Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях

Петро Кралюк
Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях

Державні утворення на сучасних українських землях

у період великого переселення народів та в часи раннього Середньовіччя

У ІІІ–IV ст. н. е. в Європі відбуваються значні зміни, до яких стосунок мали й українські землі. Римська імперія, яка охоплювала басейн Середземномор’я, переживала непрості часи. Вона все більше ставала об’єктом нападів «варварських» племен. До того ж у цій державі поширюється християнство, яке суперечило давнім язичницьким культам. На початку IV ст. н. е. воно стає офіційно визнаною, а через якийсь час пануючою релігією імперії. Зрештою, Римська імперія 395 р. була поділена на західну й східну частини. А 476 р. західна частина припинила своє існування. Цю дату вважають кінцем періоду Античності, після чого настали часи Середньовіччя.

Щоправда, означена дата значною мірою є символічною. Проте немає сумніву, що в ІІІ–V ст. н. е. античне суспільство «відходило», поступаючись новим реаліям, які стосувалися політичного, економічного, релігійного й культурного життя. Це був також період великого переселення народів. Й українські землі часто опинялися в епіцентрі його виру.

Зокрема, у ІІІ ст. н. е. на сучасні українські терени прийшли готи[31]. Готам, на відміну від інших народів, які населяли наші землі в ті далекі часи, повезло. Про них чимало писали римські автори. Зрештою, тут немає нічого дивного, адже готи не раз створювали Римській імперії серйозні проблеми. До того ж візантійський історик Йордан написав великий твір «Про походження і діяння готів», де виклав політичну історію цього народу.

Вважається, що батьківщиною готів була Скандинавія. Звідси вони перебралися на південь Балтики, на терени сучасної північної Польщі, зокрема в район гирла Вісли. А звідси подалися на південь, досягнувши українських земель. Сталося це наприкінці ІІ – у ІІІ ст. н. е. Саме тоді готи з’являються на Підляшші, Люблінщині, Волині, а потім – у басейнах Дніпра, Південного Бугу, Дністра й Пруту.

Тут вони створили свою державу Оюм, що в перекладі означає «країна вод». Узагалі в готів під цією назвою розуміли благодатну землю, яка має чудові природні умови і на якій добре жити людям. Такий собі «рай земний». Михайло Грушевський, аналізуючи твори античний авторів, доходив висновку «усі Ґоти… мали становити одну державу». На його думку, «під час довгої вандрівки на полудень, серед боротьби з ріжними народами, могли сї ґерманські ватаги сформувати ся в одну воєнну орґанїзацію…»[32].

Оюм на 375 рік


Готи, прийшовши на українські землі, витіснили місцеві іранські сарматські племена, знищили Ольвію, Тіру, інші грецькі міста, завоювали Херсонес та Боспор, які перетворили в базу для походів проти римлян, а також завдали остаточного удару кримським скіфам. У середині III ст. вони здійснювали набіги на багаті землі Римської імперії. Тоді готи базувалися переважно в причорноморських степах, розділившись на остготів і вестготів. Кордон між цими готськими племінними об’єднаннями проходив по Дністру.

Перший похід готів проти римлян відбувся 238 р. Після нього кілька десятиліть тривали війни між готами й римлянами, які римські автори назвали «скіфськими». Скіфами й далі римляни іменували населення Північного Причорномор’я, незважаючи на їхню різну етнічну приналежність. Ці війни припинилися після перемоги римлян під Наїссом 269 р. Однак їх наслідком стала втрата імперією Дакії, яку вже не було сенсу захищати.

258 р. готам вдалося підкорити Крим, де вони тривалий час, аж до ХVІІІ ст., зберігалися як окремий етнос[33]. Протягом віків у них у Криму існували свої державні утворення, які часто перебували під протекторатом сильніших сусідів, а то й завойовувалися ними. Також була окрема Готська єпархія православної церкви.

У ХІV – ХV ст. у готів сформувалася монархічна держава – князівство Феодоро або Готія. Її столицею стало місто Феодоро (сучасний Мангуп). Ця держава підтримувала зв’язки з Візантійською й Трапезундською імперіями, Золотою Ордою й Кримським ханством, конкуруючи з генуезцями, які тоді домінували в чорноморській торгівлі. 1475 р. князівство Феодоро підкорили турки, а останній правитель цієї держави був страчений у Стамбулі.

