Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
Глава 13
Вулицю Монмартр поступово закутували по – осінньому холодні сутінки. Один за іншим запалювалися ліхтарі на довгих високих ніжках, і один за іншим гаснули вікна в будинках, де розташовувалися офіси, робочий день добіг кінця.
– Що ж, – Стажер глянув на годинник. – На сьогодні все? Я піду.
Лангре ще сильніше нахмурив брови, вчитуючись в черговий документ. Сьогоднішня ніч була для нього останньою, коли він ще міг брати участь в розслідуванні, будувати припущення, попереджати злочини. Але Лангре не був би собою, якби просто встав і пішов додому в покладену годину.
– Ми не закінчили, – тоном, що не терпить заперечень, відповів він. – Нас чекає ще одна зустріч. Краще запобігти злочину, а не чекати коли він станеться.
Стажер зовсім не виглядав здивованим, ніби чекав, що так і пройде його вечір. Проте він все одно не стримав гучного зітхання, кинувши останній погляд на годинник.
– Ти знав, у що вплутуєшся, – по – доброму посміхнувся Лангре. – В нашій роботі є певні складнощі і переробки – не найгірші з них.
– Знаю, – кивнув Стажер. – У Франції не особливо дарують поліцейських. А знайти іншу роботу, якщо захочеться піти, складно. Хіба що в охорону.
– З мене б вийшов непоганий рибалка, – посміхнувся Лангре.
– Я вступав до академії з думкою, що займатимуся благородною справою – боротися із злочинністю, робити світ краще, мало не клацанням пальців, – Стажер похитав головою, ніби і сам не вірив, що міг так думати. – Сьогодні вранці все здавалося таким крутим – кайданки, бронежилети, нерозкриті справи. Я вирішив, що ви всі безглузді, раз за двадцять років не розкрили жодної гучної справи, а ось у мене вийде в перший же день.
– Багато хто через це проходив, – заспокоїв його Лангре. – А ти тямущий хлопець, якщо відразу зрозумів, що та як, – попорпавшись у ящику, комісар дістав звідти пачку цигарок. – Швидко підеш вгору по кар'єрних сходах. Мене ось у двадцять один призначили молодшим лейтенантом, у підпорядкуванні тридцять дев'ять чоловік, багатьом з них було років по сорок, – Лангре з насолодою зробив перше затягування. – Я стрибнув через голову – звичайно, були і невдоволені. Мене теж не влаштовували ні підлеглі, ні керівництво.
Хода – перевалюючись, погляд – серйозний – коротше зразок для наслідування.
– З яких справ ви розпочинали? – З щирим інтересом запитав Стажер.
– Як і всі, багато людського бруду – п'яні розбирання, крадіжки, домашнє насильство. Працювати доводилося на особистій машині: бензин, принтер, фарба і папір теж за свої гроші.
– І вас це влаштовувало? – Стажер здивовано підкинув брови.
– Я радів безглуздим дрібницям на зразок грамоти за службу. Став частиною системи, – Лангре випустив в стелю чергову хмару густого диму.
– І переробки вас теж ніколи не бентежили?
– Не бентежили, дочекатися злочинця в засідці або прикувати його до стільця і самому спати поруч у відділку, щоб вранці оформити. Я жив на роботі і цивільне життя мене мало цікавило, – Лангре на кілька секунд прикрив очі, ніби згадуючи ті далекі, що давно пройшли роки.
– Ви сказали "прикувати до стільця"… – Задумливо протягнув Стажер. – Вам доводилося чинити тиск під час допитів?
– Слідчі прекрасно вміють грати в психологічні ігри. Ти теж навчишся, – Лангре зім'яв недопалок в попільничці. – Навчишся блефувати, "випадково" натякати, створювати враження, що в курсі всього. Початкуючі злочинці здаються під таким тиском і, як правило, швидко розколюються, раз вже слідчий "і так знає". Зараз багато що змінилося, – Лангре похитав головою. По ньому було незрозуміло, радіє він цим змінам або навпаки. – Раніше не було ні ютуба, ні смартфонів з камерами.
– Я завів свій блог в інстаграмі, – не можна стояти на одному місці, Стажер підійшов до вікна. – Там я записую свої спостереження, іноді допомагаю людям. Багато хто не знає своїх прав і не може себе захистити, якими б сміливими і гарними людьми вони не були. А я… – Стефан обвів поглядом освітлену тьмяним світлом ліхтарів вуличку, – не даремно ж вчився?
