Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
У гірському камінні була висічена печера. Вона служила тунелем крізь гірський ланцюг. Обійти цю скелю або залізти на неї було і занадто довго, і занадто небезпечно, і тому цей тунель був порятунком. Авраал першим підійшов до входу і озирнувся. На стіні був висічений напис, який старий закрив своїм тілом. Навколо нього зібралися ченці і він заговорив.
– Існує одна фраза, почувши яку – багаті плачуть. Коли чують бідні, то радіють. Якщо закохані, то починають цінувати кожну мить, проведену разом.
Ченці дивилися на Авраала. Старий цього разу не став мовчати і вимагати їх відповідей. Він просто відійшов убік, і ченці змогли прочитати напис: "Все тимчасово".
Для ченців ця фраза мала лише одне значення: "ніщо не вічне", але Авраал вловив в ній ще дещо. Він знав, що біля Кайлас, є деякі зони, де міняється хід часу. Ханой писав, що люди, які потрапляють в такі місця, швидше старіють або, навпаки, для них хід часу сповільнюється. Кілька тижнів можуть здатися, як пару годин і навпаки. Час тут йде по-іншому.
Взявши в руки смолоскипи, вони ввійшли до середини тунеля. Відсутність вітру робила печеру тепліше, а відсутність снігу під ногами спрощувала ходьбу. Ченці давно вже йшли по заметах, і тепер ступаючи по твердій поверхні, відчували полегшення.
– Як можуть ці тунелі бути такими древніми? – Запитав Дітар старого Главу Братства. – Вони явно зроблені людиною.
– Ці землі хоч і суворі, але теж були заселені мешканцями. – Відповів Авраал. – Але навряд чи вони жили б в таких місцях. Чи можливо в принципі існування благодатних долин в гірських хребтах Тибету?
– За свідченням Ханоя – це не легенди. – Пояснив старий. – Він писав, що під час подорожі до Тибету, вони не раз натрапляли на мальовничі долини в таких районах, де виявити їх здавалося абсолютно неймовірно. В цих оазисах, загублених серед колосальних снігових масивів, б'ють гарячі джерела, завдяки яким шалено розвивається різноманітна рослинність. А навкруги тільки лід і скелі.
Поряд з горою знаходиться два озера: Манасаровар, те, що ми обходили, і Ракшас Та, то в яке провалилися Маркус і його люди. Перше вважається озером життя. Його вода цілюща, і древні жителі цих місць вважали його святим. Друге ж озеро – озеро смерті. Вода в ньому настільки солона, що її не можна пити.
Дітар згадав ту воду, коли витягував Мріадра.
– В солоній воді легше тримаються на плаву. Мабуть це допомогло мені витягнути старого. Але якщо це так, то і Маркус може вижити.
Голос Авраала знову повернув ченця в реальність.
– Ці два озера розташовані поруч, розділені тонким перешийком. Як життя і смерть йдуть поруч, так і ці два озера нерозривно пов'язані.
– Ці місця, воістину дивовижні і приховують багато таємниць. – Погодився Дітар. – Всі великі символи вказували на Гімалаї – як найвищий вівтар, де людський дух наближається до божественного. Хіба сяючі зірки не ближчі, коли ви знаходитеся в Гімалаях? Хіба скарби Землі не в Гімалаях?
– Біля підніжжя Гімалаїв є безліч печер і з них підземні ходи ведуть глибоко під землю. Деякі навіть бачили кам'яні двері, які ніколи не відкривалися, тому що час ще не прийшов.
– А, що стосується Підземного Світу Агарти? – Запитав Дітар. – Вона ще не раз стане ареною великих битв і сутичок? Саме їй судилося стати місцем, де в останній битві зіткнуться сили добра і зла?
– Можливо і так. – Спокійно відповідав Авраал. – Боротьба з людьми-ящерами об'єднала всіх жителів однією надією і навіть однією релігією. Добре це, або погано – вирішувати вам.