Щодо готської держави Оюм, то вона пережила період піднесення у ІV–V ст. Тоді її очолив король Германаріх, який начебто прожив близько ста років. Відповідно до свідчень Йордана, готська держава займала простори від Тиси до Волги, від Чорного до Балтійського і навіть Білого морів. Столиця ж її знаходилася на сучасних український землях – на берегах Дніпра – й мала назву Данпрастад (Данпрастадір)[34]. Держава Германаріха начебто стала праобразом Київської Русі, контролюючи торгові шляхи Східної Європи. Це була держава, до складу якої також входили підкорені слов’янські й фінські етноси.

Щоправда, Михайло Грушевський скептично ставився до думки про велетенські розміри держави Германаріха, вважаючи це легендою. Певно, варто погодитися з цим істориком. Сумнівно, що за тодішнього стану комунікацій у Східній Європі могло виникнути стабільне державне утворення таких розмірів. Хоча не виключено, що готські загони могли здійснювати рейди зі своїх баз на північ, грабуючи й обкладаючи даниною місцеве населення.

375 р. племена гунів перейшли Дон і зустрілися з готами. Король Германаріх, якому тоді було понад сто років, двічі вступав у битву з ними, але зазнавав поразки. Він, не бажаючи потрапити в полон, закінчив життя самогубством. Готська держава перестала існувати. Чимало готів приєдналися до гунів і рушили в похід на терени Західної Римської імперії. Пізніше вони створили на землях цієї держави свої «варварські» королівства.

Якась частина готів залишилася на українських землях, «розчинившись» серед місцевого, зокрема слов’янського населення. Деякі слова з готської мови увійшли до мови української. Тобто можна твердити, що готи взяли участь у етногенезі українського народу і, відповідно, в жилах деяких сучасних українців тече й готська кров.


Германаріх кидаєвиклик гунам. Peter Nicolai Arbo, 1886


Писемні джерела й дані археології дають нам певне уявлення про готське суспільство. Основну його масу становили вільні общинники, які проживали в селах. Чоловіки брали участь у народних зборах та військових походах.

Серед готів відбулося розшарування. Римські писемні джерела розрізняють простий народ і знать. З-поміж останніх обиралися королі, керівники військових загонів, посли.

У готів мало поширення патріархальне рабство. Раби були частиною майна готів. Як звичайно, рабами ставали полоненики.

Незважаючи на те, що в готському суспільстві виділилася знать, однак соціальна диференціація не була сильною. Тому вільні общинники мали широкі права. Від них у політичному житті залежало чимало. Важливі питання розв’язувалися на народних зборах.

Вожді (королі) змушені були прислухатися до рішень цих зборів. Щоправда, у воєнних умовах влада короля зростала. Римські автори розрізняють серед готських воїнів народне ополчення і особливі загони воїнів, які підпорядковувалися королям чи вождям. Певно, варто говорити про посилення в готів королівської влади. Зокрема, таке відбулося за часів правління короля Германаріха.


Реконструкція житла готів (II–II ст.) поблизу Грубешова (Польща)


Попри те, що готи займалися хліборобством, скотарством, різноманітними ремеслами (особливо тут варто виділити гончарство), велику роль у них відігравала «грабіжницька економіка» й доходи від контролю за торговими шляхами. Війна стала важливим джерелом нагромадження багатств вождів і королів. Прагнення до наживи штовхали готів до того, що вони ставали воїнами-найманцями. Римські очільники вербувала їх у свою армію, підкупами переманювала до себе цілі загони. Тому з часом готські вожді почали відігравати все більш помітну роль в історії Римської імперії.

 

Готи одними з перших серед «варварських» племен прийняли християнство. Їхнім хрестителем став священик-місіонер Ульфіла (311–383)[35]. Він переклав значну частину Біблії готською мовою, створивши для цього абетку. Таким чином у готів з’явилася писемність, що було важливим чинником для становлення держави з писаними законами. Інша річ, що готи, які зазнали сильного удару від гунів і втратили свою державу Оюм, так і не змогли повною мірою скористатися плодами роботи Ульфіли.

Як уже говорилося, готів із теренів сучасної України витіснили гуни[36]. Це був кочовий народ, який, імовірно, походив із теренів нинішніх Монголії та північного Китаю й належав до тюркських народів (щоправда, з приводу їхнього походження існують й інші версії).

Близько 370 р. гуни підкорили іранське плем’я аланів, яке займало територію на лівому березі Дону. Після цього вони на українських теренах розгромили готів, ліквідувавши державу Германаріха; удерлися до Північного Причорномор’я, де зруйнували грецькі міста-держави цього регіону. Під владою гунів опинилося також слов’янське населення, яке проживало тоді на територіях сучасної України.

