Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
Глава 41
"Сила з'являється не в здатності пригнічувати, а в умінні не підкорятися". Заповідь Сорок перша. Кодекс Братства тибетських ченців.
Книга виглядала дуже старою. Її сторінки були не просто пожовклі, вони неначе розсипалися від дотику. Багато з них були втрачені або зниклі назавжди. Навіть ті, що вціліли, не могли зберегти у собі всю інформацію минулого. Слова і навіть цілі абзаци могли бути розмиті або стерті. Можливо від рук людини, а можливо від часу. Дбайливо перегортаючи одну за іншою, старий читав вголос, поступово занурюючись у той час і в ті події.
Його уява переносила його в інші місця, сліди яких вже давно ніхто не може розшукати. В написаному, не було початку або кінця, Авраал читав те, що було доступно, все, що ще зберігало свій відбиток на пергаменті.
" – Я хочу, щоб ти більше ніколи не закривав людей своїм тілом. – З болем в грудях зверталася Ануш до свого коханого.
– Що ти таке кажеш?
– Мені завжди бракує часу, проведеного з тобою. Мені тебе завжди мало. Я дуже ревно ставлюся, якщо час, призначений для мене, – ти витрачаєш на щось інше, навіть якщо це сон або їжа. Тому я вважаю за краще і їсти, і спати з тобою, не втрачаючи дорогоцінних хвилин.
Ханой був до неї дуже близько. Він бачив вогник в її зелених очах і боявся його втратити.
– Моя? – М'яким голосом запитав чоловік.
– Так, твоя! Тебе тільки це хвилює? Ти навіть не уявляєш, яка я самотня. Твоя – едина. – Жінка, не стримуючи свої емоції, висловлювалася Ханою, а він міг тільки слухати і дивитися на неї закоханими очима – Твоє життя окремо від мого, я самотня. Ти за рік нічого не зробив, щоб стати ближче! Але ти робив все, щоб залишитися там, де тобі зручніше. Я не можу більше. Я втомилася. – Ануш постаралася стримати потік сліз, але все ж одна крапелька з'явилася у неї на очах.
– Втомилася чекати до кращих часів, які ніколи не настануть. Я не хочу більше нічого тягнути. Я хочу вийти заміж, перекласти всі проблеми на того, хто сильніше за мене і сидіти вдома боса і вагітна. Я жінка.
Ханой слухав свою кохану і розумів. Чоловікові іноді дуже складно зрозуміти жінку, але настає момент, коли ви стаєте, як одне ціле.
Зараз він її розумів, але сказати йому було нічого. Ануш продовжувала:
– Ти хороший, і я знаю, що ти намагаєшся, але в тебе зовсім інше життя, яке протікає абсолютно в іншому світі, окремо і дуже далеко від мене. Ти ні на хвилину ніколи не замислювався, як мені? Мене взагалі немає в твоєму житті, в тебе завжди сила – силенна справ важливіших, ніж я! Ось і займися ними. – Останню фразу вона крикнула і заплакала.
Її почуття були сильніші за її стриманість. Йому було боляче бачити сльози Ануш. Ханой зробив маленький крок до неї, але дівчина взяла себе в руки і знову заговорила:
– Ти думаєш, що я несправедлива до тебе. І ти правий, але і я права. В кожного своя правда. Мені шкода, що все так виходить. Пробач мене за мою відповідь, вона – "ні". Що ти мовчиш?
– Я не знаю, що сказати. – Нарешті заговорив Ханой. – Я виявився не найкращим. Я зміг тебе забрати, але не втримати. Так, моєї любові виявилося замало для твого щастя.
– Ти мене любиш, я знаю, просто любов у нас різна. Розумієш? Ми говорили про любов на різних мовах. Ось уяви: я, наприклад, люблю гладіолуси. А ти мені щодня приносиш оберемки троянд, і приносиш їх тепер у два рази більше. Але! Я люблю гладіолуси. А коли я бачу таку кількість троянд, моя туга по гладіолусах стає нестерпною. І я страждаю. Так зрозуміліше?
– Я просто ненадовго забув, в чиїх руках моє серце.