Дітара знову понесли думки. Слова старого повертали його в ті часи, коли він вивчав бібліотеку, і в таємничі знання, які вона зберігає. В одній з книг, згадувалося про людей – ящерів. Тоді він подумав, що це легенди, але зараз все по-іншому. Багато хто розповідає про загадкову країну, в якій живуть безсмертні люди, всі таємниці буття, що давно розгадали. І є підстави вірити, що ці легенди грунтовані на реальних фактах. Дітар просувався вздовж тунеля і не міг повірити, що вийшовши з нього, стане свідком оживших легенд і міфів.
Глава 65
"Якщо ти хочеш почати своє життя завтра, то це означає, що сьогодні – ти вже мертвий". Заповідь Шістдесят п'ята. Кодекс Братства тибетських ченців.
Довгий шлях ченці пройшли і втратили багато сил і життів. Кожен новій день приносив їм свої труднощі, але Братство йшло невблаганно до своєї мети. Вийшовши з тунеля, вони опинилися біля підніжжя гори Кайлас. Їх пункт призначення здавався вже так близько, але в той же час, таким недосяжним. Стежка стала виразніша. Погода тут була менш жорстока. Вітер майже не відчувався, а сонячні промені вперше стали гріти, а не сліпити. Просуваючись далі, ченці виявили руїни кількох будівель.
Таких будинків було мало, але саме їх існування в такій місцевості викликало питання. Чим ближче вони підходили до гори, тим менш зруйнованими вони здавалися. Час їх пощадив куди більше. Вдалині, серед купи каміння, стояла невелика вежа. Раніше вона служила спостережним пунктом або використовувалася для зберігання зброї і провізії. Її стіни були викладені з грубого тесаного каменю, який покрившись снігом та льодом, виблискував в променях сонця.
Стежка вела ченців прямо до вежі. Тут була єдина дорога, і вежа зустрічала кожного, хто рухався до гори Кайлас. Як і очікувалося, ці місця раніше не були зовсім безлюдними. Ті, хто йшли сюди, тут і залишалися. Бажання вижити примушувало людей боротися зі стихією, голодом і страхом, і вони будували собі помешкання і добували їжу. Гірські хребти ставали їх домівкою, а чужинці були тут більше ворогами, ніж гостями. Біля вежі їх зустрів загін воїнів Легези. Вони були схожі на мерців, що промерзли до трухів.
Вони не могли зараз зупинити ченців. Природа їх перемагала. Це місце, де всі шляхи сходяться в один. І це означає, що Маркус теж прийде сюди.
– Туди. – Вказав Дітар. – Треба з'ясувати, що там відбувається.
Авраал кивнув, він довіряв ченцеві більше, ніж собі.
Піднімаючись по слизьких східцях, один з ченців побачив, що біля входу на вежу – стоїть людина. Легеза сам вийшов їм на зустріч. Він був закутаний у велику накидку зі звіриної шкури. На його холодному обличчі не читалося ніякого інтересу до того, що відбувається. Повільним кроком він спустився до них і встав біля входу.
– Сподіваюся, ви не за нами прийшли? – Голос Легези зазвучав, відбиваючись невеликою луною. – Дисків у мене немає. Вони розбилися.
Дітар здивувався цій новині.
– Хіба таке можливо? – Невпевнено запитав він Легезу.
Той, махнув рукою на мішок біля входу. Чернець підійшов і взяв його в руки. Тканина примерзла до каменю, і довелося його відчухрати від заледенілої поверхні. Дітар засунув руку в середину і дістав один з уламків.
– Ніякої зброї немає. Все це обман. – Засмучено говорив Легеза.
Дітар подивився на нього і посміхнувся.
– Адже він нічого не знає про тризубець. – Подумав Дітар.
– Вони були просто з глини. – Продовжував голосити вбивця.
– З дисками або ні, живим, ти небезпечний. – Перервав його Дітар і приготувався до битви, але Легеза смикнув і демонстративно відстебнув зі стегна зброю. Та із звуком впала на камені.
– Вітаю. – Сказав він. – Ви знаєте, що треба робити?