Зазнаючи тиску гунів, готи пересувалися на захід, вступивши на терени Римської імперії. 378 р. вестготи розбили військо імператора Валента. А 410 р. вони першими серед варварів пограбували Рим.


Ульфіла проповідуєготам


Гуни також чинили напади на землі імперії. 408 р. вони вдерлися до Фракії, 415 р. – в Іллірію, до 420 р. зайняли Паннонію (сучасну Угорщину), фактично перетворивши її в центр своєї кочової держави.

Дехто з українських патріотично налаштованих авторів намагався й намагається представити гунів ледь не як слов’ян – предків сучасних українців. Праукраїнцем у них постає й Аттіла, який перетворився в Гатила. Однак тут маємо спробу видати бажане за дійсне. Слов’яни, бувши частиною держави гунів, все-таки не перетворили цю «швидкоплинну» державу в слов’янську.

У середині V ст. держава гунів досягла піку своєї могутності за часів правління їхнього зверхника Аттіли, який, імовірно, народився в степах нинішньої України. 445 р. після вбивства вождя гунів Бледи Аттіла зосередив у своїх руках владу й став одноосібним правителем. Під його керівництвом гуни своїми нападами створювали немалі проблеми як Східній, так і Західній Римським імперіям. 451 р. вони вдерлися до Галлії й загрожували Риму. Аттіла виявляв бажання стати західноримським імператором. Однак того ж 451 р. 20 червня у битві на Каталаунських полях сучасної Шампані гуни не зуміли перемогти римлян і залишили Галлію. Візантійська ж імперія відкупилася від них багатою даниною. У тодішніх походах гунів на землі Західної й Східної Римських імперій брали участь також слов’яни з українських теренів. У цьому, власне кажучи, нічого дивного немає. Держава гунів була конгломератом різних етносів: тюркських, готських, слов’янських тощо. Відповідно, поліетнічним було і її військо.[37]


«Бій гунів з аланами». Johann Nepomuk Geiger, 1873 рік


Після смерті Аттіли 453 р. гунська держава почала розпадатися. Насправді, це закономірно. Кочові держави, в яких велику роль відіграє «грабіжницька економіка», зазвичай не відзначаються стабільністю й не створюють стійких державних інститутів. Часто сила такої держави тримається на авторитеті вождів. Варто харизматичному вождю піти, як таке державне утворення починає руйнуватися.

На зміну держави гунів на землі сучасної України прийшли інші кочові держави.

У V–VII ст. етнічна ситуація на українських землях набула чіткої полярності. У лісових та лісостепових районах півночі й заходу зосереджувалися осілі слов’янські племена. Степові простори сходу й півдня опанували кочові тюрки. Південний берег Криму, який традиційно тяжів до Римської імперії, від початку правління імператора Юстиніана І (роки правління – 527–565) увійшов до складу Візантії. Щоправда, візантійцям вдалося утримати лише Херсонес, який став їхньою базою в Північному Причорномор’ї.

Після розпаду держави гунів на теренах євразійського степу сформувалася могутня держава, яка в літературі отримала назву Тюркський каганат (552–745)[38]. Засновником цієї держави вважається Ашина. Про нього є легенда, ніби він народився від вовка й гунської князівни чи то від гунського царенка й вовчиці. Тобто тим самим «доводилося» походження тюркського правителя, який мав титул кагана, від гунських очільників.

Тюрки прославилися вмінням робити з криці чудову зброю, що стало важливим чинником їхньої експансії. Адже така зброя часто була ліпшою за зброю їхніх противників. Скориставшись міжусобицями серед різних племен, нащадки Ашина опанували значну частину євразійських степів. 552 р. виникла Тюркська держава імперського типу, на чолі якої став каган Тумин. Останній доручив своєму молодшому братові Істемі підкорити західні степи, що й було зроблено.

Залишки недобитих військом Істемі племен (приблизно 20 тис. чоловік) зрештою злилися в один народ, який став відомий під назвою авари[39]. Останні, скориставшись чварами булгарських племен, які жили на теренах сучасної Лівобережної України, підкорили їх. Також під їхньою владою опинилися й слов’янські племена. У 60-ті роки VI ст. авари, створивши власну державу, стали господарями Паннонії й грозою Центральної Європи. Верховні правителі держави аварів взяли собі титул кагана, розглядаючи себе як конкурентів тюркських каганів[40].

