Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
– Може спробувати іншу наживку? – Напівпошепки запропонував Стажер.
– Іншу, це яку?
– Природнішу. Ось зараз ми пробуємо на штучну, і риба нам не вірить, тому що розумна. Але якщо ми спробуємо на живого черв'яка, то її інстинкти не дадуть їй шансів пропливти повз.
– Справа не в наживці. – Голосом наставника відповів Лангре. – Якщо кожні десять хвилин її міняти, то вся риба втече від тебе. Потрібно запастися терпінням. Вам, молодим, аби бігти кудись і отримувати результати, але тут інше. Хороший мисливець вміє вичікувати здобич. Дивися.
Лангре кивнув у бік поплавця, який раптом заворушився.
– Клюнула! – Зрадів Стефан. – Нужбо, підсікайте!
– Рано! – Тихо сказав Лангре і нахилився до вудки, взявши рукою один кінець. – Треба в правильний момент.
Стажер пильно дивився за діями Лангре. Той акуратно взяв у руки вудку і зробив різкий рух вгору, після чого почав накручувати волосінь.
– Ідеально! – Зрадів Стажер, такому успішному маневру. – Важко йде, напевно велика.
Він щосили намагався підтягнути рибу до берега, але та люто чинила опір. В цей самий момент у Лангре задзвонив телефон, і він від несподіванки впустив вудку, що для риби означало порятунок.
– Біс! Що за напасть! – Почав лаятися літній рибалка, але побачивши ім'я того, хто дзвонив, заспокоївся і, зробивши глибокий вдих, прийняв виклик.
– Не відволікаю? – Запитав чоловічий голос.
– Ніяк ні. – Відповів Лангре керівництву.
– Мені дуже шкода, що художник картин сам зізнався, і тобі не вдалося впіймати Ніколаса Романова. Вгорі не змогли зарахувати цю справу, як твою тридцяту. Ці бюрократи занадто повільно працюють.
– Боже мій, ви серйозно? – Вже почав Лангре, але його тут же зупинили.
– Не поспішай кип'ятитися. Я почув про той випадок з хлопцем в літаку. Це більше підходить для тридцятої справи, як ти і бажав перед пенсією. Хоч чисто випадково ти і виявився на борту літака, де сталася крадіжка, але розкрита вона була тобою. Ти сам, за три години визначив злодія, не використав навіть своє посвідчення. Це вищий рівень професіоналізму. Більше ста чоловік на борту. Один комісар. І без повноважень, без відеокамер, допитів, доказів зміг розкрити його. І річ не в тому, що вкрали, а як затримали злочинця.
Я дивлюся на молоде покоління і можу сказати одне – вони будуть не такі. На жаль.
– Це хороша новина. – Вже спокійно вимовив Лангре. – А ви вмієте підносити добрі новини.
– Дякую за службу, Лангре. Бережи себе!
– Слухаюся!
Лангре сховав телефон в кишеню і подивився на чоловіка, що сидів з ними поруч. Він миролюбно спостерігав за хмарами і навіть не звертав уваги на те, клює в нього або ні.
– Дороги назад немає. – Сказав йому Лангре. – Ти впевнений?
Сер Альприм відірвався від неба і подивився на комісара.
– Цей хлопець, за дві доби, за допомогою свого телефону, розгадав таємницю, яку мою брати зберігали дві тисячі років. Він знайшов Амріту. Нехай не в тій формі, що хотів, але я впевнений, що таємницю безсмертя він розгадав.
– Ми робили з нього приманку. А ти зробив його новим членом Братства. Ти поставив на кон все.
– Я знаю. – Заявив Альприм. – На те є вагомі причини. Всього за півроку невідомий викрав всіх членів Братства. Лео Евран теж зник безвісти, не залишивши ніякого послання або натяку. Наш ворог почав діяти, а ми про нього нічого не знаємо. Він шукає бібліотеку Братства і нам необхідно його зупинити. І це зробить Ніколас, а ми з вами йому у цьому допоможемо. Як на мене, цей план найкраще що в нас є.
На ноутбуці Стажера заблимав сигнал:
– Телефон Ніколаса почав рух! – Повідомив Стефан. – Той жучок, що ми встановили в його новий телефон, чудово впорався із завданням.
