Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
– Ти у справі? – Жартівливо почав індус. – Рад, що ти живий та здоровий, як проходить останній твій день?
В Дітара не було настрою для жартів. Він прийшов у серйозній справі і не хотів витрачати час, ні свій, ні чужий.
– Я готовий допомогти тобі зупинити Ашоку.
– Ти розумієш, що зараз говориш?
– Я кажу, що ти не помреш, від зброї ворога.
– Це важливо для нас обох. – Андрогін був задоволений, що чернець готовий прийняти його сторону. Він відчув впевненість і полегшення.
– Чи готові бранці прийняти те саме рішення, що і ти?
– Я зможу їх переконати, але допомогти мені вони не зможуть. – Дітар вірив, що полонені підуть за ним. Потрібні слова прийдуть самі, коли прийде час.
– Це означає – свобода тобі обіцяна.
– Тобі теж.
Андрогін покликав стражника, який стояв за дверима і той повів ченця назад. Після цієї розмови обоє підбадьорилися. Один день протриматися тепер не здається таким безумством, як раніше. Дітар звільнить себе і своїх братів, а індус утримає фортецю. Залишилося переконати полонених піти за ним. Дітар повернуться до ченців. Цього разу кам'яні стіни здавалися тепліше. Полонені підійшли до Дітара і почали його розпитувати.
– Що ти дізнався? Коли нас визволять?
Він не відповідав на ці питання і голосно кликнув до себе всіх ченців. Навкруги Дітара зібрався натовп в'язнів.
– Ми виступаємо за Андрогіна. Звільняємо фортецю Хіч-Каре, яку захопили воїни Ашоки. А потім повертаємося в Монастир Агарія, де вас чекає чесний суд батька Авраала.
Всі були вражені цими словами, почалися обговорення і метушня. Один одному вони шепотіли різні фрази, хтось обурювався, хтось, мовчав, хтось думав.
– Чому ми повинні захищати тих, кого ми навіть не знаємо? – Раптом прозвучало з натовпу.
– Зараз ми захищатимемо себе, а не "їх". – Відповідав Дітар. – Ми вб'ємо ворога, який прагне вбити нас. Часу мало, але він є. Наша сила в єдності і доки ми разом, нас не зломити.
Промовляючи ці слова, він був дуже натхненний. Сила його голосу торкалася сердець полонених.
– А якщо не битися, смерть? Щоб виграти битву, передусім, потрібно вступити в бій, захопити фортецю і протримати її один день. А пізніше імператор приведе всю армію і ми вільні.
Його фрази знайшли відгук, багато хто ствердно кивав головою.
– Ми згодні. А як же вони? – Ченці показали на полонених.
– Є ідея. – Сказав Дітар і подивився на Орхана і Османа. – Буде справедливий суд!
Вони відразу зміркували, що до чого і були готові. Бранціі зробили велике коло, в центрі якого було троє: Дітар, Орхан і Осман.
Чернець почав битву відразу з двома братами. Це був єдиний доступний спосіб судити їх. Можна багато що зрозуміти у битві і саме цього домагався Дітар. Через кілька секунд на нього посипався град ударів. Брати нападали одночасно і з різних сторін. Атаку першого чернець зміг відбити, а другого не встиг дістати і відскочив убік. Всі були вкрай обережні і не робили зайвих рухів. Осман зробив комбінацію з декількох ударів, тоді як Орхан зайшов з тилу.
Дітар помітив його, і коли той стрибнув йому на спину, він перекинув його через себе і напав на першого атакуючого, той захищався. Дітар був швидкий, удар ноги в корпус був обманним маневром. Коли Осман опустив руки, щоб поставити блок, чернець зігнув ногу в коліні і, зробивши оберт навколо своєї осі, пустив іншу ногу в напрямку до голови свого супротивника. П'ята Дітара пройшла зовсім поряд, ледве зачепивши ніс в'язня. Орхан вже стояв на ногах позаду ченця і готовий був нападати. Дітар був оточений.
– Мене трохи не вбили мої учні. Їх дикий наступ був вправний. І якщо учні змогли стати такими небезпечними супротивниками, що говорити про тих рабів, яких веде Ашока? – Він намагався донести до інших, серйозність ситуації. – Ніхто не повинен залишитися осторонь, і зараз нам потрібні сили кожного.
