Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях

Петро Кралюк
Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях

Суттєвою проблемою держави було те, що тут не сформувалися ефективні чинники консолідації населення. У каганаті проживали представники різних етносів: власне, хозари, інші тюркські племена, зокрема булгари, племена слов’янські, євреї, можливо, й інші етноси. Серед них були й кочівники, і осіле населення, зорієнтоване на землеробство, і такі, хто займалися торгівлею (переважно євреї).

З приводу багатств цього державного утворення Лев Гумільов писав таке: «Хозарський каганат – а точніше, колонія рахдонітів – у ІХ ст. володів величезними багатствами, які отримувалися від торгівлі китайським шовком, закамським хутром та слов’янськими рабами. Купців підтримували всі деспотичні режими: імператори династії Тан, Каролінги, Аббасиди в Багдаді та Омейяди в Кордові». Далі історик говорить про те, що каганат утримував своїм коштом добре навчену армію – від 7 до 12 тис. чоловік. Щоправда, воїни були… мусульманами. Й, відповідно, не бажали воювати проти своїх одновірців[57]. Гумільов навіть іменує Хозарський каганат етнічною та соціально-політичною химерою. Іноді дослідник у такій характеристиці перебирав міру, але певна частка істини в цих твердженнях є. Справді, багатство каганату виявилося «поверховим». Більша його частина концентрувалася в руках еліти. Простолюд практично від нього нічого не мав.

Спосіб життя, мова, культура цих етносів помітно різнилися між собою. Не було між ними єдності й релігійній царині. Юдаїзм, який сповідували євреї і який став релігією верхівки каганату, залишався релігією елітарною, вірою відносно вузького кола людей. Значна частина населення держави дотримувалася традиційних язичницьких вірувань. Водночас тут поширювалося християнство й особливо мусульманство. Мусульманською, як уже зазначалося, була армія.

Основним консолідаційним елементом Хозарії були гроші. Каганат фактично став торговою корпорацією, яка частину своїх велетенських прибутків віддавала на армію. Саме завдяки армії й утримувалися стабільність і порядок.

Про соціальну консолідацію в каганаті говорити не варто. Відмінність між верхівкою й низами була дуже великою. Вони ніби жили в різних світах.

Такий стан речей не міг зберігатися довго. Каганат – це був колос на глиняних ногах. Переорієнтація чи переформатування торгових шляхів, які проходили через Хозарію, могли боляче вдарити по державній системі каганату. Адже це могло призвести до скорочення доходів, а, відповідно, й до руйнації наявної системи відносин. Можна погодитися з такими міркуваннями щодо економіки цієї держави: «…посередницька роль отримала й негативне значення – економіка в основному почала спиратися на перепродаж, а держава ставала паразитуючим органом, який залежав не від внутрішніх, а від зовнішніх чинників»[58].

922 р. виникає мусульманська Волзька Булгарія на волзькому торговому шляху, що донедавна перебував у сфері хозарського впливу. Подібні процеси відбуваються в Подніпров’ї, яке теж контролювали хозарські правителі. Тут виникає державне утворення русів, яке бере під свою опіку шлях «із варяг у греки».

Наприкінці ІХ – на початку Х ст. Хозарська імперія починає розпадатися. На її околицях виникають конкуруючі з нею держави. Руйнування ж каганату відбулося наприкінці Х ст. «Добили» цю державу руські князі, зокрема Святослав. Його син Володимир уже іменувався каганом. Руси ніби перейняли державну традицію Хозарської держави.

Можна говорити, що в другій половині ІХ ст. формується Руська держава. З часом вона набирає сили й стає суперником Хозарського каганату. Адже Русь «відібрала» в хозарських правителів не лише шлях «із варяг у греки», а й частину великого «шовкового» шляху з Китаю до Європи.

Хоча в літературі поширена думка, що наприкінці Х ст. Хозарія припинила своє існування, це не зовсім так. Схоже, відбулася її значна трансформація. Хозарія з держави імперського типу перетворилася в «етнічну державу». Її терени були в степовій зоні на північ від Кавказу. Принаймні згадки про хозар в «Повісті минулих літ» зустрічаються в ХІ–ХІІ ст.