– Ну що ж, тоді пора починати! – Сказав Лангре і встав зі стільця.
Сер Альприм теж піднявся:
– Головне, в ході слідчих дій, не вийти на самих себе.
Частина 2
Епоха слави і надії
Дано було Знання людям, дано було в стародавні часи. Призначено воно було для всіх людей, але хтось з присвячених, визнав своїх сучасників занадто слабкими прийняти його. Знання передавалися присвяченими обраним, з покоління в покоління, лише крупинками кидане людям, щоб множившись числом, вони могли вдосконалюватися розумом.
В горах Тибету, в степах Монголії і в джунглях В'єтнаму, люди без батьківщини і без сім'ї, об'єднуються у Братство і зберігають Таємницю. Вони ховають її чимдалі від людських селищ і зберігають ціною своїх життів, від тих, хто волею або проти волі до цієї таємниці наближається. Вони планують майбутнє. Мета – один Трон, одна Імперія.
Але Знання неможливо утримати людськими силами. Імовірно, деякі книги досі зберігаються посвяченими у Монастирі. Тільки там, можна відшукати загублене "слово", яке і є Слово.
В одному з європейських архівів знайшли старий документ, що розповідає про дивовижну знахідку. Цей манускрипт не лише пролив новий світ на історію стародавніх цивілізацій, але й може змінити старі уявлення про історію самої землі. Його публікації бояться всі: і сучасна наука і основні релігії. Бо він дає відповідь на головне Питання – Як з'явилася Людина на планеті Земля? Схоже, нам доведеться переглянути всю відому історію планети. Те, що я виявив, повністю суперечить картині світу, що існувала до сьогоднішнього дня.
В нас у всіх є хоч би одна історія, яку ми ніколи і нікому не розповімо. Цю ж Історію я захотів зв'язати з чужим ім'ям. Досить того, що я дізнався, а все інше не має значення. А розповім я те, що знати необхідно кожному.
Євгеній Литвак
Передмова
Караван увійшов до снігової бурі, як у тигрову пащу, що вискалилася. Це останнє випробування повинно було вбити всіх, хто ще залишався живими після довгого переходу. Гірський Тибет не любить жителів теплих долин. Тим більше – джунглів. Але в ченців не було іншого виходу, як бігти через місця, не позначені на жодній карті світу. Через заборонені місця, повні непрохідних скельних розломів і обривів.
Кілька сотень ченців намагалися рухатися якнайшвидше. Їх гнали відчай і страх. Не за себе і не за свої життя. Навіть не за життя своїх дружин і дітей, хоча кожен ченець любив їх більше за себе. Відчай – їх Таємниця, що зберігалася протягом багатьох столітть, була розкрита. Страх – задум був під величезною загрозою.
На той час, коли караван здолав перевал, багато хто вже залишився позаду щоб замерзнути, провалитись і зникнути в заметах, що приховували края обривів. Вони падали без крику. Ті, що йшли за ними, навіть не намагались їм допомогти, а ніхто на допомогу і не сподівався, просто ухилялися трохи вбік.
Довге, кольору вороняча крила волосся, вже не розвівалося за вітром, а обліпило обличчя, закритих обривками тканини шиї, плечі і спини. Тільки мокрий одяг, до болю важкий, ускладнював і без того нестерпний шлях вперед.
Природа була, немов не на їх стороні і вказувала на їх місцерозташування – їм не сховатися. Їх ноги мерзли і все частіше потопали в сніговому покриві, здавалося, виходу нема, але вони продовжували свій нелегкий шлях в ім'я своїх цілей, не боялися навіть смерті, адже загальне бажання робило їх сильніше.
Діти несли провізію. Жінки несли провізію і дітей. Чоловіки несли дітей і жінок. Зброю несли всі. Все було проти них: бездоріжжя, вітер, сніг, слизькі камені і уламки дерев, що звідкись взялися. Коли йти ставало просто неможливо, ченці влаштовували короткі привали. Спорудивши якусь подібність захисту, вони примудрялися розводити вогнища, трохи поїсти і подрімати. І знову йшли далі.
Після кожного привалу в снігу залишалося кілька людських тіл. Їх не ховали і над ними не плакали. Надія на порятунок, як вогонь факела їх проводиря окриляла їх душі. Надія на те, що їх місія ще не загинула. А люди?… Люди смертні.
