Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
– Я втратила всіх за одну мить. – Продовжувала вона. – Хашим наказав мені бігти, а сам кинувся на індусів. Я бачила, як він бився, щоб я встигла врятуватися. Я впевнена, якби він сам на них не напав, то вони його б не зачепили. Він рятував мене і бився на смерть. Коли я вискочила у вікно, то почула, що шум бійки несподівано припинився – і зрозуміла, що не стало і його. Він пожертвував собою заради мене! Я зламала його світ, а він все одно мене врятував. Я не знала куди бігти і кинулася у будинок його батька.
Можливо, щоб все розповісти про сина, а може – просто опинитися у безпеці. Він пустив мене і вислухав. Потім відвів до потайної кімнати і велів сидіти тихо. Я лягла, але спати, звичайно ж, не могла. Пролунав стукіт у двері. Мені стало страшно, я сховалася в найдальшому куті під купою ганчір'я. Намагалася не дихати, напевно, я би і закричати не змогла, мене ніби паралізував цей страх. Потім почула, ніби двері зламують, а пізніше скрип в моїй кімнаті. Дуже різко відчинилися двері, я впала. А потім прокинулася в ліжку. Це був тільки сон.
Мені стало страшно, і я вночі побігла до себе додому. Там було все розкидано, роздерто, але тіл не було. А не стіні червоний напис: "Тарсіша, я знайду тебе". Після усього цього я повернулася до циганів. Тут я вже пару тижнів живу в друзів батька. А сьогодні вранці в табір прийшли індуси, а привів їх він, той самий Андрогін. Я подумала, що він шукає мене. Адже я остання з ненависного йому роду. Я знаю, наскільки він небезпечний і тому хвилююся за тебе.
Чернець спробував притулитися до дівчини, але вона відхилилася і підійшла до річки.
Їй ніби знову довелося все пережити. Він пішов за нею, та все ж ніжно обійняв її за плечі. Та ж немов ожила від його дотику.
– За хвилини щастя ми часто платимо роками самотності! Тепер все буде по-іншому.
– Я не знаю дякувати тобі за зустріч, або проклинати за розлуку.
– Вдячність або прокляття, все віддавай Ханою. – Сказав Дітар.
– Я не знаю хто це! – Спокійно відповіла дівчина.
Дітар приклав свої холодні губи до її шиї, а вона обернулася і поцілувала його, не розплющуючи очей, боячись, що це всього лише сон. Тіло пробирало солодке тремтіння, дихання коханого зводило її з розуму, а очі застилав туман. Він обсипав її шию ніжними поцілунками, з кожним дотиком серце то завмирало, то виривалося з грудей. Вперше і Дітар, і Тарсіша змогли зрозуміти, що ж це насправді таке – пристрасть, що зводить з розуму! Вони не могли напитися один одним.
– Я не боюся освідчитися в коханні – ти знаєш про це. Немов хлопченя, я боюся, що тобі буде все одно, що ти мені не повіриш. Тоді ми були майже дітьми, я бився більше не за нашу любов, а за своє місце в циганській зграї. Зараз я шкодую, що не зміг тебе втримати. Але я тебе кохаю. Пробач мене. Правда, адже я і раніше тебе любив.
– Я все прощаю, знаєш, все прощаю!
– Одну лише тебе я не хотів забути. А пам'ятаєш, що ти говорила?
– Я пам'ятаю, пам'ятаю все. Повір, я все чекала, хоча все знала.
Вони говорили, немов попереду у них була не ціла ніч, а лише кілька хвилин щастя.
– Скільки нам відміряно життя? З тобою життя мало, без тебе воно триває шалено довго. Коли батько тебе забрав, я відчув себе самотнім. Я залишився один. Один. Але я залишився твоїм і не знаю, як моє серце витримало. З того дня пройшло багато часу, але нічого не змінилося. Я жив, це все, що я міг робити. Знаєш, що робить з людиною самотність? Вона з'їдає з середини. Я боявся залишитися один і залишився. І ще – я зберіг твій останній подарунок, самий кращий подарунок. Спогади. В них я був щасливий.
– За п'ять років без тебе, я так і не змогла навчитися жити. Я ніколи не забуду ті почуття. Все зруйнувалося, весь мій світ. Тепер же ми знову, як раніше, удвох. Заради цього варто було жити і страждати.