Люди почали кивати головою, а Дітар продовжив:
– Ці ченці билися на смерть. – Він показав на Орхана і Османа. – Вони знали, що я завдам смертельного удару, який зупинить їх життя, тому вони билися так швидко, щоб не дати мені можливості це зробити. Вони і не думали захищатися. Так і ми, зламаємо їх щити! Ми не зможемо перемогти тільки захищаючись – нам доведеться йти на смерть.
Ченці дивилися на нього і відчували кожен звук його голосу. Він був правий, а вони відчували страх і боялися це визнавати. Поки вони мовчали, Дітар говорив далі:
– Ви знаєте хто битиметься з вами? Моє ім'я Дітар! Я один з ченців! Вартовий Білокам'яного селища! Якщо в вас не вистачить сил вистояти, нехай вистачить гордості не підкоритися. Я звертаюся до всіх, настала вирішальна година. Я кличу вас приєднається до останньої атаки, всіх до єдиного. Не думайте про себе, я буду попереду вас. – Він обводив поглядом кожного і кожному заглянув в очі. – Так склалося, що саме ми сьогодні вночі помиратимемо першими. Відбувати покарання ми не будемо, це не наша доля.
Не можна почати жити наново, проте можна продовжити по-іншому. Коли втрачати нічого, можна ризикнути всім. Переможе не той, хто сильніший, а той, хто готовий йти до кінця. Якщо ти спробуєш, у тебе є два шляхи: вийде або ні.
– Нас мало! – Крикнули полонені.
– Якщо кожен збитий з ніг, битиметься на колінах, а ті, хто не можуть йти, битимуться лежачи – ми переможемо.
– Слабкий – означає мертвий. – Чулося з натовпу.
– Якщо їх не зупинити, то вони увірвуться спочатку в ці землі, а далі в Монастир, і не пожаліють нікого, навіть жінок і дітей. А якщо судилося померти, то краще я помру за щонайменший шанс їх порятунку. Нас всіх дійсно чекає смертельний бій.
– Прокляття, це ж вірна смерть. – Подали голос ув'язнені.
– Я для цього став ченцем, щоб віддати життя за вас, нехай навіть грішних. – Мужністю – ланцюга рвуться. Сила Дітара була такою, що надихала. Кожен з присутніх відчув це. Всі твердо вирішили битися і не допустити ворога на свою землю. Більше не залишилося місця для страху і сумнівів. По двору в'язниці Калінга промайнув крик схвалення. Всі були натхненні і раділи, що зможуть битися за свободу.
– Все, що нам треба, це звільнити фортецю і протримати її до світанку. Хіба ми не великі воїни світла і хіба це нам не по плечу?
– Так! – Чулося у відповідь. – Ми зробимо це. Перемога за нами!
Дітар був дуже щасливий. Надія була виправдана, брати підтримали його і готові піти за ним на битву.
Глава 46
"Мета ченця, сильніше за всі перешкоди".
Заповідь Сорок шоста. Кодекс Братства тибетських ченців.
Фортеця Хіч-Каре розташовувалася в мальовничому місці. Пагорби, всіяні деревами, озеро, блакитне як небо і поля з дикими травами. Дивно, що серед заворожливих красот природи стояло дуже масивне кам'яне місто. Це була велика міцна споруда з високою стіною, на якій могли розміститися більше тисячі воїнів для захисту. Вхід до фортеці закривали величезні дерев'яні ворота, укріплені залізними листами і шпильками. Вони були завжди під наглядом варти, яка розташувалася на вежах вздовж дуже високих стін.
Ті, хто хотів напасти, не могли залишитися непоміченими. За стінами розташовувалося ціле місто. Площі, житлові будинки, великі казарми для солдатів і загороди для тварин. Кілька рівнів внутрішніх стін ділили місто на частини, що допомагало надовго стримувати облогу ворога. Велич цієї фортеці захоплювала кожного, хто її бачив.
Армія Андрогіна прибула до фортеці. Хіч-Каре була в полі зору, і всі зібралися в одному місці, щоб обговорити план для атаки. Фортеця виднілася на небокраї. А поле, яке служило тимчасовим табором, прихистило всіх воїнів і ченців. Камамбер теж привів своє велике військо, хоча воїнів було менше, ніж ув'язнених. Разом з ними прибули битися і ченці. Орхан, Осман і ще десять чоловік, на чолі з Дітаром.