Вірогідність залишитися в живих і не замерзнути в горах танула, як мокрий сніг. Вони не готові до таких умов, адже у них на батьківщині інший клімат, а попереду, як і раніше, стояла стіною снігова буря, вискалювала свої білі зуби. Посилювався північний крижаний вітер, снігові пластівці на очах перетворювалися на мініатюрні кинджали, які з кожним поривом вітру, приносили нестерпний біль.
Ченці в чорному одязі тримали свій шлях, і немов вівці на закланні виділялися на тлі білого снігу, тим самим привертаючи увагу птахів. Їх шлях не має права закінчитися сьогодні, і надія – не згасала.
Час від часу низку закутувала вороняча зграя, миттєво розчиняючись у білій крижаній пустелі. Іноді ворони навіть не хотіли чекати, коли люди пройдуть повз тіло, що впало, а накидалися на ще не захололий труп, покриваючи його килимом, що кричить хрипкими голосами. Ченці не відганяли птахів, економлячи свої сили для боротьби з вітром і холодом, і лише найменших дітей вони захищали від найбільш зухвалих стерв'ятників.
В каравані виділялася особлива група. Дванадцять ченців – вони йшли попереду півколом, несли перед собою легкі, але великі щити. Вони захищали від вітру і будь – якої небезпеки Авраала – свого проводиря, що вивів Братство зі стін Монастиря майже місяць тому. Воїни не були обтяжені, як інші люди мішками з провізією. Їх зброєю служили тільки кілька коротких списів і мечі, більше схожі на кинджали.
Очолював цей маленький загін найвідданіший своїй справі і найвідважніший воїн – Дітар. Йому було не важливо, куди вони йшли, його не відвідували ніякі думки, крім збереження життя Авраала. Навіть розуміючи, що дуже скоро їх знайдуть і напевно знищать. Дітар затримав дихання, коли проводир зупинився і глянув на нього. Довгий, занадто довгий погляд Глави Братства був промовистіше за всі слова. І коли воїн побачив те, від чого вони так довго і тяжко бігли, він зовсім не здивувався.
"Невже після всього ми не зможемо врятуватися"? – Миттєво промайнула думка.
Глава 1
"Оберігати таємницю Братства ціною свого життя".
Заповідь Перша. Кодекс Братства тибетських ченців
Дітар вже зібрався спуститися з вежі, як його зупинило побачене. На перший погляд – звичайна у цих краях картина – кілька грифів кружляють у пошуках здобичі. Дивним було те, що птахи по черзі пікетували до землі, але не залишалися, а злітали вгору. Лише один момент не давав ченцеві спокою, примушуючи його вдивлятися в те, що відбувається. Кілька хижих птахів по черзі наближалися до землі, немов продовжували своє переслідування. Дітар вирішив затриматися на оглядовому майданчику і подивитися, чим це викликано.
Чернець мав унікальну красу для тутешніх місць. Смугляве кругле лице ставного юнака циганського роду, перетинав блідо білий шрам над лівою бровою. Волосся було чорне і хвилясте, а над очима кольору туманного синього неба нависали густі брови, які розліталися на переніссі, ніби пташині крила в польоті. В погляді Дітара читався внутрішній спокій і твердість, а в очах був холодний металевий блиск. І тільки, коли відбувалася важлива подія, на одну мить в очах юнака спалахувала іскра.
Коли Дітар помічав несправедливість, його погляд мінявся зі спокійного і зосередженого на гнівний і пронизливий. Він був високого зросту і міцної статури, і його зовнішність виражала силу та відвагу. Незважаючи на молоді роки, досвід і знання ченця говорили самі за себе, він був відданий собі, своєму Братству і своїй справі. Він завжди був чесний і передбачливий зі своїми братами. Любив і поважав людей і завжди зважав на їх думки. Будь-хто, хто хоч раз його бачив, відчув його силу.
