Євгеній Павлович Литвак
Епоха слави і надії
Глава 62
"Коли чернець зробив все, що міг – він починає робити те, що не міг раніше". Заповідь Шістдесят друга. Кодекс Братства тибетських ченців.
Дітар лежав на землі, просто неба. Розплющивши очі, він зробив кілька глибоких вдихів. Потік свіжого ранішнього повітря виявився в середині його тіла. Почав пробуджуватися і розум. Кожен видих поступово відносив останні залишки сп'яніння. Голова його була важка, і відірвати її від землі в нього не було сил. Хмари пропливали перед очима. Чернець розглядав білі фігури на фоні синього неба. Вітер шумів листям. Дітар закрив очі і вслухався. В симфонії природи він намагався розрізнити звуки.
– Чи можливо по шелесту листя, визначити вид дерева? – Думав чернець. – Чи можливо по лясканню крил дізнатися, що за птах полетів?
Голова ченця була не здатна розрізнити, біль притуплювала будь-яку чутливість. Він знову розплющив очі. Біля нього стояв кінь Маркітана. Черга думок понесли увагу Дітара:
– Яке красиве і сильне створіння! – Подумав чернець.
Особливо зараз чернець відчув, скільки енергії і життя в цієї тварини. Вона випромінює бадьорість і силу.
– Добрий ранок! – Почув чернець. – Як спалося? – Андрогін розбудив Дітара. – Кінь всю ніч простояв біля тебе, нікого не підпускав. Розбирайся з ним сам.
Дітар підвів голову і подивився на тварину поряд з ним.
– Все готове для штурму. Тунель зроблено.
Дітар почав збирати себе в купу. Розмиті спогади приходили в його голову.
– Тунель, ах так. – Прозвучало в голові Дітара. – Вже викопали?
Дітар спробував встати.
– Так? – Запитав Дітар. – І чого ж ви чекаєте?
Чернець став змахувати з себе пил, шматки землі і трави, що прилипли до його одягу.
– Тебе. – Відповів на питання Андрогін і дозволив собі посміхнутися. – Ти йдеш першим.
Індус жестом вказав на берсерків, які одягали обладунки. – Веди їх, до себе додому. Зрадник… Чи…
Андрогін замовк, не закінчивши фразу. Дітар насторожився:
– Або що? – Подумав чернець. – Що ж це за умови можуть бути?
– Загалом, або ти ведеш моїх людей до себе в Монастир… – Продовжив Андрогін. – Або, йди через ворота і виведи мені Тарсішу.
Дітар стояв у повний зріст. Гнів спалахнув у ньому. Вибір, який надав йому Андрогін, був очевидним. Дітар підійшов до коня і обійняв його за шию. Притиснувся до його гриви головою і погладив правою рукою. Це було прощання. Потім чернець двічі постукав його збоку, і той пішов не обертаючись. Справа приймала серйозний оборот. Його внутрішній голос заявляв, що вчора він дуже рано порадів успіху свого плана, справжні ж випробування приготовані ченцеві сьогодні.
Кожен, в середині Монастиря, вивів би Тарсішу, щоб врятуватися самому. Вони б це зробили – навіть не замислюючись. Для них це було б порятунком. Навіть Міха погодився б на таку жертву. Всі, крім Дітара. Коли чоловік дарує жінці обручку, це щось та означає. Саме перед Дітаром ліг такий вибір, і він його зробив. Він вибрав – не вибирати. Він не віддасть Тарсішу в лапи індуса і не дозволить йому взяти Агарію.
– І чого чекаємо? – Запитав з кепкуванням Андрогін.
Ці слова могли бути розцінені як виклик, але Дітар його проігнорував.
– Я в тунель. – Спокійно відповів чернець і пішов повз індуса. Андрогін почав готувати своє військо до штурму. Він віддавав накази і кричав на весь табір. Солдати бігали, як обшпарені. Тих, хто не підкориться, чекало одне покарання – смерть.
– Поверніть мені того коня. Хочу спостерігати битву верхи саме на ньому. – Кричав Андрогін. – Подайте мені коня. Негайно!