– Як ти тут виявився?
– Неважливо. Що треба робити? – Легеза підійшов ближче і протягнув ченцеві руку. – Треба замкнути кільце історії. Я повинен виконати свій борг. Минулого і майбутнього. Маркус явиться сюди. Я вб'ю його, коли настане час. Дітар протягнув свою руку у відповідь і Легеза міцно стиснув її. Холодні пальці обпалили шкіру Дітара.
– Довгий час я придивлявся до тебе. Все розпочалося з битв, але потім я став відчувати до тебе повагу. – Легеза говорив спокійно і впевнено. В ченця не виникало підозр або сумнівів в його словах. – І ось я вирішив протягнути тобі руку дружби. Можливо, разом ми б змогли перемогти, подумав я.
– Він зі своїми людьми потонув у озері. – Сказав Дітар, як би поставивши крапку в цьому питанні.
– Це його не вб'є. – Для ченця це прозвучало – як вирок. Він сам думав так само, але дуже не хотів визнавати, що це правда. – Маркус збирає нові сили, він ще живий.
– Я своїми очима бачив, як вони тонули. – Продовжував переконувати Дітар, як себе, так і Легезу.
– У нього в голові голос самого Сатани. І він слухає тільки його. Він знищив всіх із загону "48 воїнів влади". Залишився лише я, і він це відчуває. Він йде за мною, так що можна вважати, що це я його привів у ваш Монастир. Потішно, адже він шукає мене, а я шукаю його хазяїна.
– Це означає, що з озера він вибрався? – Думки Дітара вийшли назовні, і він сказав це вголос.
Легеза із сумом кивнув головою.
– Маркус, зараз моя ціль, як і ви для нього. Ось про яку битву зараз йде мова.
– Ти правий. Зараз ми обоє зацікавлені в смерті Маркуса і його воїнів, але і в твоїй смерті я зацікавлений не менше.
– Що ж, якщо ви не хочете допомогти мені, як союзники, – продовжував Легеза, – то кожен з нас йтиме до своєї мети сам.
Він обернувся убік, і Дітар простежив за його поглядом. Осторонь лежали акуратно складені, дев'ять мечів.
– Подумайте, що зручніше буде для Братства. – Сказав він і подивився на інших. Ледве Тарсіша опинилася в полі його зору, Легеза підійшов до неї.
– Тарсіша. – З посмішкою він звернувся до дівчини.
Вона не бачила, хто до неї підійшов, але його голос вона впізнала відразу.
– Мерзота! – Сказала вона і в повітрі пролунав звук удару.
Це був не класичний жіночий ляпас, а цілком собі чоловічий сильний удар правою рукою в щелепу. Легеза доторкнувся рукою до губи і виявив на пальцях кров. Губа була розбита. Він озирнувся. Всі дивилися на нього, як на здобич.
– Вам його не зупинити. – Почав переконувати ченців Легеза. – В мене є дев'ять мечів. В нас багато спільного і нам потрібно домовитися. Живими я пройти вам не дам.
– Вбити, не замислюючись. – Крикнув Агіас.
Легеза не відповів. Дітар теж мовчав. Легеза знаходився в такій ситуації, що втрачати йому було нічого.
– Ти зі мною? – Запитав Легеза, звернувшись до Авраала.
Авраал був Главою Братства. Його рішення – закон. Легеза це розумів і надівся, що старий прийме правильне рішення.
– Так. – Прозвучав голос Авраала і Легеза посміхнувся.
– Тоді підемо.
Легеза покликав ченців на вежу. Зайшовши в середину, вони помітили, що там не на багато тепліше, ніж на вулиці. Маленький камін у кутку, не міг обігріти досить велике приміщення.
Легеза подивився на гору через вікно:
– Про мешканців Підземного Світу ходить немало жахливих чуток.
– На поверхні давно підозрюють, що не все гладко під зведеннями Підземного Світу – там йде жорстока підземна війна. – Підтримав бесіду Авраал. – Найстаріші міфи стверджують: людина була створена під землею і лише, потім послана обживати земну поверхню.