Вони знижувалися по два – три відразу, але здобич від них вислизала, і їм знову доводилося набирати висоту, щоб продовжити переслідування. Дітар знав звички цих птахів: грифи не чекали поки тварина випустить дух, вони декількома ударами потужних дзьобів в очі жертви, могли змусити її впасти на землю. А далі – головне встигнути відірвати більші ласі шматки, поки інші, вже наземні, що теж бажали поживитися падаллю, не розтаскають труп на частини. Боялися птахи добивати тільки одну істоту – людину. Тому командир загону стражників Білокам'яного, віддав наказ своїм воїнам підійти ближче. Четверо ченців, що вже зібралися додому, знову одягли шоломи. Один з них – Орхан, навіть занадто поспішно. Можливо, щоб приховати своє невдоволення – адже в думках, він вже сидів у таверні "Тінь Лотоса", де пив дозволене вино.
Дітар переклав шолом в ліву руку, а правою вказав стражникам на грифів, легким нахилом голови і поглядом дав зрозуміти, що відбувається щось дивне.
– Що скажете? Такі різкі повороти то вправо, то вліво, не властиві тутешній зграї. Що грифам робити біля озера? Тут здобичі для них мало і, дістати її важче, ніж у горах. – Звернувся він до воїнів. – Як ви можете це пояснити? – Дітар все ще дивився удалину, а четверо вартових знизували плечима.
Не почувши відповіді, чернець кинув галькою в двох інших сплячих вартових, чим розбудив їх. І коли вони в подиві поглянули на хлопця, він взяв в руку свій меч і показав їм у бік незвичайного польоту пернатих.
– Схоже, що вони знайшли того тигра. – Все ж наважився відповісти Орахан на питання командира. – Не повезло тварині. З його люттю і силою йому б загинути у бою з гідним супротивником, а не такою безглуздою смертю – потрапити на розтерзання стерв'ятникам. Не хотів би я бути на його місці.
– Який "той" тигр? – Поцікавився його напарник, він, судячи зі всього, не особливо стежив за новинами в селищі.
– Той, що позавчора втік з Тигрового селища. – Почав пояснювати Орхан. – Нас попереджали про тигра, коли ми були там. Ось і блукав звір сьогодні вночі біля наших воріт. Я думав, наші лучники його вбили, але мабуть інші ченці його злякали. – Договоривши Орхан, ліниво потягнувся і потер руки у зап’ястках, як би бажаючи зняти шкіряні обладунки.
Дітар вислухав відповідь і, продовжуючи уважно спостерігати за польотом стерв'ятників, різко запитав:
– З чого ти взяв, що це саме тигр, а не інший звір? І чому його ніхто не вбив, якщо бачив біля наших воріт?
Дітар обернувся і підійшов до іншого краю вежі. Він оглянув селище від одного краю до іншого, намагаючись помітити будь-які ознаки небезпеки. Потім опустив погляд до воріт і, побачивши кілька ченців, готових змінити варту, крикнув:
– Хто з вас сьогодні вночі бачив біля воріт тигра, що втік з Тигрового селища? – Його голос змусив всіх замовкнути.
– Сьогодні вранці нас попередили, що тигр спійманий. Все гаразд. -Таким була відповідь одного з вартових воріт.
На кілька митей запанувало мовчання. Ченці дивилися на Дітара і чекали його рішення, а він здогадувався, що це не порядок. Зі всіх присутніх ченців, лише йому вистачало кмітливості вирішити таку головоломку. Інші просто виконували накази і їх це цілком влаштовувало.
– Що нам робити? – Запитав і спохмурнів Орхан.
Чернець, який не так давно очолив Білокам'яне селище, не повинен показувати воїнам, що він не знає, що робити. З показною впевненістю, яку насправді зовсім не відчував, Дітар надів шолом, підняв із землі свій легкий щит з емблемою Братства в праву руку взяв короткий двосічний меч.
– Потрібно перевірити. – На обличчі хлопця було деяке обурення. – Тварина не може так сильно зацікавити агарійских грифів. Схоже – там людина. Треба дізнатися хто це.
Не встигнув він закінчити фразу, як перший кинувся до сходів вниз.
– За мною! – Скомандував Дітар і слухняні воїни нестримно почали спускатися по сходинках вежі, намагаючись не створювати шум.
Опинившись внизу, вони швидко сформували загін, і, озброївшись, попрямували по вузькій стежці у джунглі.