– Блог приносить прибуток? Тобі це вигідно? – Поцікавився Лангре.
– По початку, ще в академії, мене серйозно пресувала податкова інспекція, тому не хочу вдаватися до подробиць заробітку, – Стажер поморщився, як від зубного болю. – В основному донатят підписники, але я їх попереджаю, що гроші йдуть на виплату кредиту за авто.
Лангре відмітив про себе, що виявився правий – новенький "Рено" був взятий в кредит. Проте в його очах Стефан помалу ріс, комісар почав його сприймати, як напарника, як партнера.
– В академії ми з однокурсниками скидалися на добродійність, збирали кошти на лікування дітей або на життя вдовам загиблих поліцейських. Це була наша особиста ініціатива. Самій академії, здається плювати на життя людей, – Стажер похитав головою.
– Не знаю, що там академія, а тут ми допомагаємо людям і вважаємо це своїм покликанням, – твердо сказав Лангре.
– Я такий же, – трохи помітно посміхнувся Стефан.
– Як там взагалі зараз в академії? – Запитав Лангре.
– Три рази в день стройова, ходьба тільки строєм – коротше, безглузде дресирування, – знизав плечима Стажер.
– Гарних поліцейських стає все менше, – Лангре стиснув губи, – багато хто не любить свою роботу, розчаровується в ній, в собі, в людях. Мій знайомий полковник – хороша людина, відмінно ловив злочинців, але щиро любив зовсім інше – подорожі і мотоцикли. Як звільнився – перетворився на очах. Часто в поліцію йдуть по стопах батьків, династія так би мовити. Син художника хоче бути художником, а син поліцейського хоче піти в поліцію.
– Ви маєте рацію. – Погодився Стажер. – Я прийшов в поліцію за прикладом вітчима і діда. Хоча вони всіляко відмолювали, твердили щось подібне до "тільки через мій труп", але із самого початку було ясно, що моє життя пройде в погонах. Хіба може бути інакше, коли вітчим поліцейський, а дід військовий?
– Ти молодець, раз наполіг на своєму, – похвалив його Лангре.
– Я вільний в своєму виборі, – Стажер посміхнувся. – У мене немає ніяких обмежень і перешкод у житті, всі двері відкриті. Обмежує тільки діючий кредит. Мені ще п'ять років його виплачувати, але від цього нікуди не подінешся, все це дрібниці. Знаєте, я вже п'ять років зустрічаюся з дівчиною, – Стажер мрійно подивився у вікно. – І коли стикаюся з якимись труднощами, завжди дивлюся на її фото і розумію, що якщо я прожив стільки часу з цією психопаткою, то мені точно все дарма.
– Здогадуюся, чим ти її зачепив, – посміхнувся Лангре. – Всім дівчатам поголовно в чоловіках подобається дві якості.
– Бабло і тачка? – Гмикнув Стажер.
– Ні. Зухвала впевненість і відчуття стабільності. А чоловікам у свою чергу ці якості можуть дати лише влада і гроші.
– Важко не погодитися, – кивнув Стажер.
– Найголовніше в цих стосунках не створювати вигадані образи. Ось якщо любиш людину, то любиш її такою, яка вона є. Тоді і любов буде справжня.
– А у вас з дружиною, вона справжня? – Трохи соромлячись, запитав Стефан.
– Ще яка.
Після цих слів, Лангре акуратно розклав на столі фотографії тринадцяти картин загадкового художника. Звірився зі списком прізвищ і прізвиськ, що отримали картини і підписав кожну фотографію. Потім кликнув Стажера.
– Подивись уважно. Що ти бачиш?
Стажер широко розкрив очі і мимоволі перекрутив плечима. Із зображень на нього дивилися ящероподібні монстри – зафіксовані в індійському стилі, вони стояли, сиділи, піднімали вверх руки. Чимось вони були схожі на звичайних туристів, що сфотографувалися на тлі пам'яток. І від цього ставало ще жахливіше. Хоча Стажер бачив раніше кілька картин живцем, все одно вони продовжували його лякати.
– Найбільше мене приголомшує те, що картини, очевидно, були зроблені з натури, – задумливо сказав Лангре.
