Петро Кралюк
Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях
На світанку цивілізації. Державні утворення на українських теренах у стародавні часи
Наявність державних утворень на землях України, як уже зазначалося, значною мірою зумовлювалося географічним положенням краю. Її терени можна розділити на кілька зон. На півночі маємо заліснені території, т. зв. Полісся. Те саме стосується Карпат на заході. З лісовими регіонами межує лісостеп. Значну частину українських земель на півдні займають степові простори. Ще одну природно-ландшафтну зону становив гірський Крим. Кожен із цих регіонів мав свою господарську спеціалізацію. Та все ж між ними існували певні взаємозв’язки.
Окремо можна говорити про узбережжя Чорного й Азовського морів. Тут велику роль відігравали морські акваторії, які були не лише годувальниками місцевих жителів. Море і в стародавні часи, і пізніше відігравало помітну роль у комунікації. На цьому узбережжі ще в часи античності з’явилося чимало факторій, з яких вивозили зернові, рибу, сіль, шкіру, хутро, мед, віск, будівельний ліс, продукцію тваринництва, а також рабів. Тут, власне, сходилися торговельні шляхи, що поєднували Європу й Азію. Натомість сюди завозили вино, оливкову олію, різноманітні ремісничі вироби, предмети розкоші й іншу продукцію, яка поширювалася на нинішніх українських землях.
Поряд з осілим населенням, яке, зокрема, займалося вирощуванням зернових, помітну роль в історії України відігравало населення кочове. Українські землі тривалий час були «місцем зустрічі» землеробської й кочової цивілізацій. Часто ці «зустрічі» не були мирними. І все ж між землеробами й кочівниками була не лише конфронтація, а й певна співпраця. Можна навіть говорити, що нинішнє населення України – це своєрідний результат синтезу землеробів і кочівників.
Українські терени заселялися ще з епохи палеоліту – давнього кам’яного віку. Найдавніші стоянки людей сягають тут часу майже 1 мільйона років тому. Одна з таких знайдена біля села Королево Закарпатської області на березі річки Тиси. На ній археологами були виявлені скребки, рубила, наконечники з каменю, вік яких становить близько 800 тисяч років. Окрім Закарпатської області, палеолітичні стоянки були знайдені також на теренах Житомирської області, у середній течії Дністра, на Донбасі й у Криму[4].
Протягом палеоліту відбувалися значні зміни в еволюції людських істот, а також змінювався й клімат. Нинішні природно-ландшафтні зони, про які йшлося вище, сформувалися порівняно недавно, у часи мезоліту (середнього кам’яного віку), близько 10–8 тис. років тому.
У часи неоліту (нового кам’яного віку), протягом VI–III тисячоліть до н. е. відбулася господарська революція в історії людства, яку називають неолітичною. Люди перейшли від збиральництва й полювання до обробітку землі та розведення свійських тварин. У них з’явилося значно більше харчових продуктів і навіть їх лишки. З одного боку, це призвело до значного зростання населення, з іншого – до структуризації суспільств: появи військових, своєрідних адміністраторів, служителів культу, які не займалися добуванням їжі. А внаслідок появи структурованих суспільств виникали ранні державні організми[5].
Однією з відомих археологічних культур періоду неоліту й мідного віку на теренах України була Трипільська культура[6]. Відома вона також під назвою культури Кукутені (від назви молдавського села, де чи не вперше були здійснені розкопки і знайдені предмети цієї культури).
Ця культура існувала протягом тривалого часу: орієнтовно з 5500 по 2750 рр. до н. е. На початках її територія охоплювала переважно терени нинішнього Поділля, Буковини та історичної Молдови й частково Румунії. Пізніше вона поширилась також на терени Волині, Київщини, причорноморських земель Буджаку. Загалом її територія сягала 350 тис. км2, на якій, за різними оцінками, проживало від 400 тис. до 2 млн осіб. Для тих часів така кількість населення була великою.
