Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
Глава 12
"Чернець день і ніч безперервно йде шляхом вдосконалення, та знає точно, що робити". Заповідь Дванадцята. Кодекс Братства тибетських ченців.
Вдосвіта, вони підкралися до останнього табору канібалів. Перед ними була велика кругла яма, немов кратер. Фортеця не височіла над поверхнею землі – її не було видно з відстані навіть кількох десятків метрів, це служило хорошим захистом. До того ж від краю цієї ями до стіни була широка смуга абсолютно порожньої, немов оплавленої поверхні. Похмурий вигляд відлякував мешканців джунглів, сюди не заходили навіть звіри, тому охорону канібали не виставляли.
Гострозорому погляду Дітара відкрилося, що в середині однієї фортеці, знаходиться інша. А у центрі її, на невеликій площі і були полоні. Розділені на дві групи, їх руки були скуті за спиною мотузкою і прив'язані до однієї поперечної балки. Крім циган, з полонених виділявся світловолосий гігант берсерк. Навіть "вовкоголовий" став полоненим цих тварюк. Серед жінок Дітар відразу помітив Тарсішу. Його серце забилося сильніше.
Навколо майданчика з бранцями, були налагоджені сотні маленьких хатин. Невисокі, з хмизу, очерету і глини, майже без вікон, вони тісно ліпилися одна до іншої. Двері були завішені рогожами з очерету. Житло канібалів нагадувало, швидше конуру. Між хатинами бродили собаки. Трохи осторонь, стояли кілька хатин вище і міцніше – майже будинки. Швидше за все – це для вождів – єдині, кого шанували канібали.
Людська плоть для них була ласощами, залишалося тільки припустити, що чекає полонених: перетворення на подібних чудовиськ або стати обідом для племені.
Було порожньо, а це означало, що канібали відпочивали у своїх норах після нічних походів. Лише кілька жінок і пара чоловіків розводили вогнище недалеко від бранців. Їх приготування не обіцяли останнім нічого доброго. Як би підтверджуючи самі гірші побоювання, одна з жінок підійшла до групи циган і без слів встромила довгий кривий ніж у горло одному з них. Інші в страху відскочили, але мотузка не дозволяла їм віддалитися. Тіло повисло на пов'язаних руках, заливаючи все навколо кров'ю. Дикунка жадібно припала своїм ротом до рани. За кілька хвилин і інші приєдналися до неї. Тільки два охоронці, здавалося, байдуже спостерігали за тим, що відбувається. Потім вони неквапливо підійшли і помахами кривих мечів, перерубили мотузки, що підтримували труп у висячому положенні. Тіло рухнуло на землю і жінки потягнули його убік. На цей шум стали виходити канібали з хатин. Хтось приєднувався, інші спостерігали. Табір прокидався, зволікати вже не можна було.
Дітар повернувся до друзів.
– Ну що, першу частину плану я вже придумав. Часу немає, за кілька хвилин площа буде повна, і ми вже не зможемо пробитися.
Маркітан тільки знизав плечима, показуючи, що готовий на все. Агіас задумливо вимовив:
– Гадаю, шансів вийти живими звідси – в нас нема. Але ввійти нам необхідно. Ми не можемо залишитися осторонь і просто спостерігати за тим, як пожирають наших друзів. Я вже точно не зможу спати ночами після такого. Веди нас, мій друг і знай, що я завжди прикриватиму тебе собою.
– Тоді – за мною і, що б не сталося, не зупиняємося! – З короткого розгону Дітар перестрибнув насип і за кілька митей вже був на краю внутрішньої стіни.
Агіас з Маркітаном не відставали ні на крок. Вже тоді друзі відчули деякий внутрішній страх. Це був не такий страх, як перед боєм або небезпекою, а страх, який будив бажання вбивати. Зараз в їхніх очах було тільки жадання крові, і канібали їм здавалися стадом свиней.
Стіна внутрішньої фортеці не затримала маленький загін ні на мить. Лише пробігаючи між хатинами, ченці і Маркітан відчули трупний запах повною мірою: людські кістки і останки тварин валялися просто на землі суцільним килимом. Жах! Маркітана знудило прямо на ходу. В цей же момент, Агіас зніс голову мечем дикунові, що виходив із хатини. Тут же вони безшумно заскочили в середину житла і в одну мить умертвили кілька канібалів, які спали. Всі розуміли, що як тільки підніметься тривога – їм не сховатися.