Закономірно, хозари тривалий час контактували з русами-праукраїнцями. Їм доводилося чимало воювати. Щоправда, й було відносно мирне співіснування, торгові контакти і навіть контакти культурні. Ці стосунки знайшли відбиття в «Повісті минулих літ», хоча й помітно міфологізоване. Це можна зрозуміти. Адже події, пов’язані з хозарами, про які говориться в цьому літописному пам’ятнику, відносяться до ІХ – Х ст., коли літописання на Русі ще не було або воно робило перші кроки.

Добре відомою є літописна легенда про данину хозарам. У «Повісті минулих літ» говориться, що слов’янські племена утискували різні іноплемінники: болгари, угорці, авари. Серед них називаються й хозари, які ніби хотіли підпорядкувати собі полян. Останні жили в Подніпров’ї, а їхнім стольним градом був Київ, заснований Києм, Щеком і Хоривом. «І знайшли їх хозари, – говориться в «Повісті минулих літ», де йдеться про полян, – коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: «Платіте нам данину». Поляни тоді, порадившись, дали [їм] од диму по мечу. І понесли [це] хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову». А ті запитали їх: «Звідки?» І вони сказали їм: «У лісі на горах, над рікою Дніпровською». А ті запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Недобра [се] данина, княже. Ми здобули [її] однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель». І все це збулося, [бо] говорили вони не з своєї волі, а за божим повелінням»[59].

Данина слов’ян хозарам. Мініатюра з Радзивіллівського літопису


Оповідь ця має суто легендарний характер і написана «заднім числом», тоді вже, коли Хозарський каганат зазнав поразок від руських князів. Однак вона, безперечно, свідчить, що поляни були підкорені Хозарським каганатом. Київ певний час був хозарською факторією на шляху «із варяг у греки». Про це є й інші свідчення на сторінках «Повісті минулих літ». Наприклад, говориться, що «хозари брали з полян, і з сіверян, і з вятичів; брали вони по білій вивірці – стільки від диму»[60].

Якщо довіряти цій інформації, то виходить, що хозари встановили контроль над слов’янськими племенами, які проживали на теренах нинішньої Київщини, а також у басейнах рік Десна й Ока. Брали вони данину хутром, яке цінувалося на ринку. Обтяжливу данину, судячи з усього, хозари не накладали. Для них більш важливими були торгові шляхи, які проходили Дніпром, Десною та Окою.

Сильного чи то смертельного удару Хозарському каганату, як уже говорилося, завдав князь Святослав (?–972). Спочатку в «Повісті минулих літ» говориться про те, що цей князь вирішив підпорядкувати собі вятичів, які платили данину хозарам: «І пішов він на Оку-ріку і на Волгу, і знайшов вятичів, і сказав їм: «Кому ви данину даєте?» Вони ж одказали: «Хозарам. По шелягу од рала даєм»[61]. Із цього запису випливає, що Святослав намагався взяти під контроль частину волзького торгового шляху, де господарювали хозари.


Реконструкція зовнішностікнязя Святослава за описом Льва Диякона. Федір Солнцев


А під 965 р. в літописі читаємо таке: «Рушив Святослав на хозар. Почувши ж [про це], хозари вийшли насупроти з князем своїм, каганом [Іосифом?]. І зступилися [війська] битися, і сталася битва межи ними, [і] одолів Святослав хозар і город їхній [столицю Ітіль], і [город] Білу Вежу взяв»[62].

Це повідомлення часто трактується як загибель Хозарської держави. Проте згаданий похід Святослава мав, радше, не завойовницький, а грабіжницьких характер. Ніде чітко не сказано, що руський можновладець оволодів хозарськими землями. Після цього походу князь спрямував свої походи в південно-західному напрямку, на Дунай, де навіть збирався заснувати нову столицю.

 

Далі в «Повісті минулих літ» зустрічаємо фрагментарні згадки про хозар. Під 1023 р. є згадка, що коли була усобиця між Ярославом і Мстиславом, то останній ходив проти свого суперника «з хозарами і з касогами»[63]. Тобто можна припустити, що на той час хозари зберігали свою державну організацію, але перебували в союзних чи навіть васальних відносинах із руськими князями.

Ще одна згадка про хозар в літописі припадає на 1083 р. Там говориться, що князь Олег зайняв Тмуторокань і посік хозар[64]. Отже, хозари проживали неподалік Тмутороканя, тобто поряд із Таманським півостровом. Нарешті під 1106 р. в «Повісті минулих літ» говориться про воєводу Іванка Захаровича, який був хозарином. Він служив руському князю Святополку[65]. Це, власне, остання згадка в руських літописах про хозар.

