Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
– Прекрасне місце, щоб зустріти старість. – Легеза повеселішав. – О-он наші втікачі! Значить, поруч і наша мета!
Натовп Гільдії зібрався біля невеликої садиби, посеред порослої рідкісними деревами долини. Оточена ланцюгом скель місцевість, була чудово пристосована для життя: вдалині виднівся невеликий водоспад, земля була родюча.
– Зрозуміло, чому вони так хотіли сюди потрапити. – Мріадр озирнувся навколо. – Тут можна жити і не залежати ні від царів, ні від податків, ні від… нас.
Очевидно, останні захисники загинули або потрапили в полон, оскільки ніхто з озброєних чоловіків не вийшов назустріч загону. Взявши селян в півкільце, воїни зупинилися.
– Дозвольте мені пояснити їм, що нас цікавить. – Виступив вперед Агіас.
– Поясни їм також, що їх чекає, якщо ми не отримаємо те, що шукаємо. – Додав Легеза, переставши сміятися. – Іріда явно хоче відплатити за старі образи. Іріда!
Всі обернулися на його викрик. Іріда лежала прямо посеред стежки позаду всіх, і можна було подумати, що вона умиротворено роздивляється небо. Коли б не оперення короткої стріли, що стирчала в неї у грудях. Легеза, дівчата і Мріадр кинулися до неї, а ченці, на чолі з Дітаром – до жалюгідної халупи, де вони побачили стрільця, готового випустити наступну стрілу. Люди Легези, зовсім розлютувавшись, кинулися вбивати селян усіх підряд. Лише крики командира, удари кулаків Дітара і загроза вбити всіх, змусили їх зупинитися.
– Зв'яжіть усіх їх і замкніть у цій хатині! Допитаємо їх завтра. Де стрілець?
Коли у відповідь на його питання, йому кинули під ноги людську голову, Дітар зрозумів, що похід та ціла черга боїв, вже до кінця вимотали всіх. Той, що стріляв був хлопець років двадцяти, з майже дитячим луком для полювання на птаха.
– Мріадр, вона мертва?
– Хвала творцеві, вона житиме. Іріда просто втратила свідомість від втоми і больового шоку.
Вогнище відблискувало на зосереджених обличчях: безстрашних ченців, похмурих людей Легези та задумливого – Агіаса. Останнього можна було зрозуміти – поруч сиділа любов всього його життя, і тепер ніхто їм не перешкоджав.
– Відпочиньте, сьогодні вже битви не буде. – Легеза старався жартами, якось підтримати своїх людей. – Вранці ми розкопаємо це кладовище, і селяни нам у цьому допоможуть. Вони краще за наше вміють ритися в землі. Ця фраза викликала посмішку у Дітара, і він сказав:
– Знаєш, іноді ти не виглядаєш, як безжальний вбивця. Навіть не віриться, що ти здатний на таке! Ніби світло в тобі ще не зовсім згасло і з маленької, ледве вловимої іскри, в тобі може вирости ціле сонце.
В Легези одразу змінився вираз обличчя. Чоловік нахмурив брови і кинув різко:
– Спочатку я і сам не вірив. Іноді, вбивши одного, здається, що в мені з'являється щось схоже з докором совісті. Потім я йду і вбиваю ще парочку, щоб йому там нудно не було. Легшає. Відразу. Я не борюся зі світлом. Його в мені немає. Схоже, серед нас лише ти ще прагнеш до світла. І терпиш через це біль. – Як же самовбивці? Як ти до них ставишся? – Розворушивши палицею вугілля, щоб краще бачити Легезу, запитав Агіас.
– Я їх зневажаю. Ненавиджу. Вони роблять за мене мою роботу. Роботу, яку я люблю. Роботу воїна.
– Ні! Воїн – це захисник, який віддає своє життя заради інших, – обурено вигукнула Тарсіша.
– Ніхто не знає, які його сили, поки не використає їх повною мірою. Ніхто не дізнається воїн він або ні, поки не побачить все своїми очима або не відчує на собі. Для когось це може бути посмертним відкриттям.
Надіша з Тарсішею переглянулися і, дивлячись одна одній в очі, посміхнулися. Кожна – про своє. Іріду доручили турботам селянок, пригрозивши, що за її смерть дадуть відповідь їх люди. Тепер же дівчатам стало сильно її не вистачати. Легезі абсолютно не сподобалося, як з ним розмовляють, йому стало здаватися, що його перестали сприймати серйозно. Трохи промовчавши, він їдко випалив:
– Те, що я зараз вам посміхаюся, не означає, що я не можу встромити комусь з вас в серці ніж… і не перестану при цьому посміхатися. Не дуже вірте моїй посмішці. Все! Посмішка – цей тільки рух обличчя.