Як і багато державних утворень того періоду, Аварський каганат був державою поліетнічною. Хоча, наскільки можна судити, панівним етносом у ньому були тюрки, принаймні тюркською була знать, верхівка. Також більшість державних посад у каганаті мали назви тюркського походження[41].

Початок заснування Аварського каганату відносять до 60-х років VI ст. Занепад його припав на кінець VIII ст. А в перші роки ІХ ст. ця держава зникла. Отже, вона проіснувала понад два з половиною століття – час немалий, щоб «наслідити» в історії.


Аттіла. Фрагмент фрески Ежена Делакруа бл. 1843–847 рр.

До складу Аварського каганату, який можна трактувати як середньовічну імперію, увійшли значні території Центральної та Східної Європи. Окрім частини нинішніх українських земель, до неї відносилися повністю або частково землі таких сучасних країн, як Угорщина, Австрія, Швейцарія, Словаччина, Хорватія, Румунія, Польща, Литва, Македонія та Білорусь.

Відомі імена декого з аварських каганів. Першим із них був Баян. Таке саме ім’я мав і його наступник. Власне, каганам, яких обирали на народних зборах, належала верховна влада. Намісниками кагана був тудун, який, імовірно, керував окремою частиною країни, і югур – певно, верховний жрець. Данину в країні збирали так звані тархани. На місцях зберігали владу вожді племен і родів.

Аварське військо переважно було кінним й мало, як на той час, хороше озброєння (луки, стріли, списи тощо). З метою оборони авари, прийшовши в Європу, почали будувати т. зв. хрінги. Це були кільцеподібні дерев’яні укріплення, оточені земляними валами, ровами й загорожами. Хрінги розташовувалися на незначній відстані один від одного, щоб у разі нападу можна було швидко передати повідомлення. Також у цих укріплених місцях були запаси продовольства й награбоване добро.

Осердям Аварського каганату були переважно землі сучасної Угорщини й Трансильванії. Столичний хрінг був розташований у районі нинішнього міста Тімішоара.

Аварська держава була непогано організована, що й забезпечило її тривале існування на відміну від держави гунів. Авари змусили візантійців платити собі данину. 626 р. вони разом зі слов’янськими загонами взяли в осаду Константинополь. Щоправда, зазнали поразки. Тоді авари звинуватили слов’ян, що вони не змогли взяти місто, й перебили тих зі слов’янських воїнів, хто лишився живим після штурму. На цьому експансія аварів припинилася.

Загалом на теренах Аварського каганату проживало чимало слов’ян[42]. Вони, як уже говорилося, здійснювали походи разом із аварами, передусім на терени Візантії. Проте їхні відносини з панівним аварським населенням не були простим. Так, у «Повісті минулих літ» в описі давніх часів читаємо таке: «…існували й обри, що воювали проти цесаря Іраклія і мало його не схопили. Ці ж обри воювали проти слов’ян і примучили дулібів, що [теж] були слов’янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати [треба] було обринові, [то] не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів упрягти три, або чотири, або п’ять жінок у телігу і повезти обрина, – і так мучили вони дулібів. Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І єсть приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри», – бо нема їхнього ні племені, ні потомства»[43]. Оскільки в цьому повідомленні згаданий ромейський (візантійський) імператор Іраклій (роки правління – 610–641), то описувані події варто віднести до першої половини VIІ ст.

 

Наявність писемності є одним з індикаторів державності. Вона потрібна не лише для комунікації, але й для фіксації державних законів.

Звичайно, не слід беззастережно вірити «Повісті минулих літ». Ця пам’ятка, як вважають дослідники, з’явилася не раніше початку ХІІ ст. Однак у ній зафіксована більш глибока історична пам’ять, що відображує факт поневолення аварами слов’янського населення. Принаймні слов’ян аварська еліта розглядала як підкорених підданих.

623 р. частина слов’янських племен піднялася на повстання проти аварів. Очолив його купець Само. Унаслідок цього виникла одна з перших слов’янських держав. Її в літературі зазвичай називають державою Само. До її складу входили морави, чехи, лужичани, хорутани й паннонці. Проіснувала вона десь до середини VII ст. Потім її землі знову опинилися під владою аварів[44].

Не відомо, щоб аварські правителі чеканили свою монету. Однак через територію держави проходили торгові шляхи й, відповідно, існував грошовий обіг. Переважно тут використовувалися візантійські соліди.

У аварів формувалася своя писемність. Зокрема знайдені їхні рунічні написи. Щоправда, вони не розшифровані. Знайдений також на посудині напис аварською мовою, виконаний грецькими літерами. Проте щодо існування створених аварською державних документів чогось певного сказати не можемо – вони не збереглися.