Трипільська кераміка
Монета НБУ, присвячена Трипільській культурі
Поселення трипільців розташувалися переважно в низьких місцях біля річок. Щоправда, виявлені також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла представники цієї культури будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок. Зустрічалося й чимало наземних приміщень. Деякі поселення були достатньо великими й сягали 10–15 тис. жителів.
Трипільці переважно займалися землеробством і скотарством. Сіяли різні сорти пшениці, ячмінь, просо, жито, горох. Розводили велику рогату худобу, свиней, кіз тощо. Знали вони й домашнього коня. Певне значення мало також полювання на оленя, дику свиню та сарну.
На трипільських поселеннях знайдені залишки різноманітних знарядь праці, які, зокрема, використовувалися в землеробстві (мотики, серпи). Значного розвитку досягло гончарство. Вироби з глини (великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд) ліпили руками. З глини вироблялися також жіночі статуетки, моделі житла, намисто, амулети. Поверхня посуду була багато й гарно орнаментована. На ній могли бути й піктографічні написи. Орнаменти зустрічаємо також на більшості статуеток. Статуетки, глиняні моделі житлових приміщень та амулети мали ритуальне призначення і були пов’язані з хліборобськими культами. На вивчених археологами трипільських поселеннях іноді зустрічаються вироби з міді. Це переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо. У поселенні біля села Корбуни в Молдові знайдено великий скарб мідних речей, переважно прикрас, які датовані першою половиною V тисячоліття до н. е. Такий скарб дає підстави твердити про існування в трипільців потреби накопичення цінних речей, а, отже, й майнового розшарування.
Дехто з фахівців схильні порівнювати Трипільську культуру з давніми землеробськими цивілізаціями Єгипту й Межиріччя, де існували держави.
У трипільців могли бути певні державні утворення. На користь цього свідчить низка чинників.
По-перше, завдяки відносно розвинутому землеробству й тваринництву в представників цієї культури накопичувалися значні лишки продукції. Це також призводило до соціальної нерівності, до появи груп, які безпосередньо не займалися виробництвом, а виконували військові, адміністративні та релігійні функції. Така соціальна диференціація потребувала державного організму.
Трипільська кераміка
По-друге, наявність великих поселень у трипільців теж свідчить на користь існування в них держави. Адже, щоб такі поселення могли нормально функціонувати, потрібно, щоб вони мали своє управління, адміністрацію, певні закони співжиття (бажано фіксовані).
По-третє, між окремими поселеннями трипільської культури мусила існувати комунікація. Враховуючи те, що ця культура поширювалася на велику територію, яка до того ж поступово збільшувалася, це наводить на думку, що мали б бути структури державного характеру, які цю комунікацію забезпечували.
Зараз є намагання утвердити думку, що українці – це нащадки трипільців. І що елементи цієї культури (землеробство, гончарство, «трипільська естетика» тощо) перейшли до нас. Однак простежити «трипільську традицію» і пов’язати її з праукраїнським слов’янським населенням проблематично. Після падіння трипільської культури і до появи слов’ян на теренах України проживали різні етноси, які творили тут свої культури й державні утворення.
Однак сказати щось конкретне про історію трипільської культури та ймовірне існування у її носіїв державних структур ми не можемо. Як уже зазначалося, жодних писемних джерел про їхні діяння до нас не дійшло.
Так само проблемно вести мову про спадок трипільців. Звичайно, культура, яка проіснувала на наших землях близько трьох тисячоліть (більше, аніж наша писемна історія), не могла зникнути безслідно.
Окрім племен трипільської культури, на українських землях у період неоліту та мідного віку існувало й інше населення, яке не було настільки розвинутим з погляду господарства. Ймовірно, трипільці, досягши високої стадії розвитку, «вичерпали себе», ставши об’єктом для експансії більш примітивних, зате енергійних племен. Такі речі не раз траплялися в історії людства.