Дітар із загоном берсерків покинули табір і вирушили до тунеля. Беркун повернув ченцеві його зброю. І кинджал Ханоя знову виявився за поясом у Дітара. Андрогін їхав на коні попереду всіх. Берсерки були в передчутті крові. Їх очі спалахували лише від однієї думки першими ввійти до Монастиря і застати ченців зненацька. Берсерки були добре озброєні. Їх довгі мечі і сокири були важкими, і треба було мати особливу силу, щоб із ними справлятися. Атаку такої зброї було дуже складно парирувати.
Один удар міг зламати щит, а разом з ним і руку, яка його тримала.
– Пора починати! – Сказав Андрогін і зробив жест Беркуну йти в тунель. – Спочатку ми просто промацаємо їх лінію оборони.
Дітар взяв смолоскип і першим увійшов до тунеля.
– Викочуйте таран і кращі стінобитні знаряддя. – Віддав наказ Андрогін. – По готовності – починати штурм воріт!
В військовому мистецтві, взяття фортець справа не рідкісна. За багато віків було придумано безліч способів. Від самих очевидних, до найвитонченіших. Андрогін був відмінним командиром, куди краще, ніж його брат. Солдати йшли за ним з високо піднятою головою і виконували навіть самі божевільні його накази. За його плечима більше ста битв і добра частина з них була саме по взяттю фортів і фортець.
Штурм воріт – перший і найочевидніший крок, але якщо ворота взяти не вдавалося, то в хід йшли сходи з крюками, які нападаючі могли закинути на порівняно невисокі стіни. В якості особливої міри, Андрогін пускав в дію облогові вежі, які дозволяли доставити великі загони прямо на ворожі стіни. Це було важко для воїнів і дуже ризиковано. Знаходячись під постійним обстрілом, камінням – що сиплеться, окропом – що поливаеться, не здригнутися могли тільки тверді духом. Але ризик виправдовувався.
Успішна ескалада практично завжди гарантувала захоплення фортеці.
Індуси мали величезну ударну силу для руйнування стін і будівель. Тарани і катапульти були, мало не самою їх улюбленою зброєю. Такі механізми Андрогін використав для взяття Білокам'яного селища, і зараз застосовуватиме їх для Монастиря Агарії. Обкований залізом таран, поставлений на колеса, і кілька приземкуватих катапульт рухалися до стін фортеці. Навколо них сформувався невеликий піший загін, якому і належало ними керувати.
По обидві сторони від центру, крилами розкинулися два великі кінні загони, своєрідна гвардія Андрогіна, а позаду групувалися лучники і навіть арбалетники. Виглядало все дуже грамотно і грізно, і без сумнівів, цього разу Агарію чекає по-справжньому серйозне випробування.
Братство було готове битися. Рятувальний хід у бібліотеці ще не був до кінця розчищений, і оборона фортеці була розрахована, лише з метою виграти час. Шум чаші в колодязі притягнув увагу ченців. На центральній площі був Агіас і лише кілька ченців. Захисників фортеці було не так багато, і Монастир здавався спорожнілим. Ченці чекали нападу з хвилини на хвилину. Посипалася земля, і в одному з колодязів з'явилася голова Дітара.
– Це Дітар! Це Дітар! – Заглянувши в середину колодязя, прошепотів Агіас.
Обвалився ще шматок землі, і з підземної печери почав з'являтися Дітар. Агіас кинув йому мотузку, і він повільно почав дертися вгору. Дітар зустрівся поглядом з другом і посміхнувся. Слідом за ним з тунеля ліз Беркун. Він не міг дозволити ченцеві з'явиться першим і, стрибнувши, як можна вище, спробував схопити ногу Дітара. Агіас дав знак ченцям, і вони витягнули Дітара на безпечну відстань.
Агіас обійняв Дітара, як тільки той виявився на поверхні, а Беркун тим часом, швидкими рухами ліз вгору по стіні колодязя, не розуміючи, що нагорі його вже чекають.
– Я прийшов до тебе з подарунком. – З посмішкою шепнув на вухо Дітар своєму другу. – Беркун йде відразу за мною.
Агіас кинув свій погляд на колодязь і побачив, як за край схопилася величезна рука берсерка. Чернець відчув, як гнів пробігає по його тілу, надаючи сил. Він не думав, він діяв. Вихопивши в Дітара кинджал з-за його пояса, Агіас кинувся до колодязя, де вже з'явилася голова Берсерка. Банда дерлася відразу за своїм ватажком. Беркун помітив свого ворога і вистрибнув з ями, але Агіас був вже занадто близько. Як тільки ноги берсерка торкнулися землі Агарії, Агіас встромив в його серце холодну сталь клинка.