Відправною точкою, коли почався занепад Аварського каганату, можна вважати згадувану поразку аварів біля стін Константинополя 626 року. Саме тоді, як уже говорилося, виникла на частині земель каганату слов’янська держава Само. А близько 632 р. болгарський (тюркський) хан Кубрат (605–665), об’єднавши племена кутрігурів, утігурів і оногурів, створює середньовічну державу – Велику Болгарію, вигнавши аварів із Північного Причорномор’я й Нижнього Дунаю. До 640 року слов’янське плем’я хорватів витіснило авар із Далмації.


Карл Великий


Попри ці поразки Аварський каганат зберігся й проіснував ще майже двісті років. Смертельного удару цій державі завдали франки. Тодішній їхній король Карл Великий (742–814) 791 р. почав наступ проти аварів. У його війську були й слов’янські загони карантанців – предків сучасних словенців і хорватів. У самому каганаті почалася смута. Були вбиті югур і каган. 796 р. франкам вдалося захопити головний хрінг – столицю каганату. У Ахен, стольне місто франків, відправили вози, навантажені скарбами, які протягом століть накопичували аварські кагани. Щоправда, авари не змирилися й продовжували боротьбу.

Ослабленням Аварського каганату скористався болгарський хан Крум (755–814). 803–804 рр. він захопив аварські землі в середньому Подунав’ї. У візантійському збірнику енциклопедичного характеру Суда (лексикон Свіди) є така цікава інформація. Ніби Крум запитав полонених авар, від чого загинули їхні провідники і «увесь народ». На це полоненики відповіли: «Через те, що множилися звинувачення один одного, загинули найбільш сміливі й розумні серед нас; потім злодії й неправедні поєдналися з суддями; потім від хмільного, коли вина побільшало, усі стали пияками; потім – через хабарництво; ще пізніше – через купців, оскільки всі ті, хто стали купцями, ошукували один одного»[45].

Ймовірно, це письмове свідчення загалом адекватно відображає ситуацію. Аварський каганат, який виник як військова й загарбницька держава, з часом цивілізувався. Верхівка, а також певні групи населення почали користуватися життєвими благами. Тут розвивалася торгівля, частина людей стала відносно заможною й намагалася отримувати задоволення (звідси – широке вживання спиртного). Водночас набули поширення «цивілізаційні вади» – хабарництво, підкуп суддів, ошук, вивищення недостойних людей тощо. Це й призвело до понищення держави. Вона загинула не лише через напади зовнішніх ворогів (франків, болгар), а й через внутрішній розклад і дезорганізацію.

Після загибелі Аварського каганату її південна частина опинилася в складі Болгарської держави. Еліта останньої була тюркською, тобто близькою аварам. Тому там авари визнали владу болгарського хана Крума.


Хан Крум


Західна частина аварського каганату опинилася під владою франків. Останні вирішили «приручити» місцеве населення, християнізувавши його. Спеціально для цього у Зальцбурзі 798 р. було засноване архиєпископство. 805 р. християнську віру прийняв каган. Тим самим авари перетворилися у васалів франків. Вони мали свої володіння в межах Східної марки Франкської держави із центром біля колишнього римського міста Саварії (зараз територія західної Угорщини). Ще певний час (до 843 р.) у різноманітних джерелах згадувалися авари й навіть т. зв. Аварське королівство[46].

Ще одним тюркським етносом, який панував певний час у сучасних степах України, були булгари чи болгари (в літературі їх також називають протоболгарами)[47]. Як і авари, прийшли вони на наші землі під час великого переселення народів. Тут вони з’явилися внаслідок гунської навали. Володар гунів Аттіла панував також над булгарськими племенами, які переважно кочували на землях Північного Причорномор’я. Звідси Аттіла часто черпав військову силу для своєї армії[48].