У період бронзового віку (ІІІ–ІІ тис. до н. е.) українські землі стали тереном численних міжплемінних війн, про що свідчать дані археології (знахідки кам’яної та металевої зброї). Хліборобів-трипільців почали витісняти рухливі кочові племена. Із заходу це були представники культури кулястих амфор[7], зі сходу – ямної культури[8].
Посуд племен шнуровоїкераміки. Берлінський музей. Виготовлений близько 2500 р. до н. е.
Поширеною є думка, ніби то були давні індоєвропейські племена, які своєю прабатьківщиною мали степові терени між Дніпром та Уралом. У цих краях індоєвропейці приручили коня. Це робило їхнє пересування більш мобільним, а також давало можливість більш ефективно вести війни. Зі своєї прабатьківщини вони, здійснюючи експансію, освоїли значні простори від Західної Європи до Монголії та Індії[9].
Археологічними свідченнями того, що в індоєвропейських племенах була соціальна диференціація та влада вождів, є кургани, в яких ховали правителів. У цих похованнях часто знаходимо різні речі, якими за життя користувався небіжчик, зокрема, атрибут вождя – берл (скіпетр). Та знову ж таки відсутність писемних згадок не дають нам можливості сказати щось певне про ранні державні утворення індоєвропейців.
Поліські райони України заселили племена шнурової кераміки (бойових сокир), які вважаються предками германців, слов’ян та балтів. У районах, прилеглих до Карпат, тривалий час проживали племена, що належали до прафракійців та праіллірійців[10]. У степах, де була представлена зрубна культура[11], жили кочові племена іранського походження – ймовірні предки кіммерійців, скіфів, сарматів, аланів. Виняток становили носії мар’янівської й бондарихівської культур північного сходу України. Схоже, вони були представниками фіно-угорських етносів.
Є певні підстави говорити, що в індоєвропейських племен відбулася соціальна диференціація й формувалися державні організми. До того ж війни, які вели індоєвропейці, здійснюючи експансію, потребували державних інститутів. Ще в давні часи в індоєвропейських спільнотах склався тричленний поділ суспільства: жерці, воїни й виробники (скотарі, хлібороби). Такий поділ знайшов відбиття в давньому українському фольклорі, законах Ману в Індії, у державному устрої Спарти, зрештою, навіть у теоретичній конструкції Платона, яку він запропонував у трактаті «Держава»[12].
У XV–XII ст. до н. е. настав відносний період стабільності на українських теренах. Суспільства бронзового віку саме тоді досягли розквіту, поєднуючи хліборобство з тваринництвом. Щоправда, господарство людності в районі Полісся розвивалося повільніше. Тут спостерігався застій. Натомість у Північному Причорномор’ї господарські новації поширювалися швидше, оскільки ці регіони були пов’язані з цивілізаціями Середземномор’я. Рівень заможності й соціальна диференціація населення, яке тут проживало, виявлялися чіткіше. Водночас це населення ставало об’єктом нападів бідніших, проте агресивніших етносів. Приблизно раз на три століття Північне Причорномор’я зазнавало нападів нових племен, а це призводило до змін археологічних культур.
ІX–VІІ ст. до н. е. – ранньозалізний вік. У той час помітно вдосконалилися знаряддя праці, що робило господарювання більш ефективним. Також ставало більше залізної зброї. Закономірно, почастішали війни, які давали можливість енергійним завойовникам захопити багатства мирних (і зазвичай багатших) племен.
Відтоді до нас дійшли певні письмові відомості про населення земель України. Зокрема, збереглися згадки про кіммерійців[13]. Схоже, вони були нащадками носіїв пізньозрубної та білозерської культур бронзового віку та володіли південною частиною України, ведучи кочовий спосіб життя.
Поширеною є думка, що вони належали до іранських племен. Поряд із ними проживали інші етноси. У Прикарпатті та Буковині жили відносно розвинуті фрако-іллірійські племена гальштатської культури. На Західній Волині – племена споріднених лужицької та висоцької культур, які вважаються праслов’янськими. Також на Правобережній Україні (Східній Волині, Поділлі й Подніпров’ї) проживали осілі землероби чорноліської культури, яка, ймовірно, з етнічного погляду була мішаною – праслов’яно-фракійсько-іллірійською.