Обоє поліцейських схилилися над столом, уважно розглядаючи дивних істот: змієподібні, витягнуті вперед голови, далеко видатні назад потилиці, великі, вузькі очі-щілини з вертикальними зіницями. Їх тіла були покриті дрібною лускою, руки п'ятипалі і хвости… короткі, плоскі хвости рептилоїдів.
– Змієлюди. – Прошепотів Стажер. – У багатьох відданнях згадується про існування різних змієлюдей, частина яких знаходилася в союзі з сонячними богами, а інша частина розглядалася, як "натовп огидних монстрів" – крилатих, хвостатих, рогатих, лускатих драконів, що "вилазили на поверхню землі з всіх щілин", – Стефан було протягнув руку до одної із фотографій, але тут же відсмикнув, немов злякавшись.
– Тепер мало хто вірить в те, що пекло знаходиться під землею, як вважали в давнину, і що там, в "нижньому світі", живуть деякі істоти, які іноді викликають землетруси. Але дивна справа: майже три століття існує теорія про те, що наша планета порожниста в середині. Гіпотеза дожила до нашого часу, причому не тільки завдяки письменникам-фантастам, – Стажер опустився на стілець. – Було знайдено немало слідів цивілізацій, які існували задовго до нас і мали серйозні знання.
Можливо, вони мали літальні апарати, використовували електрику і навіть більше!
– Чом би й ні? – Сказав Лангре, чим дещо здивував Стажера. – Ми самі за якихось сто-двісті років освоїли всю цю техніку. Але, куди поділися всі ті цивілізації? Чому зникли?
– Якось я цікавився всім цим і вважаю, що тут може бути кілька пояснень, – Стажер трохи подався вперед на стільці. – Або вони самі себе знищили, йдучи по неправильному шляху розвитку, або на Землі і дійсно періодично відбуваються природні катаклізми, настільки серйозні, що міняється вигляд планети, зникають або з'являються моря, з'являються нові континенти, міняються полюси. Зрозуміло, що при цьому буде зруйнована всяка цивілізація і ті, хто залишаться живими, починають спочатку – з первіснообщинного устрою.
Лангре кинув ще один задумливий погляд на фотографії і несподівано схопився з крісла. Він в кілька кроків перетнув кімнату, розкрив дверцята бувалої шафи, від верху до низу заставлену книгами і теками.
– Що ви шукаєте? – Стажер напівобернувся на стільці і з подивом спостерігав за Лангре, що метушився.
Той перебирав книги, одну за іншою, відкладаючи їх убік.
– Знайшов! – Нарешті вигукнув він. Спішно сівши назад у крісло, він почав перегортати сторінки масивної енциклопедії. – Ми з тобою більше розглядали самих зміїлюдей, але не звертали уваги на те, що в них за спинами!
– За спинами? – Здивовано перепитав Стажер і знову вдивлявся у фотографії. Від тепер, після підказки комісара, побачив, що фоном служила одна і таж будівля.
– Ісаакіївський Собор, – Лангре повернув книгу, показуючи Стажерові чорно-біле зображення будови. Потім почав читати:
– Останнім часом деякі стали сумніватися, а чи справді місто Санкт-Петербург було побудовано царем Петром Першим? Багато хто почав помічати сліди деяких супер технологічних для Петрівського, та навіть і для нашого часу, методів будівництва і обробки каменю. Прибічники цієї ідеї намагаються розгадати секрети планування міста і те, що можуть означати насправді колони, сфінкси, пам'ятники. Хто ж правий? Офіційні історики або альтернативні? А може ніхто з них? – Лангре перегорнув сторінку.
– Але одно відомо точно – історія древнього граду не так проста. Побудували його архітектори із північної країни Гіпербореї. Будівництвом керував один із її правителей, на ім’я Хорс, у відданнях же його нарекли "цар Горох". Одного разу зрозумів Хорс, що на славному місці повинні стояти храм і град великий. Тоді і збудували град первинний з каменів величезних, які ваші сучасні вчені мегалітами назвали.
Це найдавніша частина і збереглася вона у фундаментах вічних, подекуди Петрушкою знайдених, – Лангре примружив очі, зачитуючись в написаний по-старовинному текст. – Як і багато святилищ борейських, град цей був названий на честь Світила нашого – Ярила, та стерлося в повіках ім'я те. Пізніше борейці і іноземці стали град цей Хорсовым будинком величати – Хорсгардом. І великий був цей град, і зірка була в центрі його. Вона і до ваших днів не стерлася. Тільки на тілі її Петропавлівська фортеця стоїть. Адже Атланта давно Борею з'їсти хотіла.