Хан Курбат


Наприкінці V ст. значну частину земель нинішньої України займають два булгарські племені – кутригури й утигури[49]. Перші оселяються між нижнім Дніпром та Азовським морем, контролюючи степи Криму, інші – далі на схід, на берегах Азовського моря й Таманського півострова. Ці булгарські племена здійснювали напади на землі Візантійської імперії. Проте траплялося, що й булгари поступали на службу до візантійських імператорів. Також візантійська дипломатія підтримувала відносини з булгарськими племенами, іноді спеціально зіштовхуючи їх, щоб відвернути від нападів на імперію. Відомим булгарським правителем, який чинив напади на Візантію, був Заберган (роки правління – 550–562). Близько 558 р. булгари (переважно кутригури) здійснили набіги на Фракію й Македонію, підійшли до стін візантійської столиці Константинополя. Однак саме тоді булгари зазнали нападів з боку аварів, які вторглися на їхні землі. До того ж аварів на булгарів нацьковувала (і не безуспішно) Візантія. Заберган змушений був визнати владу аварського кагана Баяна (роки правління – 562–602). Подальша доля булгарів, передусім племені кутригурдів, була пов’язана з аварами.

У літературі поширена думка, ніби розпад Великої Булгарії відбувся через те, що хан розділив володіння між своїми синами. Щоправда, згідно з легендою, він заповідав їм триматися разом.

Послаблення Аварського каганату наприкінці 20-х років VII ст. дозволило булгарам стати незалежними. Їхні племена об’єднав хан Кубрат[50]. 632 р. він став на чолі новоствореної держави, яка у візантійських джерелах іменувалася Велика Булгарія. Її територія охоплювала терени нинішньої південної України, а також Кубань і землі на північ від Кавказу.

Цю державу можна вважати «візантійським проєктом», який мав на меті створити у Північному Причорномор’ї дружню до Візантії силу, що, з одного боку, протистояла Аварському каганатові, а, з іншого – стримувала напади кочових племен півночі на землі імперії. Як відомо, Кубрат виховувався при імператорському дворі в Константинополі. І там у дванадцятилітньому віці навіть прийняв християнство. Ставши на чолі булгарських племен, він близько 634–641 рр. уклав союз із візантійським імператором Іраклієм.


Кубрат ійого сини. Д. Гюдженов, 1926


Велика Булгарія проіснувала до середини 60-х років VIІ ст., власне до часу смерті хана Кубрата. До речі, вважається, що цей правитель був похований на теренах сучасної України[51]. Існує навіть його ймовірна могила на Полтавщині.

Чому розпалася Велика Булгарія, що існувала переважно на теренах нинішньої України? По-перше, ця держава не була стійким утворенням. Вона переважно існувала завдячуючи сильній владі хана Кубрата, який водночас користувався підтримкою Візантії. По-друге, це була патронімічна держава, де правляча родина розглядала державу як власність.

Розпадом держави Кубрата скористалися хозари. Вони взяли під контроль значну частину простору, яким колись володів цей хан. Старший син Кубрата, Батбаян, лишився в Приазов’ї, ставши данником хозар. Інший його нащадок – Котраг переселився зі своїми ордами на правобережжя Дону. Ймовірно, він теж визнавав владу хазарів. Ще частина булгар під проводом Кубратових синів Кувера й Альцека стала підданими Аварського каганату.

Найбільш відомим серед Кубратових синів був хан Аспарух. Не бажаючи коритися хозарам, він зі своїми ордами покинув терени сучасної України й подався на Дунай. Тут, підпорядкувавши собі місцеве слов’янське населення, заклав основи Болгарської держави. Протягом століття її верхівка зазнала слов’янізації. А 865 р. болгарський очільник хан Борис (?–907) став християнином. Через певний час після цього в Болгарії утвердилася в богослужінні старослов’янська мова.

Терени цієї християнської Болгарії охоплювали значну частину земель, що прилягали до нижнього Подунав’я. У період її розквіту вони охоплювали й землі сучасної південно-західної України – Одеську область. Показово, що й нині в цьому регіоні живе певна кількість болгар. Словом, тут «болгарська традиція» виявилася достатньо живучою.

Ще одним булгарським середньовічним утворенням стала Волзька Булгарія. Вона виникла в результаті ослаблення Хозарського каганату. Булгарські племена, що входили до цієї держави, наприкінці VIII ст. перекочували на Волгу, де з часом почали вести осілий спосіб життя. 922 р. правитель волзьких булгар Альмас (?–925) прийняв іслам. А хозарська верхівка сповідувала юдаїзм. Тим самим Волзька Булгарія унезалежнилася від Хозарського каганату. Ця держава проіснувала значний час – аж до татарської навали наприкінці 30-х років ХІІІ ст. Вона мала певний стосунок і до історії русів-українців.

Ще одна частина булгарських племен залишилася у Передкавказзі й причорноморських степах. З часом вони зайняли Кримський півострів, а також просунулися в бік степу й лісостепу Придніпров’я. Цей етнос був відомий як «чорні болгари».