Нимрудський рельєф із зображенням кімерійських воїнів
Наприкінці VІІІ ст. до н. е. чорнолісців підкорили кіммерійці. Останні створили доволі сильну кочову державу, яка здійснювала походи на розвинуті країни Передньої Азії. Вони в середині VІІІ ст. до н. е. знищили Фригію, розгромили Урарту й Лівію. У зв’язку з цими походами їх згадували ассірійські писемні джерела, іменуючи державне утворення кіммерійців Ґіміра. Згадуються вони й у Біблії.
Кіммерійці IX–III ст. до Р. Х.
Походи кіммерійців у країни Передньої Азії, схоже, були викликані тим, що їх почали витісняти з Північного Причорномор’я племена скіфів. Про це говориться в грецьких джерелах, зокрема в «Історії» Геродота. Там наводиться така легендарна оповідь: «Кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що їм робити. Тут їхні думки поділилися надвоє, і кожна сторона відстоювала свою. І найдостойнішою була думка царів, а думка більшості зводилась до того, що їм вигідніше віддалитися, ніж, залишившись, наражатися на небезпеку і чинити опір численним ворогам. Проте думка царів була воювати до останнього з ворогами, обороняючи свою країну. Хоч як там було, ні більшість не хотіла послухатись царів, ні царі – більшості. Отже, перші вирішили без бою залишити країну загарбникам і тікати від них, а царі вирішили краще бути вбитими і похованими на батьківщині, але не тікати з більшістю, згадавши, як їм було добре тут і які муки спіткають їх, якщо вони втечуть разом із більшістю. Скоро вони прийняли такі рішення, вони розділилися, обидві їхні частини стали рівними в числі і вони почали битися між собою. І всіх, кого в битві було вбито, кіммерійці поховали…»[14].
Важко сказати, наскільки ця легенда відповідає дійсності. Проте не могла вона виникнути на порожньому місці. І, ймовірно, зображує певні історичні реалії. З цієї легенди випливало, що в кіммерійців були царі, власне, військові ватажки. Однак останні не мали абсолютної влади. Важливі рішення приймалися колективно, коли люди (малися на увазі озброєні чоловіки) доходили до тієї чи іншої думки. Такий устрій можна назвати воєнною демократією, яка передбачала існування примітивних державних структур. Тобто можемо стверджувати: кіммерійці мали кочову воє- нізовану державу. Подібні державні утворення були поширені на теренах України як у часи стародавні, так і в період Середньовіччя. Наприклад, такою державою можна вважати Кримське ханство, яке проіснувало близько половини тисячоліття.
Щодо етнічної приналежності кіммерійців, то їх вважають іранським народом. На зміну їм у степах України прийшло інше іранське населення – скіфи, про яких маємо чимало писемних свідчень. Частина кіммерійців, як уже зазначалося, пішла походом на країни Передньої Азії, де, судячи з усього, з часом «розчинилася» серед місцевого люду. Інша ж частина лишилася в Північному Причорномор’ї, давши початок такому етносу, як таври.
Історія кіммерійців – це діяння давно минулих днів, які майже забулися. Проте в ХХ ст. про них раптом згадали. Образ кіммерійців як жорстоких вояків потрапив до попкультури. Американський письменник Роберт Говард написав низку оповідань і повістей про кіммерійця Конана-варвара. У цього автора з’явилися послідовники, які створили ще чимало творів про того вигаданого персонажа. За мотивами цих творів у США створювалися комікси, кінофільми, серіал, відеоігри. Одним з акторів, який втілив на екрані образ Конана-варвара, був знаменитий Арнольд Шварценеггер. Звичайно, ця продукція попкультури надто далека від історичних реалій, є грою фантазії. Та все ж виявляється, що діяння давно минулих днів не минають безслідно.