Настала ніч, яка була першою можливістю набратися сил перед битвою. Довгий шлях вимотав багатьох і сон мав бути таким глибоким, але через хвилювання до світанку ніхто і так не спав. Андрогін розмовляв з командирами:
– Скоро почнеться облога фортеці. Перед нами завдання: захопити і утримати її добу.
Індуси переглядалися. Всі відчували страх, але те, що вони були не одні, допомагало їм.
– Мій друг! – Звернувся до Андрогіна Камам. – Завдання складне, і знаючи на що здатний Ашока і його люди, воно майже божевільне. Її зараз тримають п'ять сотень ворожих воїнів. Їх зброя гостріша, щити міцніші, списи довше і той факт, що вони оборонятимуться, дає їм величезну перевагу.
– У нас є ченці.
– Командир, я діяв по твоєму плану – я потрапив у в'язницю, видався Хашимом, і посіяв сумніви в голову Дітара, він повірив, що Тарсіша йому брехала, втрачати тепер йому нічого. Він зможе йти проти Ашоки, не запідозривши підступу, і готовий вести людей на смерть. Так придумай же інший план, як нам захопити фортецю?!
– Камам, все не так жахливо, як у твоїй голові. – Відповідав Андрогін. – Не варто ставити питання, про те, чи зможемо ми її захопити. Краще запитай, чи зможуть вони її втримати?!
Впевненість їх командира не викликала сумнівів у воїнів.
– Нам треба протриматися один день до прибуття армії Імператора. Хіба ми з цим не впораємося? Я впевнений, що це простіше простого. Було важливо вселити надію в воїнів, бо бойовий дух потужна сила і дуже важлива для перемоги.
– Всього один день, може стати вирішальним для країни і для кожного солдата. – Відповів Камамбер.
Андрогін посміхнувся. Провівши очима воїнів, він, як би благословив кожного.
– Питання лише в тому: хто зможе побачити, чим закінчиться цей день?
Наступний день розпочався з того, що сонце не зійшло. Воно було приховано за хмарами, які лякаючи насувалися на фортецю. Армія виступила. Андрогін керував нападом один. Напередодні індус наказав Дітару і ченцям:
– Ви залишитеся в таборі. – Почав він. – Я поведу своїх людей сам.
– Ти нас просив про допомогу, а тепер залишаєш у тилу? – Ченці були невдоволені.
– Ви мені ще згодитеся, а зараз залишитися тут, так буде краще для всіх.
– Про що ти говориш? Краще дивитися, ніж діяти?
– Зараз кидати вас на смерть немає необхідності. Ваші життя треба зберегти. Ви ввійдете вже до вільної фортеці і допоможете її втримати. – Андрогін покликав стражу.
Два вартові прибігли з мотузкою в руках, і ще п'ять зі зброєю.
– На жаль, я не можу залишити вас без нагляду і в якості безпеки…Він зробив жест рукою і варта почала зв'язувати ченців. Ті не чинили опір.
– Сподіваюся, ти знаєш, що робиш. – Сказав Дітар.
– Я теж на це сподіваюся. – З цими словами Андрогін пішов.
Хоча фортеця була прямо перед носом, нападати на неї в лоб було самогубством. Без військової хитрості не обійтися, і у Андрогіна була така хитрість. Треба зробити так, щоб супротивник якимсь чином скував сам себе і став вразливим для нападу. Одна хитрість – зв'язати, інша хитрість – напасти. Зв'язок двох цих хитрощів здатний згубити навіть наймогутніше військо. Коли ти обороняєшся в фортеці, тебе захищають стіни, але коли ти полонений, стіни тебе сковують.
В кожній фортеці є тунель, який допомагає уникнути полону і дає можливість її покинути. Є такі небезпечні ситуації, в яких потрібно здаватися. Тому такий хід служить страховкою. Військо може покинути територію і врятуватися, щоб програвши битву потім виграти війну.
Андрогін все обдумав і знав що, де вихід, там і вхід. Він вів свою армію, якраз по цьому ходу, який повинен був служити шляхом відступу армії Ашоки. Індуси пішли через таємний підземний шлях, в якому виявили багато трупів. Схоже, так розправлялися зі зрадниками. Тіла, лежали з перерізаними глотками. Ось ціна зради.