– Тоді ти не зміг мене втримати, а я не змогла втриматися. Давай втечемо! Прямо зараз.
По обличчю Дітара немов промайнула судома страждання.
– Запам'ятай раз і назавжди: Братство я не покину ніколи. Може я не найсильніший, не найшвидший, і не самий кращий чернець, але я люблю Братство всім серцем. Тепер Монастир Агарія мій будинок. Я заберу тебе з собою, він стане і твоїм будинком. Я не забув, я всі ці роки пам'ятав тебе. І на кожному тренуванні боявся лише того, щоб ці спогади не вибили з моєї голови. Він дійсно згадав жорстокі тренування, що зробили з нього воїна, готового виживати і вбивати.
– Нехай буде так. – Дівчина зітхнула. – А як ти став ченцем?
Дітар посміхнувся тому, як Тарсіша влучно помітила його почуття, і продовжив:
– Через пару тижнів, після того, як ви пішли я знову зчепився з бандою Лекси, але я вирішив дати їм відсіч. Ми почали битися, потім втрутилися його дружки. Вони били мене і насміхалися. Цей шрам нагадування про той вечір. В той момент від болю і приниження я хотів втратити життя, але моїм рятівником виявився Агіас. Він їх прогнав своєю появою. Інакше, вони б забили мене до смерті. Агіас же запропонував мені покинути табір циганів і працювати в шахті у ченців. Я вирішив, що в них буду у безпеці. Там же зможу тебе забути.
А якщо не забуду, то накопичю золота і відправлюся за тобою. Загалом, я погодився і пішов разом з ним. Я вже тоді знав, чого я чекаю. А ти? Що знала ти?
– Життя подарувало мені зустріч з тобою. Я вважала, що якщо нам судилося бути разом, то так і буде. Навіть через тисячу років.
– Я був готовий чекати більше. В мене була мета, заради якої варто було жити, і я був впевнений, що виживу за всяку ціну і до ченців я вже йшов з такою вірою. Тому набрався терпіння і працював, а через чотири місяці я вирішив відправитися на твої пошуки. Я знав, що ти у мене дуже гарна і тому навколо тебе буде багато чоловіків, але я був впевнений, що ти, жодному з них не відповіси взаємністю. Це і надавало надії. Я точно знав, що зможу тебе повернути! Але, як тільки я перебрався через озеро, в джунглях мене схопив загін ченців.
Адже я біг від них, ось і був спійманий. В цей момент на нас напали канібали. Під час битви багато хто загинув, а мене взяли в полон. Ці канібали справжні дикуни, вони ізгої в цих місцях і живуть зовсім здичавілим життям. В них немає ні честі, ні законів, ні моралі. Абсолютно кровожерні тварюки. Коли нас привели в їх табір – це були покинуті розвалини, якогось замку в джунглях, ми там виявили лише одну розумну істоту, сліпого ченця Теодора, що дуже давно потрапив до них. Нас було п'ятеро, і в цьому була наша сила.
Разом ми змогли знайти спосіб влаштувати втечу, але в сутичці з охороною по дорозі в Білокам'яне селище мої друзі загинули. Я повернувся один. Батько Авраал мене пробачив і взяв з мене клятву, що я заміню собою загиблих ченців. І ось, я живу і б'юся за п'ятьох. В перший рік я намагався ходити у бібліотеку Білокам'яного щодня, не дивлячись на мої складні і виснажливі тренування. Грамоті мене навчили кантрі ченці, вони ж допомагали мені розбиратися в писаннях і премудрощах Братства. З усього було видно, що в мене повірили. Щоб не втратити пильність очей, вдень я міг читати древні манускрипти, а вночі став тренуватися.
В шахті я допомагав Агіасу. Він у вдячність розмовляв зі мною і навчав секретним прийомам бою без зброї. На другий рік, мені наказали копати сховище для золота, між Тигровим і Білокам'яним. Здавалося, я був в кроці від посвячення у ченці, але був відправлений на найчорнішу роботу. Лише потім я дізнався, що ця справа могла бути доручена тільки самим довіреним людям Братства. Вдень була праця в шахті, а ночами тренування і дозори.