Монети царів ДобруджськоїСкіфії
Вояки скіфів. Перемальовка з торевтики
Скіфи, заступивши кіммерійців, стали панівною людністю в степах України у VІ–ІІІ ст. до н. е.[15] Хоча почали проникати вони сюди ще з VІІІ ст. до н. е. Скіфи, створивши доволі потужне державне утворення, чимало «наслідили» в історії античних греків, народів Передньої Азії й навіть могутньої Персії. Геродот скіфам присвятив окрему, четверту, книгу своєї «Історії». Щоправда, у ній є легенди, які викликають сумніви. І все ж у цьому творі міститься чимало інформації, яка, схоже, правдиво зображувала життя й діяльність скіфів.
Загалом із грецьких джерел випливало, що скіфи не були однорідним народом. Вони, за Геродотом, розподілялися на царських скіфів, кочових скіфів, скіфів-землеробів і скіфів-орачів. Ядро Скіфії становили царські скіфи й скіфи-кочівники, які проживали у причорноморських і приазовських степах. Належали вони до іранських етносів. Царські скіфи панували над скіфськими племенами. Вони, за словами Геродота, «вважали інших скіфів своїми невільниками»[16]. Наддніпрянщину заселяли скіфи-землероби, а на захід від них жили скіфи-орачі. І ті і ті займалися землеробством, але різнилися за способом веденням господарства і, ймовірно, за етнічними ознаками. Зі слів Геродота можна зрозуміти, що скіфи-землероби сіють пшеницю (зернові) для споживання. А скіфи-орачі її не їдять, а вирощують для продажу. Можливо, ця інформація не зовсім точна. Сумнівно, що скіфи-орачі, сіючи зернові, не споживали їх. Радше можна говорити, що вони, проживаючи неподалік від грецьких міст-колоній, Ольвії зокрема, були, на відміну від скіфів-землеробів, більш зорієнтованими на товарно-грошові відносини, передусім на продаж зерна. Загалом складається враження, що Скіфія була конгломератом племен, між якими існували господарські й етнічні відмінності. Однак над цим населенням панувала одна елітарна верства – царські скіфи, які зуміли зосередити в своїх руках як владу, так і значні матеріальні цінності.
Скіфія, на відміну від держави кіммерійців, це держава вищого, фактично імперського типу. Вона різноетнічна. Проте на чолі її стоїть елітарний етнос, який зосереджує у своїх руках владу й експлуатує підвладне йому населення. Цей своєрідний етнос-клас спирається на військову силу. І йому повинні служити продуценти – землероби й скотарі.
У Геродота є свідчення про особливе шанування скіфських царів. Він розповідає, що коли хворіє скіфський цар, то кличе ворожбитів, які зазвичай говорять, що хтось зі скіфів порушив присягу біля царського вогнища. І, мовляв, це є причиною хвороби. Цього чоловіка і його синів, як ведеться, страчують, а їхнє майно забирають.
Також Геродот описує пишне поховання скіфського царя. Спочатку померлого бальзамують. Після цього труп на возі везуть до підвладних цареві племен. І цей об’їзд супроводжується відповідними обрядами. Таким чином, на рівні символічному демонструвалася підвладність люду цареві. Під час поховання в могилу кладуть не лише речі, якими цар користувався, зокрема золоті чаші, а й спеціально вбитих його коней і слуг. А через рік влаштовувалися поминки по цареві. Тоді ж убивали п’ятдесят його слуг-воїнів. З опису такого поховання, а також інших свідчень Геродота видно, що царська влада мала великий «символічний капітал».
На основі цих свідчень Михайло Грушевський дійшов висновку, що державний устрій скіфів мав «характер деспотичної монархії»[17].
Геродот спеціально наголошує, що в могили скіфських царів клали лише золоті речі, а не срібні чи бронзові. Такі речі й предмети розкоші привозилися з Греції. Натомість Скіфія стала експортером зерна в цю країну, її житницею. Царські скіфи, наскільки можна судити, контролювали торгівлю з греками, маючи з цього чималий зиск. Також джерелами їхніх доходів були завойовницькі походи, данина з підвладних племен, работоргівля – власне, те, що можна називати «грабіжницькою економікою».
