Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
Глава 11
"Помилятися не страшно, пам'ятай: не роби одну й ту саму помилку двічі. І ти будеш рости". Заповідь одинадцята. Кодекс Братства тибетських ченців.
Ось вже кілька годин Авраал медитував у храмі Злітаючого Дракона над співаючими Тибетськими чашами. Одну з них він тримав у руці. Стародавній засіб для медитацій з невідомого сплаву, давав можливість отримувати звук, що значно відрізнявся від звучання будь-яких інших музичних інструментів. Звук, проникаючий в глибину душі, зачіпаючий навіть найтонші її струни. Чимось схожий на материнський голос або на дотик вітру – незвичайний і, в той же час, здатний подарувати спокій. Медитація – невід'ємна частина життя ченця.
Єднання, взаємодія мозку і серця.
Глава Братства тримав чашу на витягнутих пальцях однієї руки, а іншою водив дерев'яною паличкою з твердого дерева по зовнішньому краю чаші, і мелодія проходила, ніби через нього. Використовують чаші зовсім не для забави – це потужний засіб. Відповідно до прийнятого на Сході ділення всього сущого на "інь" та "янь", чаша несе жіночу енергетику, а паличка або жезл, втілює чоловіче начало. З'єднуючись разом, вони створюють третю суть – звук. Це дитина, народжена в лоні чаші.
Розділити все: важливе і не важливе, потрібне і не потрібне, тимчасове і вічне. Знайти спокій душі, відчути баланс буття – мала частина, до чого закликає звучання чаші того, хто медитує. Храм наповнювався "піснею" чаші, та, у свою чергу, відбиваючись від стін, немов закутувала собою ченця, віддаляла його від цілого світу.
Найдавніша легенда оповідає про те, що саме Ханой розповів ченцям про ці чаші і навчив їх робити. Вона повинна мати круглу форму і складатися з восьми елементів. Шість були відомі: золото, срібло, залізо, мідь, свинець, олово. Інші компоненти були забуті. Так само була втрачена сама технологія виготовлення: порядок, пропорції, температури. Кантрі ченці намагалися виготовити чаші з того, що пам'ятали, але вони не справляли якогось значного враження. Безліч спроб і зусиль не принесли ніяких плодів.
Тільки згаяли час і ресурси. Повторити втрачену технологію і відновити склад виявилося неможливим.
Агіас йшов до Авраала. Тільки підійшовши до сходинок храму і зробивши перші кроки вгору, він відчув сильний біль в спині.
– Падіння з вежі не пройшло безслідно. – Він згадував, як летів вниз і, рятуючи життя молодому цигану, не встиг згрупуватися і вдарився о стовбур дерева, що стирчав із болота.
– Часу на лікування немає. – Сказав собі чернець і зосередився на своєму шляху.
– З Калінги була виведена армія в п'ять тисяч воїнів під командуванням двох братів Міланоса і Андрогіна. – Докладав Дітар.
– Їх мета – зупинити Ашоку. Самі вони слабкі, щоб стримати таку армію, але вірять, що з нашою допомогою вони виграють цю війну.
Авраал уважно слухав промову Дітара, киваючи головою і задумливо погладжуючи свою сиву бороду.
– Сьогодні вони напали на табір циганів і привели з собою тридцять диких берсерків з далеких північних країн. Ці монстри надзвичайно небезпечні. – Дітар говорив рівно, не дозволяючи своїм емоціям спотворити істинну картину того, що сталося. – Вони виявилися настільки сильними, що тільки ціною п'ятдесяти життів, цигани змогли вбити лише двох з них! Агіас і Есін знищили велику частину загону берсерків.
Чернець згадав Есіна в надії, що Aвраал, оцінить вклад коваля в оборону, і дозволить тому повернуться зі всією сім'єю під захист стін фортеці, але обличчя Глави Братства залишилося таким же незворушним, як і раніше. -Індуси ще повернуться. Міланос жадає дістати бажане і не зупиниться ні перед чим. Я прийняв рішення і запропонував Барону, і його людям, переправитися через озеро під наш захист.
