Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях

Петро Кралюк
Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях

Ця елітарна, власне, державно-політична Русь орієнтувалася на заможну Візантією. Звідси грандіозні походи на цю імперію, які здійснювали Аскольд і Дір. Візантія, зі свого боку, змушена була шукати порозуміння з молодою державою, що постала у Подніпров’ї. Звідси хрещення русів за часів константинопольського патріарха Фотія.

Однак динамічний розвиток новопосталої держави був перерваний. І зроблено це, судячи з усього, було князем Олегом. Про діяння останнього чимало говориться в «Повісті минулих літ». Розповідається, зокрема, про його грандіозні походи на Царгород, укладення ним договорів із візантійцями тощо. Наскільки ця інформація правдива, можна дискутувати. Однак вона не з’явилася на порожньому місці й відбиває певні реалії.

Вбивство Аскольда іДіра Олегом. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

Прихід Олега в Київ – це був радше регрес, а не прогрес у творенні Руської держави. Варяги не могли запропонувати більш розвинуті суспільні й політичні відносини. Їм довелося чимало переймати від попередніх київських князів. Також варяги не захотіли приймати християнства й продовжували сповідувати традиційні для них вірування.

Схоже, вартим довіри є те, що Олег зумів убити київських правителів Аскольда й Діра й оволодіти Києвом. Яка була в цьому потреба? Уже говорилося, що в другій половині ІХ ст. занепадає торговий шлях із Балтійського моря через Волгу до мусульманських країн Сходу. Більш перспективним стає шлях із Балтики на Візантію («із варяг у греки»). Київ був одним із головних опорних пунктів на цьому шляху. Тому для варягів важливо було взяти це місто під свій контроль. До того ж багатство міста, його зв’язок із відносно близькими візантійськими землями робило його центральним у балто-чорноморській торгівлі.

Оволодіти Києвом варягам із півночі було проблематично. Якщо Аскольд і Дір могли організовувати масштабні походи на Візантію, то вони мали чимало війська. Завоювати місто, вступивши з ними у відкритий бій, було складно. Певно, в Олега не було достатньо сил, щоб це зробити. Тому він вдався до хитрощів. І саме завдячуючи їм, убив Аскольда й Діра, заволодівши Києвом. Принаймні таке можна стверджувати, проаналізувавши літописну оповідь.

Не виключено, що в захопленні Олегом Києва міг відіграти не останню роль релігійно-ідеологічний чинник. Аскольд і Дір, прийнявши християнство з Візантії, могли налаштувати проти себе значну частину варяг-дружинників, які воліли дотримуватися старих традиційних вірувань. Тому вони не чинили опору язичнику Олегу, якого вважали своїм, а то й навіть могли допомагати йому в захопленні Києва.

Напевно, «держава Аскольда й Діра» могла б зберегтися. І розвивалася б вона дещо інакше, ніж «держава Олега» та його наступників. Ця держава, напевно, була б зорієнтована в південному напрямку. І велику б увагу приділила витісненню свого головного конкурента – Хозарського каганату. Власне кажучи, ці тенденції були присутні й для «держави Олега». Однак для цього правителя важливим став також північний напрямок. Руська держава почала формуватися на шляху «із варяг у греки».

Держава, створена князем Олегом та його соратниками на місці колишньої «держави Аскольда і Діра», загалом нагадувала нормандські військово-торгові корпорації. Однак у ній все більш значущим ставав збір данини з підкореного Руссю населення. Візантійський імператор Костянтин Багрянародний у своїй книзі «Про управління імперією» так описує це явище: «Зимовий же й суворий спосіб життя тих таки росів такий. Коли прийде місяць листопад, одразу ж їхні архонти виходять з усіма росами з Кіава й вирушають у полюддя, котре іменується «кружінням», а саме: у Славонії вервіанів, другувитів, кривичів, севеїв та інших слов’ян, котрі є пактіонами (данниками – прим. автора) росів. Годуючись так протягом усієї зими, вони знову, починаючи з квітня, коли розтане крига на річці Дніпро, повертаються до Кіава. Потім же, як було мовлено, узявши свої моноксили, вони споряджають їх і вирушають до Романії (Візантії – прим. автора[118]. Звичайно, така діяльність руських князів була зорієнтована на «грабіжницьку економіку». Проте, з іншого боку, вона призвела до освоєння активними елементами територій, утягування їх (хай навіть насильницьким шляхом) у торгівлю, що мала «глобальний характер». Так відбувалося творення Руської держави – «кров’ю й залізом».