Проте ми копали швидше, ніж будували опори, і одного разу стався обвал. Засипало велику ділянку шахти, а одна з балок сильно пошкодила спину і ногу Агіасу. Нас там було кілька ченців, ми знаходилися в повній темряві без їжі і води, розуміючи, що можемо розраховувати тільки на себе і ні на кого більше. Нас оточували тільки камені і балки, перемішані з золотом і землею. І я почав працювати. Працював не за плату, а за життя. А коли я відпочивав, то чув, як в мороці стогнали від болю вісім ченців. Я відчував їх біль.
Одного разу у мене було бачення, немов моя мама виявилася поруч. Пізніше Агіас розповів, що чув, як я з кимось розмовляв. Ми втратили рахунок дням, розуміючи, що нас можуть і не знайти. В серці кожного з нас була найвища воля до життя. "Ми тепер – Підземний Орден. З тими ж законами традиціями та цілями, що і наші брати у Білокам'яному"! – тільки і говорили ченці протягом усього цього часу.
Ми не розкисли, а навпаки, немов зібрали свої дев'ять сил в одну і створили потужне енергетичне поле, яке, як щит витримав тиск гірських порід. Ченці не лише не зневірилися, вони неначе отримали команду: "Залишитися живими"! І виконали її. Ми врятувалися.
За кілька днів я майже відновився, як до мене прийшов батько Авраал і запросив в храм "Злітаючого Дракона". Для цього ми відправилися в Агарію. На площі, у присутності всіх ченців він вимовив: "Врятуй одного – і ти врятуєш весь світ". Потім він провів церемонію присвячення і подарував мені мантію. Я був ченцем три роки, після чого мене взяли на завдання у далекі краї. Ми покинули Монастир на три місяці і провели їх далеко від нашого будинку. З нами був Есін, там ми з ним і потоваришували.
Дивна це була подорож: ми когось шукали, постійно б'ючись з нападаючими на нас – то воїнами, то бандитами. Кілька разів проти нашого загону в десять чоловік, виступало майже всі мешканці міста! Ми в цих випадках не вступали в бій, розуміючи, що ними керує чиясь зла воля. Мету ж подорожі знали лише два присвячених кантрі ченця. По поверненню, батько Авраал і призначив мене командиром вартових у Білокам'яному селищі. Поки я ще не кантрі чернець, але виконую його обов'язки.
В моєму підпорядкуванні зараз більше п'ятисот сімей, і я піклуюся про кожну. В мене не лише багато золота і влади, але і велика відповідальність. Я і мріяти не міг, що моє життя може так зміниться. Так пройшли мої роки серед ченців, а вчора вранці на нас напали індуси з Калінги, і ось я виявився тут. В таборі. Поряд з тобою.
Тарсіша слухала коханого, затамувавши подих, з жадністю ловила кожне його слово, боячись пропустити щонайменшу деталь. Лише у кінці сказала:
– Як же я за тобою сумувала. Ти дуже змінився. Я і уявити не могла, що ти станеш таким хоробрим воїном.
– Це тільки зовні, в середині я колишній – закоханий в тебе хлопчисько!
Дітар поцілував Тарсішу і обійняв ще сильніше. Чернець потягнувся рукою до невеликого згортка тканини, який дав йому син вождя, але раптом зупинився. Плескіт води, змінився – став більше розміреним. До нього приєднався легкий удар дерева об дерево. Ще один.
Дітар озирнувся і зрозумів, він залишив свій меч біля багаття.
– Я тебе більше ніколи не втрачу, вір мені! – Прошепотів він на вухо Тарсіші, взяв її під руку, і сильним ривком перекинув через вогнище. Вона впала позаду Дітара і, озирнувшись, побачила його на одному коліні з кинджалом в правій руці і мантією, обернутою навколо лівої.
Через мить, з темряви річки показалися кілька човнів і полетіли списи. Четверо пофарбованих синьою глиною дикунів вискочили на берег і кинулися на ченця. Кожен канібал тримав двома руками спис, їх обличчя нагадували морди диких тварин, вони були озброєними і страшними. Вони бігли на ченця, він же – їм назустріч. Це не було кроком відчаю – Дітар, умілий воїн, вирішив відразу привести ворога в замішання.
– Йди звідси! Біжи до Агіаса, там безпечно. – Крикнув чернець до Тарсіши і вступив в сутичку. – Зі мною все буде гаразд, прошу тебе – біжи!