Тунель був довгий і починався далеко від фортеці. Вже через кілька хвилин велике військо рухалося по ньому до ворога, який нічого не підозрював. До цього моменту в місті не залишилося нікого крім солдатів, всі мешканці покинули його. Андрогін привів своє військо в саме серце фортеці і солдати один за іншим вийшли на центральну площу. Індуси просто опинилися в центрі поля бою.
Ворог хоч і був здивований, але не розгвбився – всюди був чутний сигнал, що закликав до бою.
– Всі на центральну площу. – Командували воєначальники і розвідники Ашоки.
Загін за загоном до центу фортеці прибували солдати.
Кожен, хто виходив з тунеля – потрапляв у серце битви. Вони навіть не намагалися попередити про це тих, хто йшов позаду, крики і звуки давали чітке поняття того, що відбувається.
– Готуйте свої клинки, солодко не буде! – Андрогін йшов серед своїх людей.
– Я не піду, йдіть без мене. – Сказав один ув'язнений.
Страх його скував, він зупинився в тунелі і заважав іншим воїнам рухатися вперед.
– Ти зрадницька свиня! – Кричали на нього. – Вилазь назовні!
Він не ворушився. Його ноги тремтіли.
– Ти чого вартий? – Запитав його Камам.
Той мовчав. Звук ляпаса луною прозвучав по кам'яному тунелю. На щоці з'явився червоний відбиток – результат міцної чоловічої долоні.
– Збери свої тельбухи в купу. – Кричав командир. – Твої брати помирають за тебе, а ти тут…!
Він почав його штовхати до виходу, і всі хто був поруч, допомагали йому в цьому. Паніка припинилася, опинившись зовні, він прийшов до тями і подивився навколо. Центральна площа не бачила стільки крові. Там люто, немов дві хвилі, накотилися одна на одну два війська. Армія Андрогіна повільно, але впевнено тіснила ворога. В жодної із сторін не було можливості хитрувати. Навкруги були високі стіни, бігти нікуди, лоб до лоба солдати з неймовірною люттю билися за своє життя, на смерть. Не було жалю ні до кого, кожний удар завдавався з повною силою. Тіла поступово почали застеляти площу. Друзі і вороги лежали поруч, їх кров була однаково червоною. Людей було багато для однієї площі, тому битви були на кожній вулиці і в кожному будинку. Сотні солдатів вже були мертві. Лучники Ашоки покривали градом стріл всіх без розбору. Складно було розрізняти, хто за кого б'ється. Гинули всі і не завжди від рук ворога.
Сонце так і не показалося, хмари закривали його від жаху битви. Небо почало плакати, і великі краплі падали вниз на голови солдатів. Пройшло кілька годин. Загарбників фортеці залишалося трохи. Солдати ходили по тілах вбитих воїнів. По вулицях промайнув переможний клич. Фортеця звільнена, і день добіг кінця. Андрогін переміг, але у нього залишилися лише 144 людини. Це була перемога. Але все найважливіше – тільки починалося. Попереду завдання: "втримати фортецю до приходу армії імператора".
Вночі горіли вогнища в різних частинах фортеці. В яскравому полум'ї і жарі знаходили свій спокій тіла вбитих солдатів. Палили всіх разом і своїх і чужих. Андрогін був переможцем, але якою цінною! Він втратив майже всіх своїх людей. Ченці теж потрапили до фортеці, але не як воїни. Охорона привела їх по тунелю, коли було вже безпечно. Андрогін загнав їх у вежу на воротях, і залишив там.
– Чекайте, скоро все закінчиться.
– Закінчиться скоро, але якою ціною? – Сказав один із ченців. – Ми бачили, скільки твоїх людей віддали життя сьогодні.
Для Андрогіна це було нелегко. Він розумів своє положення.
– Все це є у "законах ведення війни", тільки ви не осмислили їх, як слід. – Почав індус, але зупинився.
– Хіба в них сказано: "кидай своїх солдатів у безвихідне місце, і вони вціліють"? – Запитав його Дітар.
Ченці сиділи на підлозі, в невеликому приміщенні, в сторожовій вежі. Тільки смолоскип і кілька крюків, на яких зберігали зброю солдати. Андрогін сидів поруч з ними. Вони слухали.