Згадується ще в «Повісті минулих літ» про жидів хозарських, які приходили до князя Володимира й пропонували йому юдейську віру[66].

Загалом у руських літописах дається таке уявлення про хозар. Це войовничий народ, який підпорядкував полян та інші слов’янські племена. Однак київські князі увільнили слов’янське населення від хозарської залежності, підпорядкувавши його собі. Також вони завдали хозарам нищівної поразки. І після цього хозари опинилися в залежності від русів. Принаймні в легенді про данину хозарам, яку давали поляни, є натяк на те, що тепер хозари платять данину. Хозари також перебували на службі в руських князів.

Цілком можливо, що від хозарів руські князі перейняли титул кагана, розглядаючи себе як продовжувачів хозарської державної традиції. Має певне поширення навіть думка про існування Руського каганату.

Тож, коли ведеться мова про хозар, не йдеться про їхнє юдейство. Натомість у «Повісті минулих літ» є поняття «жиди хозарські», які хотіли нав’язати юдаїзм князеві Володимиру (960?–1015). Отже, хозари й жиди хозарські – це не одне й те саме.[67]

Одним із головних джерел, що доводить існування останнього, є Бертинські анали. У цій франкській хроніці розповідається про візантійське посольство, яке прибуло в Інгельгейм до двору імператора Людовіка І Благочестивого 18 травня 839 р. У складі цього посольства був народ рос, про якого повідомляється, що правитель його називався каганом[68]. Інформація про те, що правитель русів іменувався каганом, зустрічається також у арабських джерелах[69]. Каганом двічі називається князь Володимир у «Слові про закон і благодать» Іларіона[70]. Тобто це не є опискою. Так справді іменувалися верховні правителі на Русі. Каганом також називали Ярослава Мудрого. Про це, зокрема, свідчить одне з графіті Софійського собору. Там було написано: «Спаси, Господи, кагана нашого»[71].

Поряд із тюркськими народами на теренах України в період великого переселення народів та раннього Середньовіччя починають давати знати про себе слов’янські етноси, виходячи на політичну арену. У творах латинських та візантійських авторів вони були відомі під назвами венеди, анти й склавіни.

Існує чимала література про Руський каганат. Щоправда, незначна кількість джерел не дає змоги дати відповідь, що він являв собою. З цього приводу зустрічаємо широкий спектр думок. І все ж можемо з певністю твердити: тюркський титул кагана носили руські князі. Для них це був титул верховного правителя. Звідки вони взяли його – від авар чи хозар? Останнє видається більш певним. Проте, як би там не було, можемо однозначно констатувати: тюркські традиції державотворення мали вплив на Русь-Україну.

Якщо венеди проживали на нинішніх західнослов’янських землях, то анти переважно зосереджувалися на центральноукраїнських теренах. Певно назва анти, яка відома з візантійських джерел, не була самоназвою. Слово це, ймовірно, іранського походження і означає людей, які перебувають на околиці (малася на увазі околиця Візантійської імперії). Ця назва начебто відповідає нинішній назві українці. До речі, деякі автори, наприклад Михайло Грушевський[72], убачали в антах наших далеких предків.

Анти створили союз племен, який у літературі отримав назву Антський союз[73]. Багато дослідників розглядають його як державне утворення. Існував він у IV–VII ст. різні автори по-різному локалізували територію цього союзу: то між Дніпром і Дністром, то між Дунаєм і Азовським морем.

Головним заняттям антів було землеробство із застосуванням залізного плугу. Також займалися вони тваринництвом, різними промислами – мисливством, рибальством, збиральництвом. Розвивалися в антів і ремесла: залізообробне, гончарне, склоробне тощо. Відповідно, розвивалася й торгівля, товарно-грошові відносини.

Усе це призвело до соціальної диференціації. На місцях поселення антів знаходять численні скарби монет і дорогоцінних речей.

Водночас названі чинники вели до творення державних інститутів. Однак, схоже, Антський союз так і не став монолітною державою. Візантійські автори звертали увагу на політичну роздробленість антів. Спираючись на ці свідчення, Михайло Грушевський писав, що анти не мали сильної політичної організації[74]. Однак, незважаючи на це, анти могли виставити разом велику кількість воїнів – близько 100 тис. чоловік.

Антам доводилося воювати з народами, які намагалися утвердитися на сучасних українських теренах. У IV ст. їхніми суперниками стали готи. Існує оповідь про те, що готський король Вінітар 379 р. розгромив і убив антського князя Божа з синами та ще 70 антськими старійшинами. І все ж готам не вдалося підкорити антів.