До того ж, це нез'ясовне бажання вбивати, стало нестримно набирати силу!
Не затримуючись, друзі кинулися до полонених. Вже не ховаючись, Дітар ударами меча і кинджала вбив двох стражників, застрибнув на дах і побіг, перестрибуючи з однієї хатини на іншу. Гілки тріщали, місцями провалюючись, але ченця це не зупиняло. Він бачив мету. Бранці були знесилені і налякані, треба було терміново діяти. За ним ледве встигали Маркітан з Агіасом. Біг по дахах зберіг їм кілька дорогоцінних хвилин дістатися до мети, ще до того, як підніметься тривога.
Дітар метнув короткий спис, цілячись у мотузку на поперечній балці. Вістря просвистіло у повітрі і потрапило точно в ціль. Мотузок луснув, і полонені отримали шанс. Хоч руки за спинами все ще були пов'язані, вони вже могли бігти і рятувати свої життя. Чернець не встиг розв'язати мотузки на руках Тарсіши, до них вже бігли озброєні канібали. Він закинув її собі на плече і, висмикнувши з дерев'яної опори свій спис, сховався за хатинами.
Агіас же підбіг до іншої групи полонех, сильно відштовхнувся від землі і завдав удару сокирою по балці. Та, під натиском спільних зусиль полонених, репнула, і впала на землю. Поки чернець долав підбігаючих ворогів, Маркітан звільняв полонених, розрізаючи мотузки на їх руках. Покінчивши з трьома стражниками, Агіас побачив, як один з полонених – той самий світловолосий гігант, якого вони помітили здалека, зривав мотузки сам. Берсерк!
Чернець протягнув йому свою бойову сокиру:
– Зроби так, щоб я не пошкодував про це.
Берсерк звільнив свої руки, і на Агіаса подивилися два величезних синіх ока, майже божевільний погляд.
– Я – Беркун! Ти пошкодуєш, що подарував мені життя. Але зараз я не стану тебе вбивати, чернець.
– Якщо я подарував, я і заберу.
Чоловіки хапали зброю вбитих стражників і вступали у бій. Людоїди знаходилися на своїй території і набагато перевершували ченців у кількості. Але все, що вони вміли, це бити в ціль, а це марно у битві з навченими кантрі ченцями. Звільнені жінки не стали бігти у різні боки, щоб не стати легкою здобиччю канібалів, вони всі разом попрямували за Дітаром. За ними спрямувався Беркун, він був у кінці. До порятунку залишалося не так багато заповітних метрів, головне протриматися цей шлях.
Дітар розумів, що кожна мить може стати для них останньою. Зробивши кілька поворотів, він вибіг на пряму дорогу, що вела до виходу з фортеці. На вежах не було видно дозорців, мабуть всі кинулися на пошуки нападників. Одна брама була відкрита, але біля неї, раптом з'явилися двоє озброєних лучника.
Вільною рукою, чернець метнув спис і вбив їм одного дикуна. Звільнивши руки, він натягнув тятиву і був готовий стріляти. До ворога було менше двадцяти кроків, дорогоцінна ноша на плечі не давала можливості якось відхилитися! Дітар зробив вигляд, що прикривається тілом дівчини, але за мить до пострілу розгорнувся вперед спиною, і стріла потрапила прямо в нього. Воїни з канібалів були погані, зброя слабка, але відстань була занадто малою, і стріла пробила обладунок.
Стримавши стогін, від болю, що пронизав його тіло, чернець похитнувся і, не відпускаючи Тарсішу, з неймовірним зусиллям здолав кілька кроків що залишилися, і потужним ударом в стрибку, п'ятою проломив грудну клітину лучника. Так втрьох вони і вивалилися з воріт фортеці. Слідом бігли всі інші. Пережите у поселенні канібалів, додавало їм бажання боротися за життя. Ніхто не хотів бути з'їденим цими жахливими тварюками.