Дещо про це творення оповідає «Повість минулих літ». Указується, що на початках свого княжіння в Києві, у 883–885 рр., Олег воював проти деревлян «і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці»[119]. До речі, тоді хутро цінувалося високо. Далі йдеться про те, що він воював із сіверянами, наклавши на них легку данину й наказавши не давати їм данини хозарам[120]. Перед тим сіверяни були під владою хозар. Приблизно те саме сталося з радимичами, які теж були хозарськими данниками. Олег відпровадив до них послів, наказавши платити йому данину, а не хозарам[121]. Воював цей князь з уличами й тиверцями, але не зміг їх підкорити[122].

Який вигляд мала «держава Олега»? Судячи з літописних свідчень, він продовжував панувати над північними землями Східної Європи. Під його рукою спочатку були варяги, чудь, словени, меря, весь і кривичі[123]. Проте, схоже, він втратив інтерес до цих земель. Не даремно ж його столицею стає Київ на півдні, який він назвав «матір’ю городів руських». Олег намагається підкорити слов’янські племена навколо цього міста. Це йому вдається зробити з полянами й сіверянами, які проживали переважно в межах сучасної Північної України, а також радимичами – племені, яке займало південно-східні терени сучасної Білорусі.

Однак Олег не підкорив уличів, які жили в пониззі Дніпра, й тиверців, які займали землі між Дністром, Прутом і Дунаєм. Підкорення цих племен давало б кращі можливості контролювати частину шляху «із варяг у греки» на південь від Києва. Не перебували під владою Олега й слов’янські племена, які жили на Заході України. Та все ж із ними варязький князь, ймовірно, знаходив спільну мову.

Про це свідчить запис у «Повісті минулих літ» під 6415-м (907 р. від Різдва Христового) роком. Там йдеться про те, що князь Олег організував грандіозний похід на Константинополь. Й перелічуються представники народів, які були у його війську. Окрім варягів, словен, чуді, кривичів, мері, полян, сіверян, деревлян та радимичів, які входили до складу «держави Олега», згадуються також хорвати, дуліби й тиверці[124]. Останні, ймовірно, стали союзниками руського князя в цьому поході, сподіваючись на поживу.

Населення Русі було не лише багатоетнічне, а й дотримувалося різних вірувань. Переважали дохристиянські язичницькі вірування. Проте й вони не були єдиними. Принаймні серед язичників можна виділити людей, які дотримувалися давніх слов’янських і скандинавських вірувань. Водночас набувало поширення християнство, про що, зокрема, засвідчив договір князя Ігоря з візантійцями.

Того ж ніби 907 р. Олег уклав із цесарями (імператорами) Леоном і Олександром договір, за яким візантійці мали сплатити Русі данину, а також надати певні пільги руським купцям. Також у літописі є договори між русами й візантійцями 912[125] і 945[126] років. Останній укладав уже князь Ігор. Щодо згаданих договорів, то існують певні сумніви в їхній автентичності. Не вдаючись до їхнього детального аналізу, усе ж відзначимо кілька моментів.

 

По-перше, представниками князів Олега й Ігоря на переговорах є переважно люди зі скандинавськими іменами – Карл, Фарлоф, Рулав, Руальд, Карн, Вуєфаст, Іскусев тощо. Переважно такі самі імена і в купців, які згадуються в договорі 945 р. Лише в останньому серед послів й купців з’являються поодинокі слов’янські імена. Так само скандинавськими були імена князів Олега й Ігоря. Те саме стосується й княгині Ольги. Тобто є всі підстави твердити, що еліта «держави Олега» була переважно скандинавського походження.

