють від інших хижаків. Через короткий час йому обстригли волосся, і він був посвячений в ченці у храмі Великого Ханоя. Його головним завданням у Монастирі було приручення і виховання тигрів. Він бажав, щоб люди і такі дикі тварини, як тигри, могли жити разом і бути друзями. Тому зараз клітки для кішок були потрібні лише на перші кілька місяців, а то і тижнів.
Але раптова смерть батька змусила його життя змінитися. Він зайняв його місце у Монастирі і незабаром став одним з дванадцяти кантрі ченців Братства. Після цього в його житті з'явилися нові обов'язки.
Друзі переглянулися, кожен з них переживав біль втрат і знав, як це складно. Ченці пройшли вздовж кількох невеликих будинків і виявилися на центральній площі селища, біля ставка. На березі двоє кантрі ченців навчали хлопчиків бойовому мистецтву. На дні озера нерухомо лежали кілька дітей. До ноги кожного, був прив'язаний камінь, що не дозволяв спливати на поверхню. Кантрі вчителя стверджували, що діти можуть залишатися під водою до півгодини.
Здатність до такої тривалої затримки дихання, пояснюється збереженням у немовляти, народженого в воді, здатності до так званого анаеробного дихання, коли кисень потрапляє в кров не з повітря, а з поживних речовин, що накопичилися в середині організму. Одним з найбільш здібних до цього дітей – був Агіас. Ченці мали потужні знання про можливості тіла і прекрасно розуміли, як з немовляти виростити мало не надлюдину.
Хлопчаків загартовували, вчили володіти своїм тілом і почуттями. Без скарг виносити біль, холод, голод і по кілька днів перебувати без сну. Від них була потрібна блискавична реакція, володіння бойовими мистецтвами, вміння без промаху стріляти з лука, а головне – з презирством відноситися до смерті. При цьому кожен дорожив своїм життям, розуміючи, що воно належить Братству. В ченців був культ воїна. Кожен навчений чернець, коштував для Білокам'яного і Тигрового селищ тисячі ворожих життів.
Повержений чернець ніколи не просив пощади, а навпаки вимагав вбити себе. Воїн без руки або ноги знаходив собі застосування в тренувальному таборі, в дозорі або підмайстром. Той же, хто не міг цього зробити, просто зупиняв своє дихання. Це була вища відвага великих воїнів.
Ченці осягали знання управління думками і підсвідомістю, через техніку гіпнозу та навіювання. Виховання розраховувалося на те, щоб виробити слухняність, витривалість, фізичну силу і сміливість. Особлива увага зверталася на кмітливість і розум, адже обачливий воїн завжди виходив з бою переможцем.
Ченців, що пройшли таку школу, відправляли по всьому світу з різними завданнями, суті яких ніхто не мав права розголошувати навіть під страхом тортур і смерті. Кожна дитина, що пройшла навчання, ставала мудрим і сильним воїном.
Агіас згадав своє дитинство. Його навчання почалося в п'ять років з урочистої церемонії – він отримав від батька свій перший меч. На очах у ченців воїнів і жителів селища, тримаючи в лівій руці щит, сплетений з лозин, а в правій дерев'яний меч, він атакував опудало ворога. Завдаючи ударів, завжди треба бути прикритим і захищеним. В рвсі його рук зі щитом і мечем, виробилася повна узгодженість. Агіасу завжди подобалися саме бойові мистецтва.
Ченці захоплювалися його навичками і пророкували йому велике майбутнє, коли він освоїть самозахист без зброї.
Але не лише у володінні зброєю була сила воїна Братства. Велика увага приділялася розумовому розвитку. Дітей вчили читанню і писемності в спеціальних школах Білокам'яного. Кантрі ченці були уважними і досвідченими педагогами. Будь – які захоплення дітей заохочувалися і розвивалися надалі. На додаток, наставники могли розкрити в дитині ті таланти, які ні він сам, ні його батьки не помічали.
Щоб виховати в дітях хоробрість і увагу, їх відправляли з Тигрового до Білокам'яного йти пішки в будь – яку погоду, часто тільки в одному плащі, а іноді і босоніж. Озброєнням для них служила тільки палиця, якою ледве можна було відбитися від грифів або змій. Не кажучи, вже про дикого тигра. Проте, до часу цього випробування, підлітки вже були готовими воїнами і не боялися лісових хижаків.
