Олександр Григорович Волков
Нариси з екзистенціальної аналітики педагогічного дискурсу
ПЕРЕДМОВА
Дослідження взаємозалежності, причинності та своєрідності існування займало уми людства з глибокої давнини. Як правило, воно пов’язувалося з рішенням моральних питань, про що свідчить сократівський антропологічний поворот у давньогрецькій філософії. Значно пізніше, а саме в екзистенціалізмові ХХ ст. проблеми людини стали розглядатися в онтологічному аспекті. Наприклад, з точки зору Гайдеггера, людина – це суще, яким відкривається буття, тому моральні питання формулюються як онтологічні [5]. Саме тому екзистенціалізм можна назвати онтологічної антропологією, головне завдання якої полягає в дослідженні існування людини. Однак окремі антропологічні питання ставилися раніше в онтологічному та гносеологічному аспектах в системах дуже багатьох філософів. Наприклад, Платон пізнання людини описує як сходження душі у світ ідей, в якому вона бачить справжнє існування [3]. Звичайно, світ ідей – не іманентне, а трансцендентальне буття, що належить космосу. Велич Платона в тому, що з допомогою постулювання їх зв’язку він показує яким чином можна розрізнити справжнє і несправжнє існування.
У Середньовіччі світ ідей трансформується в уявлення про Бога, який є втіленням абсолютної досконалості, яку треба досягти, тобто наблизитися до нього, відмовившись від себе і підкоряючись йому. У Новому часі ця вимога спрямована вже до природи. У німецької класичної філософії відбувається відродження позиції Платона, яка дивним чином поєднується з різними точками зору на досконалість у Новому часі. Наприклад, Кант робить спробу з’єднати трансцендентальне та іманентне у категоричному імперативі [1]. Рішучий поворот у бік іманентного робить, на основі використання ідей феноменології, Гайдеггер. Для цього він виділяє онтичне як безпосередньо дане у переживанні. Що воно собою являє, у чому його особливості, які причини його своєрідності є предметом екзистенціальної аналітики. Вона вирішує питання: як оцінювати присутність, на підставі яких критеріїв? Гайдеггер відповідає на це питання оригінально, пов’язуючи у нерозривне ціле сутність та явище, тому страх – лякає, турбота – турбує тощо. Але при цьому він не показує, що є в основі існування.
Знову виникає метафізична проблема перших причин. Вона по-різному вирішується в екзистенціалізмові. Наприклад, Сартр виділяє в якості підстави свободу, Бердяєв – творчість, Марітен – Бога [2]. Таким чином в екзистенціалізмові відроджується метафізична традиція. Вже не піддається сумніву, що своєрідність існування суб’єкта, тобто його явище, залежить від того, що покладено в основі сутності. Тому, коли Гайдеггер говорить, що «страх – лякає», знову ставляться, наприклад, такі питання: «який страх», «у чому його причина», «чи можна його подолати», «якщо так, то яким чином»?
Ці питання відносяться до філософії педагогіки. Щоб зрозуміти, як це відбувається, необхідно звернутися до того, як явища виразилися у мові. Не випадково, Гайдеггер визначає мову як «дім буття». Тому передбачається використання екзистенціальної аналітики, яка виявляє, яким чином мовленнєвий вплив позначається на існування. У центрі уваги – позитивна зміна існування вихованця. Цю проблему вирішує етика, з тією суттєвою різницею, що вона передбачає створення теорії. Тому при використанні екзистенціальної аналітики запозичуєтся різноманіття етичної спадщини. Вона застосовуються їх у такій мірі, в якій допомагають зрозуміти окремі аспекти існування, а також залежно від того, які виникають проблеми.
З допомогою екзистенціальної аналітики виявляються обумовленості виховання. Звернемо увагу, що вона широко використовується в психотерапії для дослідження патології і способів її лікування. Але вивчаються вже не патології, а вирішуює проблеми виховання в контексті відносин, які склалися у світі, якому належать вихователь і вихованець. З її допомогою з’являється можливість розгляду не тільки станів і відносин, але і причин, які пояснюють їх необхідність, суперечностей, іноді неявних, які доводиться вирішувати вчителям, батькам і суспільству. Успішність їх рішення свідчить наявність моральних засад у сучасних суспільствах, поза яких вони б зруйнувалися.