По-друге, в цих договорах і в супутній інформації про них загалом окреслюються межі тодішньої Русі. Так, у договорі 907 р. згадуються основні руські городи (міста). Це Київ, Чернігів, Переяслав, Полоцьк, Ростов та Любеч. У договорі 945 р. фігурують лише Київ, Чернігів та Переяслав. Тобто бачимо, що Русь, основні її городи зосереджувалися переважно на півдні, у межах сучасної України.

Уже говорилося, представники яких етносів були залучені до походів на Константинополь. Це, власне, Русь та її союзники. Ведучи мову про похід Ігоря 944 р., літописець зазначає, що він залучив варягів, русів, полян, словен, кривичів, тиверців. До того ж, найнявши ще печенігів[127]. Тобто за часів правління Олега й Ігоря відбулося певне переформатування Русі в його південному напрямку. Як бачимо, у поході князя Ігоря не згадані фінські етноси. Чи випадково? А руси фігурують як окремий етнос. Вони відокремлюються як від варягів, так і від полян. Тобто руси, судячи з усього, уже сформувалися як елітарний прошарок, який, фактично, давав своє ім’я новопосталій державі. Русь же загалом поставала як конгломерат етносів і субетносів, переважно слов’янських. Хоча еліта слов’янською не була. Також спостерігалася тенденція порозуміння з народами, які кочували в степах України. Так, князь Ігор залучив до походу на Візантію печенігів. А князь Олег зумів порозумітися з мадярами, які теж певний час кочували українськими теренами.

Звичайно, процес творення нової держави мав насильницький характер. І це викликало опір. Князь Ігор, який заступив Олега на князівському престолі, трагічно загинув. Убивство Ігоря деревлянами, які стали данниками русів, описує «Повість минулих літ»:

«Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею, а ми – голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми».

І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город [Київ].

Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: «Ідіте ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна.

Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить».

І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила його коло Іскоростеня-города в Деревлянах і до сьогодні»[128].

Із цієї розповіді стає зрозумілим, як функціонувало полюддя. Київський князь, підпорядкувавши певні племена, збирав із них данину. Звичайно, можливим це було тоді, коли він мав при собі достатню кількість професійних воїнів-дружинників. Були певні домовленості щодо розміру данини між київським князем і представниками місцевих еліт. Хоча ці розміри чітко не обумовлювалися. Не дивно, що київські князі вдавалися до зловживань. Імовірно, Ігор перейшов межу під час збору данини, що викликало невдоволення деревлян, які повстали. Повстання виявилося успішним через те, що Ігор не мав при собі достатньої кількості воїнів.


Княгиня Ольга. Федір Солнцев


Дружина Ігоря, Ольга, спираючись на військо свого загиблого чоловіка, зуміла придушити деревлянське повстання. Такі діяння Ольги були викликані не лише тим, що вона хотіла помститися за смерть свого чоловіка (хоча і це теж варто брати до уваги). Не менш важливим було те, що деревлянське повстання могло призвести до втрати київськими русами значних теренів, які платили їм данину. Зрештою, унезалежнення деревлян могло б викликати ланцюгову реакцію. Інші племена теж би захотіли вийти з підпорядкування Києву.

Ольга та її оточення усвідомлювали цю загрозу. Тому княгиня змушена була «наводити порядок». Як пише «Повість минулих літ», вона встановила погости (певно, під цим терміном малися на увазі військово-адміністративні осередки) для збору данини, а також «ловища» і «знаки»[129]. Дослідники часто трактують таку діяльність Ольги як реформи. Однак останні не варто переоцінювати.

З приводу цього можна погодитися з такими міркуваннями Олексія й Петра Толочків: «Що ж до економічної суті «реформ» Ольги, то, попри їх певну революційність, вони були продовженням і розвитком усе тієї ж «військово-торговельної корпорації», якою була Київська держава й раніше. Ольга все ще зорієнтована на збирання данини зі східнослов’янських племен і на збут її до Константинополя. Справедливість сказаного підтверджує той факт, що, упорядкувавши данинні справи, Ольга, подібно до своїх попередників на київському столі, вирушає до Константинополя»[130].