Дітар і Агіас пройшли біля ченця, який розповідав дітям одну історію, і вони почули лише її частину:
– "Ад" – це лише скорочення від назви одного з міст Підземного Світу – великого міста Аркада. Де находиться, не лише відомий храм "Укладання Миру", а також і в'язниця. В ній, на страждання приречений, ув’язнений сам Сатанаель. Всім вигідно, щоб Сатана знаходився у в'язниці, але смерть його не вигідна нікому. Останнє, що було йому сказано: "Тобі категорично забороняється накладати на себе руки. Може пройти скільки завгодно років, але ми обов'язково повернемося за тобою". Від його імені здригаються. Від дружби з ним відхрещуються.
В нього ніколи не було спільників. Його голос може контролювати людей на відстані. Він завжди приймав рішення самостійно, як і діяв. При цьому ні сім'ї, ні якихось уподобаннь. Можливо причиною тому – спосіб життя воїна, а можливо, в його минулому сталася якась трагедія.
– Навряд чи нам всім вистачить місця в пеклі! – Сказав Агіас, подивившись на Дітара. – Нас, грішників вже стільки зібралося, що там вже точно буде затісно.
– Це одна з причин, чому треба прагнути потрапити до раю. – Потримав бесіду Дітар. – Там-то вже точно знайдеться містечко.
– Рай? – Глузливо запитав чернець. – Хіба таке існує?
– Ти точно про це не дізнаєшся, Агіас.
– Тут ти правий. Помирати я доки не збираюся.
Агіас вже не міг стримуватися і вибухнув сміхом, що ще більше повеселило оточення.
Ченці звернули увагу, як діти з цікавістю слухали цю розповідь.
– Агіас, нагадай мені, чому ти ще не маєшь дітей?
– Найбільше боюся вбити дитину через необережність.
– Краще мати розумного ворога, чим друга ідіота.
– Я, саме той випадок, де бути хорошим батьком означає не мати дітей. – Знову сказав дотепний чернець і вони під здивованими поглядами дітей і, осуджуючим поглядом ченця учителя, зі сміхом попрямували до воріт селища.
Там стояла найкрасивіша статуя маленької дівчинки – Молитви – доньки засновників Монастиря: Ханоя і Ануш. Для Братства ця дівчинка втілювала – самонавчання.
– Агіас?! – Чоловіки обернулися на крик і побачили ченця, що біжить до них, а за ним ще кількох, які вели Орхана, із зав'язаними за спиною руками. Той, спохмурнівши, оглядався на всі боки з неприкритим гнівом.
– Що сталося? – Запитав Агіас, коли вони підійшли ближче.
– Він з’явився в Тигровому селищі і намагався нав'язувати людям азартні ігри. Пропонував людям ‘’гру у кості’’ на золото, а коли ми його помітили і зробили попередження, він вирішив спровокувати нас на бійку.
Орхан нічого не сказав у своє виправдання. Чи то йому було соромно, чи то він не вірив в те, що Дітар наважиться покарати його.
Суперечки і азартні ігри на гроші, що так полюбляють жителі Калінги, Китаю та інших свсідніх країн, серед ченців суворо каралися. І часто – смертю призвідника. Адже гравець прагне отримати те, що йому не належить, а значить – він злодій. В ченців край рідко можна почути про злодійство.
– Вбийте його! – Закричав хтось із дітей.
Агіас і Дітар кинули суворий погляд у бік дітвори і ті одразу замовкли. Втручання дітей до справ дорослих припинялися дуже суворо. Їх вчитель одразу відвів всіх чимдалі, залишилися Агіас, Дітар, Орхан і троє свідків злочину.
– Вранці він шукав мене у шахті і передав послання від тебе, Дітар. Це твоя людина, тобі і вирішувати, що з ним робити. – Сказав Агіас.
– Я бачив Орхана в бою з ворогом, смерті від руки ченця він точно не заслуговує. – Дітар в роздумі похитав головою. – Доставте його до Білокам'яного. Нехай побуде у в'язниці до нашого повернення. Провина серйозна, та я не готовий приймати рішення один. Передайте варті, що я дозволяю посадити його в камеру до брата Османа. Якщо він хотів таким чином зустрітися с братом – в нього вийшло.