– Я не мав у розпорядженні підготовлених і гідних воїнів, припало, як говориться, "посилати в бій всіх без розбору". Хіба можна було розпорядитися ними інакше?
– Ти добрий солдат, але тобі не завадило б стати людиною.
– На війні неможливо залишатися людиною. – Відповідав Андрогін. – Якщо я не вб'ю, то вб'ють мене.
– Для того, що б бути людиною, потрібно нею стати. Будь-яку війну починають не звіри, і людям доводиться в ній гинути.
Дітар слухав бесіду Андрогіна з братами. Він розумів індуса і розумів ченців. Навіть найсуперечливіші ідеї можуть співіснувати разом. Бесіда тривала до світанку. Вогнища ще горіли, і їхнє світло перестало потрапляти в очі, коли сонце засяяло. Дощ змішав кров з брудом, і по його закінченню, слідів битви майже не було видно.
Всі солдати були готові до нового дня. Андрогін із ченцями з вежі на воротях дивився на небокрай. Щось сильно притягнуло його увагу, воно рухалося в їх сторону, він побачив якусь величезну темну пляму. Нарешті він роздивився на горизонті вершників Ашоки, їх були близько двох з половиною тисяч. Крізь темні клуби пилу, їх вів чорний вершник – гордий і могутній.
Відчепивши від сідла щит, лицар протягнув ліву руку в ремені, поправив на поясі сокиру і чекан, потім витягнув з сідельного в'юка великий арбалет, звичним рухом звів тятиву і вклав коротку залізну стрілу. Виявившись у всеозброєнні, він піднявся на величезний камінь.
Андрогін закусив губу, завив люто і відчайдушно. Чорного вершника побачили всі. Ще вчора, сміливі і люті воїни, що кидалися в бій за фортецю, сьогодні були злякані, готові розгорнутися, кинути зброю і бігти. Пітьма наближалася і вселяла жах в серце кожного, хто її бачив.
– Закрити ворота! – Крикнув Андрогін находу, спускаючись зі стіни. – Живі і поранені, всі до бою! Всі на стіну! Готуємося до оборони! Використовуватимемо все, що маємо. – І додав. – Зупинити демонів, це вчинити неможливе, так давайте прикладемо наші останні сили, і постараємося зробити це! Якщо ми не зможемо виграти битву, то хоч би збережемо честь.
Часу не було зовсім, але ідея вже з'явилася, якою він поділився з Камамом:
– Коли, вступаєш у бій з супротивником, але поступаєшся йому в чисельності і силі війська, потрібно виставити більше прапорів і спорудити більше вогнищ, створюючи видимість присутності великого війська, заважаючи ворогові визначити істинну чисельність і силу військ.
– Тоді вороги не наважаться відразу ж зав'язати бій. Якщо є можливість швидко відійти, можна зберегти в цілості військо.
Відходити було неможливо, не для того солдати віддали свої життя захоплюючи фортецю, що б віддати її в наступний же ранок. Оборона фортеці Хіч-Каре була підготовлена за дуже короткий термін. Всі накази були виконані. Ворота укріплені, прапори розвішені, рви викопані, пастки розставлені, і солдати вже зайняли свої місця на стіні. Вся зброя була зібрана, і вони чекали нападу. Це здавалося повним безумством, протистояти більш ніж двом тисячам воїнів.
Андрогін намагався надихнути і підбадьорити своїх людей, але тупіт наступаючого по їх душі, війська заглушував будь-які його слова.
Воїни прибули до фортеці. Вершник в чорному плащі був правою рукою Ашоки і командував нападом. Він відправив першу частину військ, біля половини тисячі людей. За ними, через якийсь час, спрямувалося ще стільки ж, замінивши втомлених солдатів, а інші просто чекали. Натягнувши поводи, з криком вершники понеслися в атаку. Солдати на стінах приготували свої стріли, вони вичікували момент і стріляли на поразку. Коні ворогів падали в ловецькі ями та нівечили собі ноги, розкиданими по землі шпильками.
Ті, хто встигали наблизитися, потрапляли під хмари залізних наконечників, вражаючих кожного. Ті, хто добирався до стіни, були атаковані камінням і стрілами. Половина загону була вбита по дорозі. Наступні кілька сотень вершників вже мчалися на допомогу. Битва йшла повільно, і воїни змінювали один одного.