Ще одним важливим моментом у державотворчій діяльності княгині Ольги варто вважати прийняття нею християнства. Певно, літописна оповідь про те, що її хрестив сам візантійський імператор і навіть пропонував взяти з нею шлюб, є лише гарною легендою, яка мала на меті показати значущість княгині. Адже правитель Візантії ніби сказав їй: «Достойна ти єси царствувати в городі сьому з нами»[131]. Тобто руська еліта, представником якої була Ольга, піднімалася до рівня імперських правителів.

Однак немає підстав заперечувати те, що Ольга прийняла християнство. І, насправді, не так важливо, де це сталося: у Константинополі чи в Києві, де на той час уже були християни і мали свій храм. Не так важливо й те, чи княгиня виключно орієнтувалася на Візантію, чи шукала контакти з християнським Заходом (існує й така версія)[132]. Зрештою, у Х ст., попри існування певних відмінностей, християнство Візантії та римське християнство не були розділені.

Прийняття християнства руською княгинею мало кілька важливих аспектів.

По-перше, цим актом княгиня ніби долучала Русь до кола християнських народів, до великого «християнського простору», який домінував у Європі й мав помітний вплив на теренах Азії. Прийнявши християнство, Ольга могла більш легко налагоджувати дипломатичні стосунки з християнськими країнами, отримувати від їх правителів певні преференції.

По-друге, прийняття християнства, окрім зовнішньополітичного аспекту, також мало аспект внутрішньополітичний. Як уже говорилося, початково Русь, будучи військово-торговою корпорацією, формувалася на основі різних етнічних елементів: слов’янських, нормандських, угро-фінських, тюркських, інших. Унаслідок цього виник такий собі «інтернаціонал», де представники різних етносів дотримувалися різних традицій, зокрема культурних та релігійних. Питання стояло, щоб ці традиції «переплавити», створити щось одне. Щоб це відбулося, необхідно було витворити один символічний світ. У ті часи такий світ формували переважно релігійні системи. Християнство для різноетнічної Русі було загалом новою релігією (хоча якась частина русів, контактуючи з візантійцями, стали християнами). Маючи високий авторитет у світі, а також значну культурну традицію, християнська релігія якраз і могла зробити Русь єдиною. Саме завдяки християнській церкві забезпечувалася ця єдність за часів правління Володимира Святославича, особливо Ярослава Мудрого, а також інших можновладців Русі.

Правління наступника княгині Ольги, Святослава Ігоровича, виглядає як «крок назад». Взагалі є багато неясних моментів щодо того, коли народився Святослав, чи були в нього брати й сестри, чому княгиня Ольга довго не допускала його до правління державою тощо. З приводу цього є різні здогади.

Княжіння Святослава можна розглядати як протилежність до правління Ольги.

Літопис вказує, що Святослав відмовився приймати християнство, хоча на цьому наполягала його мати. Він хотів проводити свою політику, відмінну від політики своєї родительки.

Проте це несприйняття стосувалося не лише ідеологічної сфери. Святославу не сиділося в Києві. Літопис представляє його як князя-войовника, що постійно знаходився в походах.

Тут Святослав поводив себе як глава військово-торговельної корпорації. Він не був міцно прив’язаний до якогось одного місця, а шукав для себе й для своїх воїнів такого осередку, де би була можливість максимально збагачуватися. У цьому нічого нового немає. Як уже говорилося, варяги, які контролювали Стару Ладогу, з часом втратили інтерес до цієї факторії й почали шукати більш вигідне місце на шляху «із варяг у греки». Приблизно те саме робив Святослав, шукаючи більш доходних шляхів.

Спочатку він хотів знайти своє «місце під сонцем» у східному напрямку. З цим пов’язані походи князя на Хозарський каганат. Ці походи мали на меті встановити контроль за волзьким торговим шляхом. Звідси похід Святослава на в’ятичів, що проживали у верхів’ях Оки й середній течії цієї річки, а також розгром Хозарського каганату, якому ці самі в’ятичі платили данину[133].