Було очевидно, що під обстрілом ворожих лучників, вони не зможуть здолати останні десятки метрів до зовнішньої стіни і видертися по ній. Маркітан швидко звільнив руки Тарсіші, яка перебувала немов у забутті, а Агіас перевернув Дітара і вміло витягнув з його спини стрілу. Другу за добу. Рана була не смертельною, але тепер Дітар не міг битися. Вони зробили кілька поворотів і забігли у відкритий будинок. Дітар почав оглядатися і відразу побачив залізні грати у підлозі. Він вставив спис між прутами і натиснув на зброю.
Проте найсильніший біль у плечі і втома, змусили його впасти на коліна, але грати не піддалися. Тарсіша кинулася на допомогу коханому. Відштовхнув убік Агіаса і Маркітана, вперед несподівано вискочив Беркун. Під зусиллям величезних м'язів берсерка грати злетіли з кріплень.
Маркітан спіймав себе на думці, що з боку це виглядало досить дивно – ченці пліч-о-пліч з берсерком. Зараз не важливо, хто проти кого воює. Треба врятувати полонених і вибратися самим.
– За мною! – Дітар першим стрибнув у водостік, а за ним циганка. Інші кинулися слідом за. В круглому і невеликому тунелі вони дуже швидко повзли вперед. У ченця боліло плече і майже відмовляла рука, але він знав, що зупинятися не можна.
В кінці тунеля Дітар наштовхнувся ще на одні грати. Беркун просто не міг навіть протиснутися до них, Дітару нічого не залишалося, як розгорнувшись, щосили вдарити по них ногами. На щастя, грати піддалися, і всі раптом впали з висоти людського зросту в величезний зал з великим плоским зеленим каменем у центрі. Вода, стрімким потоком пробігаючи вздовж стіни, йшла під землю в далекому кінці.
Зал виявився таким самим, як і підземна в'язниця в першій фортеці: запліснявілі стіни в камерах, а над головою купольне кам'яне склепіння. Сонце ледве пробивалося сюди через отвори в стінах, що важко нагадували вікна. Все, як і раніше. Тільки замість сходів, що вели угору, по дві протилежні сторони залу були ворота. Куди вони ведуть?
Невеликий загін, оглядаючись, повільно просувався вздовж стіни до воріт. Дітар несподівано відчув, як його тягне до каменя у центрі. Ведений якоюсь силою, чернець покорявся, і ноги самі несли його вперед. Він відчув, що для нього час зупинився. Образ матері знову виник над каменем, як і вперше.
– Ти рухаєшся не в тому напрямку. – Попередив голос.
– Чому? – Здивувався чернець.
– Це не важливо, мій син. Важлива твоя відповідь.
– Відповідь на що? – Не розуміючи того, що відбувається, запитував Дітар.
– Ти повинен прийняти важливе рішення.
– Про що ти говориш?
– Ми допомогли тобі знайти її. Але нам потрібний хтось натомість. Кого ти віддаси нам? – Образ матері Дітара раптом став мерехтіти багряним кольором, замість золота, як було вперше. – Я не бачила тебе дуже довго. Ти сильно змінився і виріс гарним чоловіком.
– Як давно це було?
– Ти ставиш не ті питання. – Суворо нагадав йому голос матері.
– А які потрібно задати?
– Зараз ніякі. Зараз тобі треба дати відповідь! Кого ти віддаси нам?
–Я нікого не хочу віддавати. Що це за умови такі? – Починав злитися Дітар.
– Час йде, спливає дуже швидко, нам потрібна відповідь. Необхідно заплатити високу ціну за життя твоєї циганки, і нам тепер потрібний хтось, хто дорогий тобі.
– Якщо іншого шляху немає, то забери мене.
– Тебе ми не зможемо забрати. Тебе ще чекає спадок. Ти зможеш добитися всього, але не все тобі потрібно. – Рішуче повторив голос, і образ зник так само несподівано, як і з'явився.
Тут же відкрилися одні ворота і впустили кілька розлючених дикунів. Агіас розправився з трьома в одну мить, інші пали під ударами Маркітана і берсерка. ‘’Вовкоголовий’’ відразу побіг до інших воріт і приклав до них вухо. Задоволено кивнувши, він розмахнувся і вдарив по них сокирою. Поки кантрі чернець і циган замикали розчинені двері і підпирали їх розкиданими навколо дерев'яними балками, Беркун вже ламав іншу нищівними ударами. Глухий звук сокири, луною розносився по залі.