Агіас вирішив понизити напругу і обережно запитав Легезу:
– Якщо ти найманець і вбивати, просто твоя робота, чи означає це, що ти покірно робиш те, що тобі наказує господар?
– Ніхто і ніколи не отримає моєї покірності. Вони можуть знівечити моє тіло, поламати мені кістки і навіть вбити. Тоді в них буде всього лише мій труп, але не моя покірність. Є три суті людини зі зброєю: солдат, м'ясник, воїн. Перший вбиває за платню та ідею, другий – виключно за винагороду і іноді заради власного задоволення, а третій контролює поголів'я перших двох. Тобто теж вбиває, але тільки, коли це стає необхідністю. Я можу бути солдатом і воїном. Але м'ясником – ніколи.
Воїном може стати хто завгодно – чоловік, жінка і навіть дитина. Ні вік, ні фізичні дані не мають ніякого значення. Важливіше інше – розуміння неминучого. Бути воїном, це честь. – Спокійно відповів Легеза. В його очах читалася ностальгія, неначе він зараз згадав про щось далеке і приємне.
– Честь – це вірність. Вірність до смерті. – Агіас говорив повільно, немов згадуючи слова. – Ти маєш бути вірний своєму слову, своєму вибору, вірний до останнього вдиху. Ти маєш бути вірний людині, яку одного разу вибрав.
Тут Надіша відвернулася, ховаючи сльози, що накотили. Агіас же продовжував.
– Не можна зраджувати. Ніколи. Зрадити – означає померти ще живим, це найбільша ганьба для людини, вона єдина, зі всіх живих істот, здатна на зраду. Та все ж – це злочин проти моралі, проти честі, проти себе.
– Завжди потрібно чітко знати, чого хочеш. – Подумав і відповів Легеза.
Настало довге мовчання. Кожен думав про своє, згадував або мріяв. Тишу порушила Тарсіша, звернувшись швидше до неба, ніж до когось конкретно.
– Хіба є щось сильніше за надію?
Ніхто не здивувався, що першим зреагував Легеза.
– Є. Очікування. Людина здатна чекати, навіть, коли в неї пропадає остання надія. Ти б чекала Дітара?
– Звичайно. – Не замислюючись, відповіла дівчина.
– Якщо говориш із чоловіком – нехай слова твої будуть повні віри, якщо мовчиш – нехай мовчання теж буде повним віри в нього. І що ж такого ти в ньому знайшла? – Легеза кинув оберемок гілок у вогнище. Полум'я спалахнуло, ожило і пожвавило розмову.
– Те, чого в ньому не знайде жоден з вас. Якщо чоловік, то з дитинства. У Дітара, в списку якостей справжнього чоловіка, безумовно: "роби те, що обіцяв". Якщо сказав "обіцяю", то розбийся, але зроби обіцяне. Інакше, який сенс жити, якщо твоє слово не варте навіть кинутої у вогнище гілки.
– У кожного чоловіка, десь на світі, є жінка, створена тільки для нього. Вона не краща і не гірша за інших, але вона єдина, яка по-справжньому йому потрібна. Це таємниця, у якої немає пояснень. І у кожної жінки теж обов'язково є такий чоловік. – З тією ж ностальгією в очах, що і кілька хвилин тому, сказав Легеза.
– Ну все…всім пора відпочивати. – Дітар піднявся. – Агіас, розстав людей Легези у дозор. Ти стоїш на варті перший, потім Легеза з ченцями.
Легеза заусміхався ще ширше, оцінивши передбачливість ченця.
Вкладаючись спати прямо біля багаття, Дітар запитав його:
– Якщо я попрошу про допомогу – то я можу розраховувати на тебе?
– Гм… Я можу зробити абсолютно будь – який вчинок, якщо буду впевнений, що він того вартий.
Дітару сподобався така відповідь, і він продовжив:
– Нам необхідно зробити неможливе.
– Зробити "неможливе" – не таке вже велике завдання, якщо знаєш з чого розпочати. – Відповів Легеза. – Дві речі бувають важкими: мовчання, коли потрібно говорити та розмова, коли потрібно мовчати. А неможливе, це будь ласка.
Глава 36
"Труднощі – це не покарання за минуле, а випробування – заради майбутнього". Заповідь Тридцять шоста. Кодекс Братства тибетських ченців.
Дітар стояв, на повністю перекопаній ділянці землі. Тут згорів будинок, в якому ховався Панадій. Люди Книготорговця перекопали тут кожен метр. Осторонь були складені згорілі балки. Чернець постійно обертався, але розглядати було нічого. Він почав роздумувати:
– Якби нас тут оточили. Куди відступати? Агіас з Мріадром переглянулися. Дітар намагався зрозуміти, що робив Панадій.
– Ось! – Агіас вказав рукою на кілька дерев на горі. – Ми прориватимемося туди, до них.
Втрьох вони побігли на невелику височину до дерев. Там виявили ледве помітну кам'яну стежку, ведучу далеко вниз до покинутого кладовища. Воно складалося з кам'яних надгробків і невеликих склепів.
– Туди. – І Дітар першим побіг вниз. – Там можна сховатися.
Іншим довелося його наздоганяти, і притримувати свою зброю, щоб вона не створювала гучних звуків. Коли вони виявилися на самому кладовищі, Агіас заговорив:
– "Гіпноз" – це Царство Сну. Чим вам тут не Царство для сну?
Мріадр зрозумів, що він має на увазі і додав:
– Кіан перекопав всю садибу, а повинен був усе кладовище.
– Ми уклали угоду з Книготорговцем. – Сказав Дітар. Потім озирнувся на всі боки і промовив тихо, але виразно. – Будьте готові до того, що можуть з'явитися його люди.
– Так, ти правий. Він не такий легковірний, щоб відпускати з нами лише Легезу з дюжиною бійців. Напевно десь поруч нишпорять його сірі вбивці. Агіас задумливо крутив у руках маленький важкий метальний ніж.
– Або торгова Гільдія, який ми завадили знайти "скарби" Панадія. – Мріадр уважно вдивлявся у небосхил. – Ми тут, як на долоні, вороги можуть напасти з будь – якого боку.
– Нам треба убезпечити наших жінок – це наше вразливе. Кличте всіх сюди. Пошуки меча продовжимо тут.
Промені ранішнього сонця ще не впали в долину, лише небо за горами стало блакитним. Виставивши вартових по колу кладовища, ватажки загону залишилися самі і дивилися на величезну безліч могил.
– Що ж, знову шукаємо неприємностей. – Спробував пожартувати Дітар. – Мало ми їх пережили.
– І залишилися живі. – Тарсіша ласкаво посміхнулася Дітару, а Легеза, помітивши це, сказав:
– Чоловік, якого любить гарна жінка, завжди вибереться з неприємностей.
Агіас засміявся:
– А якщо не вибереться?
Трохи подумавши, Легеза все ж вирішив пофілософствувати:
– На цьому світі можна шукати все, крім любові і смерті. Вони самі тебе знайдуть, коли прийде час.
Ця фраза знову викликала посмішку в Дітара.
– І знову ти кажеш зовсім не так, як сказав би безжальний вбивця.
– Я не люблю турбувати мертвих – досить неприємностей я завдаю живим.
Ще одна пара закоханих знаходилася у хвилюваннях про майбутні події.
– Ти теж відчуваєш небезпеку, що йде від цих могил? – Надіша подивилася на Агіаса в надії, що чернець розвіє її похмурі думки. Але той не був розташований вислуховувати її тривоги. Це злило дівчину не на жарт. Вона закусила губу, щоб не сказати якусь зухвалість і відвернулася.
– З жінкою просто, тільки в одному випадку – якщо це не твоя жінка. – Хихикнув Легеза, звернувши на це увагу.
Агіас нічого не відповів, лише подивився на Легезу з докором.
– Якщо я загину, ти зможеш мене розлюбити? – Звернувся до Надіши. Дівчина повернулася і прошепотіла:
– Не став питання, якщо не знаєш, що робитимеш з відповіддю. Але, невже ти вважаєш, що я ще комусь зможу так посміхатися, Агіас?
– Біду не передбачиш. Ми не чужі. Люди, в яких є загальні спогади, не можуть бути чужими. Але, ти не відповіла на питання. – Сказав чоловік.
– А якщо я відповім "так"? – Зухвало кинула Надіша.
Агіас абсолютно не чекав такого.
– Гм… Серафім хоч любить тебе? – Скривджено випалив Агіас.
– Любить, звичайно, любить, але… не мене. Себе в коханні до мене. Зараз це недоречно, Агіас. – Надіша поклала руки ченцеві на плечі. Ми тут не для цього.
Легеза обернувся до Дітара і Тарсіши, і підсумував перестрілку Агіаса з дівчиною:
– Жінки ніколи не помічають те, що ми робимо для них, зате помічають те, чого ми не робимо.
Мріадр показав Дітару на одну з могил неподалік. Не втрачаючи один одного із вигляду, вони почали просуватися вглиб кладовища, тихо і обережно. Могили були вириті або висічені в пагорбах, немов склепи. Їх входи були завалені величезними каміннями.
– Скільки років тут нікого не було – двадцять, тридцять? – Запитав Мріадр.
Дітар попутно оглядав могили і відразу звернув увагу, що тільки та могила, на яку вказав Мріадр, була без надгробка або пам'ятного знаку. На перший погляд – нічого дивного, але, що це була могила, вказувала тільки загальна форма насипу землі. Легеза обсмикнув Дітара за рукав і також вказав на цю могилу.
– Копати почнемо тут.
Поки Агіас діставав спорядження з мішків, Дітар оглядав могилу зі всіх боків. Дівчата стояли позаду, спостерігали за тим, що відбувається і озиралися на всі боки. Надіша про всяк випадок взяла в руки лук і дві стріли.
– Тут щось є. – Сказав Дітар і нахилився. – Я наштовхнувся на щось, подивіться сюди.
Агіас підійшов до нього і схилився поруч. Дітар долонями очищав камінь, і коли поверхня була звільнена від землі, Дітар вголос прочитав напис: "Бережи її, я нею живу" і відразу ж згадав, ці слова про Ануш у книгах Ханоя.
– Схоже, ми у цілі.
Тим часом Агіас встиг привести допомогу і роздати їм лопати.
Плиту з написом довелося розбити, і ченці почали копати. Через мармурові темно-сині хмари ледве пробивалося мізерне місячне світло, і вони не могли виразно розглянути дно, але продовжували копати, майже напомацки. За годину вдалося відкопати тринадцять розвалених східців, які вели до неміцного дна, з прогнивши дерев'яних дощок. Один з ченців підійшов до Дітара схилився, і тихо сказав:
– Там щось є. Ви повинні самі це побачити.
Дітар спустився і почав оглядати дошки, вони були старими і трухлявими.
– Це вхід. Треба його розібрати. – Піднявши голову вгору, сказав Дітар.
В цей момент вгорі закричав Легеза і дав Дітару зрозуміти, що до них наближається небезпека.
– Мріадр, беріть людей і тримайте оборону! Тарсіша, Надіша, Агіас за мною!
Легеза різко підштовхнув дівчат і Агіаса до викопаного входу, сам спустився останнім і крикнув Дітару:
– Розбирай швидше, там люди Книготорговця. А ось і торгова Гільдія прийшла – ми оточені.
Дітар з силою штовхнув, одну з трухлявих дощок, і вона з глухим тріском провалилася. Легеза спішно допомагав Дітару розламувати і викидати стару деревину. І ось вхід відкрився. Вони поспішили спуститися вниз. Земляні стіни були вологими, стояв стійкий запах вогкості. Вхід до підземелля був обрамлений деревиною, а згори була табличка з написом, Дітар стер рукою плісняву та бруд і прочитав – "допоможемо померти", великими буквами було вирубано на дошці. Вони рушили вперед.
Як тільки, Тарсіша зробила перший крок до підземелля, тривога скувала її м'язи, і жахливий тваринний страх змусив її тремтіти. Пульс важким молотом став відбивати по скронях.
– Я дуже боюся, Дітар. – Прошепотіла Тарсіша, схопивши його за руку.
– Не думай про страх. – Шепнув чоловік їй на вухо і стиснув міцніше її долоню.
При ретельнішому огляді, стало видно, що підземелля досить велике і високе, а земляна стеля була підперта двома міцними, дерев'яними підпорами. З боків кілька камер, схоже, що раніше, тут утримували людей. Тут, серед вогкості і бруду, пітьми та порожнечі було видно сліди перебування когось.
– Легеза, копаємо. – Крикнув Дітар. Чоловік почав поспішно орудувати лопатою. Агіас стояв на виході з підземелля на випадок, якщо люди Книготорговця підберуться ближче.
– Якщо вони сюди дістануться, ми тут, як в пастці. – Крикнув Агіас, тримаючи руку на мечі.
Все не те, чим здається. – Попутно говорив Легеза.
– Дивися, напис. – Змахуючи землю з плити, сказав Дітар. Легеза перестав копати і завмер в очікуванні.
– Що там? – Крикнув від входу Агіас.
– "Не будіть невідомого воїна". – Прочитав Легеза вголос.
Дітар наштовхнувся на величезні круглі колоди, йому довелося прорубати діру в дерев'яній стіні, він просунув руку в середину, там була порожнеча. Це означало, що він знайшов. Там в середині – вхід. Одна з камер у підземеллі була закрита із середини, але зламати її двом міцним чоловікам було не важко, двері піддалися натиску з другого разу – Дітар і Легеза знесли дерев'яну перешкоду і ввійшли до кімнати:
– Навіщо тут двері?
– Точніше, для чого? – Уточнив питання Легези Агіас.
– Її поставили, щоб не впускати, а не випускати. Розумієте? – Відповів Дітар.
Це була велика кругла кімната з вузьким невеликим колодязем по центру. Поряд з колодязем, півколом лежали кілька непохованих покійників. Їх тіла, жовтувато-сірого кольору давно муміфікувалися. Це були скелети, обтягнуті шкірою, схожою на пергамент. Дітар озирнувся навколо. Біля колодязя, що припав пилом і грудками землі, лежала мотузкова драбина, з одного кінця, до неї був прив'язаний смолоскип. Легеза почав спускати його вниз у колодязь. Руді язики полум'я бігали по стінах колодязя, він опускався все нижче і нижче.
– Піднімай назад, там внизу тіло і якісь свити, потрібно спуститися.
– Тарсіша, може ти? Тебе повинна витримати. – Відповів Легеза. – Так що без варіантів. Оглянь там все, нам потрібен меч.
Взявшись за мотузку, Тарсіша здивовано ахнула: – Гаразд, я спущуся. Вона стара і неміцна. Я легша за всіх. – Сказала дівчина з тремтінням у голосі.
Тарсіша помінялася місцями з Дітаром, і її опустили вниз. Дно колодязя було сирим і брудним, але рівним. Тарсіша, насилу переборов свої страхи і відразу, зібрала свити, які були на покійнику.
Дівчину підняли вгору і відв'язали. Вона була вражена тим, що сталося і сіла прямо на підлогу, щоб трохи прийти до тями.
Дітар взяв перший сувій – "Рваної книги Ханоя", на ньому було написано: "важко тебе не чекати, ти приходиш лише уві сні" і в наступному рядку: "хто знайде цей напис, нехай скаже всім, що помер я не на колінах і не благаючи про пощаду".
– Там були тільки свити? Там не було меча, Тарсіша? Ти все оглянула? – Звернувся до дівчини Дітар.
– Все. – Закивала вона. – Там немає меча. Ні-чо-го.
– В першому сувої написано, що Царство сну може дати відповідь. Дітар, нам треба залишитися тут до ранку. – Агіас почав нервувати. – Двері до цього залу були закриті із середини. До нас тут нікого не було. Меч має бути тут. Шукайте.
Дітар повторив собі під ніс :
– Не будіть невідомого воїна… Залишаємося.
– Майте терпіння, тоді правильні дії прийдуть самі собою. – Агіас ходив по залі і шукав приховані знаки.
В могилі було багато цінних речей, це говорить нам про те, що покійник був важливою і багатою людиною.
– Чудовий збір предметів, все крім меча. Де ж могла бути схована зброя? – Нервувала Надіша, і хотіла швидше покинути це місце.
– Можливо, ми зможемо дізнатися щось ще. – Сказав Легеза. – Агіас, треба зачинити двері. Люди Книготорговця не нападуть, доки ми щось не знайдемо. Вони тут не для того, щоб битися даремно. Вони теж у пошуках. – Запропонував Легеза.
Агіас погодився, і постарався замкнути двері.
– Життя штука легка. Якщо тобі важко, значить, ти живеш не правильно, шукай помилку. Чи не своєю справою зайнявся, або не з тим живеш. Повинно бути легко. Те, що не подобається, швидко набридає. Треба міняти.
– Дякую. – Віддячив ченця Легеза.
– А буває, що ти хочеш з кимось поговорити?
– Коли хтось зникає з твого життя, і ти більше ніколи його не побачиш, але хотів би сказати те, чого не встиг, щось дуже важливе, ти береш папір і пишеш лист. Він може бути довгим, а може в одне слово. Ти пишеш тому, кого вже немає. Але не відправляєш, а просто складаєш, підносиш до вогню і спалюєш. І вітер відносить попіл і той біль, який був в середині тебе.
– "…приходиш лише уві сні" – Задумливо повторив Дітар.
– Дітар, до ранку, тут? Спати? – Закричала Тарсіша. – З покійниками?
Надіша розгублено поглядала на Тарсішу і Дітара. Вона сподівалася, що вони передумають.
– Ми залишаємося тут. – Твердо сказав Дітар.
Вони сіли на земляну підлогу, але Агіас не витримав тиші:
– Там Мріадр битиметься, а нам треба спати?
– Пора спати. – Підтвердив Дітар.
Дівчата прилягли, а Дітар встромив в землю смолоскип, розгорнув перший сувій, що попався, і почав читати вголос .
Глава 37
"Велика любов і великі досягнення – завжди вимагають величезного ризику". Заповідь Тридцять сьома. Кодекс Братства тибетських ченців.
Як тільки почалася війна, Ханой перестав бути архітектором, і став воїном, так він і познайомився з Сатаною, який був майстерним оратором, що надихав звичайних людей на битви. Дітар читав вголос "Рвану книгу Ханоя":
"Страшно дивитися, як твоє творіння руйнується. Такого я не зможу повторити. Вигини дахів, вертикалі стін, химерні плетіння опор і вікон. Ніхто не розуміє, як важливі в будинках вікна! Халупа може стати палацом, якщо зробити вікна правильно. Палац стає раєм. Коли палац горить, першими зникають вікна".
– Ханой, був дуже талановитим архітектором, цікаво було б знайти продовження цих сторінок. – Дітар вирішив прочитати всі обривки сувоїв, навіть якщо йому знадобиться вся ніч.– Агіас, ти згоден?
" Не вірити Сатані означало не вірити в перемогу. Його слова проникали в саме серце і вимітали звідти страх та безвір'я. Ми йшли битися тоді, коли ворог подумки вже бенкетував. Ми готові були знищити кожного, хто піде проти нас. А все тому, що з нами був той, хто один, зміг спонукати до втечі цілі армії. З нами був Сатана! І тепер не важливо, що він таким насправді не був".
– Цікаво, яким же він був насправді? – Запитав Легеза.
" – Мене ніхто не чекає. Що мені потрібно – мені дають, що не дають – беру сам. В цьому моя сила. Я не ризикую своїм життям – я його не маю. Я беру чужі життя і живлюся ними, як вишуканою їжею. А життя тих, хто мені не цікавий, я вирощую і поїдаю, не помічаючи смаку. Мене кличуть лише тоді, коли все йде під укіс. Коли крах, коли настає кінець, тоді я збираю людей і наповнюю їх серця силою. Адже насправді кожен чоловік просто зобов'язаний взяти в руки зброю, коли його народ у небезпеці".
– З останнім, я повністю згоден. – Сказав Агіас.
" Я слухав Сатану, не помічаючи протиріч у його словах. Я упивався його красномовством і гордістю. Мені подобалося бути переможцем. Я хотів перевершити його в усьому, і він це бачив, і схвалював, і заохочував. Дуже скоро мої загони, простих будівельників, стали битися краще, ніж його воїни. Ми брали перемоги там, де він відступав. Тепер я розумію, що відступав він навмисно – він згодовував моїй гордісті життя солдат. А сам бажав, поласувати моєю".
– Сатана, все ж упивався своєю хитрістю.– Це були думки Дітара вголос.
"Цар Світу створив загін особистої гвардії. Сорок вісім кращих бійців було відібрано, щоб вбивати тих, хто не догодив Владиці. "Воїни влади" і Сатана – їх командир. Хвала богам – я не в їх числі".
– Хотілося б цю історію дізнатися повністю.– Подав голос Легеза.
"Він постарів, а війна робила його молодим, адже бути командиром "Воїнів влади" – завдання для старих, хто вже не відрізняє добра від зла. А старість просить самотності. Цар Світу відправив Сатану з кораблем скарбів, він йому довіряв. Цар Світу, але не Сатани…".
– Все вказує на те, що Сатана сам собі Цар.
"Часи, що Сатана провів, блукаючи по морях, не пройшли для мене дарма. Я сам став "сатаною" для народів – переможцем змій, не командиром, але господарем "Воїнів влади". Я став тим, хто володіє умами людей. Мені не потрібно було їхнє захоплення, мені не потрібно було їхнє поклоніння мені. Я точно знаю, що мені потрібно!"
– Скромність Ханоя вражає. Згоден, Агіас?
"Він говорив зі мною:
– Мені не треба іншої жінки, крім моєї Ануш.
– Правда? – запитував я. Я дратував його. Нарешті я побачив його слабкість. Він думав, що його жінка – його сила, але я бачив…".
– Коли самотні, ми набагато сильніші в бою, нам не шкода наше життя віддати за перемогу.– Думав Дітар, поки не знайшов свою Тарсішу.
"Коли він говорив про неї, він п'янів. Гарячковий рум'янець і незв'язна мова – все так не схоже на Переможця і командира "Сорока восьми".
– Мені належить найкрасивіша в усьому всесвіті жінка! – Урочисто заявляв він.
Мені подобалося, коли він говорив таке. Я міг годинами його слухати і спостерігати за ним.
– Так, Ханой, правда. Ануш немає рівних! – Сатана вступав в словесну гру без правил.
– Красивіше за Дарину, доньку Царя Світу? – Продовжував дошкуляти я його.
– Дарина зараз дитина, але навіть коли вона виросте, то все одно в порівнянні з Ануш, вона буде лише блідий місяць при світлі сонця. Хіба можна описати Богиню? Хіба можна словами виразити досконалість? Ступай до мого корабля, Ханой, і подивися, чим я наказав прикрасити ніс мого корабля. Я запропонував різьбяреві острів разом із мешканцями, і дві скрині скарбів у нагороду, якщо він зможе в точності відтворити оригінал. І страшну загибель всьому його роду, якщо я знайду хоч одну ваду.
– І різьбяр живий? – По тому, як долоня капітана лягла на рукоять кинджала, я зрозумів, що питання потрапило в ціль.
– Піди і подивися".
– Так, для Сатани Ануш, дійсно була його богинею. А моя Тарсіша, чи богиня для мене? – Замислився Дітар.
" – Чи є у тебе надійний друг, якому ти можеш довірити своє життя? – запитав мене Сатана.
Одного разу ми сиділи в таверні і ніяк не могли попрощатися. Я дістав свій вірний меч і поклав перед собою між нашими чашами з вином.
– Твоя зброя дуже непогана, в твоїх руках вона стає смертельною, неначе ти її гостриш поглядом і силу свою їй передаєш. Я її куплю у будь-який час і за будь-які гроші. А мій друг – це море. Його не можна ні купити, ні продати. З ним можна тільки дружити і довіряти. А довіряю я своїм друзям тоді, коли знаю, що у них тут і тут, – Сатана приклав долоню до серця і до лоба.
– Море не вміє дружити з людиною. – Я хотів подражнити його востаннє.
– Я вмію дружити з ним. А воно вміє зберігати мої секрети. Якби тонув корабель, я би притиснув до грудей найдорожче – подарунок Ануш. Не хочу помирати без нього. Це фляга, яку вона мені подарувала, а я обіцяв наповнити її еліксиром безсмертя.
Сатана говорив повільно, проникаючи крізь мої очі прямо мені в мозок і серце. Його погляд був світлий".
– Так, подарунок від богині. – Дітар замислився.
"Не можна в одну мить забути минуле. Та і не хочеться. Повинен пройти час. Скільки? Навіщо? Чи треба мені все пережите забути? Я не зможу і не хочу забувати ту мить, коли нефритова маска відкрила мені обличчя ворога. Я виявив в його очах те, що ніяк не очікував, на що змія здатна. Я побачив…"
– Що ти побачив, Ханой? – Дітар дивився на всі боки, на друзів, що уважно його слухали. Що приховує край папірусу, що зітлів, з одним словом, яке йому було так необхідно!
"… вино абсолютно не діяло на мене, я звик пити напої міцніші і не хмеліти, так що мої спроби відволіктися від похмурих думок, викликаних фальшю святкового блиску, не мали успіху. Багачі і чиновники, хто воював, так само, як і їхні дружини, голосно хвалилися причетністю до чужих вигаданих перемог, їхні дружини, доньки та коханки відчайдушно загравали із оторопілими від усього старими солдатами. Їхні сини захоплювали в темні кути служниць і зарозуміло дивилися один на одного, шукаючи привід для дуелі. "
"Але тут до залу ввійшла ВОНА. Я відчув на собі чийсь погляд. Я дивився у натовп і намагався її побачити, щоб зрозуміти, що не помилився. Насправді вона з'явилася в залі, коли вже всі збиралися. Спочатку я не бачив її, але знав, що вона тут! На ній була сукня з відкритою спиною, і я побачив цю спину і цю шию, а потім вона обернулася, і я побачив її очі. Шалено красива, – МОЯ доля! По тому, як вона повела плечима, коли я наблизився до неї ззаду, я зрозумів, що вона знає про мою присутність і чекає. Вона була зовсім іншою, і в той же момент справжньою.
В цьому світі, де гідних можна злічити по пальцях, я зміг знайти її.
Мені простіше було знову битися з Повелителем Змій, чим побачити її обличчя і зустрітися з нею поглядом. Я насолоджувався, розглядаючи крізь напівзакриті очі, вигини її тіла, слухав її глибокий голос, і спостерігав за її жестами. Жінки дивилися на неї із заздрістю з неприхованим захопленням, як на богиню. Богиню війни і миру. Я знайшов її – вона, єдиний справжній скарб, заради якого варто було жити і померти".
"АНУШ"– коротке ім’я прогуркотіло гірським обвалом у мене в голові! Звук цього імені ще не вщух, як вона обернулася, і світло осяяло моє серце. Я пошкодував, що маска Левіафана не у мене на обличчі!"
"… хто я? Ханой! Я готовий стати ким завгодно, аби тримати в руках її важкі і чорні, як смола коси, аби цілувати її мармурові плечі, яскраво-червоні губи і смарагдові очі. Я готовий врятувати цей світ ще раз, щоб він підкорявся їй – справжній Богині".
"…хто вона? … – мені все одно! "Ануш – жінка Сатани", – сказав мені мій друг Халонг. "МОЯ жінка, належить іншому"! – Подумав я, але у відповідь зміг лише сказати: "Гарна".
– Гарна?! Якби її чоловіком, був не сам Сатана, в тебе міг би бути шанс, а так…".
"Скільки їй років? Може їй було 25, а може 30. Їй виявилося 35. Але хто рахував? Сатана марив нею вже багато років, а я пару хвилин, як почав.
Вона обернулася, і наші очі зустрілися. Це було так легко, так просто. Вона стояла в півоберту до мене, і цього було досить, що б розглянути її фігуру. Вона прекрасна. Дівчина дивилася на своє плече, а я ловив її погляд. Погляд, якого тепер мені так не вистачало. Вона посміхнулася".
"Того вечора, я не пив і не їв, а дивився тільки на неї. Благословення це або прокляття? Бушувавші війни, що забрали силу силенну життів – лише легкий вітерець, готовий знову захопити мене, Ануш.
Мені не заважали сотні гостей, мені не заважав Цар Світу.
Вона самотня! Ось, що я побачив, крізь пелену своєї пристрасті. І відразу зрозумів чому. Є люди, що легко і невимушено використовують заборонені прийоми, порушують правила, стають просто непередбачуваними. Так от, вона вміла все це робити очима. І робила. Одним своїм поглядом, який, немов діамант, грав безліччю своїх граней, засліплюючи і зачаровуючи всіх… Абсолютна бездоганність. Цей погляд був важливіший за розмову. Так буває, погляд коштує дорожче, ніж усе, що в мене є. Її чорна сукня, нез'ясовно стала така владна наді мною".
"Хто був здатен порушити цю самотність? Ніхто. Хоча декому, з чоловіків, хто люблять похвалитися, подобалося казати, що за одну ніч з такою спокусливою жінкою, варто віддати життя, насправді ніхто з них не був на це здатний. Для мене було легше вбити всіх гостей, чим перекинутися з нею кількома словами. В залі була безліч людей, але я вам ручаюся, що вона побачила мене одного і подивилася не те, що тривожно, а ніби хворобливо. І мене вразила, не так її краса, скільки незвичайна, ніким непобачена, самотність в її очах".
"Пізніше, деякі вважали нашу зустріч благословенням, деякі прокляттям, але на ту мить, коли дві пари очей зустрілися, спалахнув вогонь взаємної пристрасті. Вона ходила перед моїм столом від одних гостей до інших. Все, що я бачив на той момент – це був лише її погляд. Іноді вона дивилася мені в очі, але частіше на своє плече, примушуючи мене спостерігати і чекати. Цей погляд, для нас був важливіший за розмову".