Похід цього князя в Хозарію, як уже говорилося, мав на меті не завоювання, а здобич, грабунок. Тому наступники Святослава на київському престолі теж воювали з Хозарським каганатом.


Пам’ятник князю Святославу. СтаріПетрівці Київщина

 

З часом Святослав зосередив свою увагу на більш перспективному Дунайському басейні. У рік 6475-й (967 р. від Різдва Христового), читаємо в «Повісті минулих літ»: «Рушив Святослав на Дунай на Болгар, і в битві одолів Святослав болгар. І взяв він вісімдесят городів по Дунаю, і сів, князюючи, тут, у [городі] Переяславці, [і] беручи данину з греків»[134].

Святослав заявляв, що йому «не любо» в Києві жити і що хоче він княжити в Переяславці на Дунаї, бо це є середина його землі. Проте цікаво подивитися, як цей князь-войовник трактував цю «серединність». «Адже там, – говорив він, маючи на увазі свою нову столицю Переяславець, – усі добра сходяться: із Греків – паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів – сéребро й коні, із Русі ж – хутро, і віск, і мед, і челядь»[135]. Окрім того, як говорилося вище, цей князь, сидячи на Дунаї, збирався збирати ще й данину з греків, тобто з Ромейської (Візантійської) імперії.

Як оцінити такі діяння Святослава? Власне кажучи, він відмовився від «проєкту Русі», який реалізовувався на шляху «із варяг у греки». Після смерті Ольги, як свідчить «Повість минулих літ», цей князь посадив у Києві Ярополка, а в деревлянах – Олега[136]. Отже, тодішня Русь охоплювала незначну територію: Полянську землю, власне Київщину, а також підпорядковану їй землю Деревлянську. Певно, деякі племена (сіверяни, радимичі, в’ятичі) платили київському князю данину, зберігаючи відносну незалежність. Щоправда, Київ ще контролював віддалені факторії на півночі. Ці терени були для руських князів малоцікавими. Туди, у Новгород, Святослав віддає на княжіння свого позашлюбного сина Володимира, «робичича», який, зрозуміло, мав статус нижчий у князівському роді, ніж його брати[137].

Святослав руйнував основи попередньої Русі, можливість побудови держави на шляху «із варяг у греки», творячи свою Дунайську імперію. Однак цей проєкт, який був небезпечний для Візантії, князь так і не встиг розгорнути. Цьому завадила його поразка у війні з Візантійською імперією, а потім смерть від рук печенігів, яких, імовірно, напоумили зробити це візантійці.

З уривку «Повісті минулих літ», де йдеться про розподіл Святославом княжих столів для синів, стає зрозуміло, що цей князь перетворював Русь у периферію своєї держави. Ця держава, і далі залишаючись переважно військово-торговою корпорацією, отримувала новий центр на Дунаї.

Державний проєкт Святослава видається не таким вже й безперспективним. За бажанням його можна вважати однією з втрачених можливостей слов’янства. Державу на Дунаї у середньовічний період будували болгари. Однак візантійці зробили чимало для того, щоб ця держава так і не стала сильною. Власне, Святослав і воював із Болгарським царством. Після падіння Візантії Дунайський басейн під свій контроль спробували взяти турки-османи, що їм на певний час вдалося. У ранньомодерні часи проєкт Дунайської імперії реалізували, проте не слов’яни, а … німці, витіснивши з цього регіону турків. Мається на увазі імперія Габсбургів. Значну частину мешканців цієї імперії становили слов’яни. До того ж немало підданих Габсбургів походило з германізованого й мадяризованого слов’янського населення. Проте панівними елітами тут переважно були люди, які ідентифікували себе як німців та угорців. Вони здійснювали політику германізації та мадяризації слов’ян імперії. Це, зі свого боку, породжувало опір. Тому в ХІХ ст., у період націоналізму та «національних відроджень», у Австрійській імперії зародився рух слов’янофілів, який підняв на щит ідею розвитку слов’янських народів та їхньої єдності.