В архаїчних суспільствах часто з військовими вождями конкурували служителі культу. Іноді вони навіть ставали провідною елітарною силою, як це, наприклад, бачимо в індійському ведичному суспільстві. Цього не скажеш про скіфів. Спеціальних служителів культу, які б здійснювали обряди, у них, вочевидь, не було. Проте були ворожбити, які так само служили царям, як й інші піддані. Коли ж ворожіння виявлялися «неправильними», ворожбитів страчували.
Однак, попри високий авторитет царів, траплялися випадки, коли скіфи виступали проти своїх правителів. Наприклад, Геродот пише, що вони вбили царя Скіла, який почав переймати грецькі звичаї. Також є деякі свідчення про боротьбу за владу серед скіфської верхівки.
Вести мову про структуру Скіфської держави дещо проблематично. Поширена думка, що вона складалася з трьох частин, кожна з яких поділялася на окремі племена, які мали певну автономію. Вочевидь, варто враховувати те, що засоби комунікації в скіфів були обмежені. Немає перевірених даних про існування в них писемності. Не було в них і хорошого шляхового сполучення. У таких умовах здійснювати централізоване управління великою територією, яку займали скіфи, було проблематично. Відповідно, населення й землі цієї держави мусило поділятися на окремі частини. Однак царські скіфи намагалися їх контролювати. І, наскільки можна судити, це їм вдавалося.
Фрагмент пектораліз ТовстоїМогили, VI ст. до н. е.
У такій державі існувало своє право – переважно, звичаєве. Про деякі звичаї, які фактично ставали правовою нормою, і пише Геродот. Хоча не виключено, що скіфські правителі, які мали відносно широкі контакти з греками, могли робити кроки до створення фіксованого на письмі права.
До звичаєвого права варто віднести правила шанування царів, про що йшлося вище. Чимало норм скіфського права були орієнтовані на те, щоб скіфські воїни досягали успіхів, воюючи зі своїми противниками. Геродот відзначає, що у них «встановлено таке: першого ворога, якого вб’є скіф, він п’є його кров, а скільки інших він вб’є в битві, то приносить до царя їхні відтяті голови. За кожну голову йому дозволяється отримати щось із трофеїв, а якщо не принесе голови, то йому це не дозволяється…»[18]. А ось як ще про один військовий звичай говорить цей автор: «Один раз на рік кожен правитель області, змішавши вино з водою в кратері, дає пити тим скіфам, які повбивали ворогів, а ті, хто цього не зробили, не п’ють цього вина, але, присоромлені, сидять осторонь: бо для скіфів це найбільша ганьба»[19]. Завдяки війську, де культивувалися жорстокі звичаї, царські скіфи й утримували владу.
Скіфія вийшла переможцем у деяких грандіозних битвах, про які говорили в античному світі. Передусім це стосується невдалого походу перського царя Дарія І Ахеменіда проти скіфів. Цей правитель зібрав величезне військо (ніби до 100 тис. осіб) і пішов 512 р. до н. е. в Північне Причорномор’я, щоб розгромити скіфів. Однак це йому не вдалося зробити, й він, фактично, зазнав поразки, полишивши землі своїх противників.
Є в Геродота згадка про договори, що укладалися скіфами. Зазвичай вони скріплювалися присягою. Також говорить він і про суперечки між скіфами, що вирішувалися шляхом двобою «перед лицем царя».
Геродот спеціально зазначає, що скіфи «уникають запозичати іноземні звичаї жодного народу і зокрема еллінські звичаї»[20]. Історик наводить розповіді про царя Скіла та філософа Анахарсіса, який походив із царського роду. І той і той сприйняли звичаї й релігійні традиції греків, за що позбулися життя. Ймовірно, скіфська еліта розуміла: іноземні звичаї можуть розкласти їхнє суспільство.