Авраал схвально кивнув і сказав:
– Ми зустрінемо циганів і допоможемо ім. Агіас, візьми своїх, і зробіть плоти для переправи. Дітар, а ти збери ще вартових з Білокам'яного і розташуй на іншому березі для охорони озера. Переправа має бути в безпеці. Потім покажеш циганам вільне поле коло скелі. А ще, я хочу, щоб ти передав цю Тибетську чашу Міхі.
– Тільки чашу? – Здивувався чернець.
– Так. – Відповів старий. – Можеш сказати, що це мій подарунок.
Дітар не до кінця розумів те, що відбувається і Авраал це помітив.
– Ця чаша, не така вже і даремна річ, як ти міг подумати, – заговорив батько Авраал. – Передай її Міхі, і скажи, що той, хто чує її звук, в найближчу добу не помре.
Зараз це було дуже символічно. Ченці, поклоном дали зрозуміти, що всі вказівки ними зрозумілі і прийняті, тоді вибігли з храму.
Сонце було вже високо над головами. День провіщав багато роботи. Через кілька годин Агіас і Дітар сиділи на одному з тридцяти плотів. Інші ченці стояли в дозорі. І ось з джунглів стали з'являтися цигани. Втомлені і налякані. Деякі ченці, перехопивши зброю так, щоб вона їм не заважала, почали їм допомагати. Скоро з'явилася сім'я Есіна, а потім і сам Барон.
Дітар зрозумів, що сталося щось жахливе, Миху вели під руки, і здавалося, що він постарів років на десять за один день. Серед циганів Дітар не побачив Тарсішу, тому побіг до Барона. Його серце здригнулося, страх за кохану, переповнив його, він намагався приховати тремтіння в голосі, але це явно було сильніше нього. Втратити кохану знову він не міг. Знаючи питання, той зробив знак, що сам розповість, що сталося. Заговорив старий циган. – Ми вчинили помилку, повірив, що вони пішли.
– Хто? – Запитав чернець.
– Канібали! – Вимовив Барон. – Це плем'я завжди поруч. Вони тільки і чекають, коли запахне кров'ю. – Здавалося, кожне слово давалося Барону дуже важко.
Серце Дітара стиснулося у передчутті біди.
– Вони напали на нас із засідки, майже відразу після вашого від'їзду. Ніхто не встиг приготуватися до битви. Ми тільки вийшли і розтягнулися на велику відстань, Маркітан, ще залишався в таборі і не зміг нас почути і прийти на допомогу. Але тварини і не намагалися битися з нами: перебивши кілька дозорців, вони взяли в полон два десятки циганів. А саме тих, хто йшов попереду, Тарсішу теж. Мені шкода, син мій.
– Чому я не взяв її з собою?! – Злився на себе чернець. – Чому не залишився, як обіцяв?! Я знову кинув її у біді.
Дітар не міг повірити, що втратив її в другий раз. Адже він думав, що вони тепер разом назавжди, ніхто і ніщо не зможе зруйнувати їх союз, але канібалам це вдалося. В відчаї він опустив голову.
– Чому саме Тарсіша?! Нехай будуть прокляті ці тварюки! Пришли на запах крові після бою, скористалися моментом.
Дітар закипав. Якби він тільки міг зараз закричати у всі легені, щоб заглушити біль.
– Кінь Маркітана. Він чекає на тому березі озера.
– Маркітан залишився в селищі, там частина воїнів закінчують важливі справи і скоро приєднаються до нас.
Але Дітар вже його не чув. Серце казало, що Тарсіша жива. Два найсильніші почуття буквально висаджували в повітря його розум: борг перед Братством і слово, дане улюбленій жінці. Слово, яке він не міг порушити, нехай це і коштуватиме йому честі, життя, всього світу. Він був готовий зірватися прямо зараз. Але примушував себе повернутися від цих думок до того, що відбувається.
Агіас показав Барону плоти, як краще розташувати на них веслярів, жінок, дітей, воїнів. Він переконався, що сім'я Есіна не просто у безпеці, а зараз – це кращі його помічники. І раптом виявив, що Дітара немає поруч. Хтось інший, можливо не зрозумів або засудив вчинок ченця, але тільки не Агіас. Він, як ніхто інший знав, що це – знайти і раптом втратити кохану людину.