Після трагічної смерті Святослава його дунайський імперський проєкт був «закритий» київськими можновладцями. Настав час для «руського проєкту». Його початок припав на час князювання Володимира Святославича. Тоді відбулася трансформація військово-торгової корпорації в територіальне утворення з певними державними інституціями. Власне, початки цього процесу можна спостерігати ще за часів князювання Олега.

Не будемо детально звертати увагу на прихід до влади в Києві Володимира і на його діяльність у «матері городів руських». Відзначимо лише головні тенденції. Як уже зазначалося, батько послав його княжити у віддалений Новгород, що не вважалося престижним для князівського сина.

Після смерті Святослава 972 р. починається боротьба між його нащадками за владу на Русі. Переможцем на певний час стає Ярополк, якого батько посадив княжити у столичному Києві. Ярополк вбиває свого брата Олега. Далі маємо його розбірки з Володимиром: «Коли ж почув це Володимир у Новгороді, що Ярополк убив Олега, то, убоявшись, утік він за море. А Ярополк посадив посадників своїх у Новгороді і володів один у Русі»[138].

Ярополку вдалося відносно легко оволодіти повнотою влади на Русі. Однак у цю боротьбу включився варязький чинник. Володимиру вдалося домовитися з варягами, щоб ті надали йому військову допомогу. Починається міжусобна боротьба між братами, яка тривала з 977 по 979 рр. Маючи під рукою варязьке військо, Володимир вигнав із Новгорода Ярополкового посадника.

На шляху «із варяг у греки» він захоплює Полоцьк, де вбиває князя Рогволода і його синів. Бере собі за дружину дочку полоцького князя Рогніду. Хоча остання не хоче віддатися за «робичича» Володимира, бажаючи вийти заміж за київського князя Ярополка[139]. Володимир же, беручи в жони (хай і насильно!) Рогніду, ніби підтверджує свій аристократичний статус. Він одружується з князівною, попри своє «рабське походження».

Далі Володимир захоплює з допомогою свого війська, в якому важливу роль відігравали варяги, Київ, убиває брата Ярополка й стає одноосібним правителем Русі.

Проте в нього виникає проблема з варягами. Прибувши з Володимиром у Київ, найманці, вважаючи себе господарями становища, почали вимагати грошей[140].

З літопису випливає: Володимир не лише не заплатив варягам, але й вирішив їх делікатно позбутися, відпровадивши у Візантію на службу до імператора. Щоправда, Володимир усе таки вибрав серед варягів «мужів добрих, і тямущих, і хоробрих», роздавши їм міста. У «Повісті минулих літ» не вказується, що це за міста. Проте з повідомлення можна зрозуміти, що Володимир намагався створити територіальну державу. Це був важливий крок у державотворенні. І в цьому державотворенні, як уже говорилося, помітну роль відігравали скандинавські елементи. Хоча почав набирати силу «слов’янський первень».

Русь із центром у Києві (особливо на її початках) була не зовсім слов’янською державою. Її столиця та великі міста були поліетнічними. Як поліетнічною була й руська еліта, в якій помітне місце займали варязькі елементи. Тому варто погодитися з думкою Михайла Брайчевського, що «в плані етнічному Русь становила єдність не абсолютну, а дуже відносну»[141].

Проте у цій «відносності» слов’янські елементи виявилися сильнішими. Цікаво, що представники руської еліти, маючи на початках нормандські імена (Рюрик, Олег, Ігор, Ольга і т. д.) раптом змінюють їх на слов’янські. «Першим слов’янином» на київському столі став Святослав. Його ім’я типово слов’янське. Своїм синам він переважно дає (що показово!) теж слов’янські імена – Ярополк, Володимир. Лише одному сину, Олегу Деревлянському, дається ім’я варязьке[142]. Володимир також своїм синам дає в основному слов’янські імена – Вишеслав, Ізяслав, Святополк, Ярослав, Всевовод, Святослав, Мстислав, Станіслав, Позвізд, Судислав[143]. Те саме стосується Ярослава Мудрого та його наступників на київському столі. І це при тому, що руські князі після Володимира були християнами й мали імена, що давалися їм при хрещенні. Проте вони широко використовували не християнські, а слов’янські імена. Присвоєння ж імен – це показник етнічної (й не лише етнічної!) ідентифікації. Отже, руські князі переважно вважали себе слов’янами.