Екзистенціальна аналітика досліджує життєвий досвід, але цим не обмежується. Вона виявляє основні обумовленості його своєрідності в контексті онтологічної проблематики. При цьому використовуються досягнення екзистенціалізму, який спирається на положення про первинність іманентного по відношення до трансцендентального. Інша не менш важлива її задача – це дослідження суперечностей педагогічного дискурсу. У центрі уваги зумовленість їх виникнення, а також способи вирішення. І, нарешті, вона розглядає, що є собою суб’єкт педагогічного дискурсу, вивчає причини його різноманітності, відмінностей і залежностей.
РОЗДІЛ І. ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНА
ПРАГМАТИКА
ВІД ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОЇ ДО
ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОЇ ПРАГМАТИКИ
На відміну від трансцендентальної, що виявляє умови ідеальної комунікації, що відповідає етичним вимогам, екзистенціальна прагмати-ка розглядає причини і наслідки порушення моральних норм, що пере-шкоджають ефективності комунікативної взаємодії. Але це не означає, що вона відкидає трансцендентальну. Навпаки, визнаються її основні положення, оскільки тільки тоді виникають перспективи подолання недосконалості дискурсивної взаємодії. Остання орієнтується на можливість існування ідеального комунікативного співтовариства, в якому можлива продуктивна взаємодія, і, тим самим, справжнє існу-вання. Крім того, слід мати на увазі, що без опори на трансцендентальну прагматику екзистенціальну підстерігає небезпека повної релятивізації, при якій суб’єкт відстоює «свою» істину, відкидає критику на свою адресу, дотримуючись правила «кожен по-своєму правий».
а) Перевага екзистенціальної прагматики
Тому слід не протиставляти супротивні за своїми методологічними підставами прагматики, а розглядати їх у єдності, як взаємодоповнюючі. При цьому треба мати на увазі, що претензії трансцендентальної праг-матики на те, що вона описує реально існуючий дискурс, не мають під собою підстав. У цьому можна переконатися, звернувшись до політичних робіт Ю. Габермаса [9]. Цей недолік можна виправдати, оскільки її основна мета полягає у встановленні основних передумов продуктивної комунікативної взаємодії, обґрунтуванні існування ідеального комуніка-тивного співтовариства, норм і правил, які забезпечують можливість успішної комунікації. Не випадково, коли Ю. Габермас намагається дослідити реальний дискурс, йому вдається відповісти тільки на одне питання: чи відповідає він нормам ідеальної комунікації.
Не викликає сумніву, що поза розглядом своєрідності суб’єкта дослідити прагматику дискурсу взагалі неможливо. Його необхідно роз-глядати не як результат абстрагування властивостей, зняття унікальності або на основі протиставлення об’єкту, наприклад, природи, як знаходимо у Ф. Шеллінга [13]. Слід виходити з положення із його неповторності завдяки володінню смислами, які є змістом свідомості.
Залежно від характеру здійснення смислів різноманіття суб’єктів можна звести до невеликої кількості. Таке обмеження можливе за наступними причинами: по-перше, певний сенс, як правило, виділяється в якості основного і домінуючого, по відношенню до якого формуються інші, які утво-рюють цілісність; по-друге, суб’єкт протиставляє себе іншому і керується протилежними смислами, які саме тому збірігають свою цілісність.
Основна перевага екзистенціальної прагматики є в тому, що вона розглядає дискурс не ззовні (з боку норм і правил, яким повинено відповідати), а зсередини, тобто з боку смислів, які переживаються. Отже, за вихідне приймається положення, що їх артикулювання і здійснення є першою причиною його існування. Тому переживання смислів є головною причиною як окремого висловлювання, так і дискурсу в цілому, тоді як норми і правила конструюються за фактом.
Поставимо наступне питання: чи завжди суб’єкт прагне до успішної комунікації? Безумовно, це залежить від своєрідності смислів, які прий-маються як основні. Він прагне приховати таки, яки суперечать загаль-ноприйнятим етичним нормам, тому уникає від спілкування та не йде на компроміси при вирішенні проблемних питань.
b) Як використовується розум?
При легалізації суб’єктивності не слід протиставляти раціональне та ірраціональне, як це можна спостерігати в трансцендентальній праг-матиці. Не викликає сумніву, що вона ґрунтується на абсолютизації розуму, на положенні, що він домінує в дискурсивній практиці. Екзистенціальна прагматика відмовляється від нього та суттєво обмежує його амбіції. Проте не заперечує, що саме він забезпечує умови ідеальної комунікації, а його використання здатне спонукати виконання етичних норм. Це не означає, що комунікативний розуму має моральні підстави у себе, як це стверджує Ю. Габермас. На наш погляд, доцільно дотримуватися точки зору П. Слотердайка, згідно з якою розум – це інструмент, який використовується різним чином. Його застосування може не відповідати моральним вимогам, тому він може бути цинічним [5]. В екзистенціальної прагматики ставиться запитання: чому розум може бути аморальним, чи є це необхідністю, від чого це залежить? Відповідь: від своєрідності смислів, які є змістом свідомості. Тому він може бути, водночас, наприклад, не тільки цинічним, але в якійсь сфері милосердним, дбайливим тощо.