Дівчина була в шоці і ноги її не слухалися. Все сталося занадто швидко, і страх скував рухи. Вона дивилася на свого чоловіка, і сама була готова кинутися на його захист, але не могла.
– Біжи! – Знову крикнув Дітар і Тарсіша немов відтанула. Його слова немов повернули їй контроль над тілом. Вона нестримно побігла до поселення, не озираючись і не зупиняючись.
Глава 9
"Стояти спиною до ворога – непробачна дурість, це коштуватиме тобі життя. За перемогу потрібно не віддавати своє життя, а відбирати чуже". Заповідь Дев'ята. Кодекс Братства тибетських ченців.
Дикуни не чекали, що чернець самостійно і головне без зброї кинетьсяїм назустріч. Вони вже встигли замахнутися списами, як для кидка, але забарилися, і це коштувало їм життя. Дітар впорався з ними швидко, і в нього з'явилася можливість озирнутися і саме вчасно: на берег вискакували нові озвірілі канібали, але атакувати вони збиралися не ченця, а кинулися наздоганяти Тарсішу. Їх було більше десятка, а до берега все прибували нові човни, також повні канібалів, прагнучих крові.
Вперше за багато років, у серце юнака проникло почуття страху. За своє щастя, за свою любов.
Ворог бачив лише відкинуту убік мантію, яка як би зависла в повітрі, а чернець кинувся вперед, схопивши перший спис, що попався йому під руку. Його ноги грузнули в піску, але їх сила була неймовірною. Пісок піднімався в повітря, як від вибуху і натреновані м'язи Дітара несли його в бій. Вже через кілька секунд, дикуни побачили, що їх обганяє сильний воїн, який одним рухом руки примушує своїх ворогів падати замертво.
Відчай Дітара був такий великий, що з його грудей вирвався протяжний відчайдушний крик пораненого тигра, а у відповідь йому завили канібали, немов зграя голодних шакалів.
Дітар вже біг позаду Тарсіши, закриваючи її своїм тілом від стріл, які немов хмара насувалися над їх головами. Він накинувся відразу на двох канібалів і скрутив їм шиї, потім встав на ноги, і немов закрив собою тікаючу дівчину. В розправлені плечі ченця потрапила стріла, яка була призначена для Тарсіши. Стріла настільки сильно його вдарила, що повалила з ніг.
Раптом пролунав гучний дзвін – це вартовий циган, побачив ворога, що наближається, і вдарив молотом по підвішеному до стелі дозорної вежі металевому диску.
Есін обернувся і помітив, що меч Дітара все ще лежить там, де його залишив чернець. Він підняв голову і зустрівся поглядом з Агіасом. Він подумав про те саме. Вони одразу кинулися до річки, не сказавши один одному ні слова. Ченці зрозуміли, що сталося і що потрібно робити. Біля вежі до них приєдналися ще кілька озброєних циган.
Тарсіша розминулася з Агіасом і Есіном, вони пробігли навіть мимо Дітара і вступили в бій з канібалами. Приспів ще невеликий загін циганів, і нападаючі зрозуміли, що раптова атака не вдалася. Цигани, на чолі з ченцями, тримали в кожній руці по мечу и немов гострою сокирою врізалися в людську масу, залишаючи за собою лише килим з тих, що билися в передсмертних судомах тіл.
Есін, захоплений боєм, помітив, що меч Дітара все ще у нього в руці, а самого його рядом немає. Наказавши захисникам табору гнати дикунів назад до річки, коваль кинувся на пошуки друга. Серце його завмерло, коли він побачив ченця, що лежав на землі зі стрілою в спині, і Маркітана, що схилився над ним.
– Стій! Зупинися, циган! – Есін кинувся до них, кричачи у відчаї. – Не діставай стрілу! Я сам огляну його! Есін заглянув в обличчя друга.
– Дітар, брат мій! Розплющ очі!
Чернець раптом стрепенувся, як від сну і спробував підвестися, але коваль притиснув його до землі.
– У тобі стріла. Її треба витягнути. Лежи спокійно. – І, немов відповідаючи, на німе питання друга сказав. – Тарсіша в безпеці.