– Можемо один одного перебити, а можемо домовитися. – Різко поміняв тему Легеза. – Тут буде багато тварюк. Я вас захищаю, а ви допомагаєте мені дістатися до Сатани.
– Але ж і Ханой теж у твоєму списку?
– Доки Сатану не вб'ю – Братство не торкну. Даю слово.
– А якщо ми зустрінемо Ханоя?
– Я ж пообіцяв – спочатку Сатана.
У вежі стало тепліше. Ченці зібрали багато дров, і палили їх не шкодуючи. На сьогодні шлях був завершений. Почався привал. До завтрашнього ранку вирішиться доля Братства і час, ніби змія, вчепиться іклами у власний хвіст. Авраал погодився об'єднатися з Легезою для боротьби проти Маркуса. Некроманти Білокам'яного, які зараз з Легезою, змогли створити еліксир, який допоможе в війні проти ящерів, – зілля дозволяє бачити в темряві. Авраал оцінив успіхи Легези в створенні мечів і у використанні навичок некромантів.
Йому потрібна допомога Братства, а Братству не завадить допомога Легези. Легеза боїться, але боїться не смерті або болю, а того, що не зможе помститися. Легеза був таким, в його хоробрості є явне протиріччя: сильне бажання жити, що набуло форми готовності померти. Цей хлопець готовий на багато що, практично на все. Зараз вони всі сиділи поруч: Міха, Авраал, Дітар, Агіас … всі ченці Агарії були однією великою сім'єю і йому, хоч і ненадовго, довелося стати її частиною. Його історія звучала біля багаття.
Над головою проносилися хмари, в рожево-червоному кольорі заходячого сонця.
– Мій батько, Азазель, розповідав мені про те, як сильно Цар Світу Соломон любив свою дружину. Їх любов породила на світло прекрасне створіння, їх доньку. Але люди – ящери викрали Дарину, і Цар Світу відправив всі свої сили на те, щоб її повернути. Я слухав історії про неї і закохувався.
– Чому саме Дарина? – Почулося з натовпу.
– Тому, що вона дочка Царя Світу. – Відповів Легеза.
– Так, але ти ж її не бачив ніколи! – Продовжувала наполягати Тарсіша, а потім ледве чутно чхнула і прикрилася кулаком.
– Любов – це не те, що бачиш, а те, що відчуваєш.
Азазель казав, що в цій історії прихована таємниця безсмертя. І Легеза завжди хотів її розгадати. Легеза думав, що Дарина – це ключ до безсмертя. В якомусь сенсі це так і було, але він не знав точної відповіді на це питання.
Вечір насувався. Сонце віддавало свої останні промені, освітлюючи піднебесну. Яскравий білий сніг ставав все більш помаранчевим, а в результаті і зовсім червоним. Легеза говорив голосом істинного оратора. Слова його текли, як колискова через густе повітря:
– Я боюся спогадів, які наче петля на шиї, поступово мене душать. Ті історії, що розповідав мені батько, були в глибокому дитинстві і події тих часів все ще спливають у мене в голові. Я хочу розповісти історію молодих людей, які волею долі знайшли один одного, виникла любов, хоча між ними існувала велика різниця. Вона – скромна, виросла в багатій сім'ї і належала до вищого світу. Абсолютно випадково з нею знайомиться гарний хлопець. Він Соломон – Цар Світу.
– Коли він говорив "Цар Світу" він руками розвів в боки, і гордо закинув свій ніс вище, відіграючи важливу персону. – Він не порушував правила, просто жив за своїми. Багатьом, він здавався імпульсивним бунтарем, що жив, ризикуючи своїм життям. Свобода його п'янила, а інші бачили в цьому відсутність здорового глузду. Такі різні, вони зустрілися і покохали один одного, вперше, сильно і безнадійно. На жаль, перше кохання часто буває жорстоким і руйнівним. Він знав про неї все: що вона любить, куди ходить, про що мріє. Йому потрібна була тільки вона.