Власне кажучи, більшість тогочасних держав були патронімічними. Оскільки хан Кубрат розподілив частини своєї держави між синами, то закономірним стало її розпад.

Більш стійким кочовим державним утворенням у степах сучасної України став Хозарський каганат. Щодо етнічного й суспільно-політичного характеру цієї держави, то тут немає однозначності.

Уважається, що Хозарія виникла в середині VII ст., виділившись із західної частини Тюркського каганату. На її чолі стали кагани з династії Ашинів. Ця держава контролювала землі Північного Кавказу й Передкавказзя, Нижнього й Середнього Поволжя, сучасного північно-західного Казахстану, Приазов’я, північну частину Криму, а також степи й лісостеп Східної Європи й Дніпра. Спочатку центр каганату розташовувався на території північної частини сучасного Дагестану, але пізніше перемістився в пониззя Волги.

Поширеною є думка, що хозари були кочівниками й розмовляли однією з тюркських мов. Щоправда, Хозарський каганат, як середньовічна імперія, був поліетнічним, а його мешканці займалися не лише скотарством, а й землеробством. До складу каганату входили слов’янські племена – далекі предки сучасних українців. Велику роль у економіці держави відігравала транзитна торгівля.

Через терени Хозарії проходили важливі торгові шляхи: водні (Волгою та Дніпром), а також великий сухопутний «шовковий» шлях із Китаю до Європи. Цією транзитною торгівлею переважно займалися євреї. Для них Хозарських каганат із часом став «їхньою державою», де вони користувалися чималим впливом.

На початку ІХ ст. в каганаті відбувся державний переворот, і владу тут захопив Обадія, який, схоже, був єврейського походження[52]. Відтоді влада кагана стала символічною. Він ніби репрезентував вищі божественні сили, жив ізольовано у своєму палаці і його лише раз на рік показували народу. Становище хозарського кагана нагадувало роль, яку в багатьох народів відігравав священний правитель[53]. Натомість реальна влада опинилася в руках беків. Обадія поширив у державі равіністичну форму юдаїзму, збудував синагоги й школи, запросив до країни юдейських учителів, установивши їм щедру плату. Показово, що відомі нам імена каганів зазвичай були тюркськими. Лише останні кагани мають уже єврейські імена. І є свідчення, що вони дотримувалися юдаїзму. Зате беки мали імена єврейські й, безперечно, ідентифікували себе як юдеїв.


Хозарський каганат


Легенда про прийняття хозарами юдаїзму наводиться в листі царя (кагана) Йосипа з Хазарії до Хасдая ібн Шапрута, що мешкав у Іспанії[54]. Лист датується ніби 930 р., хоча існує думка, що це фальсифікат пізнішого періоду. У цьому творі говориться, ніби за царя Булана, який був попередником Обадії, хозари здійснювали вибір віри між християнством, мусульманством та юдаїзмом. І вибір був зроблений на користь останнього. Дещо подібну легенду маємо в «Повісті минулих літ», де йдеться про прийняття християнства князем Володимиром.


Лев Гумільов


Юдаїзм ніби став державною релігією в Хозарському каганаті, точніше його верхівки. Це не означало, що цю релігію прийняла більша частина населення.

У ІХ ст., завдячуючи транзитній торгівлі, яка опинилася переважно в руках єврейських купців-рахдонітів, Хозарський каганат процвітав. Його великі міста були торговими, ремісничими й, очевидно, адміністративно-політичними осередками. Одне з таких міст розкопали археологи біля сучасного Харкова. Це т. зв. Салтовське городище. Його укріплена частина займала територію 120 гектарів. Окрім того, навколо цієї укріпленої частини простягалися передмістя на відстань до 3 кілометрів[55]. Хозарська столиця Ітиль, яка була розташована в пониззі Волги, вражала подорожніх своїми розмірами. Довжина міста сягала близько 10 кілометрів. Були там різноманітні культові споруди, палаци правителів, караван-сараї, бані, величезні базари, на яких можна було купити дешеву баранину, рибу та інші продукти. Сюди постійно прибували кораблі й каравани з товарами. Життя міста кипіло. Значну частину його населення становили євреї[56]. Поряд із ними проживало чимало представників інших етносів та віросповідань.