Чорношкіра людина бігла по густих заростях джунглів. Важке дихання зі свистом і хрипом виривалося з його широких грудей. Величезні агарійскі грифи летіли за ним, але він і не думав обертатися. Страх побаченого, гнав його вперед, витісняючи інші думки. Сили майже покинули Солара, названого на честь Сонця, але зупинка хоч на хвилину означала для нього неминучу загибель. Втома і голод позначалися на його стані. Незнайома місцевість ускладнювала шлях, зрадницька думка про легку смерть від удару дзьобом стерв'ятника все частіше миготіла у нього в голові.
Мавр був гарним бігуном у себе на батьківщині, але в цій місцевості він був майже безпорадним. Сильна спека і джунглі, ніби допомагали грифам переслідувати свою жертву: повалені дерева і гілки, що потрапляли під ноги, ліани, що звисали з дерев, слизькі камені порослі мохом, примушували його час від часу перестрибувати і ухилятися, а це істотно позначалося на швидкості. Птахи переслідували його вже більше години і не збиралися здаватися, або припиняти гонитву.
Ласий шматок людської плоті, який вони мали намір схопити, занадто вабив, і це не дозволяло їм залишити чужинця в спокої. Внутрішній голос Солара лише повторював, що він зобов'язаний вижити. Природа немов була союзником стерв'ятників. Від вологої, після злив землі, піднімалося випаровування, одурманюючи своїм запахом зелені. Піт юнака стікав струмками по відкритому лобі, потрапляв в очі, примушуючи його робити зайві рухи руками і іноді не помічати перешкоди.
Довге пряме чорне волосся, стягнуте на верхівці ремінцем, немов мокрий хвіст кобили, прилипло до голої спини.
Енергії ставало менше з кожною хвилиною. Мавр просувався вперед, незважаючи на жахливий біль в ногах від втоми. Тривале переслідування і спека давалися взнаки. Задихаючись, він намагався призупинитися, щоб вдихнути глибше, але ноги несли його далі. Солар біг дуже швидко, але дорога була підступна, він часто спотикався і падав, через що доводилося витрачати ще більше енергії. Непрохідні джунглі вичавлювали останні сили. Ці місця були агресивні до непроханих гостей.
Люті тварини, отруйні змії, павуки і комахи, густі зарості і корені дерев, що плуталися під ногами, це і багато іншого, як напасть, обрушилися на чужака, що прибув сюди.
Думка про те, як донести своєму хазяїну таємницю знайденого Монастиря мавр загнав чимдалі. Його розум був зайнятий небезпекою навкруги, як загнаний в кут звір, він намагався вибратися і зберегти своє життя. Та все ж, необережно нахилившись від занадто знахабнілого птаха, утікач не помітив порослий мохом камінь і, спіткнувшись покотився по невеликому схилу.
Що сталося далі, Солар так і не зрозумів: шипіння величезної змії і удар в руку. Зміїний укус судомою прокотився по руці від кисті до ліктя. Лежачи на боці, мавр побачив в метрі від себе величезну трикутну голову з розкритою шиплячою пащею, готову завдати нового удару. Дивно, але в його серце раптом оселилася спокійна безтурботність, викликана, чи то смертельною втомою, чи то отрутою.
Драма, що розгорнулася, не вислизнула від очей грифів, вони ніби подякували змію і почали опускатися над жертвою. Ляскаючи крилами, птахи обережно спускалися дедалі нижче, наздоганяючи хлопця, що знесилив. Не вперше їм доводиться відбирати здобич у інших мешканців джунглів. Це був закон сили, якому підкоряються всі в цих місцях.
Усвідомлення своєї приреченості, раптом викинуло в кров мавра потужну порцію адреналіну. Відкотившись на метр-два убік, під захист коріння дерева, що звисали з невеликого обриву, він ухилився від удара потужного дзьоба величезного птаха. Від змії це його не захистило б, але і вона сама зараз повинна була рятуватися від грифів. Вихопивши невеликий кинджал, мавр рішуче полоснув лезом по червоних слідах, від зміїних зубів, на своєму зап'ястку. Чорна густа кров потекла з відкритої рани.