Потрібно протриматися один день, всього один, армія Імператора має вже бути на підході. Скільки б люди Андрогіна не вбивали, нападаючих було все одно більше. Сам Андрогін і його друг Камамбер були теж на стіні. Вони билися нарівні і показували гідний приклад хоробрості. Бойовий дух командирів заряджав усіх воїнів. Армія Ашоки лізла по стінах, їх дерев'яні сходи скидалися вниз, а тих, що встигав долізти, різали мечами і кололи списами.
Час йшов непомітно, атака тривала цілий день, стріли закінчувалися, каменів вже не було, але ворог все наступав.
– Всього один день, ще трохи. – Думав Андрогін. – Зараз все закінчиться, ми майже перемогли. Він часто дивився вдалину, туди, де закінчувався небосхил, і намагався побачити підмогу, але бачив тільки хвилі ворожих солдатів нападаючих на фортецю. До вечора атаки стали вщухати. Ашока знав, що Андрогін не втече. Ворог прямо біля стін розбив табір. В захисників фортеці був час перевести дух і обдумати, що робити, якщо армія імператора не встигне.
– Командир! В нас немає більше припасів. Стріли закінчилися, а в ближньому бою нам не встояти. – Докладали солдати Андрогіну.
– Сьогодні ми зробили неможливе. Ми вижили, а це означає, що ми битимемося і завтра. Стріли ми добудемо.
Андрогін, наказав своєму загону зробити солом'яних ляльок в людський зріст, одягнути їх в чорний одяг, прикріпити до мотузок і спускати їх назовні вниз по міських стінах. Настала глибока ніч. І людські силуети, що спускаються по стінах, потрапили в поле зору воїнів, що оточували місто. На солом'яних ляльок посипався град стріл. Ворог не був безглуздий, і спали далеко не всі. Андрогін наказав підняти ляльок. Ляльки були повністю усипані стрілами.
– Навряд чи хтось з вас хотів би опинитися на місці цієї соломи. – Жартував Анрогин. – Збирайте всі стріли і спускайте ще раз.
Таким чином, вони добули багато сотень стріл. Солдати раділи, що їх командир такий розумний. Дещо пізніше, він наказав справжнім воїнам сходити вниз по стінах. Вороги вирішили, що супротивник хоче набрати ще стріл за допомогою солом'яних ляльок. Загін добровольців під керівництвом Камамберу, що вийшов з міста, блискавично наводнив табір ворога, підпалив намети, вбив частину осаджаючих, а залишки розігнав у різні боки. Табір ворога був розгромлений.
В темряві неможливо було зрозуміти, скільки людей напало, і в сум'ятті загін вершників Ашоки відступив ще далі.
Другий день облоги почався досить пізно. Чорний вершник відправив всіх своїх людей. Опівдні в стіни фортеці Хіч-Каре врізалася величезна сила. Зі всіх боків були воїни. Як мурахи вони залізали на стіни. Стріли сипалися в них, але вони продовжували атакувати. Солдати Андрогіна чекали допомоги кожну хвилину. Ворог рвався в ворота. Міцна деревина, укріплена залізом, стримувала їх. Багато годин йшла оборона. Рішення битися до останнього було єдиним. Постійне дихання смерті в спину, надавало сил солдатам.
Страх вже не мав влади над ними, кожен змирився з тим, що помре. І багато хто помирав.
Серед ворогів рухався пристрій. Він нагадував велику колоду. Це був таран. Десяток людей охороняли його щитами від стріл і каменів. Масивна дерев'яна зброя під'їхала до воріт фортеці. Солдати всіми силами намагалися його зупинити, але, ні камені, ні списи не могли цьому завадити. Удар за ударом він крушив ворота. Залишити стіни було неможливо, по них лізли сотні солдатів, там командував Камам. Андрогін, з невеликою групою солдатів, був біля воріт і чекав прориву.
Солдати несли дерев'яні балки і старалися находу зміцнювати великі ворота. Близько двох десятків навалилися і тримали їх. Потужні удари татана відкидали їх на землю. Дерево тріскалося, залізо ламалося, ворота здавалися. Ще удар, і ще один… Гість, що стукав в двері, був наполегливий. Під його натиском ворота відкрилися. Один з ударів виявився останнім. Балки зламалися, дерево перетворилося на тріски і потужним потоком у фортецю увірвалися вороги.