Історія цієї любові кружляла в моїй голові. Я подумав, якщо одружуватися, то тільки з їх донькою. Слухаючи розповідь свого батька, я уявляв її. Порівнював її з найдорожчим і найміцнішим вином у світі . З витримкою в століття, в цілу вічність. Я хотів би подивитися на того, хто зможе собі такий напій дозволити. Неможливо описати досконалість. Неможливо відірвати погляд. Кожна деталь, кожен вигин, поворот, жест – ідеальні. Я уявляв собі її очі. Чарівні, як зелений смарагд, божественні, величні та глибокі.
Я хотів знати її мрії та таємниці, які вона приховує.
Легеза розповідав цю історію і занурювався в неї. Знову і знову повертаюся ті спогади, ті мрії, він поринав в них з головою і марив. Марив нею. Він ненавидів її за те, як сильно любив. Все це примушувало його божеволіти. Його розповідь затягнулася, і він сам не помітив, як настала ніч. Ченці вже спали, вогнище ще горіло, і Легеза не міг відірвати погляд від руху полум'я. Тиша, що настала, накрила всіх, як ковдрою. Жінки з дітьми лягли спати в будинку. Вежа змогла прихистити тільки їх, а чоловіки розташувалися просто неба.
Невеликі намети і спальні мішки з хутра, були нічлігом для сильної статі, в цю ніч снігу було мало, і погода дала їм шанс відпочити.
Дітар сидів з Авраалом, а Тарсіша мирно спала в нього на колінах. Їй снився сон. Сон про демона. Сон, у якому був Маркус. Відколи Ліберта передала їй кинджал Ханоя і стрибнула зі скелі, Тарсіша стала Оракулом. Вона змирилася з цим, але не могла звикнути до того, що події майбутнього відкривалися їй зовсім несподівано.
"Посеред моста стояв молодий хлопець і дивився вниз в чорноту водного потоку. Жоден з тих, хто впав униз не був знайдений ні живим, ні мертвим.
– "Виходу немає. Іншого виходу немає". – Звучало в голові у хлопця.
Зробивши пару кроків назад для розгону, він знову подумав:
– "Що ж… я готовий".
Тінь, схожа на велетенського пса, але занадто великих розмірів, несподівано виникла перед ним і, так само швидко зникла. Хлопець від жаху впав на спину. Він хотів підвестися, але біль в спині перевертала його назад раз по раз. Рука від кисті до плеча горіла вогнем. Маркус заціпенів. Він не міг навіть повернути голову, щоб подивитися, чиї кроки він чув так близько. Вони то пропадали, то з'являлися знову. Нарешті підвівшись, він побачив, що рукав сорочки розірваний, з численних ран тече його кров. Боліла голова.
Похитуючись, Маркус встав і знову побачив тінь. По тілу знову пройшовся тваринний жах, що леденить душу. Біль в руці ставала нестерпною, і він застогнав. Тінь завмерла. На мосту, на кілька митей, повисла тиша. Місяць знову яскраво світив, і Маркус зміг розглянути дві темні щілини замість очей. Вони були чорні і порожні. Круглий рот злегка заворушився.
– "Тепер ти зрозумів справжню ціну життя"? – Голос Сатани вселяв не менший жах, ніж зовнішність тварюки, що звалила його з ніг.
Хлопець почав бігти, щосили в бік міста. Думки в голові плуталися, і він не міг вхопитися ні за одну з них".
Тарсіша уві сні видавала різні звуки і сіпалася, що дуже насторожило Дітара. Вона лежала в нього на колінах, але в якийсь момент трохи не звалилася. Чернець взяв її на руки і відніс до середини, де поклав на ковдру. Її лоб був гарячий, в неї починався жар. Дівчина не прокидалася. Наступна картина увірвалася в її сон:
"Теплим весняним ранком жінка вийшла на двір і подивилася на чоловіка. Той збирався на лов риби. Час був найвдаліший для такого роду зайняття. Риба йшла з моря в гирлі річки на нерест, і треба було встигнути наловити її якомога більше.