Мавр спробував забратися глибше під коріння, але вперся спиною в стіну обриву. Поступово на очі опускався сірий серпанок, нестерпне запаморочення, тіло відмовлялося слухатися. Далеко не кожен погодиться на те випробування, через яке йому довелося пройти. Солар боровся щосили, тим самим перевіряючи себе на витривалість. Ну, ось і настав пік всіх його змагань з природою. Він вже серйозно знемагав від болю і тому, стиснувши зуби, одним стрибком схопився і, затиснувши руку вище рани, щоб призупинити поширення отрути, продовжив бігти.
На його обличчі з'явилася усмішка: " Що ж буде далі"? Втрата сили і здоров'я, заслуговували поваги. Солар чув грифів, що наближалися, і усвідомлював, що ніхто і ніщо не вислизне від гострозорих очей стерв'ятників і що дуже скоро його можуть наздогнати гострі, як ножі, кігті і дзьоби цих птахів, і тоді кінець великій справі, заради якої і почався його шлях.
Від частого серцебиття і отрути,що встигла проникнути в середину, його кров згущувалася, перетворюючись на густу масу, відчувався брак кисню. Пульс ставав все рідше, ноги все частіше і частіше підкошувалися, примушуючи Солара постійно на щось спиратися, тим самим уповільнюючи його шлях вперед, який і так був дуже важким і довгим.
Вибігши на невелику поляну, мавр впав на спину, розкинувши в сторони руки. До нього підбіг загін озброєних індусів і кілька чоловік відтягнули його в невелике поглиблення у коренів високих дерев, де до цього вони ховалися у засідці, і чекали свого розвідника. Солдати почали захищатися від стерв'ятників, що налетіли, стріляючи по них з луків і відбиваючи їх атаки мечами, що допомогло їм відлякати таких сильних птахів.
Солар відчув блаженство. Це був перший раз за кілька тижнів його походу, коли він розслабився, він не відчував тіла, не відчував болю, а пісок на якому він лежав, був для нього м'яким ліжком, якого хлопець не бачив з початку походу.
Мавр розумів, що втрачає сили, але протистояти слабкості, що його скувала, він більше не міг. Почуття неминучої загибели промайнуло в його голові. З останніх сил він засунув руку за пазуху і дістав звідти пожовклий клаптик пергаменту. Він швидким рухом запхав його, як можна глибше між корені дерева і на цьому його очі закрилися.
Загін, що складався з тридцяти індусів, зімкнувши ряди і виставивши вперед різноманітну зброю, приготувався дати битву невидимому ворогові. У відсутність розвідника – мавра Солара, командування взяв Табурал – приземкуватий, міцний і загартований в боях воїн. Допомагав йому незмінний старий друг Фарсіс.
Вони зайняли оборонну позицію, готуючись у разі чого одразу напасти, оточивши мавра собою, надавши йому захист. Всі воїни були одягнені в зручний бойовий одяг: сорочку темного кольору, укорочену до коліна, і штани з щільної тканини, затягнуті згори міцним поясом, а знизу охоплені високим шкіряним взуттям.
– Ну що? – Фарсіс сплюнув вперед і вилаявся. – Що робитимемо? Тільки Солар знає шлях назад, безпечний шлях, я маю на увазі.
Табурал, не обертаючись, крізь зуби пробуркотів прокляття і голосно заявив:
– Відходимо до озера, до своїх. "Безпечний", що б він здох, цей твій мавр, притягнув нас прямо в пащу цим проклятим ченцям. Не на такий похід я погоджувався, коли нас звільняли з в'язниці.
– Так, я теж більше думав про золото і жінок.
– Відходимо. – Прогарчав Табурал вліво і вправо.
Їх загін не був схожий на організований військовий підрозділ. Від розгубленості, вони притиснулися ще ближче один до одного, сховавшись за щитами, позадкували назад. Табуралу така реакція дуже не подобалася.
– Ви, четверо! – Кинув він найближчим солдатам. – Беріть свого командира і бігом до озера. – Він перевів свій погляд на Фарсіса. – Ти підеш з ними, а то ще заблукають. Всі сюди! – Заволав він на воїнів. – Підняти щити! Списи вперед! Йдемо вперед і тримаємо лад. – Голос командира змусив солдат негайно виконувати наказ. – Якщо в когось з вас виникне думка бігти, то я швидко вас від неї позбавлю, разом із головою.