Ця ситуація вимагала негайного втручання: там, де з небезпечних створінь мешкали лише шакали, грифи та тигри, тепер зосередилася величезна кількість людей. Кожен переслідував свої цілі. Хтось уникнути сутички, хтось зберегти сили і людей, а хтось отримати вигоду. Лише індуси могли не зважати на втрати.
Дітару, як ніколи, потрібна була допомога друга. Але він сам відправився на пошуки улюбленої циганки. Один, в лігво тварюк, що пожирають людську плоть. Про страх чернець навіть не думав, та і про себе також. Вони багато що пропустили, ще стільки було попереду – ніхто не мав права їх розлучати. Доля, що зіграла з ними злий жарт одного разу, не могла повторити його знову.
Зараз, в його голові, з'являлися картинки: її очі, наповнені світлим почуттям, губи, які він так хотів цілувати, ніжні руки, адже її дотики були для нього найласкавішими. Він був готовий присягнутися, що чує її голос, що її запах витає в повітрі. Навіть, якщо цей шанс нікчемно малий – Дітар їм скористається. Чернець зробить все, щоб повернути кохану, навіть якщо це коштуватиме йому життя.
Любов, можливо найцінніше, що дається людині. З неї розпочинається сім'я, вона дає незмірну силу творити, будувати, діяти. Заради неї здійснюють подвиги. Відібрати в людини любов – все одно, що зламати його. Життя втрачає всякий сенс. Він жив, вчився, бився – все це з надією її знову побачити, і ось, коли кохані були так близько, доля знову вирвала дівчину з його обіймів. Чернець ніколи не був такий злий і пригнічений. Несамовите бажання – ось, що зараз їм рухало.
Агіас перевірив свою зброю. В нього виявився лише його меч і пара метальних ножів.
– Цього буде мало. – Подумав чернець і окинув поглядом найближчих воїнів.
– Брат, я йду! – Крикнув він ченцеві, який саджав людей в човни. – Мені потрібна твоя зброя.
Той покорився наказу кантрі ченця, дістав з-за пазухи свою сокиру, і кинув прямо до рук Агіаса. Чернець, вправно схопив її та, заправивши за пояс, побіг слідом за Дітаром. Агіас був хорошим слідопитом і без зусиль знайшов шлях, по якому рухався брат. Він біг через густі кущі і огинав дерева, намагаючись не зменшувати швидкість. Менше, ніж через півгодини, він наздогнав свого друга.
Дітар – чуйний до звуків джунглів, впізнав легку ходу кантрі ченця і уповільнив крок. Поява Агіаса надала сили. Чернець знав, що тепер він не один. Тепер вони точно впораються.
– Я радий, що є кому прикрити мою спину.
Ченці розуміли, що їм необхідно пробратися в табір канібалів і, швидше за все, вступити з ними у бій. А заради порятунку жінки, тим більше, циганки, Авраал ні за що не дозволив би йому взяти навіть пару вартових. Тим більше, маючи у безпосередній близькості дещо тисячну армію Калінги.
Цигани, канібали, індуси і ченці. Всі вони – навколо озера, в одному дні шляху від Монастиря! Джунглі, ніби кишать такими, що бажають вбити один одного. З кожною окремою проблемою впоратися труднощів не склало б, але головна місія Братства – зберігати таємницю, яка зараз явно була під загрозою.
– Що, брат мій Агіас, готовий?
– Твій друг із задоволенням побігає по джунглях з метальними ножами в рукавах! – З усмішкою сказав Агіас.
Дітар сумно посміхнувся.
– Вона жива. – Як би вгадуючи його думки, сказав Агіас. – Ти ще зможеш обійняти її.
– Я взяв відповідальність за її життя. Якщо є хоч щонайменший шанс – я зроблю все.
– Ми знайдемо її. Навіть найдовша дорога все одно приведе нас до неї. Вона чекає тебе. Ти мене чуєш?
– Чую. Померти за неї не складно, важче все життя оберігати її.
– Я знаю, що пожирачі падалі мешкають лише в трьох поселеннях. Ми шукатимемо її в кожному.
– Дітар, ти мені врятував життя у шахті, а померти в бою за друга – це навіть не повертає і малої частині мого боргу тобі. А тепер – відвідаємо Маркітана і його людей – можливо, вони щось дізналися. Старий Міха скопив стільки золота, що з собою в Монастир він його точно не потягне.