Почулися тріумфуючі крики циган, що поверталися після короткого бою. До Есіна і Дітара приєднався Агіас. Кантрі чернець найкраще розбирався в пораненнях і відразу ножем став розрізати на спині Дітара одяг. Цигани ж, крім Маркітана, здавалося, взагалі не надали значення тому, що чернець поранений. Вони весело йшли до селища, підбираючи вподобану зброю канібалів. Цими трофеями вони тепер хвалитимуться перед своїми жінками.
– Радій, воїн Ханоя! Стріла виявилася тупа, втім, як і нападники. Вона лише забила тебе і не ввійшла до тіла глибоко. Ти просто дуже втомився, мій друг і удар позбавив тебе свідомості на кілька митей.
Агіас витягнув стрілу і відразу приклав до рани хустку, змочену цілющим розчином. Кантрі ченці були не лише воїнами, але і лікарями, та завжди носили з собою пляшечку настою, що швидко заліковує рани.
Агіас прислухався до дихання Дітара і сказав:
– Доки людина не здається, вона сильніша за свою долю.
Друзі підхопили Дітара з двох сторін і допомогли йому встати. Чернець, прийшов до тями, але був слабкий і гул в голові супроводжувався помутнінням в очах.
– Потрібно йому допомогти! – Сказав Есін.
Тарсіша здалека побачила ченців, що поверталися. Не встигли вони перетнути вартові вежі, як дівчина кинулася до Дітара і скувала його в своїх обіймах.
– Я така рада, що ти живий. – Заплакала циганка.
– Я ще більше рад, що з тобою все гаразд. – Посміхнувся Дітар і витер рукою сльози, Тарсіши, що стікали по щокам.
Ченці пішли до будинку Міхі, де вже було готове місце для відпочинку. В дворі горіло вогнище, на вулиці були розкладені шкури і ковдри для ночівлі, тому що в військовий час, чоловіки сплять на вулиці, щоб не бути захопленими зненацька в теплих ліжках. Міха особисто зустрів ченців, що поверталися. При зустрічі він обійняв кожного. Це коштувало більше, ніж будь-які слова вдячності. Після бою всі були втомленими, і багато циганів вже спали прямо на землі, сховавшись за накидкою або теплою шкурою.
Через кілька хвилин, ченці лежали поруч – просто неба, відходячи у світ марень.
Вранці в таборі панувала тиша. Так, селище вже перестало бути просто мирним поселенням, а перетворилося на справжній військовий табір. Скрізь, біля кожного будинку стояла озброєна людина так, щоб видно було кожен куточок.
Ніщо не порушувало сон, лише кілька циганів готувалися до трудового дня. Дітар спав на колінах Тарсіши, біля майже згаслого багаття. До ченців підійшов Агіас з Надішею. Залишок ночі вони провели, розмовляючи з циганами. Раптом стали все голосніше доноситися крики Міхі. Барон галасував на Лексу.
– Я велів тобі закопати трупи індусів, а не кидати їх, як дохлих собак в річку! Тому ці людоїди й пришли на запах свіжої крові! Добре, що їх було мало!
– Міха! Я не хлопчисько, а мої люди – не землекопи! Ми можемо створити своє власне плем'я і навіть без твого золота, за яке ти продав нас цим чорним воронам – ченцям!
М'язи Барона вже скоротилися, змусивши його руку, кинутися до ножа, але Міха вчасно спохопився. Лекса був набагато молодший і швидший, і навіть поступаючись старому в силі та вмінні, міг напасти першим і отримати перевагу. Рука, що піднялася, зупинилася на половині шляху, вказуючи бунтівникові шлях до воріт, що вели в бік гірської стежки.
– Забирай своїх покидьків і геть з мого племені! Відтепер ти – вигнанець!
Гордо підкинувши голову, Лекса жестом кликнув своїх людей, що бачили його суперечку з Бароном. Їх зібралося близько десятка. Всі мовчки, схопилися на коней і рушили геть. Лише Маркітан запитав його:
– І що далі? Ти отримав те, чого домагався?
– Ви вигнали мене, до чого ця цікавість? – Лекса лише знизав плечима. – У нас є коні, зброя і сміливість, а навкруги повно здобичі – не пропадемо.
Маркітан побачив, що до сідла кожного бандита був вже прив'язаний мішок з речами. Це означало, що Лекса виношував плани покинути селище ще вчора. Не встиг командир вартових обдумати це, як пролунали удари в тривожні металеві диски на дозорних вежах.