Вона півсвіту обклала даниною, колонії свої заснувала. І так в одному із зіткнень Хорсгард потрапив під владу Атланти. Сам Посейдон, правитель тієї пори, ходив по вулицях його. Так ненавидів він Голю, що велів вигляд його теж поміняти. Але камені туго піддавалися, навіть техніці атлантів! Тоді Посейдон назвав цю твердиню Петрос, що означає "Камінь, зроблений з каменю". Ще подекуди збереглися статуї або колони, які атланти любили ставити по центру гір. Про ці гори ходять страшні легенди. Люди, що намагаються дізнатися про їх таємниці і ,проникаючі углиб, пропадали або поверталися з розумовими розладами. Згідно з місцевими легендами, побудували ці тунелі страшні істоти. Ряд катаклізмів перешкодили розумним динозаврам вижити і перемогти людську цивілізацію, – в цей момент Лангре подивився на Стажера, що уважно його слухав. Починав вимальовуватися хоч і ледве вловимий, але зв'язок з картинами, рептилоїдами і Собором. – Вони вимирали.
Вироджувані представники людей-ящерів дожили до моменту, коли володарем Землі поступово стає людина. В деяких випадках люди – ящери ставали вчителями примітивних племен людей, як це, на думку ченців, сталося в Індії, де існували легенди про мудрих змієлюдей. Але частіше траплялося, що розумні рептилії піддавалися нападу представників нової молодої цивілізації Землі, і тоді в легендах людей розповідалося про підступних змій і злих драконів, з якими вони вели безжальну боротьбу.
Закінчилася вона тим, що розумних рептилій поступово витіснили з поверхні Землі в печери і глухі, практично незаселені куточки нашої планети.
– Звучить абсурдно, але мені здається, що художник пов'язаний з всім цим. Чи вірить, що пов'язаний. – Стажер задумливо постукав пальцями по підборіддю. – Може в інтернеті ще щось знайдеться? – Запитав він, звертаючись швидше до себе самого, ніж до напарника.
Через кілька хвилин мовчання і пошуків, Стажер подав голос:
– Не впевнений, що це саме те, але послухайте.
Слово "Агарта" перекладається з ватанаана, як невразливий, недоступний. В світі існує два джерела сили. "Джерело лівої руки" відповідає за матеріальну потужність, центр його розташований в надземному місці Шамбалі. Кому вдасться знайти Шамбалу і укласти союз з Царем Світу, той буде владикою Світу. Саме з цієї причини практично всі завойовники і тирани цілеспрямовано шукали Шамбалу.
"Джерело правої руки" розташовано в укритих глибоко під землею святилищах країни Агарти – це сила, породжена спогляданням, медитацією і вона не обіцяє земних благ, фізичної потужності або володіння фантастичною зброєю. Проте, згідно з прадавніми легендами, саме звідти, з Агарти, невідомий Цар Світу керує ходом абсолютно всіх подій. Яких тільки фантастичних істот не породила людська уява. Але очевидці стверджують, що деякі з найнеймовірніших монстрів існують насправді.
З їх уривчастих фраз можна було зрозуміти, що в заплутаних печерах вони побачили щось таке страшне, що це пошкодило їх розум. І судячи з окремих реплік, зустрілися їм живі істоти – люди-ящери з довгими хвостами і людським тілом.
Лангре взяв у руки одну з фотографій, вглядівся в очі рептилоїда, ніби сподівався знайти в них відповідь. Художник хотів донести саме це? Або ж він просто психопат, що звихнувся з котушок, вирішив помститися тринадцятьом людям, попутно вбиваючи і інших?
– Все це можна було б прийняти за вигадки, – продовжував читати Стажер, – якби в місцевих легендах здавна не існували б люди-змії і люди-ящери, що живуть глибоко під землею і ніколи не виходять назовні. За індійським повір'ям, вони зберігають у своїх печерах накопичені ними незліченні скарби. Холоднокровні, як ящірки, ці істоти не здатні переживати людські почуття. Вони не можуть самі зігрітися і крадуть тепло, тілесне і духовне, у інших живих істот. Вони принесли у світ обман, удаваність, страх, смуту.