Останні пережили гунську навалу. Й, наскільки можна судити, стали спільниками гунів у їхніх походах. 518–527 рр. анти здійснили походи на Балкани. А втім вони знаходили спільну мову з можновладцями Візантії, поступаючи до них на службу. Кінець Антському союзу поклали авари. 559–565 рр. тривали анто-аварські війни. 602 р. авари здійснили напад на антів, розгромивши їх. З того часу Антський союз практично припинив своє існування.

Із послабленням Аварського каганату, до складу якого входили й слов’янські племена, на його землях з’являються державні утворення слов’ян. Першим із них стала згадувана держава Само. Унаслідок розпаду каганату виникла держава хорватів у Далмації. Показово, що титул її верховних правителів іменувався «баном» (від імені Баян, як часто називали аварських правителів)[75]. Ймовірно, на теренах занепалого Аварського каганату з’являється й держава волинян (Валінана), про яку є згадка у арабських джерелах.

Археологічні дослідження дають підстави говорити про відносно високий розвиток Волинської землі в епоху раннього Середньовіччя. Тут існували значні поселення, які займали площу близько 10 гектарів і більше[76]. Принагідно зазначимо, що Київ часів князя Володимира займав приблизно таку ж площу. У «Баварському географі» – пам’ятці, яка відноситься до ІХ ст., вказано, що на теренах Волині, де проживали бужани й велунчани, було понад 300 міст[77].

Арабський географ та історик Абу ль-Хасан Алі аль-Мас’уді (896–956) у своїй праці «Промивальні золота й копальні самоцвітів», яка була написана 943–947 рр., зокрема, говорив про сакаліба, тобто слов’ян, таке: «Вони складаються з різних племен, між якими йдуть війни, а також мають царів. Дехто з них тримається християнської віри, а саме яковітського віросповідання, а є серед них такі, у яких немає святого письма, і вони не сповідують ніякого божественного закону. Ці люди – язичники, божественні закони їм узагалі невідомі. …є серед них плем’я, в якому колись, у давні часи був цар, а називався їхній цар Маджак (Маджк). Це плем’я називається валінана (влінана). Це плем’я в давнину мало владу над усіма племенами сакаліба, адже в них був цар, а всі інші царі корилися йому»[78].

 

Наведене свідчення аль-Мас’уді дає підстави говорити, що волиняни мали своє державне утворення. Адже вони панували над іншими слов’янськими племенами. Тобто, судячи з усього, у них існували механізми примусу, оподаткування. Ця держава мала свого царя, верховного правителя, якому підпорядковувалися інші царі. Називається навіть ім’я царя – Маджак.

Держава волинян, за свідченням аль-Масуді, існувала «в давнину». Такою давниною цілком могли бути події столітньої давності – орієнтовно початок ІХ ст., той час, коли на уламках Аварського каганату з’явилася Великоморавська держава. Земля дулібів, власне Волинь, теж була під владою аварів. Тепер, коли зник їхній каганат, тут, схоже, постало своє державне утворення, що проіснувало до кінця Х ст., поки не було завойоване князем Володимиром. Політичним центром цієї держави стало місто Волинь – звідси й походить назва Волинської землі[79]. Київський князь Володимир, підкоривши цю землю-державу, створив у ній оплот-град, що отримав його ім’я (зараз це місто Володимир-Волинський)[80]. До речі, тодішній град Володимир розташований неподалік міста Волинь.

Ймовірно, саме тоді з’явилося й державне утворення білих хорватів на теренах сучасної Галичини. Щоправда, письмових свідчень про нього ми практично не маємо. Однак є епізодичні згадки про хорватів у візантійських та арабських джерелах. До того ж на Галичині й Буковині[81], як і на Волині, було чимало укріплених міст-городищ. Наприкінці XX ст. археологами на теренах Галичини було виявлено понад 40 колишніх поселень, більшість з яких мають площу понад 20 гектарів. Велика кількість давніх городищ знайдена також на теренах Буковини. Побудовані вони були у VII–X ст. н. е. і належали білим хорватам. Найбільші серед них Стільське[82] і Пліснеське городища[83].