Загін повільно позадкував, піднявши щити.
Коли вони пройшли десяток кроків, Фарсіс і інші воїни, схопили Солара під руки і пустилися бігти.
Ворог вже був тут. Дітар з загоном варти Білокам'яного, вже готові були забрати їхні життя.
Спочатку з – за стіни джунглів вилетіли чотири стріли.
– Щити! – Заволав Табурал, але вже було пізно.
Стріли пролетіли повз тих, що оборонялися, але наздогнали двох воїнів, що несли мавра. Спіткнувшись і розкинувши руки в сторони, вони впали обличчам в землю і завмерли. Стріли вразили їх на смерть. Ще один був поранений, він кинув свою ношу, накульгував що було сил в укриття. Фарсіс встиг відбити стрілу, що летіла в нього. Він розгорнувся і міцніше стиснув щит, одним ударом відбив її убік. Про втечу не могло бути й мови.
Слідом за першим залпом, із заростей вилетіли ще чотири смертоносні дротики. Один воїн, що обернувся у бік пораненого, який закричав, отримав стрілу в скроню, останній, тримаючий мавра солдат, прийняв грудьми ще дві. Фарсіс випростався і випустив дикий войовничий клич.
Тим часом, загін Дітара безшумно просувався джунглями. Ченці бігли один за одним і звернули увагу, що грифи розлетілися, немов від переляку. Ченці оббігали дерева, перестрибували кущі і інші перешкоди, навіть не торкаючись до них. Дітар був впевнений, що зараз вони переслідують непроханого ворога. Він зрозумів, що метою ворожого загону був захист одного зі своїх, того, кого переслідували грифи. Занадто вже завзято кинулися вони до цієї людини.
Звичайно, досвідчений чернець – воїн Дітар, міг битися з десятком таких солдатів і, цілком імовірно, отримати перемогу. Але навіть поранення одного вартового Білокам'яного селища коштувало для Братства дорожче, ніж півсотні ворожих життів. Тому він не кинувся одразу на ворога, а дозволив їм відійти, розраховуючи перебити їх стрілами.
І все вийшло б, коли б не Орхан. Коли він почув войовничий крик одного з індусів, то перший вискочив із засідки. Схоже, розсердився через відбиті стріли. Непокора наказу командира у ченців каралася негайною смертю, але Дітар не давав наказ залишатися в засідці – довга служба в одному загоні навчила його побратимів розуміти свого командира без слів. Зараз – попереду ворог, що знає їх таємницю. Адже ніхто з мешканців країни не зважиться переправитися на цю сторону озера, не поставивши на кон своє життя.
Дітар прокричав:
– Ченці не люблять чужаків, і чим ближче ви підходите до їх лігва, тим лютіші вони стають.
Фарсіс крикнув у відповідь:
– Мене попереджали про цю небезпеку, але одне – справу уявляти, а інше – відчувати.
В цю мить з укриття індусів полетіли стріли, ченцям довелося сховатися за свої щити і підійти до дерев. Тепер Дітар переконався – це вороги, тобто їх треба допитати і їх кров буде пролита на благо таємного Братства:
– Не важливо скільки їх, набагато важливіше, скільки у нас сили. Сьогодні жоден з них не повинен покинути цей берег озера. – Віддав наказ Дітар.
До індусів долетів уривистий крик, із джунглів з'явилися ченці. П'ять воїнів вискочили із заростей, немов тигри, що вистежили свою здобич. Табурал окинув їх своїм досвідченим поглядом і оцінив ситуацію.
– Це не прості воїни. – Промайнуло в голові індуса, і він зрозумів, що його друг рано почав святкувати перемогу.
Ченці виглядали майже так, як їх описували ті, що ледве дивом вижили після зустрічі з ними: в вільному одязі, шкіряних обладунках, з невеликими щитами і короткими дротиками. В кожного до стегна були прив'язані короткі мечі, а через плечі виднілися рукояті чи то мечів, чи то кинджалів. В порівнянні з ними загін, яким командували Табурал і Фарсіс, був жалюгідною зграєю бродяг.
– Ех. – Зітхнув воїн. – Якби зараз зі мною були мої старі друзі, в нас був би шанс, а так.