Він, як і обіцяв, першим ввійшов до Агарії, і першим же в ній загинув.
Очі ченця світилися ще більшою люттю, ніж очі берсерка. Ці очі були останніми, що побачив Беркун. Вони вселяли йому страх, страх смерті, що прийшла. Агіас різким ривком висмикнув кинджал з грудей здоров'яка, і потік яскраво-червоної крові полився на землю. Беркун потух, як вогонь, залитий водою. Вся його сила різко пішла. Він опустився на коліна перед ченцем, і впав мордою вниз біля його ніг. Агіасу знадобився лише один рух, що б вбити свого ворога. Помста ченця відбулася.
Інші берсерки лише встигли висунути свої голови і побачити, як їх ватажок стоїть навколішки перед ченцем, і, спливаючи кров'ю помирає. Вони зрозуміли, що Дітар привів їх на бійню. Берсерки поспішили назовні. Агіас відступив до Дітара і готувався до сутички з іншими ворогами, прагнучими крові. "Вовкоголові" встигли розбрестися по площі і взяти ченців у кільце. Дітар озирнувся. Зі всіх боків були чималих розмірів берсерки. Бігти було нікуди – вони потрапили в пастку.
Їх командира, тільки що вбили в них на очах, і навряд чи вони вестимуть перемови. Перша битва за Агарію могла стати і останньою.
Несподівано, вони опустили зброю, і схилилися на одне коліно перед Агіасом.
– Хто вб'є головного берсерка, повинен зайняти його місце. – Пробурчав один із загону Беркуна.
Агіас не повірив почутому. Ситуація була неординарною. Це могла бути пастка, а могло бути і подарунком. Чернець подивився на Дітара. Той легким кивком вказав Агіасу на те, що це не схоже на обман.
– Вони занадто тупі для таких хитрощів. – Тихо вимовив Дітар. Агіас посміхнувся. Слова Дітара були не завжди зрозумілі, але завжди правдиві.
– Я готовий очолити вас. – Заявив Агіас. – Але, якщо я відчую від вас запах зради, то я вб'ю вас так само, як вбив цю тушу. – Сказавши це, він ткнув пальцем у бік, де лежало мертве тіло берсерка.
Такі умови були цілком відповідними для кожного з них. Один з них встав і підійшов до тіла Беркуна. Агіас спостерігав за ним дуже уважно, чекаючи якихось хитрощів. Інші стояли нерухомо. Близько хвилини берсерк обшукував тіло свого колишнього ватажка і нарешті знайшов. Він шукав фляжку з особливим напоєм.
Це був священний п'янкий напій "сома", який готувався з червоних мухоморів. Берсерки вважали, що сома дозволяє зберегти здоров'я, подовжує життя, і людина, що вживає напій, зливається з божеством. Цей напій пив ватажок берсерків, тим самим роблячи себе невразливим. Вони вважали, що Боги вибирають для них головного. Будь-якого іншого такий напій просто б вбив, і лише воля Богів давала сили їх обранцеві. Мить, коли Агіас вбив вожака берсерків, означала, що Боги більше не на стороні Беркуна.
Берсерк підійшов до Агіаса і протягнув йому флягу з напоєм.
– Тепер смерть обходитиме тебе стороною. – Почав берсерк. – Боги дарували тобі силу, і ми підемо за тобою. Цей напій вб'є будь-кого, але не тебе.
Агіас взяв в руки та відкупорив, запах був не найприємніший. Заглянувши в пляшку, він відмітив дивний колір рідини. Суміш зеленого і червоного з синім відтінком. Ченці і берсерки пильно спостерігали за тим, що відбувається. Навіть Дітар, з властивою йому холоднокровністю, дивився на Агіаса.
– Та допоможе мені Ханой. – Сказав чернець і пригубив священний напій.
Смак виявився досить приємним. Агіас відразу це помітив. Не відриваючись від пляшки, ковток за ковтком він випив майже половину. Голова ченця спочатку стала затуманюватися, потім світ навкруги став яскравішим. Його органи чуття запрацювали з особливою інтенсивністю. Він відчував все з особливою чуттєвістю, покращився слух, зір став на багато гостріше, а нюх посилився в сотню разів.
Берсерки спостерігали і чекали його реакцію. Якби він впав без свідомості – вони б його забили на смерть. Той, на кого напій діє, як отрута, не може бути їх ватажком. Але Агіас стояв. Стояв, твердо і впевнено дивлячись, на тепер вже своїх – берсерків. Поступово почав наростати шум. Берсерки почали скандувати:
– Вождь, вождь, вождь.
Спочатку це був легкий шепіт, але вже через хвилину вся центральна площа Агарії залилася гучними криками берсерків.
Героїзм і хитрий план Дітара спрацювали. Ченці, ціною власного життя намагалися затримати наступ ворога. Предки – засновники ченців твердо стояли на захисті Братства. Тепер їх борг гордо відстояти те ж саме. Андрогін вів свою армію до воріт фортеці. Від берсерків не було ніяких новин, і він припустив найгірше. Катапульти і тарани були на позиціях, та чекали наказу. Ворота були прямо перед ними.
– Що це? – Запитав Андрогін, коли побачив, як відкрилися ворота, і через них вийшли берсерки. Вів їх Агіас.
– Ваші берсерки! Мій господарю. – Сказав один із слуг Андрогіна.
Загін головорізів, як повінь, став зносити з ніг всіх індусів, що були поблизу. Солдати від несподіванки стали розбігатися хто куди, всі ряди і шеренги були порушені. Зараз вони більше нагадували стадо биків, чим професійну армію.
– Сам бачу! Але вони вбивають моїх солдатів!
Андрогін просто розгубився і, намагаючись приховати це, прямо-таки заволав на воїнів:
– Що ж ви стоїте?! В атаку! – Він зрозумів, що Беркун помер.
– Так от, що це означає, от яким був план Дітара. – Думав про себе командир. – Тягнув час, а вийшло, що йому вдалося ще й переманити берсерків. Який жаль, що Міланос не поділився зі мною такою інформацією. Мабуть він беріг це для себе, але так і не використав.
Індуси навіть не спробували атакувати берсерків, страх оволодів ними, і велика частина просто бігла. Катапульти почали стріляти по стінах, гучний звук попадання нагадував грім. Шматки каменів, що розліталися в сторони, підіймали пил. Слідом за берсерками з воріт показався загін ченців. Чудовиська своїми величезними сокирами валили з ніг воїнів Андрогіна, розчищаючи тим самим, їм шлях. Битва за Агарію почалася, і ченці напали першими, тим самим позбавивши індусів переваги.
Довгі стіни фортеці були всіяні лучниками. Ченці посилали в бік ворога тисячі стріл, і кожна знаходила свою ціль. Міха стояв на одній з веж. З ним були Тарсіша та Надіша. Вони брали активну участь в обороні фортеці. Їх навичкам володінням луком, міг позаздрити будь-який чоловік. В ближньому бою вони б довго не протягнули, але бій на відстані давав їм перевагу. Міха був сам не свій. Він стріляв з такою швидкістю, що ченці, які були поруч боялися, як би він лук не зламав, таким натиском.
Ворота були відкриті і всі пристрої, які Андрогін з таким старанням сюди тягнув, в одну мить стали даремними. План Андрогіна рушився. Він ніс втрати, куди більше, ніж очікувалося, але йому було плювати. Помста – була єдиним, про що він думав.
Міха з вежі побачв Андрогіна, що мчав верхи, і впізнав коня свого сина. Циган видав гучний свист, і кінь відгукнувся. Андрогін не встиг натягнути поводи, як кінь кинувся вперед у ворота Агарії крізь солдатів, що билися. Воїни підбадьорилися, подумав, що їх командир люто наступає на ворога, і побігли за ним. Циган прицілився і випустив стрілу, але схибив. Кінь скакав занадто швидко. Індус втрачав керування над звіром. Міха підійшов ближче до воріт і став чекати наближаючогося індуса, той був близько. Міха знову вистрілив.
Вістря стріли просвистало поряд з головою вершника, але той її навіть не помітив.
– Не чіпайте його! – Закричав циган ченцям біля воріт. – Він мій! Я його особисто вб'ю.
Ченці не стали заперечувати і не атакуючи Андрогіна дали йому можливість перетнути ворота Монастиря. Індус на циганському коні виявився в середині фортеці, і побачив, що ченців насправді в рази менше, ніж говорив Дітар. За ним закрилися ворота і берсерки його оточили. Індус зупинився.
Андрогін направив свого коня крізь оточення. Пролітаючи повз берсерка, що стояв поблизу, індус помахом меча зніс йому голову. Верхи на коні він був вправніше і швидше.
– Ви купа зрадників. – Кричав він на берсерків. – Я вас знищу разом з ченцями.
Міха не міг дозволити йому піти. Він вставив пальці в рот і голосно засвистів. Циганський кінь впізнав цей свист, заіржав і встав дибки. Індус одразу звалився на землю, впустивши свій меч. Берсерки не раздумуючи, кинулися до нього, але не встигли. З його спини вже стирчала стріла. Міха не міг поцілити, поки Андрогін був на коні, але виявившись на землі, він став легкою здобиччю для циганської стріли. Індус відчував смак власної крові і не міг дихати. Його муки були не довгими. Берсерки накинулися на нього з сокирами. Андрогін бачив демонів, що летять на нього, і не міг нічого зробити.
Агіас піднявся на вежу до Дітара і Авраала. Індуси гинули біля стін Монастиря. З вежі вони побачили Маркуса, з невеликим загоном своїх людей. Він зайшов до індусів з тилу, і почав атаку на знищення, вирізуючи абсолютно всіх.
– Твій план спрацював, Дітар. І я дуже радий, що ти залишився живий. – Говорив старий Авраал ченцеві. – Цигани нарешті очистили тунель.
– Що зараз відбувається? – Перепитав Агіас, встав поряд з Авраалом.
Глава Братства стомлено кивнув і криво усміхнувся.
– В мене для вас новини хороші, погані і невизначені. З чого розпочинати?
– З чого хочете. – Спокійно сказав Дітар.
– Тоді по порядку. Битву ми могли і виграти, Індуси втратили Андрогіна і берсерків. Це хороші новини. – Сказавши це, Авраал зам'явся.
– Ну і, чому не виграємо? – нетерпляче запитав Агіас.
– Тому що це погана новина. На індусів напав Маркус. А це людина Сатани. Проти нього ми точно не вистоїмо.
– Що?! – Вирвалося у Агіаса.
– Так, нема чого тут сперечатися. – Спокійним голосом заспокоїв Авраал. – Треба відступати в тунель і кидати Агарію.
– А, що невизначеного? – Вступив в діалог Дітар.
Авраал зітхнув:
– Легеза вкрав ханойські вежі, точніше диски. А голки залишив. Дістати не зміг. Так от, ми теж не можемо. Треба з цим розібратися.
Дітар був настільки приголомшений нещастям, що навіть не міг зібратися з думками і тільки видавив:
– Я розберуся.
– Дітар, якщо вони кинуть свіжі сили, то з берсерків нікого не залишиться. І вони ввійдуть до Монастиря. – Агіас був помітно збуджений. – В тебе кілька хвилин.
– Бажаю удачі! – Крикнув Авраал у слід, і подумки з ним попрощався.
– Чому я? Чому завжди я? – Несподівано запитав Дітар, але вже не почув відповіді.
Дітар пробігав через Центральну площу. Битва була у розпалі. Індуси не могли відступити, ченці теж. Все перетворилося на справжнісіньку бійню. Чернець постарався чим швидше дістатися до храму, не затримуючись ні на секунду. Досягнувши своєї мети, він зайшов до середини. Пройшовши по довгому тунелю, він вийшов до великої кімнати, де зберігалися диски Ханоя. Зараз залишилися тільки голки. Дітар не мав уявлення про те, як працює цей пристрій.
– Якщо Легеза не зміг їх дістати, то, як це зроблю я? – Почав роздумувати чернець.
Часу було дуже мало. Якщо вчасно не відступити, то вже і відступати буде нікому. Маркус зі своїм загоном наближався дуже швидко. Дітар підійшов до п'єдесталу. Голки були ще там.
– Як же їх витягнути? – Думав Дітар.
Він почав тягнути, але вони не піддавалися.
– Легеза точно спробував всі варіанти, які могли б прийти в мою голову. – Роздумував чернець. – Значить, мені залишається спробувати ті, які не приходять в мою голову.
В цей момент його осяяло. Він вирішив натиснути на голку. Пролунало клацання і хитрий механізм відпустив кріплення. Дітар потягнув вгору і дістав Тризубець. Голки були лише верхівкою. Дітар тримав у руці зброю і відразу згадав одну фреску. Вона зображувала ченця, що переміг древнього змія. В одній руці воїн тримав голову змії, а в іншій – меч з рукояттю у формі трьох алмазних голок. Він отримав перемогу над Знаннями і приніс Мудрість в Агарію.
Коли сонячні промені падали на лезо меча, можна було побачити напис на стародавній мові ватанаан – знаки переливалися смарагдовим кольором і складалися в слово "Ханой" – "Злітаючий Дракон" – ім'я першого і найстарішого засновника Братства. Зброя, назва якому "Влада", символізувала атакуючу силу і була, як би продовженням руки ченця. Ось, що називалося "Владою" – Тризубцем Ханоя. Тризубець Царя Світу.
Глава 63
"Поразка в бою, це ще не програш битви. Вона дає нові сили виграти всю війну". Заповідь Шістдесят третя. Кодекс Братства тибетських ченців.
Караван ввійшов до снігової бурі, як у тигрову пащу, що вискалилася. Це останнє випробування повинно було вбити всіх, хто ще залишився живими після довгого переходу. Гірський Тибет не любить жителів теплих долин, тим більше – джунглів. Але в ченців не було іншого виходу, як бігти через місця, не позначені ні на одній карті світу. Через заборонені місця, повні непрохідних скельних розломів і обривів.
Кілька сотень ченців намагалися рухатися, чим швидше. Їх гнали відчай і страх. Не за себе і не за свої життя. Навіть не за життя своїх дружин і дітей, хоча кожен чернець любив їх більше, ніж себе. Відчай – їх Таємниця, що зберігалася впродовж багатьох віків, була розкрита. Страх – задум був під величезною загрозою.
На той час, коли караван здолав перевал, багато хто вже залишився позаду, провалившись і зникнувши в заметах, що приховують кромки обривів. Вони падали без крику. Ті, що йшли слідом, навіть не намагалися їм допомогти, а ніхто на допомогу і не сподівався.
Довге, кольору вороняча крила волосся, вже не розвівалося за вітром, а обліпило обличчя, закритих уривками тканини шиї, плечі і спини. А мокрий одяг, до болю важкий, ускладнював і без того нестерпний шлях вперед.
Природа була, немов не на їх стороні, а місцерозташування підказувало, що їм не сховатися. Їх ноги мерзли і все частіше потопали в сніговому покриві, здавалося, виходу немає, але вони продовжували свій нелегкий шлях, в ім'я своїх цілей і намірів, не боялися навіть смерті, адже загальне бажання робило їх сильніше.
Діти несли провізію. Жінки несли провізію і дітей. Чоловіки несли дітей і жінок. Зброю несли всі. Все було проти них: бездоріжжя, вітер, сніг, слизькі камені і уламки дерев, що звідкись взялися.
Коли йти ставало просто неможливо, ченці влаштовували короткі привали. Спорудивши якусь подібність захисту, вони примудрялися розводити вогонь, трохи поїсти та подрімати. І знову йшли далі.
Після кожного привалу в снігу залишалося кілька людських тіл. Їх не ховали і над ними не плакали. Надія на порятунок, як вогонь смолоскипа їх провідника, окриляла їх душі. Надія на те, що їх місія ще не загинула. А люди?… Люди смертні.
Ймовірність залишитися живими і не замерзнути в горах, танула, як мокрий сніг. Вони не готові до таких умов, адже в них вдома інший клімат, а попереду, як і раніше, стояла стіною снігова буря, вискаливши свої білі зуби. Посилювався північний вітер, що леденив навіть душу, снігові пластівці на очах перетворювалися на мініатюрні кинджали, з кожним поривом вітру, приносили нестерпний біль.
Ченці в чорному одязі тримали свій шлях, немов вівці на закланні, виділялися на білому фоні снігу, тим самим привертаючи увагу птахів. Їх шлях не має права закінчитися сьогодні, а надія, ніби вогонь – не згасала.