– Обман, смута. Перерахування гріхів, – Лангре відкинувся на спинку крісла, запалив цигарку. – Тринадцять людей скоїли деякий злочин. Можливо, кожна картина є уособленням їхнього гріха?
Глава 14
Вже порядком втомлені, Ніколас і Ганна неквапливо прогулювалися вечірнім Петербургом. В густих сутінках місто виглядало зовсім інакше, немов оповите деякою старовинною таємницею. І здавалося, що вони самі є її частиною, просочені її відлуннями, що витають в осінньому холодному повітрі.
– Ти щось чула про Пулківський меридіан? – Запитав Ніколас.
– Знаю, що він зник сто двадцять років тому, – відповіла Ганна, трохи збита з пантелику несподіваним питанням.
– О, Ніколас, – несподівано вигукнув перехожий. – Я ваш давній підписник! – Підійшовши до парочки, чоловік протягнув долоню, а коли Ніколас відповів на рукостискання, енергійно затряс його руку. – Мене звуть Сергій. Із задоволенням стежу за вашими пригодами, якщо чимось можу вам допомогти, ви тільки скажіть! – Сергій обернувся до Ганни і ввічливо вклонився їй.
– Мені дуже приємно зіткнутися з частиною своєї Банди, – щиро посміхнувся Ніколас. – Ми з Ганною якраз говоримо про Пулківський меридіан.
– О-о-о, нульовий меридіан, раніше він проходив тут, в Петербурзі, – зі знанням справи кивнув чоловік. – Тоді всім було зрозуміло, де знаходиться Східна, а де Західна Європа. Лінія Московського проспекту, – Сергій махнув рукою в його сторону, – щонайдовший проспект в Пітері протяжністю в дев'ять з половиною кілометрів. Абсолютно прямий і виходить до Пулківських висот. Деякі вчені називають його лінією Всесвіту. Дозвольте вам пояснити? – Ніколас і Ганна одночасно кивнули.
Чоловік черевиком намалював на землі лінію.
– Умовно, це Пулківський меридіан. Петро знав про це, коли переносив столицю сюди. Місце він вибрав на березі "хвиль і боліт". Перенести столицю на околицю держави було стратегічним божевіллям. Столиця повинна була знаходитися десь у центрі. А так, ні підготуватися до оборони, ні запастися провіантом… Але мабуть Петро знав інші таємниці, – чоловік поправив шарф, задумливо почухав підборіддя. – На Пулківських висотах знаходиться астрологічний центр, Пулківська обсерваторія далі, – він махнув рукою убік.
– Древнє місто Вітебськ, далі по лінії розташовується Київ, в ньому Києво-Печерська лавра, далі Константинопіль, сучасний Стамбул, де найголовніший храм Софії, а ще далі на південь, давніша візантійська столиця Александрія, нинішній Єгипет. Ще далі – Піраміди, і так до "великих озер" Танзанії і Зимбабве. А тепер намалюємо шестидесяту паралель, – він намалював ребром черевика лінію, перпендикулярну Пітеру. – Якщо дивитися на захід, там у нас Фінська затока, в лінії шестидесятої паралелі є столиці.
Столиця Норвегії – Осло, столиця Швеції – Стокгольм, молода столиця – Хельсінкі і сам Санкт-Петербург. Якщо міряти не в верстах, як нас навчив Петро, а в градусах, чим користуються вчені, то між кожною з цих столиць по сім градусів, – він прокреслив меридіан вище за Пітер. – Там у нас Північний полюс, а нижче усипальня Фараонів. Вгору і вниз від Пітера по шістдесят градвсів. Шістдесят до Північного Полюса і шістдесят до усипальні Фараона, – чоловік трохи відійшов убік від малюнка.
– Батюшки! Я зовсім забув про час. Мені треба бігти, – він з жалем похитав головою. – Було так приємно з вами зустрітися, – чоловік потиснув руку Ніколасу, знову відважив легкий уклін Ганні.
– Дякуюємо вам, це було дуже пізнавально, – подякував Ніколас.
– Так, ви дуже зрозуміло усе пояснили, – посміхнулася Ганна.
Чоловік пішов, а Ніколас обережно притягнув дівчину до себе.
– Не проти фотографії?
Вони з посмішкою подивилися в камеру.