Археологічні дослідження першого із них показали, що це городище існувало в IX–XI ст. Площа його сягала 250 га, а довжина оборонних валів – близько 10 кілометрів. Над валами височіли дерев’яні оборонні стіни та вежі. До них були прибудовані споруди житлового, господарського та військового призначення. Біля замку-дитинця містилося укріплене передмістя. У ньому розкопано кілька десятків господарських та ремісничих об’єктів, садиби окремих заможних жителів. Ще більшим було Плісненське городище, площа якого становила понад 300 га. Тогочасний Київ супроти цих городищ видається карликом.

Існування таких великих поселень однозначно свідчать про високий рівень економічного розвитку й суспільної організації. Тому є підстави вважати, що в білих хорватів існували державні утворення. Ймовірно, їхніми столицями були Стільське й Плісненське городища.


Князь Володимир


Можливо, держави білих хорватів виявилися занадто розвинутими й самодостатніми. Археологічні дані говорять про те, що їх населення займалося землеробством, скотарством, розвивалися також ремесла. Однак зовнішня торгівля не відігравала помітної ролі в їхньому житті. І не приділялося багато уваги військовій справі. Унаслідок чого білі хорвати стали жертвами більш енергійних та воєнізованих «варварів».

Землі білих хорватів завоював князь Володимир, про що є коротка згадка в «Повісті минулих літ»[84]. Сталося це 992 чи 993 року. Археологічні дані говорять, що це було жорстоке завоювання. Воїни князя Володимира знищили чимало міст, багато з яких уже не відродилися. Ці події можна хіба що порівняти з пізнішим нашестям татар Батия.

«Однак, – зазначає Михайло Відейко, – населення все-таки залишилося – хтось відбудовував селища і святилища у святих горах. Когось примусили будувати фортеці для нових господарів Хорватії. Її назва зникла, однак існування власного ранньодержавного об’єднання упродовж кількох століть не могло не позначитися на подальшій політичній ситуації. Схоже на те, що київським князям так і не вдалося винищити місцеву еліту, яка увійшла на сторінки історії як «галицькі бояри». Сучасні історики частенько закидали їм і непокору Рюриковичам, і безперервні заколоти, і навіть «сепаратизм». Однак є підстави вважати, що з погляду галицьких бояр (і, цілком вірогідно, що не лише бояр) їх дії були підпорядковані цілком благородній (і природній) меті: визволенню свого рідного краю від влади чужинців»[85].

Ще одне ранньослов’янське державне утворення на теренах Подніпров’я в Полянській землі. Щоправда, археологічні матеріали не дають підстави говорити, що тут було багато розвинутих городищ. І все-таки у «Повісті минулих літ» є легенда про заснування князем Києм міста Києва. Цей можновладець, судячи з літопису, не лише облаштував це та інші міста, а й здійснив похід на Візантію[86]. Звичайно, ці свідчення мають легендарний характер. Проте не могли вони з’явитися просто так. Їх можна вважати відгомоном спогадів про існування давньої державної традиції на Подніпров’ї.

Доволі розвинутим слов’янським регіоном на сучасних українських землях була Сіверщина. Тут теж могло існувати державне утворення. Проте воно зазнало ударів із боку Хозарського каганату. І сіверяни не змогли стати сильними політичними гравцями.

Також державне утворення, схоже, існувало в деревлян. Про це плем’я (щоправда, в негативному плані) чимало писала «Повість минулих літ». З останньої довідуємося, що в деревлян були князі. Навіть називається ім’я одного з таких князів, Мала, який сватався до княгині Ольги[87].

Можна погодитися з думкою, що «Кожна подібна земля мала шанс перетворитися з часом на сповна самостійну державу (князівство, королівство). Власне, такі процеси повсюдно відбувалися на заселених слов’янами землях у Європі. Найбільш могутня еліта могла претендувати на роль регіонального лідера, а то і могла позмагатися за об’єднання всіх слов’янських земель»[88].

Саме на теренах Аварського каганату в зв’язку з його розпадом виникли перші слов’янські держави – держава Само, Великоморавська держава, хорватська держава в Далмації, держава волинян (Валінана) і Біла Хорватія. Авари ніби стали «державними вчителями» слов’ян.

Нові держави, що виникають, як правило, беруть собі за зразок устрій наявних держав. Для творців перших слов’янських державних утворень зразком цілком міг бути Аварський каганат. Тут простежуються деякі цікаві паралелі. У каганаті існувала система дерев’яних укріплень – хрінгів. Приблизно те саме маємо на теренах Волині, Галичини, а потім – на Русі. Тут ці укріплення іменувалися градами. Князі Володимир та Ярослав Мудрий, як і аварські правителі, будували, зокрема, такі гради на околицях своєї держави з оборонною метою. Звичайно, у цьому не обов’язково простежувався безпосередній вплив авар. Та все ж…

Деяких київських князів давньоруські джерела, як уже говорилося, називають каганами, як і правителів авар і хозар.