Ченці дісталися до табору циганів ще до ночі. Сонце вже починало сідати за горизонт, і останні промені поступалися місцем темряві. Біля воріт був Маркітан, який залишився за дозорця. Побачивши ченців, він відразу здивувався.
– Чому ви тут? Що сталося?
Агіас і Дітар з розумінням переглянулися.
– Що ви знаєте про напад стерв'ятників?
– Нічого. – Відповів син Барона. – Ми цілий день розставляли пастки і сітки з отруєними шпильками для непроханих гостей.
– Вони забрали близько двадцяти циганів у полон. – Повідомив Агіас.
Маркітан задумливо вертів довгий вус у пальцях.
– Ці дикуни ніколи не заспокояться.
Ченці були налаштовані рішуче – багато канібалів загинуть на його шляху до Тарсіши.
– Я допоможу вам, брати. Тут закінчать вже без мене, а для вас ще один меч зайвим не буде.
Він віддав накази своїм людям і пішов до річки.
З боку могло здатися, що збираються вони поспішно, але кожен досвідчений воїн помітив би, що в човен вантажиться тільки найзручніша і необхідніша зброя: метальні короткі списи, мотузки, мечі і трохи провізії.
Через пару хвилин, вони відплили від берега і сильними помахами весел, погнали човен вниз за течією. Гребти треба було, якумога тихіше, бо сплеск води можна було почути на дуже великій відстані. Їм ніяк не можна було себе розкривати. Далі течія сама несла їх до мети, вони лише підгрібали веслом, коригуючи свій маршрут.
По знаку Маркітана вони пристали до суші і побігли вздовж берега до фортеці канібалів. Безшумно піднялися по стволах найближчих дерев на кілька метрів вгору, і відразу змогли оцінити обстановку в поселенні. Кілька чоловіків і жінок заганяли в середину тварин. Швидше за все – викрадених у циганів або індусів. Вони служили харчуванням, поки не настане можливість покуштувати людиною.
Друзі вирішили терміново обговорити план дій. Потрібно було якнайшвидше діяти і, як можна довше залишатися непоміченими.
Дітар сказав:
– Якщо вони сьогодні привели тварин, одже – в них немає наших бранців, але я перевірю. Я знаю цю фортецю – колись я сам з неї тікав. Чекайте мене тут.
Пробратися непоміченим вздовж краю лісу не складає труднощів для ченця, тим більше – для такого вмілого воїна, як Дітар. Канібали не особливо піклувалися про охорону: всі були зайняті своєю здобиччю.
Дітар дуже скоро знайшов велике дерево, зломлена гілка якого лежала одним краєм прямо на стіні. Він пробіг вздовж майже сотню метрів, щоб зрозуміти, скільки ворогів знаходиться в середині – близько двохсот. Слідів перебування циган і Тарсіши він не виявив. Повертаючи за кут напівзруйнованого зміцнення, Дітар зіткнувся віч –на – віч з двома дозорцями. Один помах кинджала, і два тіла рухнули на землю з перерізаними глотками. Тепер часу на пошуки майже не залишалося, адже невідомо, коли дозорці повинні були змінювати один одного.
Діяти потрібно було швидко.
Залишалася підземна в'язниця, де Дітар колись провів страшні дні і бачив дуже дивні видіння. Про них він не розповідав ще нікому, навіть найближчим друзям, але забути про них не виходило. Ці видіння були настільки реалістичними, що чернець іноді навіть вірив у них.
Прикривши гілками трупи дозорців, чернець тінню прослизнув до кам'яних гвинтових сходів, що вели в підземелля. Як він і очікував, тут було тихо і безлюдно. Нечутно ступаючи по кам'яних плитах, він повільно пройшов до тієї камери, де провів страшні дні і ночі свого полону. Спогади наринули важкою хвилею, а по шкірі побігли мурахи. Висічена в скелі, як і десятки інших подібних, вона була частиною величезного залу з плоским зеленим каменем у центрі.
Він був схожий на оплавлений череп якоїсь неземної тварини: порожні очниці діаметром у два лікті, величезний лоб і щось схоже на дзьоб.