Молитви Андрогіна не були почуті, довгоочікуванної допомоги не було, надія покидала його і його людей. Сонце вже майже зайшло, але надія на те, що Імператор і його військо з'являться – танула. До великого везіння ворог не знав чисельності людей, що обороняли фортецю. Він впевнено брав її. До ночі ворог відступив і готувався до останньої сутички. Вхід до фортеці був відкритий, стіни не захищені. Чорний вершник віддавав останні накази своїм воїнам. Вони зміцнювали свої позиції поруч, і були готові завтра ввійти до неї переможцями.
Вершників залишалося не більше тисячі.
Андрогін оглядівся – вісімнадцять чоловік було разом з ним. Два десятки тяжкопоранених. Один день. Йому не вистачило сил. Хіч-Каре здавати не можна, але якщо до ранку не з'явиться допомога, то їх голови назавжди залишаться в фортеці.
Андрогін зайшов до ченців, він був стривоженим і дуже втомленим. Втома була не лише фізична, але і психологічна. Він побачив Дітара.
– Вставай, ми повинні продовжити бій.
Він сказав це, тихим голосом, злегка зітхаючи. Дітар сидів на підлозі. Ноги його були схрещені, а руки лежали складеними в замок. Очі були закриті і жоден мускул його тіла не ворушився. Деякий час він мовчав, Андрогін просто дивився на нього. Дітар повернув голову і розплющив очі. Цей погляд проник в душу індусові.
– Ченці нікому нічого не повинні. – Сказав Дітар.
– Здається, ти не зрозумів. Не мене з вами замкнули. Це вас замкнули зі мною.
– Тоді потерпи трохи, скоро ми обоє помремо. Ти не дав нам можливості вступити в бій, втрат було б набагато менше. Один чернець в змозі розв'язати проблему наступу супротивника, два – результат бою. – Андрогін обернувся на голос у бік, де сидів Орхан та Осман. – А три-чотири ченці можуть обернути хід війни в зворотній напрямок .
Індусові потрібна була підтримка, він вірив в ченців і в їх здатності. Вони були його головним козирем і до цього моменту він його беріг. Андрогін намагався переконати Дітара, що це був крайній захід. Врешті-решт, вони теж хочуть жити. Хіба ні?
– Я можу розраховувати на твою допомогу? Якщо ні, то відмов мені зараз, бо я не хочу розчаруватися в тобі під час битви. А якщо ти зі мною, то я буду ціною свого життя боротися, на знак вдячності за те, що ми вдвох вийшли проти них. Я відпущу вас. – Андрогін протягнув йому зброю. Дітар встав на ноги, тепер він дивився на індуса прямо.
– Загін живе і помирає разом. Якщо ти не можеш довіряти людині, що стоїть поряд з тобою або перед тобою – вважай ти мрець.
– При обороні, втрати нападаючих більше, ніж втрати тих, що обороняються. – Дітар взяв меч, який йому запропонував Андрогін.
– Немає більше оборони. Нам нікуди вже подітися, ми повинні битися. – Зараз він звертався більше до своїх братів, чим до індуса.
Він був для них командир, за яким вони беззастережно слідували. Кожен бачив у ньому свого брата і був готовий йти за ним до кінця. Голос Дітара став голосніший:
– Станемо ж міцно, а я піду попереду вас. Якщо моя голова ляже, то про свої – самі потурбуйтеся.
– Де твоя голова ляже, там і свої голови складемо. – Настрій Андрогіна став бадьоріший. Нова надія вселилася в нього. Надія не на перемогу, а надія на доблесну смерть.
– Що нам робити? – Запитав індус.
– Спочатку потрібно вплутатися в серйозний бій, а там вже видно буде. Сміливо йдіть у бій. Вірте в свої сили, і нехай кожен вб'є стільки ворогів, скільки крапель крові в ньому. Почнеться битва, і ми стоятимемо, і битимемося один за одного. В кожного на цьому світі своя доля. Її необхідно прожити, якою б вона не була. Стояти на своєму – до смерті, не відступати і не кидати друзів, вся справа у вірності та силі духу.
– Війна до перемоги і крапка. – Сказав Осман, тому що вірив Дітару.