– Нам нема де зберігати спільні фото, – похитала головою Ганна, після того, як вони сфотографувалися.
– Головне, щоб ці спільні фото були, а де їх зберігати – справа десята, – підморгнув Ніколас. – Саме час звернутися до підписників. Вони нам здорово допомагають, згодна? – Ганна кивнула.
– Банда! З кожною годиною нас на один мільйон більше! Не можу передати, як сильно люблю вас і рад кожній новій людині. Ми з вами йдемо по сліду Таємного Братства, якому, як виявилося, відомий секрет Еліксиру Безсмертя. І оскільки в нас з'являються нові зачіпки, разом з ними виникають і нові питання. Хто може розповісти про "старий стиль"?
Через кілька хвилин Ніколас підключив до ефіру чоловіка. Той був одягнений в темно – синю піжаму, явно готувався до сну, але очі його горіли непідробним інтересом і азартом.
– Добрий вечір, Ніколас, – привітався він. – Я готовий відповісти на ваше питання. За часів правління Юлія Цезаря перед астрономами поставили завдання – удосконалити римський календар, в якому рік складався з трьохсот п'ятдесяти п'яти днів, а кожні два роки додавався додатковий місяць з двадцяти двох днів. Римляни помітили, що календар безнадійно відстав від зміни пір року. Саме тоді і з'явився календар, що дійшов до наших днів : триста шістдесят п'ять днів плюс зайвий день, що додається кожні чотири роки.
Іншими словами, високосний рік теж бере початок в Древньому Римі.
– Виходить, що "Июль" місяць, названий на честь імператора? – Ніколас підкинув брови.
– Так, ви абсолютно праві. Вперше григоріанський календар був введений Папою римським Григорієм. У католицьких країнах наступним днем після четверга четвертого жовтня 1582 року стала п'ятниця п'ятнадцятого жовтня. Григоріанський календар використовується у більшості держав і країн світу. В літературі також застосовується назва – "новий стиль".
– Дякую вам за відповідь, – кивнув Ніколас. – А тепер на порядку денному наступне питання. Банда, подумайте, як можна зв'язати Цезаря і Петра Першого? Якщо в когось з'являться припущення, зв'яжіться зі мною. На цьому доки прощаюся з вами.
Ніколас вийшов з ефіру і сховав телефон в кишеню. Він ніби ненавмисно спробував узяти Ганну за руку, але та спалахнула від зніяковіння і сховала руку за спину.
– Ні – ні, я же збирався тобі лише погадати, – Ніколас променисто посміхнувся. – Давай сюди руку, мила, дізнаємося твою долю, – жартівливо підморгнув він.
Дівчина невпевнено протягнула йому свою долоню.
– Я в цьому дійсно вправний. Ворожок в роду у мене не було, але дечому навчився від одних хлопців, – Ніколас кінчиком пальця плавно провів по одній лінії, потім по іншій. Рука була дуже крихкою – Ось тут, – він провів пальцем по довгій лінії, – я бачу любов.
Ганна несподівано розсміялася від цих слів. Потім лукаво подивилася на Ніколаса:
– І, як же мені знайти цю любов?
– Вона прямо перед тобою, – підморгнув Ніколас, – і відчуває, яка холодна у тебе рука. Заглянемо? – Чоловік кивнув у бік невеликого кафе, заклично миготливого вивіскою у вигляді кавової чашки. Ганна посміхнулася і, сховавши руки в кишені, попрямувала у бік кав'ярні.
Коли вони розташувалися за столиком, Ніколас озирнувся на всі боки, після чого раптом заявив:
– Знаєш, мені завжди здавалося, що любителів чаю утискують, – вираз його обличчя при цьому був абсолютно серйозним. Ганна не утрималася і тихенько порснула в кулак. – Кав'ярні на кожному розі, а чайних майже немає. Печиво і цукерки із смаком кави? Будь ласка. А де ж із смаком чаю? Скоро нас, чаєманів, взагалі не залишиться, – Ніколас театрально зітхнув. – Ну, не будемо про сумне. Щодо піци? Сама краща їжа на світі.
– Немає нічого кращого, ніж виграти в монополію, – заперечила Ганна. – Ні любов, ні секс, ні піца не зрівняються з цим.
– Серйозно? – Ніколас округлив очі. – Ти взагалі коли-небудь їла піцу?