І все ж чужоземні, передусім грецькі, культурні впливи давали навзнаки, особливо серед скіфської верхівки, яка охоче використовувала предмети розкоші, зроблені грецькими ремісниками. Принаймні скіфи чимало контактували з грецькими містами-колоніями на північних берегах Чорного моря, а також з елліністичним Боспорським царством. Також грецькі держави почали брати до себе на службу скіфів. Так, у середині V ст. до н. е. афіняни найняли триста скіфів, які виконували поліційні функції. Прикладом еллінізації скіфів можна вважати діяльність згадуваного Анахарсіса. Він зумів інтегруватися у давньогрецьке суспільство. Античні греки навіть вважали його одним зі своїх «семи мудреців». І хоча за таку інтеграцію йому довелося заплатити життям, все ж із часом усе більше скіфів наслідували його приклад. «Вірус еллінізації» давав усе більше про себе знати в скіфському суспільстві, яке ставало менш войовничим і яке в ІІІ ст. до н. е. здало свої терени агресивним, «не зіпсованих цивілізацією» сарматам.
Та все ж скіфська держава проіснувала близько половини тисячоліття, часто наводячи страх не лише на сусідів, але й на жителів віддалених територій. Навіть у Біблії є згадки про жорстоких скіфів[21].
Близько середини IV ст. до н. е. Скіфську державу очолив цар Атей. Він прагнув завоювати Фракію, проте зустрівся із протидією македонського правителя Філіппа, зазнав від нього поразки й загинув 339 р. А 331 р. до н. е. македонці послали до Скіфії своє 30-тисячне військо під командуванням полководця Зопіріона. Однак воно було розбите. Завойовникам так і не вдалося підкорити скіфів, як це вони зробили з персами.
У ІІІ–ІІ ст. до н. е. скіфів із Північного Причорномор’я витіснили сармати, на що була низка причин. Це не лише «втрата войовничості» під впливом еллінізації, про що йшлося вище. Були й інші чинники. Зміна кліматичних умов тоді створила проблеми для господарювання в степах України. До того ж після македонських завоювань головним постачальником зернових для античної Грації став Єгипет, заступивши Північне Причорномор’я. Усе це призвело до зменшення ресурсів скіфських правителів, які опинилися перед лицем грізного ворога – сарматів.
Проте навіть після витіснення сарматами скіфів зі степів Північного Причорномор’я, скіфські державні утворення збереглися. Одне з них – т. зв. Тавроскіфія – була розташована переважно на теренах сучасного Криму. У середині ІІ ст. до н. е. ця держава переживала піднесення за правління царя Скілура. Він зробив своєю столицею Неаполь Скіфський. Відібрав у грецького міста-держави Херсонеса Керкінітиду (сучасна Євпаторія) та Калос Лімен. Жителі Херсонеса попросили допомоги в царя Понту Мітридата VI. 110–109 рр. до н. е. понтійське військо завдало поразки скіфам. Фактично Тавроскіфія перестала існувати. Невдовзі після розгрому скіфів Мітридат VI посів престол Боспорського царства, яке мало володіння в Криму й на східному узбережжі Азовського моря. Цьому правителю підпорядкувалися грецькі міста-держави й варварські племена Криму. Скіфи ж продовжували проживати на кримських землях й, наскільки можна судити, мали свої автономні військово-політичні структури. Принаймні вони неодноразово заявляли про себе під час військових дій на півострові.
Інша скіфська держава з’явилася на теренах Добруджі, яку називали Малою Скіфією. Своє існування вона припинила десь на початку І ст. до н. е.