Взагалі дивно виглядає зміна імен у «династії Рюриковичів». Починаючи зі Святослава, як уже відзначалося, князі раптом (!) починають брати слов’янські імена, маргіналізуючи імена скандинавські. Мимоволі напрошується думка, чи не відбулася після смерті Ігоря «слов’янська революція», коли на зміну варязької династії прийшла династія слов’янська. Зокрема, про таку «революцію» вів мову Лев Гумільов.

У «Повісті минулих літ» прочитується певна інформація про цю подію. Наприклад, дивно виглядає прихід до влади Святослава. 6453 року (945 р. від Різдва Христового), коли вбитий був князь Ігор, згідно з повідомленням «Повісті минулих літ», Святослав був ще малим. Хоча він уже міг сидіти на коні і навіть спробував кинути списа[144]. Принаймні тоді йому було хоча б років шість-сім. Під 6463 роком (955 р. від Різдва Христового) у літописі розповідається про хрещення Ольги. Після розлогої оповіді про цю подію зустрічаємо такі слова: «…молилась вона за сина і за людей у всі дні і ночі, вирощуючи сина свого до змужніння його і до повноліття його»[145]. На той час Святославу було близько п’ятнадцяти – шістнадцяти років. За часів Русі деякі князі в такому віці вже займали престоли. Проте тут, як бачимо, Святослав ще «не змужнів». Державою продовжувала управляти Ольга, що в ті часи взагалі виглядало дивно. Принаймні в історії Русі не зустрічаємо випадків, коли на київському престолі опинялася жінка.

За версією «Повісті минулих літ», Святослав «виріс і змужнів» аж 6472 року (964 р. від Різдва Христового). Тоді йому було близько двадцяти п’яти років, а то й більше. Тобто був достатньо дорослою людиною. За шість років, 6478-го (670 р. від Різдва Христового) він уже ніби роздавав престоли своїм доросли синам[146]. Виникає закономірне запитання: чому Ольга так довго не давала княжити Святославу? Існує версія, що Святослав прийшов до влади в результаті перевороту, здійсненого його прибічниками, які усунули владолюбну Ольгу від керма управління Руссю[147]. Проте чи насправді так було?

Звичайно, усі ці незрозумілі речі щодо стосунків Святослава й Ольги можна якось пояснити заплутаністю хронології літопису, а також «політичною психологією» (мовляв, Ольга не хотіла віддавати владу). Проте, як тоді пояснити слов’янське ім’я Святослава? Адже його батько (якщо він справді був батьком!) Ігор належав до варягів. Ольга теж, судячи з усього, мала варязьке походження. І один, і друга носили нормандські імена. Проте чому батьки-варяги дають своєму сину слов’янське ім’я?

А, може, насправді Святослав не був сином Ігоря? Може, після його трагічної кончини Ольга вийшла заміж за якогось місцевого слов’янського князя, який і перебрав владу в «матері городів руських»? Бо ж не даремно «Повість минулих літ» пише про сватання до княгині Ольги заможних та наділених владою женихів – і деревлянського князя Мала[148], і навіть візантійського імператора[149]. Від цього невідомого слов’янського князя й народився в Ольги Святослав. Таким чином відбулася в Києві «слов’янська революція».

Так, ця версія багатьом здаватиметься фантастичною. Проте вона багато що пояснює: і незрозумілі речі з хронологією, коли йдеться про Ольгу та Святослава, і те, що княжича довго не допускали до влади, і його слов’янське ім’я, і нарешті те, що Святослав не хотів сидіти в Києві, а прагнув розбудувати слов’янську імперію на Дунаї.