Знову тихо зазвучав в його вухах той самий жіночий голос, який він чув тут роками раніше! Голос, що підкріплював його сили і давав надію! Тепер він був голосніший і виразніший:
– Її тут немає.
Дітар не злякався, і навіть не здивувався.
– Її тут немає, синок. Залишатися тобі тут небезпечно.
– Покажися. Не бійся, я не заподію тобі зла!
У відповідь пролунав тихий і дуже мелодійний сміх, він був навіть приємний.
– Є багато причин, по яких ти не зможеш заподіяти мені зла, синок.
Тепер Дітар був дійсно здивований. Він дивився на камінь посеред залу, над ним стали виявлятися контури жіночої фігури. Вони ставали все чіткіше, незабаром явився мерехтливий образ прекрасної жінки, в одязі розшитому золотом, який облягав її стан. На голові в жінки був дивного вигляду головний убір з фігуркою змії на лобі.
Навіть побаченого, Дітару було достатньо, щоб зрозуміти, що перед ним стоїть жінка царського роду. Але чому вона називала його сином?
– Я тут тільки тому, що в тебе жива пам'ять про мене. Я твоя мати, а ти мій син. Глибоко в середині твоєї свідомості, ти ще пам'ятаєш мене.
– Ні, я не можу згадати.
– Багато причин. Зараз ти вважаєш себе ченцем, до цього думав, що ти циган, але це не так. – Продовжував говорити голос жінки.
– Де тебе шукати?
– Всі відповіді ти знайдеш у Калінзі. Я відправляла тебе в Монастир, але ти затримався у циганів. Життя часто йде саме по собі і не зважає на твої плани.
– Але чому я? – Розпитував її Дітар. Питань у нього було куди більше, ніж відповідей, які він отримував.
– В тебе добре серце. В світі, звідки ми родом – це великий дар, навіть для нас. Ти виріс чоловіком і можеш досягти всього, але не все тобі треба. Я можу бути поруч, навіть допомагати, але бачити мене ти зможеш дуже і дуже рідко. А зараз – поспіши! Вона тебе гідна. Твоєї коханої тут немає, але я чую запах крові. Багато пролитої чорної крові. Біжи, син мій, до своєї любові і нехай ніщо тебе не зупинить! Але пам'ятай, що вільний лише той, хто все втратив!
Образ несподівано зник, Дітар немов прокинувся, почув тупіт десятків ніг, які спускалися до підземелля. Блискавкою, кинувшись назустріч, він раптом зрозумів, що вихід з підземелля лише один! Не знищивши всіх, він не зможе вийти звідси живим. Сам став позаду сходів і приготувався. Один, два, п'ять, вже десяток дикунів розбіглися по залу, тоді чернець вийшов зі свого укриття. Вузькі сходи не дозволяли пустити в хід навіть меч, тому в повітрі замиготіли кинджали. Один крок вгору – один труп. Чим швидше він дістанеться до верхнього майданчика, тим більше шансів у нього не залишитися тут назавжди!
Ще кілька кроків, і воїнові довелося зупинитися, щоб стримувати нападаючих і ззаду, і спереду. В канібалів була перевага: вони тримали в руках списи. Хай і даремні в ближньому бою, але вони могли тримати ченця на відстані або вдарити в спину. Зараз в його голові були навчання Авраала: "Терпінням виграються битви".
Дітар, наносячи і відбиваючи удари, швидко продумував шляхи виходу. Час працював проти нього: якщо до ворога приєднається ще підкріплення, то доведеться відступити у глибину залу і потім лише сподіватися, що якимось чином вийде звільнитися. Надія на диво – сама остання справа. Треба вибиратися своїми силами.
Відразу три канібали стрибнули на ченця. Вони атакували його згори, і це було дуже несподівано для воїна в мантії. Впавши на одне коліно і пригнувшись, він дозволив ворогові буквально пролетіти над його головою і збити з ніг нижніх. За першими трьома, повністю нехтуючи захистом, кинулися вниз ще з десяток. Дітар не розгинаючись, завдавав удари та помітив, що канібали і не намагалися його атакувати – вниз їх штовхала невідома сила.
Агіас і Маркітан могутньо напали на канібалів з тилу і ті, сипалися вниз прямо на Дітара. Йому вже доводилося ухилятися від тіл, що падали на нього, і зіштовхувати трупи вниз, щоб самому зробити хоч крок вгору по сходинках.