Дітар прокинувся і першим кого побачив, була Тарсіша. За кілька секунд він згадав все, що вчора сталося. Він схопився рукою за голову, яка страшенно хворіла, і закрив очі. Тарсіша доторкнулася до його обличчя. Перед собою він побачив прекрасну дівчину, яка дивилася на нього закоханими очима і посміхалася. Дітар не зміг стриматися і посміхнувся у відповідь. Тарсіша наблизилася ще ближче і її губи торкнулися ченця. Біль повністю вщухла.
– Тривога не може перешкодити мені любити тебе. Я занадто довго жила без тебе. Кажуть, якщо людина тобі сниться, вона думає про тебе – вночі ми згадуємо те, що цінно нашому серцю.
Чернець пригадав, що вчора не встиг зробити їй подарунок, і повільно потягнувся до маленького згортка тканини. Він дістав його і тримав у руках. Сміливий в бою, чернець втратив всю хоробрість у присутності цієї дівчини. "Не відповідний час". – Промайнула думка. Повз них до воріт бігли озброєні люди, на ходу застібаючи і поправляючи обладунки.
– Доки всі спали, я принесла твою мантію. Ти залишив свій скарб, рятуючи мене.
Дітар не звертав ніякої уваги на військові приготування навколо нього. Він був спокійний і стриманий. Його серце наповнювалося любов'ю і ніжністю до Тарсіши і нічого, крім цього, не цікавило його у цю мить.
– Ей, закохані! – Агіас і Надіша стояли повністю у всеозброєнні в декількох кроках. – Щось дивне відбувається в таборі індусів. Нам всім варто приготуватися до несподіванок!
Дітар із зітханням жалю сховав згорток під одяг.
Цигани, що несуть дозор на вежах, показували руками в бік поля. Там, на чолі з Міланосом стояли близько тридцяти вершників і до сотні піхотинців з великими щитами. Дозорці не переставали бити молотом в тривожний набат, що знаходився на одній з веж. На кожну таку вибігло по два десятки лучників.
В індусів була безліч релігій і вірувань, безліч храмів та жерців. І мало хто з необізнаних знав, що там іноді відбувалося: туди могли прийти безліч людей на поклоніння, а покинути – з відрізаними язиками і осліпленими. Вони ставали мандруючими "святими" і тільки знаками закликали людей йти в ці храми. Індуси були язичниками, в них були свої боги, яких вони боялися і яким поклонялися: хтось блискавці, хтось вогню.
В Міланоса було два вірних слуги – два чорні ворони, які літають по світу і приносять йому новини. Він активно бореться зі злом, він строгий, але справедливий.
В одному з таких місць Міланос і купив за величезні гроші свою особисту гвардію та охорону, за допомогою якої і підтримував дисципліну в війську свого брата Андрогіна. Цих монстрів боялися всі ще більше, ніж ченців. Це були берсерки – породження експериментів жерців над людьми. Колись сильні воїни, вони були оскоплені, жерці тонкими спицями проколювали їм черепи так, щоб вбити ті частини мозку, які відповідали за страх і біль. Тепер ці чудовиська безжально вбивали всіх і все, на що їм вказував хазяїн – Міланос.
Сам Андрогін давно подумував, як від них позбавитися.
Тепер ці тридцять вершників, повинні були зломити волю циган, а Андрогін таємно сподівався, що вони всі загинуть. Проте, для успіху місії він не пожалів сотню щитоносців з селян, щоб прикрити наступ берсерків. Воєначальник знав, що його гордовитий брат може відмовитися від допомоги більшого загону,не бажаючи втратити слави переможця. А сотня солдатів в такій битві могла служити лише допоміжним загоном.
Міланос привів три десятки найнебезпечніших воїнів. Двадцять чоловік спішилися і пішли в атаку на циган, а десять вершників, дістали луки і стали обсипати дозорні вежі стрілами. Ченці і цигани чули про берсерків, але бачили їх вперше.
Ті йшли в бій без кольчуг і були досить дикі та сильні, подібно до ведмедів. Вони кусали свої гострі кромки своїх щитів, щоб привести себе в лють. Для ще більшої нечутливості до болю, ці воїни приймали відвар з невідомих грибів, могли битися навіть з відрубаними кінцівками або випущеними кишками. Ці демони зупинялися тільки тоді, коли позбавляли життя своїх ворогів. І чим кривавіше було вбивство, тим більшу насолоду відчував берсерк. Казали, що самі вони невразливі, що їх не бере ні вогонь, ні меч. Вони мали злість і лють диких звірів, а їх очі наливалися кров'ю, коли вони йшли вбивати.