Нерідко історія видається парадоксальною. Авари в центрі Європи створили достатньо сильну й розвинуту середньовічну державу. Під їхньою владою опинилася значна частина слов’ян, які зазнавали гніту з боку завойовників.

Проте слов’яни чимало навчилися у своїх поневолювачів, перейнявши їхній державницький досвід.

Хоча такими вчителями були й хозари. Принаймні правителі Русі могли перейняти хозарський досвід. Тим паче, що частина руських земель, зокрема Полянська земля, певний час перебували під владою хозар.

Перейнявши державний досвід своїх поневолювачів (авар і хозар), слов’яни створили свою могутню державу, яка кілька століть відігравала важливу роль на теренах Східної Європи.

57Гумилев Л. Открытие Хазарии. С. 310.
58Горєлов М., Моця О., Рафальський О. Цивілізаційна історія України. С. 156.
59Літотис руський. С. 10–11.
60Там само. С. 12.
61Там само. С. 38.
62Там само.
63Там само. С. 85.
64Там само. С. 125.
65Там само. С. 160.
66Там само. С. 52.
67Уперше питання про існуванння Руського каганату було поставлено Степаном Гедеоновим 1862 р. Він вважав, що існування цього державного утворення між аварами й хозарами – незаперечний історичний факт. Див: Гедеонов С. Отрывки из исследований о варяжском вопросе. Записки Императорской Академии наук. СПб, 1862. Т. 1. Прил. 3. С. 105–106.
68Древняя Русь в свете зарубежных источников. М., 2010. Т. 4. С. 19–20.
69Древняя Русь в свете зарубежных источников. М., 2009. Т. 3. С. 47–48.
70Тисяча років українській суспільно-політичній думці. К., 2001. Т. 1. С. 209.
71Высоцкий С. Древнерусские надписи Софии Киевской XI–XIV вв. К., 1966. С. 49–52.
72Грушевський М. Історія України-Руси. Т. І. С. 176.
73Про антів та їхню державність див.: Відейко М. Україна: від антів до Русі. С. 15–18, 39–50.
74Грушевський М. Історія України-Руси. Т. І. С. 176.
75Відейко М. Україна: від антів до Русі. С. 140.
76Прищепа Б. Погоринські міста в Х-ХІІІ ст. Рівне, 2016. С. 41–54.
77Войтович Л. «Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи ІХ ст. Український історичний журнал. 2009. № 5. С. 12–34.
78Цит. за: Якубович М. Велика Волинь і мусульманський Схід. Рівне, 2016. С. 18.
79Річинський А. Старий город Волинь. Наша Батьківщина. 1938. Ч. 2. С. 38–49.
80Головко В. Володимир-Волинський. Енциклопедія історії України: в 10 т. К. 2003. Т. 1. С. 620.
81Возник І. Історико-культурний розвиток населення межиріччя Верхнього Сірету та Середнього Дністра в Х – XIV ст. К.-Чернівці, 2009. Ч. 1-2; Войтович Л. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2010. Вип. 45. С. 13–54; Михайлина М. Слов’яни VІІІ – ІХ ст. між Дністром і Карпатами. К., 2007; Тимощук Б. Східні хорвати. Матеріали до археології Прикарпаття і Волині. Львів, 1995. С. 214–218.
82Корчинський О. Ранньосередньовічне місто на Верхньому Дністрі. Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. 2008. Вип. 12. С.267–282.
83Мицько І. Пліснеськ – батьківшина княгині Ольги. Конференція «Ольжині читання». Пліснеськ. 10 жовтня 2005 року. Львів, 2006. С. 61–81; Филипчук М. Оборонні споруди Плісненська. Стародавній Іскоростень і слов’янські гради./Збірка наукових праць. Коростень, 2008. Т. І. С. 220–229.
84Літопис руський. С. 68.
85Відейко М. Україна: від Русі до Святої Русі. К., 2010. С. 224.
86Літопис руський. С. 4–6.
87Там само. С. 31.
88Відейко М. Україна: від антів до Русі. С. 207.
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36 
Рейтинг@Mail.ru