– Так, і це не зрівняється з почуттям, коли ти скупила половину дошки, а друзі віддають тобі всі свої моногроші. З кожним кругом вони все ближче до банкрутства, а ваша дружба все ближче до розриву, – дівчина мрійно прикрила очі.
– Ну ти даєш, – посміхнувся Ніколас. – Це мені в тобі і подобається.
– Розкажи про самий незручний випадок у твоєму житті? – Попросила дівчина, коли вони зробили замовлення.
– Ну-у-у, – задумливо протягнув Ніколас. – Якось на пляжі мені здалося, що моєї ноги торкнулася акула, я запанікував і штовхнув її ногою. Виявилось, це була п'ятирічна дитина.
– Не жартуєш? – Здивовано ахнула Ганна і заливчасто розсміялася. – Сподіваюся, дитина не постраждала?
– Не постраждала, слава богу, – Ніколас збентежено похитав головою. – Ще один випадок. Я гуляв по парку і почув, як жінка голосно закричала: "Хто хоче морозиво, підійдіть сюди"! До неї підійшло кілька чоловік, ну і я в тому числі. Вона роздала всім морозиво, а коли черга дійшла до мене, запитала: "Ти взагалі хто"? У цей момент я зрозумів, що інші люди були її родичами. Пройшло вже багато років, але мене все ще переслідує ця ганьба.
– Бідолаха, – хихикнула Ганна. – Хочеш, я почастую тебе морозивом? Можу прямо зараз попросити офіціанта тобі його принести…
– Є хтось? – До кафе вірвався переляканий чоловік. – Тут є лікар? Там, – він махнув рукою в бік вулиці, – там дівчинці погано. Вона лежить там.
Ніколас різко схопився на ноги, забувши про куртку, і в одній сорочці вибіг на вулицю. Наздогнавши його, Ганна схвильовано запитала:
– Ти впевнений, що можеш допомогти?
– Я не лікар, але допомогти зможу, тому що допоможуть мені, – Ніколас підійшов до ридаючої жінки, що сиділа прямо на землі. Та, поклавши голову дівчинки до себе на коліна, не припиняла схлипувати і повторювати одне і те саме: "Потерпи, потерпи ще трохи". На вигляд дівчинці було років шістнадцять, вона була без свідомості. – Подзвонили в швидку? Що з нею?
– Я її мама. Вона… – жінка черговий раз голосно хлипнула. – У неї вроджена вада серця. Ви лікар? Допоможіть, прошу! – Вона схопила Ніколаса за руку, міцно, ніби потопаючий за рятівну соломинку.
Ніколас кивнув, відійшов на кілька кроків убік і ввімкнув прямий ефір:
– Потрібен лікар – кардіолог! Дівчинці з вадою серця стало погано на вулиці. Швидка ще не приїхала! – Ніколас нетерпляче струсив телефон, ніби це могло допомогти.
Але допомога і справді прийшла, за тисячі кілометрів в місто Пітер. Ніколас знав цю людину з великої літери, кілька разів особисто зустрічався з ним, коли бував проїздом в Бурятії. Лікар з тридцятирічним досвідом, що врятував безліч життів, дивився на нього з екрану смартфону, готовий допомогти врятувати ще одне життя.
– Станіслав Олексійович, допоможіть, у нас тут людина помирає! – Вигукнув в телефон Ніколас. Він швидко переказав те, що встиг дізнатися про стан і діагноз дівчинки.
– Підніми її ноги, на лоб мокрий рушник і дай щось, що різко пахне, на зразок нашатирного спирту, – з ходу включився в роботу лікар, не витрачаючи час.
Підручних медичних засобів у Ніколаса не було, тому він, як і раніше не випускаючи телефон з рук, швидко збігав в кафе за оцтом. Повернувшись, він по настанові лікаря велів матері розтирати доньці руки.
Вся рятувальна операція тривала хвилин двадцять, після чого дівчинку передали медикам швидкої допомоги, що запізнилися через затор. На той момент, завдяки чітким інструкціям досвідченого кардіолога, вона була вже при тямі.
– Ось це я розумію дзвінок другу, – Ганна захоплено подивилася на Ніколаса, ніби бачила у ньому супергероя – не менше.
– Все завдяки Станіславу Олексійовичу, – знизав плечима Ніколас. – Головне, що все добре закінчилося. Вони повернулися до кафе.