Берсерки з презирством відносилися до кольчуг, що заважали в бою. Вони билися лише в одних сорочках або взагалі оголеними до пояса. В битвах вони відрізнялися швидкістю і ухилялися від ударів не зі страху бути пораненими, а з розуміння, що неушкоджені вони зможуть більше вбивати. Якщо вже кому з ворогів і пощастить покалічити озвірілого монстра, то рани той не помічав та бився до закінчення битви, відправляючи ворогів у царство мертвих одного за іншим.
Попереду бігли щитоносці, приймаючи на себе десятки стріл, що сипалися з веж. Ці нещасні селяни були приречені! Вони знали про це, але повернути назад не могли – берсерки їхали за ними на конях, і пару злякавшихся одразу впали з розтрощеними головами. Єдиним шансом для щитоносців було добігти до веж і якось протриматися до того, як в бій вступить гвардія Міланоса. Той же спостерігав за цим на відстані випущеної стріли і передчував славну перемогу. Думки про золото циган не залишали його.
Десяток "вовкоголових", саме так любив називати воїнів Міланос, загальними зусиллями перевернули одну з двох веж,разом з лучниками, і буквально розірвали їх на частини! Жах і страх вселився в живих, що залишилися. Прикриваючись щитами, виставивши вперед списи, циганські бійці задкували і сховалися під захист, вцілілої вежі, вже не вірячи в перемогу. Вони опинилися у пастці. Вежа була оточена.
В них не було шансів – берсерки розкидали своїх супротивників одного за іншим. Всі піші цигани були вбиті, берсерки через їх трупи побігли у табір по довгій дорозі. Стріли стирчали з їх плечей і спин.
Агіас обернувся до Дітара:
– Треба щось робити, не можна дивитися, як їх вбивають.
Дітар крикнув циганам, щоб загородили прохід в сам табір возами, збитими з дощок щитами і поваленими деревами:
– Стійте тут і стріляйте лише тоді, коли вони наблизяться, стріляйте тільки в шию або в голову.
Дітар обернувся до Есіна:
– Біжи через болото, зустрінемося біля вцілілої вежі.
А потім Агіасу:
– Діставай кинджали і наздоганяй! – йшлося про одну важливу рису ченця – йому ніколи не можна проявляти страх.
Вони перестрибнули через барикаду. До берсерків було близько сотні метрів. Вони були зайняті тим, що просто добивали поранених. І навіть не звернули уваги на двох ченців, озброєних короткими списами, що бігли до них.
Есін і Дітар наближалися до берсерків, готуючись атакувати ворога. Есін зійшов з дороги і став стрибати по каменях і коріннях дерев. В Дітара в руках були два списи, один він кинув у берсерка, направив прямо в груди одному з демонів. Сила, яку Дітар вклав в цей кидок, змусила спис летіти так швидко, що берсерк не встиг ухилитися і спіймав його своїм тілом. Величезна туша впала на землю зі списом, що стирчав у грудях. Чернець продовжував бігти, відстань між ним і його метою скорочувалася. Він кинув другий спис і потрапив у горло. Здоров'як був приречений. Це був смертельний удар, від якого ворог одразу впав на землю.
Будучи вже зовсім близько, Дітар вихопив з – за спини свій меч і, відштовхнувшись від землі, заніс його над головою чергового берсерка. Інші, кинулися на зухвалих ченців, з тіл деяких стирчали стріли, але битися їм це не заважало. Слідом за ним в бій вступив Агіас з двома кинджалами. Він розумів, що в таборі зараз знаходиться Надіша і її сім'я, тому йому потрібно захистити їх. Двоє берсерків кинулися на болото, бажаючи перехопити Есіна.
Один удар і голова берсерка відокремилася від тіла, та покотилася по землі. Ще двоє отримали удари кинджалами. Чернець знав, куди завдавати ударів і робив це з особливою точністю. Кілька ударів в небезпечні точки і ворог повержений.