31Про готів на українських землях див.: Войтович Л. Готи на території України: результати досліджень на початок ХХІ століття. Археологічні дослідження Львівського університету. Вип. 11. Львів, 2008. С. 35–64; Вольфрам Х. Готы: от истоков до середины VI в. М., 2003; Глушко Ю. Омріяна країна дітей Одина. К., 2008; Иордан. О происхождении и деяниях гетов. СПб., 2001.
32Грушевський М. Історія України-Руси. Т. І. С. 145.
33Див.: Пиоро И. Крымская Готия. Очерки этнической истории Крыма в позднеримский период и раннее средневековье. К., 1990.
34Про пошуки Данпрастадіра і різні версії щодо його локалізації див.: Відейко М. Україна: від антів до Русі. К., 2009. С. 53–54.
35Waitz G. Über das Leben und die Lehre des Ulfila. Bruchstücke eines ungedruckten Werkes aus dem Ende des 4. Jahrhunderts. Hannover, 1840. P. 77.
36Про гунів див.: Менхен-Хельфен О. История и культура гуннов / пер. с англ. Л. Игоревского. М., 2014; Приходнюк О. Гуни та протоболгари в Європі. К., 1999; Томпсон Э. А. Гунны. Грозные воины степей / пер. с англ. Л. Игоревского. М., 2008.
37Така версія, зокрема, була викладена в історичному романі Івана Білика «Меч Арея», який вперше був виданий у Києві в 1972 р. і який фактично тоді потрапив під заборону. У книзі була післямова, де автор намагався представити свої аргументи наукового характеру, що мали підтвердити його бачення історичних подій. Однак «Меч Арея» варто розглядати не стільки твір, що спирається на наукові факти, а як культурний артефакт, що виник в умовах післясталінської «відлиги» й дисидентського руху.
38Про Тюркський каганат див.: Гумилев Л. Древние тюрки. СПб., 2002; його ж. Великая распря в первом тюркском каганате в свете византийских источников. Византийский временник. 1961. Т. ХХ. С. 75–89.
39Етнонім авари має різні тлумачення. У тюркських мовах воно може означати бунтівники або руйнівники. Див. Відейко М. Україна: від антів до Русі. С. 131.
40Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та інші. Сестра моя, Софія… К., 2016. С. 68–69.
41Лавренюк В. Авари (обри). Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. Тернопіль, 2004. Т. 1. С. 19.
42Tzsykiewicy L. A. Słowianie i Awarowie. Wrocław, 2009.
43Літопис руський. К., 1989. С. 7.
44Labuda G. Pierwsye państwo słowiańskie. Państwo Samona. Wodyisław Sląski, 2009.
45Цит. за: Эрдели И. Исчезнувшие народы. Авары. URL: http://gumilevica.kulichki.net/debate/Article24.htm
46Про аварів та їхню історію див.: Венелин Ю. И. Об обрах, их царстве и его пределах. М., 2011. С. 639–662; История Венгрии. М., 1971. Т. 1. С. 75–80.
47Про тюркське походження булгар див.: Pritsak O. Die bulgarische Furstenliste und die Spache der Protobulgarien. Wiesbaden, 1955. Щоправда, твердження про тюркський генезис булгар є дискутивне. Наприклад, поширеною є версія про іранське походження цього народу. Проте відомо, що в «історичний період» булгари розмовляли тюркською мовою, тому, відповідно, є підстави віднести їх до тюркських народів. Схоже, що булгари асимілювали різні племена, серед інших індоєвропейські. Однак унаслідок булгарського етногенезу переважив тюркський вплив.
48Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та інші. Сестра моя, Софія… К., 2016. С. 66.
49Про давніх булгар див.: Златарски В. История на Българската държава през Средните векове. София, 1994. Т. 1, ч. 1.; Приходнюк О. Степове населення України та східні слов’яни (друга половина І тис. до н. е.). К. Чернівці, 2001.
50Про хана Кубрата див.: Мингазов Ш. Кубрат – правитель Великой Болгарии и Кетрадес – персонаж Иоанна Никиусского. Казань, 2012.
51Сокровища хана Кубрата. Перещепинский клад. СПб., 1997.
52Цукерман К. Про дату навернення хозар до іудаїзму й хронологію князювання Олега та Ігоря. Ruthenica. К., 2003. Т. ІІ. № 2. С. 54–84.
53Горєлов М., Моця О., Рафальський О. Цивілізаційна історія України. К., 2005. С. 154.
54Публікацію листа і його інтерпретацію див.: Коковцов П. К. Еврейско-хазарская переписка X в. Ленинград, 1932.
55Відейко М. Україна: від антів до Русі. С. 162–163.
56Заходер Б. Каспийский свод сведений о Востояной Европе. М., 1962. С. 140–143.
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36 
Рейтинг@Mail.ru