Однак, утративши державність, скіфи не зникли. Їхні поселення в складі різних держав зберігалися ще тривалий час. Про скіфів знали й далі говорили. Їх, наприклад, згадує апостол Павло в посланні до колосян. Там є такі слова: «…немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні варвара, ні скіфа, ні невольника, ні вільного, а все й у всьому – Христос». Показово, що Павло згадує лише три народи: греків, юдеїв та скіфів. Про інші він не веде мову, хоча, зрозуміло, знав про їхнє існування. Із цього можна зробити висновок: скіфи залишалися помітним етносом у античному суспільстві у ранньохристиянські часи. Тоді ж виникла й існувала навіть Скіфська єпархія з центром у місті Томи (нинішня Констанца).
Кам’яна плита із зображенням скіфського царя Палака, сина Скілура. Одеський археологічний музей
Як уже говорилося, у ІІІ–ІІ ст. степи Північного Причорномор’я займають сармати[22]. Вони ніби «перебирають естафету» у скіфів. Власне, назва сармати стосується групи іраномовних племен, близьких і за мовою, і за культурою до скіфів. Археологам навіть важко іноді розрізнити культури скіфських племен та сарматських. Саме ж слово сармат чи савромат у перекладі з давньоіранської означає «той, хто носить меч». І справді, сарматські племена відзначалися сильною войовничістю.
Попередньо сармати проживали на степових теренах південного Подоння й Поволжжя, північного Передкавказзя та Прикаспію, ведучи кочовий спосіб життя.
Уперше про сарматів згадує Геродот. Він пише, що сармати виникли внаслідок шлюбів між скіфськими юнаками й войовничими жінками-амазонками. Звичайно, це легенда, як і багато інших легенд у Геродота. І все ж, схоже, вона мала певні підстави. Роль жінки в сарматському суспільстві була більш значущою, аніж у скіфському соціумі. Жінки навіть опинялися на чолі сарматських державних утворень. Античний автор ІІ ст. н. е. Полієн розповідає про сарматську царицю Амагу, яка жила на межі ІІІ–ІІ ст. до н. е. Її чоловік, цар Медосак, був схильним до вживання спиртного. І саме через те занедбав державні справи. Амага начебто сама розставляла по всій країні гарнізони, відбивала напади ворогів та допомагала сусідам, яких ображали. Коли ж скіфське військо оточило Херсонес і херсонесити звернулися за допомогою до Амаги, вона разом зі 120 добірними воїнами за добу подолала велику відстань і раптово з’явилася в стані скіфів. Ця войовнича цариця вбила скіфського царя, а владу передала його синові, наказавши правити справедливо і не ображати сусідів. Ще один античний автор Помпоній Мела писав про сарматів, що вони є войовничими і жорстокими і що в них навіть жінки беруть участь у війнах нарівні з чоловіками.
Сарматський вершник. Рел’єф із Танаіса. Початок III ст. н. е. Мармур
Власне, про войовничість сарматів свідчило чимало античних авторів. Наприклад, Амміан Марцеллін, говорячи про сарматське плем’я аланів, відзначав, що в них щасливим вважається той, хто помирає в бою. Ті ж чоловіки, які помирають природною смертю, вважаються боягузами і над ними насміхаються.
Не дивно, що така войовничість і допомагала сарматам здобувати перемоги над противниками й завойовувати нові території.
Бій римлян із сарматами. (фрагмент з колони Траяна)
Загалом проблематично говорити про єдину державу в сарматів. Радше, можна вести мову про кілька їхніх ранньодержавних утворень, що виникали в окремих племен. Античний автор Страбон розміщував на теренах України племена язигів та роксоланів, які фактично мали тут свої держави.
Римський історик Корнелій Тацит (бл. 56–117 рр. н. е.) на сторінках своїх творів неодноразово згадує сарматів. Зокрема, повідомляє про напад сарматів-роксоланів на дунайську провінцію Римської імперії Мазію 68 р. н. е., де вони «порубали дві когорти». Також Тацит пише, що сармати наймалися на службу до германських правителів. Засланий до міста Томи 8 р. н. е. римський поет Овідій із жахом описував у своїх «Сумних піснях» діяння сарматських вояків під містом. Також сармати не гребували втручатися в міжусобну боротьбу, яка велася в Римській імперії.