Та все ж «революція» відбулася. Києво-руська еліта відмовилася від «варязького первородства» й слов’я- нізувалася. Відповідно, Русь ставала слов’янською державою. В основному це відбулося за правління Володимира та Ярослава Мудрого, коли йшла культурна «цементація» Русі на слов’янській основі.

Щоправда, залишається запитання: чому літописець приховав справжнє ім’я Святославового батька? Певно, ходило про те, щоб представити цього князя як легітимного наступника, який походив із роду варязьких конунгів. Можливо, це була варязька реакція на «слов’янську революцію».

Проте давайте повернемося до Володимира Святославовича. У розповіді «Повісті минулих літ» про цього князя чимало міфології. Літописне житіє князя подавалося в контексті християнського моралізаторства.

Коли Володимир дотримувався язичницьких вірувань, автор подає його як грішника. Він не лише встановлює кумирів, тобто язичницький ідолів, біля свого двора теремного. Володимир також чинить убивства, здійснює насильства. До того ж він ще й «ненаситний на блуд»[150]. Проте щойно він приймає християнство, як усе змінюється. Цей князь із грішника стає праведником. Значна частина оповіді про Володимира в «Повісті минулих літ» – це переважно розповіді, як він вибирав християнство.

Однак спробуємо дистанціюватися від цього всього й знайти інформацію про те, що робив Володимир як князь – правитель Русі. Однією з перших його справ було те, що він поставив Добриню, свого вуя, посадником у Новгороді[151]. Це місто для князя, певно, мало немале значення. Тут він княжив певний період, звідси розпочав похід на «матір городів руських». Проте не лише такі «сентиментальні моменти» були важливі для Володимира. Новгород став важливою торговою факторією, який пов’язував Київ із Балтикою. Тому для київського князя важило те, щоб у цьому місті правила вірна йому людина, бажано родич. Таким і був Добриня.

Довідуємося дещо про походи Володимира. Літописець говорить про них мало, не вдаючись у деталі. Та все ж дещо дізнатися можемо.

Зокрема, зазначено, що Володимир 6489 року (981 р. від Різдва Христового) пішов «до Ляхів і зайняв городи їх – Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю»[152]. Щодо Червенських градів, то існує чимало питань, які міські поселення до них відносилися і де вони локалізовувалися. Поширеною є думка, що ці гради розташовувалися в басейні Західного Бугу, а одним із найголовніших серед них було місто Волинь[153].

118Константин Багрянародный. Об управлении империей. М., 1991. С. 51.
119Літопис руський. – С. 13.
120Там само. С. 13–14.
121Там само. С. 14.
122Там само.
123Там само. С. 13.
124Там само. С. 16.
125Там само. С. 18.
126Там само. С. 26–29.
127Літопис руський. С. 25.
128Літопис руський. С. 30.
129Там само. С. 35.
130Толочко О. П, Толочко П. П., Київська Русь. К., 1998. С. 81.
131Літопис руський. С. 35.
132Про це див.: Голубинский Е. Е. История русской церкви. М., 1901. Т. 1. Ч. 1. С. 103; Свердов М. Б. Политические отношения Руси и Германии Х – первой половины ХІ в. Проблемы истории международных отношений. Ленинград, 1972. С. 283–286.
133Літопис руський. С. 38.
134Там само.
135Там само. С. 39.
136Літопис руський. С. 40.
137Там само. С. 40–41.
138Літопис руський. С. 45.
139Там само.
140Там само. С. 46–47.
141Брайчевський М. Вибрані твори. К., 1999. С. 356.
142Літопис руський. С. 40.
143Літопис руський. С. 67.
144Там само. С. 34.
145Там само. С. 38.
146Там само. С. 40.
147Королев А. С. История международных отношений на Руси в 40–70-е годы Х века. М., 2000. С. 151–173.
148Літопис руський. С. 31
149Там само. С. 35.
150Там само. С. 49.
151Там само. С. 48.
152Літопис руський. С. 49.
153Ляска В. Червен та «Червенські гради»: історіографічні міфи на тлі труднощів археології. Археологічні дослідження Львівського університету. Львів, 2014. Вип. 18. С. 167–211.
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36 
Рейтинг@Mail.ru