– В результаті ляжемо всі на одну глибину. – Перебив його брат.
– Ще хвилина життя перед тобою. Можливо всього одна. Ти повинен битися, і буде смерть тобою переможена!
Всі ченці погодилися битися. Їм принесли спорядження і зброю. Вони одягалися, перевіряли клинки і щити. Дітар продовжував:
– Якщо ми тільки захищатимемося, ми не виграємо – для перемоги треба йти в атаку.
– Я дякую тобі за протягнуту руку допомоги. Але знай, буде важко. – Зрадів і не вірив Андрогін.
– Важко – не означає неможливо, це означає, що доведеться попрацювати.
Чернець був правий. Він був правий в усьому. Дітар вивів ченців до індусів. В цю ніч ніхто не спав, ніхто не хотів чекати світанок. Якщо судилося померти, то немає чого це відкладати. Вони всі зустрілися на Центральній площі. Орхан почав першим:
– З чого розпочнемо?
– З того, що пора закінчувати. – Коротко відповів Андрогін.
– Ченці не запитують "скільки їх"?, ченці запитують "де вони"? – Османові було неважливо, що і як. Він жадав битви, а точніше те, що вона несе.
– Ми оточені. – Спробував пояснити йому брат.
Осман був у гарному настрої, тому його жарти не змусили себе довго чекати.
– Здорово. Тепер ми можемо атакувати в будь-якому напрямку.
Всі засміялися. Впевненості їм, в цей час явно не вистачало.
– Буде краще, якщо ти знайдеш для нас коней. – Дітар звертався до Андрогіна.
Той віддав наказ знайти коней і привести їх сюди. Дітар взяв спис. Бойовий прапор – символ військової честі, доблесті і слави. Прапор – є нагадуванням кожному воїну про його борг. Він звернувся до присутніх:
– Не шкодуйте ворогів, що йдуть зі зброєю. Якщо тебе вдарили – відрубай руку, що тебе вдарила і наступного разу нічим буде бити. Зло має бути покаране. – Всі зрозуміли, що зараз мова про чорного вершника.
Солдати не були безстрашними. Вони висловлювали слова сумніву і страхів. Ті, хто змирився з долею, були готові її прийняти, а ті, хто ні, ще боялися.
– Легко бути хоробрим за стінами замку. – Сказав один з них.
– Знаєш, що найстрашніше в житті? – Дітар провів рукою по обличчю, поправляючи волосся.
Той розвів руками, "що може бути гірше"?
– Не встигнути. – Відповів чернець.
Андрогін наблизився до Дітара. Вони були близькі, навіть будучи ворогами, вони билися на одному боці. Дітар сказав йому:
– Суть героїзму полягає в тому: щоб померти, даючи іншим вижити. Тобі не потрібно, щоб вони за тебе помирали, тобі треба, щоб вони були готові, за тебе вбити.
Їх мало, щоб протистояти такій кількості вершників. Андрогін перервав незручне мовчання, намагаючись допомогти ченцеві надихнути людей:
– Ми могли відступити, коли всі були живі, але зараз ми не можемо зрадити тих, хто загинув, захищаючи нас, захищаючи фортецю, захищаючи державу, захищаючи імператора. Можемо померти лежачи або стоячи, вибір тільки за вами!
Ченці теж намагалися підбадьорити своїх друзів. Зі всіх присутніх вони виглядали найсміливішими, Осман стягнув з себе сорочку і його торс оголився. Розвинена мускулатура і шрами на спині показали себе. Одяг більше не потрібний, він не захистить від гострої сталі меча, він кинув її на землю.
– Чи не все одно, в чому тебе закопають? – Запитав Орхан, дивлячись на свого брата. Потім він обернувся до солдатів і додав. – Чи не все одно, де розлучитися з життям? Тільки в бою можна зрозуміти свою істинну суть. Більше ніхто не сумнівався, і ті, хто раніше боялися – забули про страх. Ті, хто зважилися, вже не відступлять. По центральній площі пройшла хвиля шумних вигуків :
– Відступати нікуди, перемога чи смерть. Не для війни стаєш солдатом, а для того, щоб не було війни.
– Так! – Погоджуючись, кричали воїни.
Дітар вів їх битися. Він був озброєний, крім меча він взяв із собою в бій лук і повний сагайдак стріл: