Петро Кралюк
Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях

Далі в «Повісті минулих літ» говориться, що Володимир «сього ж року і в’ятичів… переміг, і наклав на них данину од плуга, як і отець його брав»^[154].

Тобто, як бачимо, цей князь намагався поставити під свій контроль терени, які не належали раніше Русі (Перемишлянську землю, Червенські городи), а також території, що раніше були під Руссю, але з певних причин відійшли від неї (маються на увазі в’ятичі). Останні виявляли непокору. Й Володимирові доводилося йти на них другий раз походом: у рік 6490-й (982 р. від Різдва Христового)^[155].

Чим був викликаний інтерес Володимира до території в’ятичів? Як уже говорилося, ця територія лежала на торговому шляху із Балтики через Волгу на схід. Святослав пробував оволодіти цією транспортною й комунікаційною артерією. Однак не довів справу до кінця. Тим більше, що непокірні в’ятичі вийшли з його підпорядкування.

Володимир, схоже, ставив перед собою мету оволодіти Волзьким шляхом. Цим був пов’язаний його похід на волзьких болгар, які створили своє державне утворення в результаті розпаду Хозарського каганату. Охоплювало воно територію Середнього Поволжя. Під 6493-м роком (985 р. від Різдва Христового) «Повість минулих літ» фіксує цей похід^[156].

З літописного повідомлення зрозуміло, що Володимир не зміг підкорити Волзьку Болгарію. Цікаво, що відразу після інформації про цей похід, у «Повісті минулих літ» йде повідомлення про те, що до князя Володимира приходили волзькі болгари й пропонували прийняти іслам^[157]. А це свідчило, що представники цього народу стояли на більш високому рівні, аніж руси. Адже вони сповідували світову релігію! До того ж саме тоді іслам переживав піднесення, а мусульманські країни «задавали тон» на широких просторах Азії й навіть Європи.

Загалом існувала ймовірність того, що руси можуть стати мусульманами. Якась частина з них, схоже, навіть прийняла іслам. Омелян Пріцак вважав, що союз із мусульманською Волзькою Болгарією особливо був корисний для Новгорода, який лежав не лише на шляху «із варяг у греки», а й на шляху від Балтики до Поволжя. І якби Володимир, на думку вченого, залишився в Новгороді, «…то напевне запровадив би там тюркську версію ісламу, і таким чином північна частина східних слов’ян стюркізувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Києва, змінивши «півмісяць» на «сонце» Константинополя, де змушений був змінити іслам на грецьке християнство»^[158].

У дохристиянський період своєї діяльності Володимир, ймовірно, спрямовував свою діяльність на укріплення тилів шляху «із варяг у греки». Тому 6491 року (983 р. від Різдва Христового) здійснив похід на ятвягів. Літописець навіть зазначає, що князь «взяв землю їх»^[159]. Щоправда, це твердження є перебільшенням. Протягом тривалого часу, аж до ХІІІ ст. й пізніше, руським князям доводилося воювати з ятвягами. Останні мешкали в межиріччі Нарева й Німану, переважно на землях нинішньої Білорусії. Належали вони до балтської групи племен, були близькими до литовців і прусів. Також Володимир 6492 року (984 р. від Різдва Христового) з допомогою одного зі своїх воєвод підкорив радимичів^[160]. Хоча це плем’я раніше платило київським князям данину, але, очевидно, вийшло з-під їхнього підпорядкування.

Одним із важливих актів державної політики стало прийняття Володимиром християнства із Візантії. Цю подію «Повість минулих літ» датує 6496 роком (988 р. від Різдва Христового). І саме цей рік став загальновизнаною датою хрещення Русі.

Уже після прийняття християнства Володимир, як уже говорилося, здійснив похід на хорватів^[161]. Маються на увазі білі хорвати, які проживали на теренах нинішньої Західної України, переважно Галичини.

Здійснював Володимир також похід на Крим, підкоривши Корсунь (Херсонес), який входив до складу Візантії^[162]. Проте зробив він це не з метою завоювання, а для того, щоб добитися певних преференцій від візантійського імператора^[163].

Можемо виділити кілька напрямків завойовницьких походів Володимира.

Перший напрямок – райони Оки й Поволжя з метою заволодіти волзьким торговим шляхом. Загалом дії в цьому напрямку виявилися невдалими.

Другий напрямок – укріплення тилів шляху «із варяг у греки». Це знайшло вияв у підкорені радимичів та розгромі ятвягів.

Третій напрямок – завоювання територій на заході: підпорядкування Червенських міст, Перемишля й території білих хорватів. Це відкривало для Русі перспективи торгівлі з країнами Центральної й навіть Західної Європи.

Можна виділити ще один напрямок – кримський, який мав на меті тиск на Візантію.

Завойовницькі походи – це була лише один бік медалі воєнної політики Володимира. Була й другий бік – оборонна. Чимало уваги князеві доводилося приділяти обороні Києва й руських земель від печенігів. Те, що це войовниче кочове плем’я становило велику загрозу для Русі, сумніву немає^[164]. Не даремно літописець так багато уваги приділяє печенігам, опису оборони від їхніх нападів.

У «Повісті минулих літ» розповідається, що після прийняття християнства Володимир почав посилати своїх синів на княжіння в різні землі своєї держави. Про це говориться таким чином: «Володимир, отож, просвітився сам, і сини його, і земля його. А було в нього синів дванадцять: Вишеслав, Ізяслав, Святополк і Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав. І посадив він Вишеслава в Новгороді, а Ізяслава в Полоцьку, а Святополка в Турові, [а] Ярослава в Ростові. І коли помер найстарший, Вишеслав, у Новгороді, то посадив він Ярослава в Новгороді, а Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Деревлянах, Всеволода у Володимирі, Мстислава в Тмуторокані»^[165].

Це повідомлення має певні елементи міфологізації. Літописець говорить про дванадцять синів Володимира. Тут відразу виникає біблійна алюзія з дванадцятьма апостолами. Враховуючи те, що у Володимира було багато жінок і наложниць, синів було більше.

Є певні сумніви, що акт відправлення синів на княжіння в різні сторони «держави Володимира» відбулося в один момент, відразу після хрещення.

Наведений уривок нам дає уявлення про тогочасну Русь. Центром її був Київ, де перебував великий князь. Важливим престолом вважався престол новгородський. За часів Володимирового батька, Святослава, такого ще не було. У Новгород Володимир відправляє свого найстаршого сина – Вишеслава. Важливими вважалися престоли в Полоцьку, Турові та Ростові. Перший із них розташовувався фактично на шляху «із варяг у греки» (нині це територія Білорусі).

Турів був у басейні Прип’яті, яка поєднувала Київ із Поліссям та Волинню, зокрема Червенськими містами на Західному Бузі. Ця земля стала об’єктом експансії Володимира. Не даремно він ходив на ятвягів, а також завоював Червенські міста. У наведеному повідомленні (щоправда, уже на другому плані) згадується престол у Володимирі. Безперечно, це нинішнє місто Володимир-Волинський, яке довгий час виконувало роль столиці Волинської землі.

Ще одним важливим престолом став Ростов. Це було місто на волзькому шляху, який теж намагався контролювати Володимир. Згадується на другому плані престол у Муромі, який знаходився на річці Ока (у районі проживання в’ятичів) і мав стосунок до волзького торгового шляху. Також другорядним вважався престол у Деревлянській землі, яка була тісно пов’язана з Києвом і вже тривалий час перебувала під владою «матері городів руських». Ще як один другорядний престол згадана Тмутаракань. Щодо цього престолу висловлювалися різні думки. Однак утвердилася версія, що Тмутаракань була розташована на теренах нинішнього Таманського півострова на місці колишньої грецької колонії Гермонаси^[166].

Князь Володимир обираєвіру. Територія МАУП. Київ

«Держава Володимира» виглядала таким чином. Усі шляхи в ній вели до Києва, «матері городів руських». Це місто, яке донедавна було відносно невеликою факторією на околицях Хозарського каганату, тепер перетворилося у важливий торговий і політичний центр, пов’язаний із низкою земель.

Можна виділити кілька груп таких земель.

Перша група – це ближні території. До них варто віднести Полянську землю (Київщину), а також підвладну їй землю Деревлянську.

Друга група – передусім Словенська земля зі столицею в Новгороді. Вона, як і Київ, лежала на торговому шляху «із варяг у греки». До цієї ж групи можна віднести Полоцьку землю, яка теж була на цьому шляху.

Третю групу становили землі, які входили у Волзький басейн або межували з ним. Оскільки торговий шлях Волгою тоді був менш важливий, аніж шлях «із варяг у греки», відповідно, ці землі стали периферійними.

Четверта група – це Волинь і Полісся. Ці землі лежали на шляху між Києвом і Червенськими містами, а також землями білих хорватів. То не був важливий торговий шлях, хоча із часом він почав набувати певного значення. Адже цей шлях пов’язував «матір городів руських» із центральноєвропейськими теренами. Міг він бути й «запасним шляхом» із Візантії в Балтику.

Русь за часів Володимира почалася формуватися як середньовічна держава, яка мала намір взяти під свій контроль певні території: передусім такі, які приносили доходи руській еліті. Це переважно були землі, через які проходили торгові шляхи.

Щодо п’ятої групи, Тмутаракані, сказати щось певне проблемно.

Русь (і це, зрозуміло) не була однорідною в етнічному сенсі, про що вже велася мова. Наскільки можна судити, у цій державі, яка не мала чітко окреслених кордонів, переважало слов’янське населення. До нього варто віднести полян, деревлян, жителів Полісся й Волині, а також Полоцької та Новгородської земель. Слов’янське населення було представлене й на північному сході. Маються на увазі в’ятичі.

Помітну групу в цій державі становили угро-фінські племена. Про окремі з них неодноразово згадувала «Повість минулих літ». Це чудь, меря, весь, ям і інші. Вони жили переважно на півночі й північному сході, межуючи зі словенами й в’ятичами.

Русичам доводилося контактувати з тюркськими й литовськими племенами.

Наприклад, печеніги, а пізніше половці часто чинили напади на руські землі. Спосіб життя тюркських племен, які були кочівниками, помітно відрізнявся від способу життя осілих русичів. І все ж певна інфільтрація тюркських елементів у руське середовище відбувалася. Наприклад, у пізніші часи половецькі хани родичалися з руськими князями. Таке родичання могло відбуватися і на «нижчому рівні»^[167]. Деякі тюркські племена пізніше були «приручені» русичами. Зокрема, це стосувалося чорних клобуків, які оселилися на півдні Русі й охороняли її кордони^[168].

Щодо литовських племен, передусім ятвягів, то з ними русичам теж часто доводилося воювати. Та все ж інфільтрація представників цих племен у руське середовище відбувалася, щоправда, інтенсивною вона стала після зникнення Русі Київської, за часів існування Руського королівства^[169]. Останнє охоплювало переважно землі Західної України.

Окрім «насиджених» етнічних елементів, які проживали на своїй території, до складу руського соціуму входили також мігруючі елементи. Це стосується неодноразово згадуваних варягів.

Певну роль у руському суспільстві відігравали й євреї. Про них говорять давньоруські писемні джерела. Так, одним із варіантів «вибору віри» князем Володимиром розглядалося прийняття поширеного в Хозарському каганаті юдаїзму. Євреї, судячи з документів, займалися торгівлею на Русі, і вже через це мали вплив на руський соціум.

Після літописного повідомлення про прийняття християнства князем Володимиром і розподіл ним престолів на Русі між своїми синами йде ще одне цікаве повідомлення, яке засвідчує про державотворчу діяльність цього князя. Ось як воно звучить: «І сказав Володимир: «Се недобре є, [що] мало городів довкола Києва». І став він городи зводити по Десні, і по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І став він набирати мужів ліпших із словен, і з кривичів, і з чуді, і з в’ятичів і ними населив він городи, бо була війна з печенігами. І воював він із ними, і одолівав їх»^[170]. Подібне повідомлення йде майже відразу після нього. Воно звучить так: «Володимир заклав город Білгород, і набрав у нього [людей] з інших городів, і багато людей звів у нього, бо любив він город сей»^[171].

Звичайно, ці городи-укріплення, про які йшлося в першому повідомленні, будувалися задля оборони від печенігів, щоб захистити ядро Руської землі – Київщину. Десна, Остер, Трубіж, Сула протікали теренами нинішньої Лівобережній України, і всі вони належали до басейну Дніпра. Стугна була на Правобережній Україні, на південь від Києва. Ці місця були погано освоєні русами, і звідси йшли печеніги на Київ.

Наведені повідомлення наштовхують на певні роздуми.

По-перше, Володимир, на відміну від Святослава, уже сприймав свою державу не як військово-торгову корпорацію, яка могла перебазуватися, якщо зміниться торгова кон’юнктура. Для нього держава була вже постійною територією, яка потребувала захисту. З цією метою він будував укріплені міста. Нічого подібного ні Святослав, ні його попередники не робили. Принаймні літописи не фіксують такої їхньої діяльності.

По-друге, будівництво оборонних міст потребувало того, що зараз ми називаємо державною програмою. Відповідно, необхідні були інституції, які б реалізовували її. Для цього треба було знайти кошти, найняти потрібних людей, зорганізувати їх тощо.

По-третє, із повідомлення видно, що на будівництво цих укріплень збирали людей із різних племен: як слов’янських (словен, кривичів, в’ятичів), так і фінських (чуді). Унаслідок цього відбувалося змішування етносів. Такі будівельні проєкти ставали своєрідним «плавильним котлом», в якому й витворювалася нова етно-політична спільнота, котра отримала назву Русь.

Окрім оборонного будівництва, Володимир здійснював будівництво церковне. Він наказав спорудити в Києві церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Вона більш відома під назвою Десятинної, оскільки князь для неї віддав десяту частину своїх доходів^[172].

Храмове будівництво не лише змінювало міський пейзаж. Церква, яка розташовувалася посеред міста, нагадувала жителям і гостям граду, що вони християни. Також храми ставали важливим осередком комунікації.

З храмами пов’язувалися деякі консолідуючі традиції. У «Повісті минулих літ» говориться про те, що після побудови Десятинної церкви князь Володимир «справив празник», де були не лише представники еліти (бояри, посадники, старійшини), а й «люди многії»^[173]. Бідним під час цього празника роздавали гроші. Безперечно, такі дійства згуртовували київську громаду.

Пам’ятник Князю Володимиру Великому у Гданську

Окрім того, Володимир для «кращих людей» щонеділі організовував бенкети^[174]. Це теж був один із засобів консолідації соціальної верхівки.

За часів Володимира творена ним держава почала налагоджувати дипломатичні стосунки із Візантією та іншими сусідніми країнами. У «Повісті минулих літ» говориться, що цей князь одружився з цесарицею Анною, сестрою візантійських імператорів^[175]. А в період Середньовіччя династичні шлюби якраз і були одним із засобів налагодження дипломатичних стосунків між державами. Літописець спеціально зазначає: «І жив він (Володимир – прим. автора) із князями навколишніми у мирі – з Болеславом лядським, і з Стефаном угорським, і з Ондроником чеським, і був мир межи ними і дружба»^[176]. Отже, князь дбав про те, щоб встановити мирні відносини зі своїми християнськими сусідами на Заході. Попередники Володимира хоча й налагоджували дипломатичні відносини із сусідніми державами, але загалом це мало ситуативний характер. Тепер же ці відносини стали системними.

Загалом можемо констатувати: саме Володимир почав реалізовувати «проєкт» територіальної Руської держави. Не без того, що певні передумови для цього «проєкту» були закладені ще раніше. Зокрема, руськими князями до Володимира був освоєний шлях «із варяг у греки», налагоджувався збір данини з певних територій, спостерігалися спроби встановити дипломатичні стосунки з Візантійською імперією. Окрім того, княгинею Ольгою було прийнято християнство в його візантійській версії.

У плані соціальному Руська держава мала кілька рівнів. Перший рівень – це столична еліта. Її представляли князі, члени князівської родини, їхні дружинники, із середовища яких походили «кращі мужі», представники княжої адміністрації, бояри тощо. Ця еліта намагалася контролювати не лише Київ із його торговим і ремісничим населенням, а й землі, які поступово ставали частиною Русі. У ці землі посилалися спеціальні представники, серед них і члени князівської родини.

Культурною й інтелектуальною частиною еліти ставало християнське духовенство. Початок становлення цього стану припав ще на часи княгині Ольги, але за правління Володимира цей процес став більш інтенсивним.

Звичайно, руська верхівка Києва, намагаючись керувати великою територією своєї держави, мусила йти на контакти з місцевими племінними елітами. Десь такі еліти були сформовані краще, десь гірше. Ці контакти набували різного характеру. Іноді доходило до різкої конфронтації. Проте часто прислані з Києва намісники шукали порозуміння з місцевими «кращими мужами», навіть налагоджували з ними родинні стосунки. Таким чином формувалися на Русі регіональні еліти. З часом це знайшло вияв у творенні місцевих князівств, які, користуючись сприятливими обставинами, почали дистанціюватися від Києва. Щоправда, було це пізніше, уже після правління Ярослава Мудрого.

Нижній ступінь у руському суспільстві займало населення підкорених племен. Були різні ступені його залежності: починаючи від виплати данини й закінчуючи рабством.

Загалом же соціальна структура руського суспільства була доволі складна. Мала вона як світські елітарні верстви зі свою ієрархією, так і залежне від них населення, що теж було зовсім неоднорідним щодо соціальної стратифікації. Окремим соціальним станом стало духовенство, яке мало свою ієрархію.

Також, як про окрему групу, можна вести мову про міське населення, діапазон стратифікації якого був дуже великий. Серед нього можна виділити купців, які наближалися до елітарних верств; різних ремісників, статус яких, радше, був близьким до статусу залежного населення.

Складною була й етнічна структура руського суспільства. Загалом переважало слов’янське населення, яке утворювало окремі племена (чи племінні союзи). Ці племена можна розглядати як окремі етноси (іноді їх іменують субетносами). Іншу значну частину становило фіно-угорське населення півночі й північного сходу Русі, яке теж поділялося на окремі племена-етноси.

Водночас до складу руського населення були інфільтровані інші етнічні елементи: нормандські, греко-візантійські (особливо помітні вони були серед духовенства), литовські, тюркські, єврейські тощо. Русь ставала «казаном», де «переварювалися» ці етноси й етнічні елементи. І в цьому «переварюванні» далеко не останню роль відігравала церква, яка всіх намагалася зробити християнами, що користуються в богослужбових цілях церковнослов’янською мовою. Остання стала не лише мовою церкви, а й, зазнавши певних трансформацій, мовою культури та державного управління. Згодом таку трансформовану мову почали іменувати руською.

Однак «проєкт» Руської держави Володимира був лише заявкою. Його потрібно було ще реалізувати, довести до завершення. Це вже зробив його наступник на київському престолі – Ярослав Мудрий.

Спочатку його батько послав княжити у Ростов, потім – у Новгород^[177]. Велике значення для молодого княжича стало його перебування в Новгороді, оскільки це місто тоді почало відігравати помітну роль у житті Руської держави. Новгород був тісно пов’язаний із варязьким світом. Саме від варягів допомогу отримав Володимир, щоб заволодіти київським престолом. Потім цей «сценарій» повторив Ярослав.

Хоча Володимир відправив своїх синів правити в різні землі держави, але це не означало, що в ній настав мир і порядок. Якихось традицій, чітких законів не існувало. Багато що залежало від суб’єктивного чинника – лояльності й пошани синів до батька. Проте не завжди ця лояльність виявлялася.

За повідомленням хроніста Тітмара Мерзебурзького, близько 1013 р. проти Володимира організував змову Святополк, який княжив у Турові^[178]. Це показало, що Володимир, якому було вже за п’ятдесят років (тоді досить поважний вік!), не володів повністю ситуацією в своїй державі. Його сини-князі хотіли проводити самостійну політику.

Ослабленням влади батька вирішив скористатися й Ярослав, виявивши непокору й відмовившись платити «уроки», власне, данину, що становила дві тисячі гривень.

«У рік 6523 [1015], – читаємо в «Повісті минулих літ», – коли Володимир збирався йти на Ярослава, то Ярослав послав [послів] за море і привів варягів, боячись отця свого. Але бог не дав дияволу радості. Володимир бо розболівся, а в сей час перебував у нього [син його] Борис. І коли печеніги йшли на Русь, він послав проти них Бориса, а сам слабував вельми, і в сій же болісті він і скончався місяця липня у п’ятнадцятий день»^[179].

Ярослав Володимирович Мудрий. Реконструкція М. М. Герасимова з черепа

Звичайно, Ярослав не просто так зважився на бунт проти батька. Сподівався, що його не покарають. До нього мала би доходити інформація, що Володимир слабко тримає владне кермо. То чому б не скористатися таким моментом?

Бунт Ярослава мав чисто меркантильний характер. Дві тисячі гривень (доволі велика сума), які становили дві третини доходів новгородського князя, він мусив надсилати до Києва. Лише третину залишав у себе. Таке надмірне оподаткування могло сприйматися як несправедливе. Ярослав хотів сам бути розпорядником цих грошей чи принаймні більшої частини з них.

Смерть Володимира дала старт боротьбі між синами цього князя за київський престол. Не будемо переповідати її драматичних колізій. Відзначимо лише, що в кінцевому підсумку переможцем вийшов Ярослав, якого з часом почали іменувати Мудрим. І саме з його діяльністю пов’язане остаточне оформлення Русі як середньовічної держави імперського типу.

Ярославу дістався непростий спадок. До кінця не сформована «держава Володимира» опинилася в стані дезорганізації. Влада київського князя не відзначалася міцністю. Дехто з місцевих правителів, які належали до «Володимирового племені», не особливо слухалися Ярослава. Деякі землі Русі, наприклад, Червенські міста, захопили іноземці.

Головним суперником Ярослава став князь Мстислав, між якими тривалий час велася боротьба. Зрештою, Русь була поділена на дві частини по Дніпру: Правобережна дісталася Ярославу, лівобережна – Мстиславу. Князі зуміли домовитися. Кожен мав свою частку володінь і не зазіхав на землі брата. Ярослав нарешті зміг спокійно сісти в Києві. Мстислав же княжив у Чернігові, намагаючись це місто зробити справді стольним градом. І справді, як уже говорилося, сіверська (чернігівська) земля була доволі розвиненою. Вона цілком могла претендувати на лідерство серед слов’янських етносів Східної Європи.

Проте амбітним планам Мстислава не вдалося звершитися. Занадто рано пішов він із життя. Під 6542-м роком (1034 р. від Різдва Христового) літописець зафіксував, що «Мстислав вийшов на лови, і розболівся, і помер»^[180]. Після цього Ярослав став єдиновладним правителем Руської землі. Збирання земель держави Володимира закінчилося.

Пам’ятник Ярославу Мудрому в Києві

Доньки князя Ярослава Мудрого. Фреска ХІстоліття в Софійському соборі

Ярославу вдалося завдати сильної поразки кочівникам-печенігам, які здійснювали постійні напади на Русь.

Однією з турбот Ярослава було розширення Руської держави, відвоювання забраних і завоювання нових земель.

Основні вектори зовнішньої військової експансії Ярослава були спрямовані в кількох напрямках.

Пріоритетним для нього був напрямок західний. Він прагнув повернути Русі ті міста, які були забрані польським королем Болеславом Хоробрим. Передусім це стосувалося Червенських міст над Західним Бугом. Також Ярослав втручався в польські справи і став важливим гравцем у політичній боротьбі, яка велася в Польщі після смерті Болеслава Хороброго.

Ярослав робив певні кроки в підпорядкуванні фіно-угорських племен, котрі жили на північно-східних теренах Європи.

Певну роль у зовнішній політиці Ярослава відігравала також експансія на терени, де проживали литовські племена. Проте цей напрямок не був важливим.

Традиційними для руських князів були походи на Візантію. Ярослав теж здійснює такий похід, посилаючи на цю війну свого старшого сина Володимира. Щоправда, цей похід не був вдалим у військовому сенсі. Проте дозволив Ярославу отримати певні бонуси у відносинах із Візантійською імперією.

Однією із головних заслуг Ярослава стала розбудова столиці Русі – Києва.

У «Повісті минулих літ» під 6545-м роком (1037 р. від Різдва Христового) читаємо:

«Заложив Ярослав город – великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості Божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам’яну, Благовіщення Святої Богородиці. Сей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив [церкву] Благовіщення на воротах, [щоб] давати завше радість городу сьому святим Благовіщенням Господнім і молитвою Святої Богородиці та архангела Гавриїла. Після цього [він звів] монастир святого Георгія [Побідоносця] і [монастир] святої Орини»^[181].

Проведені археологічні дослідження дають підстави говорити про грандіозність будівництва Києва за часів Ярослава Мудрого. Оборонний вал, який оточував новий град, починався від «міста Володимира» і йшов у південний бік до нинішнього Майдану Незалежності, а звідти тягнувся до Золотих воріт. Далі вздовж сучасної вулиці Ярославів Вал він виходив на теперішню Львівську площу, а вже звідти через сучасну вулицю Велику Житомирську «повертався» до валів «міста Володимира». У тих місцях, де вал проходив по відносно рівній поверхні, був викопаний глибокий рів.

Висота валу сягала близько одинадцяти метрів. На ньому стояли дерев’яні заборола вистою до метрів п’яти. Ширина його була двадцять сім метрів, а протяжність три з половиною кілометра. На той час це були грандіозні фортифікаційні споруди, будівництво яких потребувало виконання величезного обсягу робіт^[182].

Територія, яку оточували нові укріплення, у сім (!) разів перевищувала «місто Володимира». Становила вона понад 70 гектарів. Звичайно, Київ тоді ще не «дотягував» до колишніх столичних міст Білої Хорватії. Та все ж тоді це справді було велике місто.

В’їхати до «міста Ярослава» можна було через троє воріт – Золоті, Лядські та Жидівські. Залишки Золотих воріт^[183] збереглися до наших днів. Своєю назвою вони, напевно, були зобов’язані константинопольським Золотим воротам. Останні слугували парадним в’їздом до візантійської столиці. Київські Золоті ворота так само були парадними.

Золоті ворота стали першокласною воєнно-інженерною спорудою. Взяти її приступом не вдалося жодному із завойовників. Не могли їх узяти й воїни Батия 1240 року. Лише захопивши Київ, вони зруйнували їх.

Головною спорудою часів Ярослава, безперечно, стала Софія Київська. Упродовж тривалого часу до Батиєвого погрому 1240 р., а також і певний період після нього вона була центром Київської митрополії. У її приміщенні відбувалися собори руських єпископів. Використовувалася Софія Київська й для здійснення світських обрядів. Тут ставили на велике княжіння, приймали іноземних послів, присягали на вірність тощо.

Тобто не варто розглядати Софію Київську як суто сакральний храм. І в його оздобленні, і функціонуванні було чимало елементів та моментів світського характеру. Щоправда, тоді у Русі Київській не існувало чіткої межі між профанним і сакральним. Світський князь мав частку своєї сакральності, його влада трактувалася як священна, він навіть міг втручатися в справи церковні. Натомість священики мали свою частку світськості, отримуючи доходи від мирян, і також втручалися в справи сімейні. Софія ж Київська ніби демонструвала єдність сакральності й профанності.

Софія Київська

Спорудження Софії Київської, а також інших будівель «міста Ярослава» було не лише наслідування константинопольських зразків, а виявом політичного суперництва з імперією. Реалізація будівельної програми Ярослава мала піднести авторитет держави й Руської православної церкви^[184]. Храмове будівництво, подібне до київського, здійснювалося і в інших містах. 1045–1050 рр. був споруджений Софійський собор у Новгороді. Також подібний собор виріс у ті часи у Полоцьку^[185].

За часів Ярослава Мудрого і за його сприянням набула поширена в країні християнська лектура, котра переважно була перекладена з грецької мови. Були це і богослужбові книги, і різноманітні збірники. Книга стала відносно доступною, особливо для представників елітарних верств. Багато з них вміли читати й навіть писати. Усе це разом узяте сприяло появі оригінальних творів. Останнє, зокрема, засвідчило, що Русь досягнула високого ступеня розвитку. Вона стала лідером у тому ареалі слов’янського світу, де утвердився східний обряд.

Християнська Церква за часів Ярослава Мудрого виступала важливою складовою Руської держави, будучи її основним інтегратором. Також Церква мала завданням забезпечувати соціальну стабільність, соціальну комунікацію – горизонтальну й вертикальну.

Київ за часів Ярослава Мудрого перетворюється в сакральне місце. Він отримує не лише Софію Київську, яка є конкурентом Софії Константинопольської, а й також Печерський монастир, який у певному сенсі є «замінником» Афону. Складається враження, що за «рівнем сакральності» «матір городів руських» перевершує столицю Візантії.

Хоча батько Ярослава Мудрого, Володимир, прийняв християнство і здійснив певні кроки для християнізації Русі, все ж складно говорити про значне поширення цієї релігії в його державі. Проблематично вести мову й про структуру християнської церкви на Русі за часів Володимира. Вважається, що тоді було засновано кілька єпархій. Чи існувала тоді митрополія – це залишається під питанням. «Повість минулих літ» про митрополитів за часів Володимира нічого не говорить. Перша там згадка про київського митрополита відноситься до 6547 року (1039 р. від Різдва Христового). Називається його ім’я – Феопемпт^[186]. Це були часи Ярослава, коли вже існувала Софія Київська. Щоправда, у Новгородському першому літописі є згадка про трьох київських митрополитів до Феопемпта. Їхні імена – Леонтій, Михаїл та Іоанн^[187]. Проте, що це були за люди й коли вони перебували на митрополичому престолі, – не відомо.

У «Повісті минулих літ» порівняно небагато говориться про християнські діяння Володимира. Маємо на сторінках літопису різні міфи про «вибір віри», а також суцільну апологетику, коли язичник, а, отже, грішник, Володимир протиставляється християнину, тобто праведнику, Володимиру. Про конкретні діяння князя на користь Церкви літопис говорить дуже мало.