Берсерки ж виявилися не так прості, як думали ченці на перший погляд. Навіть смертельно поранені, вони були небезпечні, тому вбивати їх доводилося двічі. ‘’Вовкоголові’’ наближалися. Їх ставало більше, оточивши зі всіх боків ченців, вони взяли їх у кільце. Шанси на перемогу ставали значно менші.
Есін стояв майже по коліна в болоті і чекав, коли до нього наблизяться вороги. Ченцеві вдалося вибити з рук одного берсерка молот. Другий же люто накинувся на коваля. Даремно хтось рахував берсерків просто божевільними – вони були вмілими воїнами, тільки позбавленими людських почуттів. Ухиляючись від ударів, Есін прикрився, але метати молот виявилося набагато важче, і зброя ченця відлетіла в болото, а сам він впав на одне коліно. Вихопивши кинджал, він увігнав його у стегно ворога по руків'я і вистрибнув з болота.
Чернець, що навіть став ковалем, і без зброї не беззбройний! Ударом ноги, вибивши молот з рук берсерка, Есін блискавично застрибнув йому на плечі і, падаючи на сторону, скрутив тому шию, трохи не зірвав голову.
Тепер, вже навпроти нього, стояв справжній монстр. Розлючений втратою молота, витягнувший широкий зазублений ніж, ‘’вовкоголовий’’ повільно наближався до коваля. Есін приготувався до смертельної сутички. Зробив випад, щоб завдати удару ногою, але лише отримав різану рану на кісточці. Удар рукою – лезо ножа розірвало тканину на рукаві, і лише шкіряний обладунок врятував від серйозного поранення. Есін спробував захиститися, але болото позбавляло його можливості ухилятися. Тепер берсерк перейшов в атаку і залізною хваткою зупинив коваля.
Перед тим, як завдати смертельного удару ножем, берсерк поглянув йому в очі. Есін побачив перед собою обличчя монстра, що досяг найбільшого задоволення – повільно вбити супротивника.
Міха зі своїм сином підійшли до возів і побачили, що ченці б'ються з ворогами, а цигани загнані на дах останньої, з вцілілих веж. Барон розумів, що в таборі легше втримати оборону, він віддав наказ атакувати ворога і вози були прибрані.
Міланос спостерігав за боєм здалека. Він бачив дві чорні мантії, що рухалися кругом своїх ворогів немов у танці, і забирали їх життя. Він відразу зрозумів, що це і є ті самі ченці, але бачити їхні обличчя індус не міг.
– О, боги, їх лише двоє! – Вигукнув Міланос, не вірячи своїм очам. – Як їм вдалося зупинити мій загін? Це неможливо!
Індус розводив руками, озираючись на всі боки, явно не бажаючи приймати побачене за реальність. Оточені берсерками, які передчували тепер вже легку перемогу, ченці раптом стали – співати!
– Ом Намах! – Зазвучала стародавня захисна мантра.
Стоячи спиною до спини, опустивши свої мечі, вістрям вниз, звівши очі до небес, вони в одну мить, відразу з високої ноти заспівали чистими голосами пісню, слова якої вони не знали! Їх навчали цій пісні на кожному тренуванні в найважчий її момент, коли сил і сміливості вже не було і сліду. Пісня Братства тибетських ченців. Їй могли навчитися тільки ті, хто віддавав себе повністю тому, щоб стати справжнім ченцем!
Величезні звіри, які тільки і знали, що вбивати своїх ворогів, остовпіли. Вперше, вони не розуміли, що відбувається і що їм робити. Мелодія звучала в їх головах. Сила чернечих голосів паралізовувала і обеззброювала.
Цигани зупинилися на півдорозі до тих, що билися і застигли на місці від почуваного.
Есін побачив, як там, де тільки що було спрямоване на нього чорне око монстра, раптом з'явилося скривавлене вістря стріли. Трохи відвівши погляд, він побачив Надішу на краю болота, вона встигла зробити постріл за мить до того, як Агіас з Дітаром почали співати. Есін вибив зброю берсерка бічним ударом ноги з розвороту, потім загнав обидва кинджали в груди і став бити руками по обличчю. Одним ударом він розітнув здоров'якові ліву брову. Потім ще одним ударом праву, після чого зламав ніс і розбив губу. Він завдавав удару за ударом, не даючи ворогові прийти до тями.