Коли останні дикуни були мертві, Агіас протягнув Дітару руку.
– Я звичайно не скажу, що розплатився за свій порятунок з – під завалу, але ти б тут точно надовго застряг.
Весь у крові, в порваній мантії, переводячи дух, Дітар схопив простягнуту руку, і тільки тепер, дозволив собі посміхнутися. Він ще раз переконався, що поряд з ним саме ті, кому він не боїться довірити своє життя, та і сам, не сумніваючись ні хвилини, кинеться їм на допомогу. В голові ясно прозвучало "Тарсіша" і знову переживання закололи його тіло голками. Йому хотілося швидше знайти кохану, він молився, щоб циганка була жива.
– Тут полонених немає, камери порожні, тому не витрачатимемо час на всю ту мерзенність, що скупчилася внизу. Нам треба поспішати. – Скомандував Дітар, і всі рушили далі.
Маркітан йшов попереду, за ним Дітар, а прикривав з тилу Агіас. Образ матері виникав у хлопця в голові, але чернець намагався зосередитися на своїй меті. Пролунало виття, друзі зрозуміли, що з підземелля вже вибралися ті, що залишилися живими. Але звертати на них увагу не варто – людоїди були сильні своєю кількістю, силою і люттю, але не вмінням йти слідом тих, хто ці сліди вмів приховувати.
Маркітан вимовив:
– Човен нам тепер не потрібен. Ми набагато швидше перетнемо джунглі, тільки дивиться під ноги аби в темряві не наступити на змію. Тигри пішли з цієї місцевості – надто багато шуму за останні дні наробили люди. Стільки пролитої крові, могло притягнути тільки стерв'ятників, що власне і сталося. Звірі не полізуть у саме серце битви.
Мав відбутися нелегкий шлях. Пробиратися крізь гущавину з отруйними тварюками складно і в білий день, не кажучи вже про непроглядну темряву.
– Веди нас, друг. Головне зараз – час. – Дітар явно виглядав втомленим, тому Агіас протягнув йому маленьку пляшечку з рідиною, вона відновлювала сили і надавала бадьорості. Кантрі ченці спеціально готували її в храмі і брали з собою в далекі і небезпечні подорожі. Дітар лише посміхнувся і показав, що відмовляється прийняти це зілля, і зараз його не потребує.
Маленький загін, одному Маркітану відомим шляхом, нестримно і майже безшумно рухався джунглями. Хоча ночі в цю пору року короткі, здавалося, що ця триває вічність.
Не провів і години в дорозі, всі разом зупинилися, відчувши ледве вловимий запах вогнища. Далі вони йшли слід у слід.
В глибокій улоговині горіло вогнище, повільно граючи язиками полум'я, навколо сиділи близько двох десятків добре озброєних людей. Двоє із них рубали на шматки величезних змій і нанизували їх на гілки, готуючись смажити на вугіллі. В джунглях така вечеря це нормально, вибирати не доводиться.
Агіас вказав друзям на трьох вартових, що причаїлися серед дерев навколо табору, одного з них явно хилило до сну.
Не зронивши ні єдиного звуку, чернець ударом долоні відключив його і наблизився до табору зовсім близько. Тихо просуваючись у темряві, він практично дихав у потилицю своїм ворогам. Ватажок загону обернувся, і ченці одразу ж впізнали його. Це був Лекса, якого зовсім недавно Міха вигнав з табору. Таїтися вже не було сенсу, та і варто було дізнатися в циган: можливо, вони щось знали про викрадених? Ченці вийшли з кущів і, не надавши ніякого значення на обернену в їх сторону зброю, підійшли до Лекси.
Той теж не подав вигляду, що здивований їх появі і жестом запросив сісти до вогнища. Друзі відмітили, що за спиною кожного з них розташувалося по два – три цигана зі зброєю напоготів.
– Куди тримаєте шлях цього разу? – Почав Агіас.
– Ми йдемо з цих земель.
– Канібали викрали циган.
– Нам немає до цього ніякої справи.
Фрази вимовлялися неквапливо, але після кожної було зрозуміло, що Лекса до розмови з кантрі ченцем не схильний і чекає іншого співрозмовника. Тоді продовжив Дітар.