– Поцілуй сина. – Попросила вона, взявши на руки однорічного хлопчика.
Чоловік засміявся і сказав:
– Повернуся і буду весь вечір його цілувати. А тебе – всю ніч, моя красуня.
За спиною чоловіка закрилася хвіртка, і її протяжний скрип поселив тривогу в жіночому серці. До темряви Бята стояла на березі, в очікуванні повернення коханого. Лише на п'ятий день люди знайшли уламки його човна і не розуміли, яка біда могла статися з найдосвідченішим рибалкою селища.
Пройшов деякий час після смерті чоловіка. Жінка здавала в оренду риболовецьке спорядження свого чоловіка, і якось виживала. Вона дуже швидко постаріла, і ніхто не міг впізнати в ній колишню красуню, яких на селі було мало.
З приходом зими, жити стало куди важче. Морозної ночі пролунав наполегливий стук у вікно. Тут нікого було боятися, тому вона трохи відчинила двері і покликала:
– Хто тут?
Не почувши відповіді, жінка повернулася в ліжко, по дорозі поправивши ковдру на ліжечку сина. Відчуття, що хтось пильно на неї дивиться, змусило застигнути в холодному поті. Місячне світло заливало кімнату. Невелике вузьке вікно виявилося розчиненим, але пара не виривалася назовні. В отворі виднілися голова і плечі її чоловіка. Але якими вони були?! Очі ввалилися і майже не відбивали світло, губи і ніс погнили. Страшна подібність посмішки спотворювала його обличчя, крізь випавші зуби, назовні виповзали слизняки і черв'яки. Бята втискалася в ліжко.
– Вийди до мене, моя красуня. Відімкни мені двері. Я прийшов поцілувати сина! А потім – тебе. – Голос належав чоловікові, але звук його немов лунав з підземелля.
– Геть, чудовисько! – закричала Бята. – Які боги відпустили тебе в цей світ!?
Від крику прокинулася і заплакала дитина. Вона схопила малюка на руки, притисла однією рукою до грудей, а іншою дістала з печі тліючу головню.
– Відімкни! Я все одно до вас увійду! – Надломлений голос мерця став схожим на рик звіра.
Бята ногою відкрила заслонку піддувала, вогонь в печі відразу спалахнув і світло залило кімнату. Все раптом стихло. Мрець пропав.
Пройшло більше двадцяти років. І ось, коли навесні риба знову пішла на нерест крізь їх селище, знову пролунав стук у вікно. Тепер вже майже голий скелет, із звисаючими обривками шкіри стояв у місячному світлі посеред двору.
– Відкрий! Віддай сина! – Просвистав утопленник і зник.
Вранці сива, напівбожевільна від страху жінка, обійшла всіх рибалок у селищі і повідала про свою біду.
– Так, робити нічого. – Тільки зітхали рибалки, сподіваючись таємно, що все це лише марення старої, що вижила з розуму.
Бята не знаходила собі місця, ніхто їй не вірив, а повертатися додому від страху вона вже була не в силах. Вона йшла, опираючись поривам вітру, і раптом почула знайомий крик. Це був голос сина. Жінка заскочила до будинку і обмерла, під самою стелею в петлі з рибальського, напівгнилого мотузка висів її син. Хлопець, ще смикав ногами. Схопивши його за ноги, Бята нестямно заволала, кличучи на допомогу. На щастя, односельці прибігли на допомогу, витягнули хлопця з петлі і привели до тями.
– З чого це Маркус поліз в петлю?! Молодий же, здоровий хлопець! – Дивувалися рибалки.
Син лежав на підлозі, і велике тремтіння стрясало його тіло, а Бята побачила у вікно, як кістлява тінь, кинулася до лісу. Сатана знову витягнув його з лап смерті".