Час від часу низку закутувала вороняча зграя, миттєво розчиняючись у білій крижаній пустелі. Іноді ворони навіть не хотіли чекати, доки люди пройдуть повз тіло, що впало, а накидалися на, ще не захололий труп, покриваючи його килимом, що копошився кричучими хрипкими голосами. Ченці не відганяли птахів, економлячи свої сили для боротьби з вітром і холодом, та лише захищали від найбільш зухвалих стерв'ятників найменших дітей.
В каравані виділялася особлива група. Дванадцять ченців, йшли попереду півколом, вони несли перед собою легкі, але великі щити, які захищали від вітру і будь-якої небезпеки Авраала – їх проводира, що вивів Братство із стін Монастиря майже місяць тому. Воїни не були обтяжені, як інші люди мішками з провіантом. Їх зброєю служили тільки кілька коротких списів і мечі, більше схожі на кинджали.
Очолював цей маленький загін, найвідданіший своїй справі і найвідважніший воїн – Дітар. Його головна мета зараз – це збереження життя Авраала. Він розумів, що дуже скоро їх знайдуть і напевно знищать. Дітар затримав дихання, а Авраал зупинився і глянув на нього. Довгий, занадто довгий погляд Глави Братства був красномовнішим за всі слова. І коли він побачив те, від чого вони так довго і тяжко бігли, він зовсім не здивувався.
"Невже після всього пережитого, ми не зможемо врятуватися"? – Миттєво промайнула думка.
Останні три дні, вони обходили по краю величезне озеро. Точне його розташування ніхто не знав і щоб не провалитися під воду, загін тримався, чим далі від країв. Від цього дорога стала, ще довша і складніша. Сил з кожним днем ставало все менше, провізія закінчувалася, але і людей ставало менше. Ченці зупинилися на привал біля підніжжя скелі, яка частково захищала їх від крижаного вітру. Люди відправилися шукати дрова під заметами, а ті, що залишилися розводили вогнища з того, що несли з собою.
Жінки готували їжу, а діти грілися біля вогню. Надіша і Тарсіша вже набрали в казан снігу і поставили його на вогнище. Коли сніг розтане, води буде зовсім не багато і доведеться знову додавати сніг. Через холод процес готування ставав важчим. Овочі замерзли і нарізати їх було дуже важко. Зерно розмокало від холодної вологи і ставало не смачним. Але вибирати не доводилося. Зараз будь-яка їжа – це порятунок. Колишня господарка таверни, Іраель теж прийшла допомагати дівчатам, готувати юшку.
Поряд з ними біля вогню сидів батько Авраал та Агіас з Дітаром. Вони не відходили від Глави Братства, щоб з ним нічого не трапилося.
Пройшло кілька годин, і навколо вогню відтанув сніг. З'явилася тверда земля. Щитами ченці розчистили замети навкруги і розстелили мішки з речами так, щоб люди могли сісти біля багаття. Один за іншим, вони підходили і отримували свою порцію гарячого супу і, розташувавшись біля вогню, спустошували свої миски. З провізії залишалися ще хлібні перепічки, які доводилося відігрівати прямо в супі. Авраал розповідав історії з минулого і давав настанови на майбутнє, намагаючись відвернути людей від холоду і втоми.
– Одного разу вночі в місцевості, де розташовувався Монастир, пройшов дуже сильний снігопад. – Авраал говорив дуже красномовно і приковував до себе увагу всіх присутніх. – Вранці учні, пробираючись буквально по пояс у снігу, зібралися в залі для медитацій.
Я зібрав їх всіх і запитав: – Скажіть, що нам треба зараз робити?
Перший чернець сказав: – Слід помолитися, щоб почалася відлига.
Другий припустив: – Треба перечекати в своїй келії, поки сніг не перестане.
Третій сказав: – Тому, хто пізнав істину, повинно бути все одно – чи є сніг, чи немає його.
– А тепер послухайте, що я вам скажу. – Вони дивилися на мене своїми цікавими очима і приготувалися слухати найбільшу мудрість. Я зробив розумний вигляд, обвів їх поглядом, зітхнув і сказав: – Лопати в руки – і вперед!
Всі, включаючи старого – засміялися. Тепла атмосфера створювалася не лише через вогонь і їжу, але і завдяки сімейності та підтримці. Авраал був батьком для кожного. Він часто допомагав і направляв своїх учнів. В кожній його історії було вчення. Коли сміх вщух, старий додав на закінчення:
– Мораль: не забувайте про те, що дійсно працює, це – дія, бездіяльність – вбиває! Поки в тебе є руки і ноги, ти можеш щось робити. Не нехтуйте маленькими діями, вони частина великих справ.