– Лекса, вони забрали Тарсішу.
– Мертву? – Вперше на обличчі розбійника відбилося почуття.
– Живу.
– Злодійка, моя циганка.– Лекса, намагався зібрати воєдино свої почуття, думки, і при цьому не видати їх присутнім. В середині нього все затремтіло. А це буде справедливо, нехай отримає за заслугами!
Дітар знав, що він говорить це спеціально і провокує нову бійку, але тримав себе в руках. Але тут, один з циганів, що сидів позаду нього, швидким рухом підніс свій меч до шиї Дітара.
– Закоханий вовк вже не хижак.
Лекса сміявся на повний голос, показуючи, що не боїться нікого у цьому лісі. Схоже – даремно. Агіас не втрачав ні на мить пильності, і вже зрозумів, що за ними гострозоро спостерігають із темряви. Він почув хрускіт хребців шиї дозорця, ні з чим незрівняний звук, коли клинок відсікає голову людини. Це була доля останнього вартового циганів.
Все ще сміючись, Лекса раптом зробив різкий випад ножем, убік Дітара. Тепер ніхто нікому нічого не повинен!
Злегка відхилившись від удару ножем, Дітар одночасно підняв праву руку вгору так, що меч нападаючого ззаду лише слизнув по наплічному обладунку ченця. Удар в ніс відкинув Лексу назад.
Стрибок вгору з перекидом назад – улюблений прийом вартових, став несподіваним для тих, що попали в засідку. Всі схопилися на ноги: одні для нападу, а Маркітан і Агіас – щоб зупинити бій. Прямо у вогнище впав обличчям ще один циган, вбитий списом, вилетівшим із темряви. Якою б не була сильною ненависть Лекси до Дітара, він був досвідченим воїном і, побачивши спис, відразу зрозумів, звідки їм загрожує реальна небезпека!
– Розсипатися! Швидко до дерев! Це індуси!
Індуси припустили величезну помилку, сподіваючись, що чисельна перевага і несподіваність дадуть їм перемогу. Вибігши на середину, відразу два десятки їх воїнів стали чудовою мішенню для циган і ченців, що сховалися серед дерев. Метальні ножі, кинджали і бойові топірці виявилися зараз набагато ефективнішими, ніж списи і щити солдат Калінги. Тишу передсвітанкових джунглів порушували лише удари зброї, викрики, прокляття і передсмертний хрип тих, що вмирали. Через кілька хвилин все було кінчено.
Лекса дістав, із заваленого тілами загиблих, кострищя недосмажений шматок змії, відкусив, виплюнув і вимовив крізь зуби:
– Надто багато м'яса скупчилося в одному місці. Скоро тут будуть канібали, але, навряд чи вони приведуть з собою твою злодійку. Мені більше нічого тут робити. А з тобою, безпородний виродок, ми ще не закінчили.
Лекса дав знак своїм бійцям йти за ним у джунглі. Дивно, але перед тим, як послідувати за своїм ватажком, кожен з циганів зробив знак зброєю – знак поваги і прощання ченцям і Маркітану.
Вдосвіта джунглі особливо небезпечні, вони наповнюються туманом і звуками живності, що прокинулася. Загін продовжував свій шлях до табору канібалів. Одяг і зброю упорядковували на ходу.
– Ти що не знав, що Лекса закоханий в Тарсішу? Не взаємно звичайно і не відкрито, але закоханий.
– Ні, перший раз чую.
– Чуєш це ти не вперше! Лекса в кожному слові це тобі кричав у вуха. Ось тільки твоя любов заважає тобі це почути. – Маркітан сказав і відвернувся, даючи зрозуміти, що на цю тему розмова закінчена.
Дітар замислився над таким поворотом подій. В голові ченця не могла вкластися думка про те, що хтось зможе полюбити Тарсішу так, як любить її він. Ревнощі пронизали його з голови до п'ят. Як інший чоловік може дивитися на його кохану з таким же трепетом, як і він? Він ще сильніше захотів обійняти "його всесвіт", заритися в її волосся і більше ніколи не відпускати.
Чернець дав обіцянку – він буде з нею, але спочатку її потрібно повернути.