З кожним ударом, шлях на свободу здавався все ближче.
Дітар звернувся до Агіаса:
– Півсправи зроблено! – Посміхнувся чернець.
Агіас озирнувся.
– Є тільки один шанс вибратися звідси, тому думати довго не припаде. Беркун вибиває двері, і ми біжимо не зупиняючись.
Всі, хто почув план Агіаса, вибухнули сміхом. Він був одним з тих, який міг підняти настрій навіть перед смертю.
– Друже, я забув! – Заговорив Дітар знову. – Авраал велів віддати Барону подарунок. – Дітар намацав Чашу у своїй сумці і дістав її. – Впізнав, одна з твоїх улюблених? – Зброя в руці ченця і метал Тибетської чаші зіткнулися, і пролунала тиха мелодія.
– Що ти маєш на увазі? Чому не було звуку? – Забарився Агіас і Дітар дуже здивувався. Звуки Чаші не може почути, тільки вмираючий, але Агіас був цілий і неушкоджений, ще одне питання шукало відповідь у голові Дітара.
В цей момент, Беркун вибив браму, і відразу ж кілька десятків людоїдів зруйнували хистку барикаду перших дверей і вдерлися до зали. Агіас, Маркітан і берсерк, пліч-о-пліч билися з дикунами, даючи можливість іншим відступити.
– Біжимо! – Дітар, схопив Тарсішу за руку, першим сховався в мороці підземелля.
Тут можна було пересуватися майже на повний зріст, але на шляху весь час траплялися дерев'яні напівгнилі опори. Очевидно раніше вони утримували стелю від обвалів. І тут почувся страшний гуркіт, схоже, що хтось вибив одну з опор, і земляна стеля обрушилася.
Думки тривожили ченця але він поспішав. Рука циганки, як і раніше, була в його руці, дівчина зберігала мовчання. Очі стали звикати до темряви, але бігти по темному тунелю було небезпечно. Один необережний рух, і вони можуть виявитися живцем похованими.
Підкоряючись своєму внутрішньому інстинкту, Дітар зупинився. Зробив короткий замах і закинув спис у темряву. Через пару секунд пролунав тріск, і в середину проникнув сонячний промінь, з щілини від спису у дерев'яних дверях. Наздоганяючий Беркун, швидко впорався і цими дверима – тепер вони знову були на волі! Зовні вона була ретельно замаскована і служила запасним входом в підземелля, та вела далеко за табір канібалів, прямо в гущу джунглів. Сонячне світло вдарило в очі, на секунди засліпивши їх.
Дітар був щасливий, йому вдалося врятувати кохану і вона знову була поруч. Він не міг намилуватися нею: її волосся, обличчя, ніжні руки – все це було настільки рідним. І ось тепер він ніколи її не відпустить – обіцянка, дана ним, набула нової сили.
Свіже повітря ввірвалося в їх легені, наповнюючи силою і надією. Плече Дітара, спина Агіаса відгукнулися на почуття свободи тяжким болем, м'язи немов рвалися на дрібні клапті. Ченці сіли прямо в високу траву оглянути рани один одного. Один з циганів заліз на дерево вивчити обстановку. Тарсіша допомагала коханому зробити пов'язку. Берсерк стояв, задумливо опустив голову і трохи помахуючи сокирою. Вони врятовані. Канібали далеко позаду, опора зруйнована і крізь джунглі ніхто не піде шукати полонених, що втекли.
– Тепер настав час повертатися в Монастир. – Сказав Агіас.
– Ти правий. – Погодився Дітар. – Але спочатку, перевіримо чи всі на місці.
– Де Маркітан? – Агіас переводив погляд з одного цигана на іншого. – Де син вашого Барона?
Ті переглядалися між собою в подиві. На їх обличчях читалося тільки одне: "Хто стане думати про щось крім порятунку"? Маркітана ніде не було. Ченці намагалися згадати останній момент, де бачили його.
– Коли я вибив опору, рухнула стеля. – Заговорив берсерк. – Ваш циганський командир цілком міг залишитися під землею або… в компанії людоїдів. – Беркун байдуже дивився то в небо, то в бік, щойно покинутої ними печери.
– А ти куди зібрався, берсерк? – Запитав Дітар, побачивши, як той повільно відступає від них.
– В мене своя дорога, з вами я ще зустрінуся, дякувати не стану. – Відповів він і пішов у ліс.
Для "вовкоголових" не існувало вдячності, страху або переживань. Рано чи пізно, їм дійсно доведеться зійтися в бою, а ось хто вийде переможцем – це вже питання. Для берсерка існували тільки накази його командира Міланоса.
Дітар стиснув міцніше спис і побіг за ним. Це буде великою удачею, якщо він приведе в Монастир живого берсерка!
Через хвилину вони вдвох опинилися на невеликій галявині. Чернець наздогнав "вовкоголового" і вмілим підсіканням, повалив на землю.
– Ти підеш з нами, берсерк.
– Наскільки люди вищі за тварин, настільки берсерки вище за всіх інших. Рятуючи мене, ти врятував і себе, і друзів! Тож для тебе зараз важливо дістатися живим і привести врятованих, або померти, утримуючи мене? – Різким рухом Беркун відкинув Дітара в бік і схопився на ноги.
Бойова сокира і меч, промайнули в повітрі і з дзвоном схрестилися.
– Я був поранений, коли рятував твоє життя!
– Берсерк не відчуває жалю.
Вільною рукою Беркун різко вдарив Дітара прямо в поранене плече. Той привалився спиною до дерева. Біль червоною пеленою застиляла йому очі, розум відмовлявся покорятися. Як уві сні юний воїн побачив кинджал в руці берсерка, помах, політ зброї в його сторону. Ще через мить і Беркун зник, а біля його ніг лежав кантрі чернець. З грудей Агіаса стирчала рукоятка кинджала, призначеного Дітару. Друг відштовхнув ченця, що відчайдушно бився, за мить до того, як Беркун метнув зброю і перейняв смертельний удар на себе.
Ось вона вся суть дружби, хоч і з боку, це виглядало, як щось більше. Він ризикнув своїм життям, щоб врятувати близького друга, навіть на мить не замислився про себе.
Переживши стільки радощів і негод разом, вони сталі близькі. Навіть коли Дітар починав свій шлях циганом на шахті, Агіас вже тоді наглядав за ним і захищав. І зараз, коли чернець нарешті з'єднався зі своєю коханою, Агіас не дав смерті знову їх розлучити. Чернець діє так, ніби знає точно, що робити. Агіас пожертвував собою, це був його вибір. Повна самовіддача – ось що означає бути кантрі ченцем.
Потім не було вже нічого, тільки морок і відчай. Напевно, всі звіри почули крик Дітара – біль від втрати, немов різала його по живому. Агіас був йому не просто другом, а братом. Він рухнув на коліна біля ченця, і хвиля жалю накрила його, здавивши груди. Комок у горлі зрадницьки підбирався, а очі налилися кров'ю і сльозами.
– Ні, Агіас, не йди! – Крізь стиснуті від відчаю зуби, бурмотав він. – Тримайся, брат, прошу тебе, тримайся! – Він так міцно вчепився в його мантію, що тканина не витримала і розірвалася.
Дітар відмовлявся вірити в те, що відбувається.
– Агіас прошу тебе, тримайся! – Чернець намагався зрозуміти, наскільки можливо допомогти своєму другу, але не бачив виходу, хіба що диво!
Дихання ставало все важче, на погляд було видно, що Агіас віддаляється, немов занурюючись в інший світ. У свідомість Агіаса крізь кривавий туман рвалася думка, що він повинен розплющити очі, повинен щось зробити, але сил не було. Зараз він засинав. Кожну мить він боровся, шукав у собі сили відігнати сон, що наринув.
– Агіас! – Крик був повний такого болю, що зробивши над собою титанічне зусилля, він повільно розплющив очі.
Він зміг, пересиливши себе. Вхопився за життя і поки не збирається його відпускати. Біль обвивала його тіло клубком, що палав, завмирала на його грудях. "Невже все закінчено?" – Промайнуло у голові пораненого ченця.
– Дітар. – Спробував вимовити Агіас, але губи не підкорялися йому.
– Тихіше, не розмовляй, тобі не можна. – Сказав Дітар. – Сили тобі ще згодяться. – Озирнувшись, чернець з благанням подивився в очі коханої, потім на інших. Він не міг цього так залишити, не міг назавжди розлучитися з другом. Винний повинен відповісти.
– Адже ти дочекаєшся мене, Агіас?! Будь ласка, дочекайся мене .– З цими словами він кинувся слідом за берсерком, не відчуваючи нічого, крім несамовитої люті.
Доки кинджал у грудях ченця повільно забирає його життя, в Дітара в голові були лише дві думки – "рятувати" або "мстити".
"Берсерк повинен відповісти", але і "Агіас повинен жити".
Глава 13
"По своїй волі ніхто не битимється з ченцями".
Заповідь Тринадцята. Кодекс Братства тибетських ченців.
Загін індусів повертався в свій табір. Міланос і Андрогін повільним кроком вели коней. Добре утрамбована стежка існувала тут давно і була зручною для руху війська. Варта йшла на відстані від своїх командирів, і ті могли вільно розмовляти.
– Я недооцінив циган. – Задумливо дивлячись вдалину, вимовив Андрогін. – Наступного разу цього не повториться.
– Справа була не в циганах, а в ченцях, що були з ними. – Вирішив підтримати брата Міланос. – Самі по собі цигани – дикуни. Ми перебили би їх всіх до останнього.
– Ці цигани – ключ до ченців. Чим ближче ми до них, тим ближче до ченців.
– Проти злих собак треба випускати ще зліших вовків. – З посмішкою сказав Міланос, згадавши про свої "вовкоголових".
Андрогін не відчував особливої любові до загону найманців свого брата, тому не зміг приховати свого невдоволення.
– Мене вражає твоя холоднокровність і жорстокість. Якщо ти будеш тільки жорстокий, не думаючи при цьому про наслідок своїх діянь, ти програєш. Подумай над цим і тоді зможеш довше прожити, запам'ятай це брат.
Вони наближалися до форту – величного, мовчазного кам'яного оплоту сили, віри і братерських уз. В цих місцях, більше сотні років тому, розташовувалися кілька невеликих поселень, про існування яких сьогодні нагадують лише спорожнілі, порослі травою галявини серед лісу, які так і не заросли деревами, немов зберегли місцевість для нового заселення. Колись Калінга захопила ці землі, але побачивши, що особливого інтересу вони не уявляють, вирішила відступити, залишивши після себе форт.
Зовсім недавно, розвідники Міланоса наштовхнулися на нього, і брати вирішили влаштуватися в ньому, оскільки він був власністю їх держави і належав їм по праву.
Ясна, сонячна погода сприяла швидкому відновленню фортеці, і тисячі воїнів працювали не покладаючи рук. Вони розчищали територію від старих уламків, дерев, що попадали і заростів кущів. В першу чергу індуси відбудували будівлі для воїнів і командирів, потім почали відновлювати центральну вежу, яка була важливим об'єктом. В центрі форту, знаходився старий, засипаний землею і будівельними матеріалами, колодязь, виритий ще їх предками. Індуси почистили і привели його до ладу, чим отримали доступ до води.
Недалеко від нього знаходилася напівзруйнована комора, яку так само довелося обладнати під зберігання провізії. Кам'яна огорожа навколо форту вціліла і виглядала міцною і не пошкодженою. У разі нападу, вони готові були оборонятися.
Брати в'їхали в форт, який після облагороджування і зміцнення, мав абсолютно інший вигляд, і спішилися. Міланос підійшов до колодязя і набрав собі прохолодної води.
– Скажи брат, як вони виглядали? Ти і справді вважаєш, що вони такі жахливі і непереможні, як про них кажуть?! – Запитав Андрогін.
– Так, зі зграєю китайських найманців можна впоратися, але ченці нестримні.
– Ти думаєш, вони допоможуть нам добровільно?
– Ні, думаю, їх це не цікавить, але крім доброї волі є ще і примус.
– Може взяти когось у полон і за допомогою цього змусити їх підкоритися?
– Мабуть мудрість ще не повністю оселилася в тобі. Вони так просто не здадуться. Вони швидше віддадуть своє життя, чим поступляться своїми принципами. Ченці – не найманці, вони воїни з великої букви. Чи бачиш у мене склалося враження, що їм простіше триматися осторонь і не лізти на рожен, може це і правильно.
Міланос вирішив продовжити:
– Чоловік – воїн у будь – який момент часу, незалежно від обставин, зобов'язаний без сумнівів прийняти бій, захистити себе, своїх рідних і близьких, свою країну. Наказ царя потрібно виконати за будь – яку ціну, брат, ми не можемо роздумувати про їх добру волю, при цьому, ставлячи під удар нашу мету. Ми отримаємо їх знання, багатства і всі цінності, які вони мають, і за допомогою усього цього зможемо протистояти Ашоці. Брат, ну чому ти бачиш лише можливість все знищувати, а не керувати потрібними тобі людьми. Ми зможемо перевершити Ашоку хитрістю.
Андрогін, ви з царем, хочете Ашоку прогнати з нашої землі, а я хочу довести, що можна завоювати його серце.
– Я тобі скажу те, що повинен знати кожен. В імперії, яка більше, завжди на одного солдата більше. Одна з головних ознак зрілості духу – повна відсутність потреби щось доводити. В цьому світі є речі, заради яких варто битися навіть тоді, коли не можеш перемогти. Про нього ходять різні чутки, але до ладу так нічого і невідомо, так само, як і про ченців. Як ти збираєшся завойовувати його серце?
В табір прибуло дві людини. Один був в звичайній військовій формі, а ось другий носив чорну, немов сажа, мантію. Спішившись, він не зробив жодної спроби заговорити, або зняти капюшон, що закривав його обличчя, це додавало інтересу і таємничості до особи цієї людини.
Міланос посміхнувся:
– Як ти знаєш, я довгі роки збирав особливий загін. Так от, як тільки ми виїхали з Калінги, я послав кращого воїна зібрати інформацію. І тепер чекаю від нього новин. Ось! – Він показав на гостя і його супроводжуючого.
Андрогін йшов нарівні з братом. Його не переставало дивувати, скільки ще треба вчити молодшого. Він розглядав гостей, але від їх вигляду йому стало тільки цікавіше послухати про цих особливих людей.
Міланос кивнув воїнам і, поманивши їх за собою, послідував у напрямку до головної вежі форту, яка вже набула абсолютно іншого вигляду. Він називав її "Рок". З самого дитинства він любив давати імена і назви речам, які його оточують. Брат не перешкоджав цій дивності, навпаки, навіть знаходив її дуже забавною. Ось і цього разу: вежа, що не мала якихось особливих рис, отримала таке гучне ім'я.
Вони ввійшли до вежі і почали підніматися по гвинтових кам'яних сходах вгору до кімнати переговорів. Кожен думав про своє. Міланос із спокійною посмішкою на обличчі йшов попереду, далі Андрогін, а потім вже і незнайомець у чорному одязі. Андрогіну було так цікаво що необхідно послухати розповідь цієї людини, що він був готовий прискорити крок.
Піднявшись вгору, вони потрапили до кімнати середніх розмірів зі скромною обстановкою, проте в більшому і не було потреби. Андрогін знаходився тут вперше і з цікавістю оглядався навкруги – по центру стояв дерев'яний стіл, з розкладеними на ньому картами місцевості. Справа біля стіни був розташован камін, а вікно, що виходило на північну сторону форту, було єдиним джерелом світла.
Гонець підійшов до столу і поклав на нього кілька сувоїв. Він обернувся до Міланоса і подивився на нього, немов чекаючи сигналу говорити. Той схвально кивнув, і воїн почав розповідь:
– Ашока, син жінки з бідної сім'ї, з дитинства захоплювався полюванням, одного разу в лісі він врятував із пастки воїна на ім'я Легеза, який на знак вдячності, почав навчати його усім своїм знанням. Для Ашоки це стало хорошою можливістю проявити себе доблестним воїном, хоробрим, сильним і майстерним. Зусилля Легези не були марні – імперія прийняла і полюбила Ашоку. Він проявляв відвагу, мудрість і гідну поведінку.
Прокашлявшись, він продовжив:
– В кожному місті ми розпитували людей, вони говорили різне, але одне залишалося незмінним – його вважають царем, який милий богам. Люди вірять, що він наділений владою і що тільки його правління істинне. Його поважають, повторюють його слова: ‘’Будь-яка віра заслуговує поваги. Якщо хтось засуджує чужу віру з відданості своєї, то він шкодить як собі, так і іншим’’. Одного разу, полюючи разом зі своїм старшим братом у лісі, вони наштовхнулися на тигрицю з дитинчам. Його брат кинувся на неї, але схибив і лише ранив, чим тільки розлютив тигрицю.
Злякавшись, він став тікати, залишивши брата і Легезу їй на розшматування. Коли вона люто кинулася на Ашоку, Легеза перейняв удар на себе, а Ашока, підняв кинутий братом спис і пронизав звіра. Таким чином, врятував Легезу і себе. Пораненого воїна він дотягнув у місто і передав лікареві. Цар, дізнавшись, що сталося, став пильніше спостерігати за Ашокою. А після, помітивши його здібності до керування, він, незважаючи на юний вік, призначив його намісником, а Легеза став особистим вчителем військової справи, стратегії і майстерності.
– А навіщо ти мені розповідаєш про цього Легезу?
– А тому, що він зробив Ашоку імператором.
Ашока, що прибув на прохання ради і безпосередньо голови уряду, був коронований після смерті свого батька. Народ прийняв нового царя, а рідні брати ні. Початок правління Ашоки супроводжувався багатьма чутками. Говорилося, що Ашока вів боротьбу зі своїм батьком і у результаті зміг його вбити і стати Царем. Також, люди розповідають про те, що Ашока вбив всіх своїх братів заради влади над імперією. Можливо його брат дізнався про смерть батька і зрозумів, що Ашока міг отримати владу, але був вбитий, при спробі захопити місто.
Кожен, хто хоче керувати багатьма, повинен і з багатьма битися! Ті, хто були проти царя, підтримували і поширювали такі історії. Але репутації Ашоки це ніяк не шкодило. Він постійно розширював межі своєї імперії, підпорядковував собі безліч сусідніх держав. Чим більше розширювалися його володіння, тим могутніше ставала його влада. Він керував країною мудро і уміло, тому в імперії панували мир і спокій.
Брати вбирали інформацію і роздумували, кожен про своє.
– Вісім років не було жодних проблем, а зараз він вирішив нас знищити. – Думав Андрогін.
Міланос, неначе читаючи думки свого старшого брата, подивився на нього:
– Що ж. Все йшло спокійно і своєю чергою, але раптом, ми стали йому поперек горла. За ці роки він став правителем великої імперії. Але маленька держава Калінга – залишилася незалежною. Ми все ще за межами впливу Ашоки і йому це дуже не подобається.
– Наша країна має дуже багату і родючу землю і наш народ не віддасть її без бою. – Продовжував розмову Андрогін. – Йому так просто не взяти Калінгу. Ми всі готові боротися і померти на захист своєї батьківщини.
Міланос посміхався і кивав головою на знак згоди, йому подобався настрій брата. Він обернувся до людини в капюшоні.
– Продовжуй. Думаю, у тебе є ще багато цікавого для нас.
Той кивнув і заговорив.
– Призначення великим імператором було нелегким. Крім керування великими територіями та великими фінансами, Ашока мав бути воїном! Народ чекав, що Ашока буде хоробрим у битві і захистить свій народ . Цар бездоганно справлявся з цією роллю. Він особисто брав участь у битвах і, виходив з них переможцем, чим заслужив повагу своїх людей.
Ашока налагоджував зв'язки і входив у взаємодію з іншими державами. Воїн докладав Міланосу, і вони з братом уважно його слухали. Він зібрав багато інформації і, здавалося, неначе він сам виріс з Ашокою і знав про нього все, навіть захоплювався ним.
– На закінчення можна сказати, що межі його імперії посилено охороняються, і народ любить свого імператора, але ми можемо набути союзників, в особах ворогів Ашоки. Адже якщо добре пошукати і щедро заплатити, то, вважаю, це питання можна незабаром вирішити. Поки в мене все. – З цими словами воїн вклонився.
– Робили спроби його знищити? – Запитав Андрогін.
– Та й не раз. В нього дуже велика охорона і просто так до нього не підібратися. Навіть рідні брати не змогли цього зробити.