Тарсіша зупинила свою увагу на хлопчику і, вдивляючись в його очі, опинилася в абсолютно іншому місці. Це був сон, але занадто реальний. Вона була в храмі, в неї не було тіла, вона була спостерігачем подій. Маркус був оточений ченцями і кожен з них тримав у руці меч. Це були ті самі мечі, що викував Мріадр для Легези. Все навкруги нагадувало якийсь ритуал. Шматки метеорита лежали навкруги, а поряд з ними співуча чаша. Зал освітлювався свічками, і їх дим піднімався високо і виглядав немов туман. Дим ставав все більш густим. Тарсіша не могла більше бачити те, що відбувається.
Тарсіша розплющила очі. Вона була в сльозах. Дітар сидів поряд з нею, навколо всі спали. Була глибока ніч. Тепло від каміна нагрівало кімнату, тліюче вугілля освітлювало її відблисками. Чернець побачив, що Тарсіша опритомніла. Він поцілував її в лоб і здивувався. Їй жар, як рукою зняло. Дівчина трохи посиділа і заговорила.
– Дітар, я бачила сон. Сон про Маркуса.
Дітар, почувши його ім'я, затамував подих. Його побоювання знову підтвердилися. Цей демон живий. Йому вдалося вилізти з озера. Поки чернець був занурений в свої думки, дівчина розповіла йому свій сон. Чернець слухав її і згадував, що він знає цю історію від "мисливців" на драконів.
– Як вона могла їй наснитися? – Подумав Дітар, але промовчав.
– Ви не зможете вбити його звичайною зброєю. – Продовжувала дівчина.
– Що ти таке кажеш? – Здивувався чернець.
– Цей сон – провидіння. Маркус повинен був померти вже двічі, але Сатана не дав йому це зробити. Кармічний борг не сплачений. Те, що повинно статися, не сталося і доки Маркус не помре тією смертю, яка йому була наготована, він житиме.
Думки в Дітара плуталися. Тарсіша продовжувала йому пояснювати.
– Наша невідпрацьована карма йде за нами з життя до життя. Якщо ти не відпрацював її в цьому житті, то доведеться народитися знову. Маркус вже мертвий. Причому двічі. Сатана не дав йому покінчити з життям, і тим самим створив собі солдата, якого не повинно було існувати. В Маркуса є два кармічних борга. Це дві смерті.
Дітар викотив очі від здивування. Все це здавалося дивовижною історією і, якби він не знав Тарсішу, він би подумав, що вона жартує. Але йому довелося повірити.
– Хіба в боях його не могли вбити? Чому він тоді живий? – Розпитував Дітар.
– Тому що смерть від меча і смерть від старості – різні смерті. Вперше Маркус повинен був зістрибнути з мосту та потонути, але Сатана втрутився. В той момент, коли ти проломив лід під ним і його людьми, Маркус потонув, тим самим відпрацювавши свій перший борг.
– Так він все ж помер? – З надією в серці запитав чернець, але Тарсіша швидко відхилила цю надію.
– І так і ні. Він помер один раз, а борга в нього два – і обидва в цьому "житті".
Дітар починав розуміти. В його голові крутилася відповідь, вона була в нього майже на язиці, але він ніяк не міг її вимовити.
– Якщо вперше він повинен був потонути, стрибнувши з моста, то в другий раз…
– Він повинен був повішатися. – Закінчив за неї Дітар.
Тарсіша кивнула головою, дозволивши ченцеві додумати самому.
– Потонувши в озері під льодом, він віддав перший борг, то повішання – це другий. Його можна вбити, тільки на шибениці.
Підйом настав до світанку. Сонце ще спало, тоді як Братство збиралося в дорогу.
– Пора вирушати, – промовив Авраал – Нам належить пройти довгий шлях і, боюся, наша наступна ночівля буде далеко не такою. Там – лише початок довгого путі до самої серцевини нашого світу. Нам випала велика честь. Ми можемо своїми очима побачити приховані землі центру планети. Нас чекає Велика Агарта.
Багато хто з нас прагне до свободи, забуваючи про те, що плата за неї самотність. Хочете безсмертя? Будьте готові бачити, як близькі і рідні помиратимуть у вас на очах.