– Стояти разом! Не розкриватися! Атакувати напевно, а хто злякається – вб'ю! – Встиг прокричати Табурал, коли перший чернець злетів над ладом переляканих індусів.
Немислимим чином перший чернець ухилився від півдюжини спрямованих на нього мечів, і при цьому усього лише єдиним помахом відсік голову одного з воїнів, Табурал зрозумів, що це його останній бій.
– Тримати лад! – Заволав він на все горло. – Щити зімкнути!
– Тридцять солдатів – не три та не десять. Просто так їх не здолати. – Подумав Дітар і нарешті зважився на ризикований стрибок. Тільки повна зневага життям дає насолоду битвою. Так вчив його циганський Барон, де він народився, так навчали його в Монастирі, де він знаходився вже п'ять років, так вчив своїх воїнів він сам.
Один за іншим ченці встрибували прямо на центр ладу чужаків. Зручний для походу одяг індусів абсолютно не міг захистити їх від потужної зброї ченців. Дротики, що летіли з всіх боків, і метальні ножі, менше ніж за хвилину встигли знищити половину загону індусів. Інші кинулися врізнобіч. Ченці чорною тінню кинулися слідом, вбиваючи тих, що тікали. Лише Дітар зупинився і озирнувся навкруги в пошуках найціннішого – людини, ужаленої змією.
– Як вони змогли вислизнути? – Здивувався він, побачивши кілька індусів, що відбігли вже на півсотні кроків у бік озера.
Переслідуючи ворогів, Дітар розумів, що з ущелини, входом в яку є тільки озеро, живим випустити нікого не можна. Адже таємниця місця їх поселення не має бути відкрита. З одного боку він побоювався за життя Монастиря, а з іншого, зберегти таємницю було сенсом його життя.
Індуси рухалися так, щоб відгородити собою мавра і його супроводжуючих, тим самим перетворивши свої тіла на потужний захист. Вони розуміли, що знесиленого мавра легко втратити, тому старалися що сили.
Дітар біг не один, поряд з ним були його воїни. На бігу, вони продовжували метати в індусів свої списи. Іноді спис пролітав повз ворога, а іноді попадав в саму ціль, пронизуючи жертву наскрізь. Не зупиняючись, ченці висмикували спис з мертвого тіла і продовжували гонитву за тими, що залишилися. До озера залишалося не більше ста метрів. Ворог біг, не оглядаючись щосили, сподіваючись зберегти життя, але продовжуючи втрачати своїх воїнів, а Дітар навіть не рахував їх трупи.
Почався дощ. Дрібні краплі падали на обладунки воїнів. Скоро дощ посилився і перейшов в справжню зливу, кожна крапля була розміром з маслину і при ударі об пісок, створювала шум урагану, що наближався. Дві групи хоробрих воїнів билися один з одним, і були готові битися до останнього подиху.
Варта Білокам'яного селища належала до Братства, яке ховалося в густих і непрохідних джунглях В'єтнаму. Але сьогодні вони були викриті невідомими воїнами, які прийшли з території Індії. Маючи дуже велику кількість ворогів, ченці навчалися військовому ремеслу з самого народження.
До берега вже причалювали плоти, і з них, прямо у воду стрибали, важкоозброєні воїни. Дітар налічив не менше двох десятків. Не чекаючи підмоги, молодий воїн кинувся слідом за втікачами. Щось підказувало йому, що зараз доля всього Монастиря, всього Братства знаходиться в його руках. З розгону, вклавши в кидок всі сили і майстерність, Дітар метнув короткий спис. Самі боги направили смертоносне знаряддя повз щити і солдатів – прямо в груди командира загону ворогів. Ті, з жахом переглядаючись, все ж виходили на берег, назустріч своїй смерті.
З всіх розвідників – індусів, живими залишилися тільки Табурал, Фарсіс і, вмираючий Солар. Між ними і ченцями в два ряди вишикувалися піхотинці в обладунках з товстої бичачої шкури, з великими щитами і важкими списами. Обличчя солдатів закривали шоломи, і ченці могли бачити лише їх очі, якими вони уважно досліджували своїх супротивників з ніг до голови. Позаду піхотинців, в ряд вишикувалися лучники, і вже були готові випустити перший залп стріл.