Як завжди буває, слава Ханоя Побідоносця незабаром змінилася забуттям. А після і зовсім прокляттям. Втрачені можливості ніколи не залишають ран на тілі, вони вражають прямо в серце.
Слова Ханоя звучали голосно і впевнено, але Ануш не приймала їх. Вони не досягали її.
– Чому я повинна просити тебе або умовляти? Я не чоловік! Чому мені треба кожного разу принижуватися, щоб побачити тебе? Тобі це подобається? Я так чекала тебе, я так звала, здавалося, розривала криком горло! Ти знаєш, не спала, мені було дико, просто пекельно боляче. А ти не йшов! Неважливо, де ти був, неважливо з ким. Повір не в цьому річ. Але, якщо б ти мене любив, то врятував би з вогню, в якому я горіла! Ти не йшов, тобто не любив! Якби любив, у пеклі б не лишив. Мені здається, що я перестаю для тебе взагалі щось означати. І нічого не можу з цим поробити.
Ти давно здався. Але я тебе не виню. Я тебе не тримаю, і не тримала. Ти міг зробити мене щасливою, якби захотів. – Раптом Ануш стала дуже спокійною.
Всі її почуття сховалися від погляду Ханоя. Вона подивився йому прямо в очі, і він побачив, що вогонь більше не світиться.
– Я йду. Я не хочу нічого. Я не хочу говорити або слухати. Мені не потрібні твої подвиги. Все втратило сенс. Ніколи. Чуєш, ніколи не намагайся знайти мене і не підходь до мене на вулиці. Так буде простіше.".
Обірваний край сторінки перервав історію. Авраала немов викинуло з сну. Він знову був у бібліотеці. Книга лежала на столі. Він схилився над нею і, підсунувши ближче, продовжив перегортати сторінки.
"З точністю до секунди пам'ятаю кожне слово, кожне слово твоє пам'ятаю". Ханой.
"Ханой познайомився з Ануш, коли він був правою рукою другого Царя Світу – Соломона. Повернувшись назад, в Підземний Світ Агарти, після перемоги над ворогом Великим Левіафаном, армія Ханоя звільнила полонений циганський народ. Того дня не лише ліг останній ворог, але і сталися події, завдяки яким відбулася зустріч Ханоя і циганки Ануш. Сатана її відпустив. Незабаром вони були вдвох.
– А як буде там? – З цікавістю розпитувала Ануш.
– А там взимку буде літо. – Відповідаючи, сміявся він.
Свіжість почуттів окриляла закоханих. З кожним днем вони закохувалися один в одного сильніше.
– Я про тебе мріяв, я завжди сподівався на таку зустріч.
– Мені б бачити тебе завжди поруч, присягаюся, і більше нічого!
Їх любов міцніла, і вони були завжди разом в Підземному світі Агарти".
Кантрі ченці приєднувалися до Авраала, перечитуючи сторінки безцінної книги, вони переносилися в минуле. Обривок за обривком, по шматочках вони збирали картину тих часів, поринаючи в неї з головою.
"Чим більше часу проходило, тим рідше вони бачилися. В Ханоя було багато завдань, він постійно виконував доручення Царя Світу – Соломона. Насправді, йому було важко допомагати керувати всім Підземним Царством. Сім'я Ануш була невдоволена. Молодші брати і сестри звинувачували її, вважаючи, що через її любові до нього, весь їх народ знаходиться глибоко під землею, де не видно сонця. Батько, з часом став їй забороняти бачитися з Ханоєм, тому що Цар Соломон заборонив циганам покидати Агарту. З кожним днем вони віддалялися один від одного".
"Під час їхніх зустрічей, вони мріяли про свободу. Ануш була дуже мудрою, і вважала, що повинна знайти вихід з цієї ситуації. В житті так буває, коли нелегко прийняти рішення.
– Так хочеться зустріти світанок з тобою, я постійно про це мрію. Адже там, над нами, одне небо, одно Сонце, один місяць. – Ануш просила його бігти, кинути все і відправитися нагору, а Ханой завжди відмовляв, він говорив:
– Настане наш час.
– Я вірю в нас. – Втішала його Ануш".
"Вечір плив, вони прощалися, ось тільки Ханой і уявити собі не міг, що це їх остання зустріч. Був ясний вечір, а в її душі – гроза. Губи посміхалися, а зелені очі продовжували плакати.
– Мені не потрібно багато, повір, тільки бути поруч завжди. Я про тебе мріяла, і я рада, що тебе зустріла.
– Я житиму для тебе. – Говорив їй Ханой. – Я зроблю нашу любов вічною, моя рідна. Якщо з твоїх очей впаде сльоза, то тільки моя рука її утре. Я готовий віддати життя за тебе, ти мені потрібна, як повітря.
– Я тебе чекатиму, я чекатиму, все життя, все життя, тільки скажи, що я тобі потрібна! Я прийму за тебе будь-який біль, тільки, щоб ми були разом.
– Ануш, я віддам тобі все, що у мене є, і все, що в мене буде.
– Я сказала "твоя", значить – буду "твоєю"!
Їх поцілунок був прощальним, але він про це не знав. Повернувшись з чергового завдання, він відразу ж попрямував в її будинок, але замість коханої Ануш, там була лише записка:
– Любий Ханой. Я думала, що буду заради тебе сильною. Але не змогла.
Ханой, пробач, але ми більше непобачимося, мені дуже шкода. 2805.
Він шукав її по всьому Підземному Світу, але так і не знайшов. Тепер Злітаючий Дракон залишився один, один у цілому світі".
"Щоб бути з цією жінкою, йому довелося б відмовитися від усіх. І він це зробив. Він пішов за нею".
– Він вирушив шукати її за межами Підземного Світу? – Раптом перервавши читання, запитав кантрі чернець Аденський в старого Глави Братства.
– Так, він просто не міг по-іншому. Його любов була сильніша за страх перед Царем Світу. А коли він її знайшов, вони заснували наше Братство.
"Час йшов у пітьму. Для неї, це просто час, для нього цілий світ. Одна жінка, виявилася важливіша за багатомільйонну імперію.
– Я хочу, щоб вона була поруч, тоді все буде по-іншому. Але вона зникла, і я не можу її знайти. Я зараз згадую кожну хвилину, проведену з нею, шкода, що їх було так мало. Всі говорили, що ми не пара, а я знаю, що ми одне ціле. Я вважав її рідною, а тепер, я немов для неї чужий. Мені потрібні її очі, її погляд, я не готовий її втратити. Боюся, що більше її не побачу. Ніяк не забуду останні обійми. Неначе знав, що більше не доведеться її обіймати. Я досі відчуваю її запах.
В голові у Ханоя була лише одна думка: "не могла вона брехати". Хотілося кричати, а ця думка не давала йому спокою.
Ханой втік з Підземного світу через циганку Ануш. В джунглях В'єтнаму було сформовано Братство "Дев'яти Драконів" – "Коулунг".
" Через деякий час він знайшов її. Вона була дуже мудрою. Вона кинула його, щоб бути з ним. Вона відпустила і зникла, тому що більше життя хотіла бути з ним. І він віддав все, заради неї однієї. Ануш знала, що ніякі вмовляння його не змусять покинути Агарту. Але здогадалася, що лише так вони набудуть свободи. По поверненню, Цар Міра – Соломон вигнав циганів з Агарти через її провину. Ануш і це передбачала, і її народ ще раз набув свободи. А "Велика Зброя" – Ханойські вежі, надавали їм впевненості, що їх не шукатимуть і вони зможуть бути щасливі. Вони любили один одного. Ханой назвав їх дочку – Молитва".
" Ханой і Ануш почали будувати Монастир. Ченці жили там, і Ханой ділився з ними всім, що мав і знав. Спільними зусиллями вони побудували чудове місце, де був мир і процвітання".
" Ніщо не вічне під місяцем. Ханоя б не відпустили, залишалося тільки втекти з Підземного Світу, але йдучи, він взяв диски і по своїй пам'яті написав книги. Сатана не пробачив його і послав своїх людей на пошуки. Це були воїни, що належали до чину "Влади". 48 хранителів, що не відають сну, на чолі з Азазель піднялися на землю. Їм було заборонено повертатися без Ханоя, під страхом страти. Завдання має бути виконане. Азазель прийшов забрати те, що було вкрадене, і покарати Ханоя за те, що він забрав Ануш у Сатани.
Азазель означає – "зброяр". Він орудував великим молотом так, як ніхто інший. Крім цього, Азазель володів усіма доступними видами зброї, мав надзвичайну витривалість, а також користувався правом вседозволеності, в ім'я досягнення священної мети, завдання Сатани. Вони відшукали Монастир і Ханоя з Ануш. Саме тоді карателі і пришли за ними.
– Я посланий тим, хто тебе створив. – Заявив Азазель, увійшовши до будинку Ханоя.
– Ніколи не віддавай своє життя за те, що може забрати тільки смерть. – Гордо заявив Ханой.
Несподівано з'явилася Ануш. Вона не могла залишитися осторонь. Вона відчувала, що це рано чи пізно повинно статися, і ось цей момент настав. Азазель окинув її поглядом.
– Вона звичайна людина, в ній нічого особливого.
– Зовсім нічого. – Погодився Ханой, але в думках він додав: – Вона з тих, через яких, починаються війни. В ім'я яких, підкорюють світ, про яких пишуть книги".
– Зроби так, щоб тебе не забрали. – Перервавши думки коханого, втрутилася Ануш. – Будь ласка, заради мене. Ти був і залишишся найріднішою для мене людиною. Скажи, що ми втечемо, заспокой мене.
Ханой подивився на неї. Його очі сяяли славою і надією.
– Все добре, мене ніхто не торкне. Я твій. Не переживай.
Після цих слів він заговорив з людьми Азазель.
– Як ви вважаєте, кожна людина повинна за свої гріхи відповідати перед Царем Світу, або хтось один візьме всі гріхи на себе? Кожен повинен судити тільки себе, а не іншого. Це судження буде справедливим, бо це суд над самим собою.
Воїни мовчали. Вони не були філософами, вони були вбивцями.
Ханой розумів, що його чекає і приймав свою долю. Єдине, що він хотів, це свободу для Ануш і ченців.
– Дайте йому шанс. – Закричала Ануш, але на карателів це не справило ніякого враження.
Азазель погодився, але не з тим, що пропонувала Ануш, а з тим чого хотів Ханой. Він погодився забрати тільки його! Вона кинулася до Ханоя в обійми.
– Ти не повинен всіх рятувати! – В сльозах казала йому Ануш.
– Серед "всіх" є одна "ти". Йди з ченцями в Монастир, я наздожену.
– Навіщо мені йти?
– Як навіщо? – Закричав Ханой, але з горла вийшов лише хрип. – Тому, що я тебе люблю більше за життя. – Саме цих слів вона чекала. – Мені доведеться їх усіх вбити. В них немає шансів. Ти належиш тільки мені, чуєш! І навіть під час смерті ти будеш моєю. – Прогарчав він, м'явши її губи в грубому поцілунку.
Він стиснув її тіло в своїх руках з такою силою, що їй стало важко дихати.
– Сатана тебе не відпустив, ось подивися, він прислав "48 воїнів влади" на чолі з Азазель, щоб мене вбити.
– Не вір, коли говорять, що шансів немає. Шанси є завжди. – Сказав він ченцям свого Братства. – Скільки коштує моє слово? Скільки сили в моїх руках? Той, хто хоче, йде до мети і не може програти. Не можна зламати того, хто ламає себе день у день. Ануш ледве чутно видавила з себе:
– Ех, Сатана. Гарна риса – вміти прощати. Погана – не вміти прощатися. Кому багато дано, з того багато запитають".
Авраал перегорнув сторінку, але вона вилетіла і впала на підлогу. Аденський наступив на неї ногою, за мить до того, як вона долетіла до каміна.
– Так ми і втрачаємо знання. – Помітив старий. – За всім не встежиш, все не проконтролюєш. Всесвіт занадто складна штука, щоб вберегтися від випадковостей.
– Так, дуже складна. І навіть випадковості іноді не випадкові.
Він підняв сторінку і підніс до столу. Авраал вклав її в книгу.
– Думаю нам пора закінчувати. Наш гість вже зачекався на нас.
– Згоден, батько. Давайте ще цю прочитаємо і все. Вона так прагнула від нас втекти. Мені цікаво, що ми могли втратити в цій "випадковості".
Авраал кивнув головою і, нахмуривши брови, повернувся до тексту.
"– Помирати нам солдатами, а воскресати нам, одягненими в граніт. Якщо весь час боятися смерті – обов'язково помрете. Страх – теж отрута, причому з тих, які повільно діють. – Говорив каратель Азазель – Ханою перед сутичкою.
– Мені не повернути її, я це точно знаю, але померти я не боюся. Переможе лише той, хто битиметься до кінця.
Всі розуміли, що слова зараз нічого не означають.
– За твої слова – відповість твій меч. – Вимовив Азазель і дістав свою зброю.
Перед боєм вони обмінялися зброєю, щоб бути на рівних. Це битва була не про те – чиї навики володінням зброєю кращі, а про те – чия воля до життя більша. Чий дух сильніший.
– Якщо жити, то тільки з нею, якщо помирати, то за неї. – Подумав Ханой і створив охоронний знак, поцілувавши, два складених разом пальця. Це було знаком готовності до битви. Бій почався, один проти 48 чоловік. Карателі були неймовірно швидкі і безжальні. Вони атакували Ханоя на повну силу, а він і не думав піддаватися. Ні слова не кажучи, він бився на смерть, намагаючись забрати з собою, якомога більше ворогів.
Година за годиною, їх ставало все менше і менше, поки не залишилося тільки двоє: Ханой і Азазель. Битва, лють якої неможливо описати ніякими словами підійшла до свого фіналу. Вони проливали кров на горі, де ніхто не зможе їх знайти. Всю ніч вони билися і сили вже закінчувалися. Ханой орудував величезним молотом, що дуже виснажувало його. Він не звик до такої ваги і розмірів зброї, тоді як Азазель з мечем Ханоя, був куди моторніше і швидше. Але все вирішив один удар. Ханой зумів нанести його молотом по коліну, і зламати його.
Азазель полетів вниз до урвища, і відтоді його більше ніхто не бачив.".
– В Бібліотеці Білокам'яного є велика картина перемоги Ханоя над Азазель. – закінчивши, сказав Авраал.
Кожен з присутніх напружив свою пам'ять і спробував згадати.
– Так, дійсно є така.
– Книготорговець спеціально підсунув ці сторінки, брехливому і лукавому Міланосу, і доки він нас відволікає, ворог шукає скарби ДаАрії. Зрадник продовжує нас випереджати. – Різко поміняв тему батько Авраал. Він закрив книгу і пішов назад.
Аденський взяв книгу зі столу, в неї було вкладено кілька листків переданих Міланосом. За кольором та з усього свого вигляду, вони були схожі на ті, що були в книзі. Можливо, вони справді були вирвані звідси, а можливо, дуже добре підроблені. В будь-якому випадку, той, хто це зробив, мав доступ до цієї книги. ОльханКарин дістав сторінки і знову глянув на них:
"Молот Азазель має велике значення. Він означає перемогу над силами простору і часу. Молот дає владу над простором. Молот – це остаточна влада, їм кується дійсність. "Сорок вісім Воїнів Влади" були названі так, тому що вони виконували особливі завдання. Саме їх Сатана відправив на пошуки Ханоя, на чолі з холоднокровним вбивцею, ім'я якого Азазель. Злітаючий Дракон має бути покараний, а Ханойські Вежі мають бути повернені на їх законне місце".
Ченці йшли по довгому коридору до Міланоса.
– Дивно, що індусові дісталися саме ці сторінки. – Помітив ОльханКарин. – В маленькі клаптики пергаменту вкладена саме ця інформація. І про Царя Світу, і про Підземний Світ, і про битву Ханоя та карателів. Не дивно, що ці історії притягнули увагу Міланоса.
– Так, але це притягнуло увагу до Братства. – Суворо відповів Авраал – Чим більше людей знають про нас, тим гірше. Ми повинні берегти свої таємниці. Навіть цінною власного життя.
Їх розмова закінчилася. В порожній кімнаті сидів Міланос і чекав. Індус, побачивши ченців, відразу перейшов до справи. Він занадто довго чекав і не міг більше зволікати.
– Мої люди, які знаходяться у вас в полоні, цінні для мене. Прошу мені їх повернути. – Чемно і з повагою говорив Міланос.
– Вони щодня копають собі могилу. Монастир вони не покинуть ніколи. – Твердо відповів Авраал.
Міланос насупився. Він чекав м'якшого діалогу. Вираз обличчя ченця був серйозним. Навіть занадто. Міланос відразу зрозумів, що це не жарт.
– Добре. Не рахую жодного з них втратою. Я підношу їх вам. – Спокійно сказав Міланос, зробивши уклін головою.
– Якщо кров вбитих братів, серце твоє не стискає – ти мертвіший за тих, хто вбитий, і страшніше за тих, хто вбиває. – Втрутився в розмову кантрі чернець ОльханКарин.
Міланос посміхнувся. Він прекрасно розумів, про що говорить йому чернець і тому відповів відразу ж, без роздумів:
– Хочеш стати воїном – позбався страху!
Авраалу дуже сподобалася рішучість і впевненість індуса. Ворог він або друг було не важливо.
– Хочу розповісти тобі дещо. – Після невеликої паузи заговорив Авраал. – Коли я навчаю своїх людей, я не посилаюся на автора цих знань. Тому що, це заважає правильному сприйняттю інформації. Люди готові повірити в будь-яку нісенітницю, аби вона була сказана шанованою людиною. Завжди потрібно думати своєю головою, а не сліпо вірити на слово. Один раз я знайшов вірш, з древньої книги і прочитав його ченцям. Вони відразу ж запитали:
– Хто його написав?
Я зрозумів, що їм не важливий його сенс, їм потрібен авторитет. Тоді я відповів:
– Це не важливо. Якщо я скажу, що автор цього вірша Ханой, ви благоговітимете перед текстом і віддаватимете поклони. Якщо я скажу, що його написав чернець, ви випробовуватимете велику повагу, але вже не преклонятиметеся перед ним так, як перед текстом Святого. Якщо я скажу, що автором був будівельник, ви, мабуть, розгубитеся. А якщо дізнаєтеся, що текст написав наш кухар, ви просто посмієтеся. Істина важлива сама по собі і не важливо, звідки вона до вас прийшла.
Індус був захоплений.
– Я запам'ятаю це на все життя. – Подякував він батька Авраала. – Скажіть мені, і я піду назад своєю дорогою, але при цьому немає ніяких гарантій, що ми більше не зустрінемося.
Ченці зламали дух полонених індусів: мавра Солара і інших. Їх змусили копати руками, свої власні могили, коли поруч були лопати. Їм говорили, що стратять вже завтра, але щодня вони залишалися живі. Очікування смерті було гірше за саму загибель. Полонені чекали і мучилися від своїх думок, своїх страхів. Ченці давали їм писати прохання про помилування, даючи їм надію, яка постійно руйнувалася. Ця надія не давала їм накласти на себе руки у в'язниці, і вони продовжували жити. Жити в полоні.
Коли індуси були зломлені остаточно, їх привели до Авраала.
– Ми вирішили здатися вам, щоб помститися Міланосу за те, що не повернувся за нами. Якщо ви приймете нас, ми готові битися проти індусів, не пощадивши свої життя.
Глава Братства дуже добре запам'ятав ці слова і зараз, коли Міланос сидів перед ним, він надав йому вибір. Авраал трохи подумав і запропонував Міланосу:
– Якщо ти готовий віддати свій палець за бранців, то я звільню всіх твоїх людей.
Але індус відмовився:
– Вони не коштують і мого мізинця. – Сказавши це, він замислився. – Краще бути вбитим за відданість, чим повішеним за зраду.