Обід добігав кінця. Посуд мився відразу в снігу і складався назад у мішки. Ченці обговорювали подальші дії та плани. Авраал послав загін ченців у розвідку, ще кілька днів тому.
– Я відправив кантрі ченців ОльханКарина і Аденського з десятком ченців вперед, по короткому краю озера. Вони повинні були все довідатися і підготувати для нас табір. Запастися дровами, водою і їжею. Підготувати вогнища, і пополювати. Вони пішли коротким шляхом в обхід озера, але в призначене місце не з’явилися.
– Де ж зараз ОльханКарин і Аденський? – Запитав Дітар.
– Вони пішли вперед. Забудь про них. Наші життя зараз важливіше.
Тут Дітар забарився. Дітар був з тих, хто при необхідності був завжди готовий битися за свою дівчину, за свою сім'ю, за своїх вчителів, за циганів, за Монастир. Одним словом, за свою маленьку батьківщину – за Братство.
– Потрібно негайно відправитися на пошуки наших людей. – З обуренням говорив чернець.
Але Авраал сухо відповів:
– Не потрібно.
В розмову втрутилася Іраель, вона прибирала їжу, після їх обіду:
– Рівність і Єдність – основа Братства. Будь-яке життя важливе.
Сказавши свою думку, вона відразу пішла. Нависло мовчання. З неба почав зриватися легкий сніг. Сніжинки не встигали торкнутися землі, танули в гарячому повітрі вогня. Дрова в багатті догорали, віддаючи останні крупинки тепла. Запах куховаріння вивітрювався, і свіже холодне повітря відносило його далеко за межі табору. Агіас заговорив першим:
– Ви мені обіцяли, що з ними нічого не зробите! Кожен чернець заслуговує на рівне відношення.
Авраал розвів руками в повітрі і спокійно відповів:
– А я з ними нічого і не робив.
Дітар різко встав. Він планував вже збиратися в дорогу, але Авраал його зупинив:
– Сядьте. – Дітар покорився, і старий обійняв за плечі його і Агіаса. – Я втратив сина. Тепер ви мої діти. Я почуваю себе старим, а Братству потрібен спадкоємець. Моє серце схильне до Дітара, оскільки він зробив для Братства більше, ніж кожен з нас. Коли вибір був між Братством і його особистим, він завжди вибирав Братство. Але, згідно з Кодексом, на сьогодні Надіша є нареченою Серафіма, що помер, тобто якщо вона буде з Агіасом, то в нього більше прав, щоб стати наступним Главою Нісаном Братства.
Допоможіть мені зробити правильний вибір.
Дітар все ж встав і поправив мантію:
– Я йду шукати, зниклих кантрі ченців.
– Навіть зараз, ти продовжуєш думати про інших. – Помітив Авраал.
– Тому, що не можна ось так кидати людей, і не знати, що з ними сталося. – Щиро не розуміючи позиції старого, відповів Дітар.
– Коли ви дасте мені відповідь? – Не звертаючи уваги на слова ченця, продовжував Авраал.
Агіас теж встав:
– Коли повернемося. – Сказав він і почав збиратися в дорогу.
– Ти йдеш з ним?
– Мені сумно прощатися, але я не можу відмовитися від цього походу.
Ченці відійшли в бік і почали складати свої речі. Шлях буде складним і небезпечним. Надія на те, що загін з ченців все ще живий, була дуже мала.
Вугілля в багатті починало тліти, і ченці знову поклали колоду до вогнищя. Тріск вологої деревини зазвучав в засніженому просторі.
Авраал звернувся до Надіши.
– Так ти очолиш Братство?
Надіша здивувалася від такого питання. Це останнє, чим вона хотіла б займати свою голову. Вона сіла поруч і постаралася відповісти:
– Батько Авраал, ви ще живі. Ви самі бачите, що залишилося від Братства.
– Це не відповідь! – Вперто наполягав Глава Братства.
– Мені треба час, щоб дати відповідь. – Надіша постаралася відкласти цю бесіду, але Авраал наполягав ще більше.
– Час? У нас його немає. Подивися, де ми знаходимося?! – Перейшов на крик старий.