Однак, якщо сконцентруватися тільки на ньому, не брати до уваги ситуацію його використання відповідно своєрідності суб’єкта, неможливо з’ясувати причини, чому він є таким, а не іншим. У кращому випадку вдається з’ясувати, яким чином він себе проявляє, наприклад, як це показав П. Слотердайк. Можна припустити, що розум може бути ви-верткий, саркастичний, розважливий тощо. Але все ж не вдасться з’ясу-вати, чому він є саме таким, у чому полягає причина його спритності, саркастичності та ін. Це можливо, якщо виходити з положення, що його використання визначається смислами, за допомогою яких суб’єкт реалізує самого себе. Це є вихідне твердження, яке приймається в якості постулату в екзистенціальній прагматиці. Тоді протиставлення раціонального та ірраціонального не має значення, оскільки формування сенсу можливе тільки в їх єдності.
Неправильно також стверджувати протилежне, а саме, що екзистен-ціальна прагматика дискурсу приймає пріоритет ірраціонального, нап-риклад, що обумовленість дискурсу проявом волі, повністю відкидає можливість прояву розуму. Це невірно, оскільки продукування суб’єкта взагалі неможливе поза його застосуванням. Але поставимо таке питання: чи розумний сам розум, чи може він передбачити результати застосування самого себе? Дослідження проблем освіти показали, що відповідь на це питання не однозначна [10]. Очевидно, що претензії більш ніж необґрунтовані. З цього приводу можна нагадати приклади його споживання для мотивування здійснення насилля.
c) Недоліки розуму
Проблема не в тому, що за його допомогою неможливо пізнати істину, навпаки. Треба виходити з того, що існування ґрунтується не на примусовому підпорядкуванні істині, а на сенсах, які приймаються як істинні. Тому спочатку треба поставити наступне запитання: чи можна за допомогою прийнятих смислів взагалі осягнути, що є істина? Виявляється, що одну істину можна, а іншу – ні. Це зрозуміло, оскільки її прийняття залежить саме від смислів, що артикулюються в свідомості.
Проблема полягає в тому, що комунікативний розум не може виключити суб’єктивність таким чином, щоб повністю визначити існування, як це передбачається в трансцендентальній прагматиці. У реальній педагогічній практиці ж передбачається, що він застосовується так, як це необхідно суб’єкту. Треба визнати, що таке вживання розуму має ірраціональний характер, оскільки характер його використання визначається суб’єктом. Отже, претензії розуму повинні обмежитися лише сферою пізнання об’єкта, який підпорядковується причинно-наслідковим відносинам. Але він, на жаль, не може повністю визначати існування суб’єкта, який здатний до рефлексії, в змозі продукувати себе.
Чи можна передбачити своєрідність його застосування, або те, що обумовлює майбутнє? Безумовно, але для цього необхідно розглянути смисли, які наявні у свідомості, утворюють сутність, яка є підставою існування. Далі слід визначити, від чого залежить прийняття та встановлення смислів. Зрозуміло, що це залежить не тільки від вимог розуму, норм і правил, які добровільно приймаються учасниками комунікативного співтовариства. Безумовно, також від характеру модусів свідомості, на своєрідність яких, як показав М. Ґайдеггер, впливає багато факторів [11, с. 147-160].
Чи можна за допомогою розуму визначити зміст турботи? Не викликає сумніву. Але її переживання не обмежуються його сферою. Взагалі, чи в змозі взагалі він щось переживати? Переживання – це сфера ірраціонального. За допомогою розуму можна тільки з’ясувати причини того чи іншого переживання, не більше. Переживаються смисли, які артикулюються в свідомості, в залежності від того, як буде визначатися своєрідність існування.
Смисли, які поміщує суб’єкт в своє підґрунтя утворюють певну цілісність, яка є його сутністю. Але ця цілісність не обов’язково повинна бути співмирною та несуперечливою. Навпаки, унікальність і неповторність суб’єкта пояснюється тим, що у сутності мирно уживаються неспівмірні смисли, що не відповідає вимогам розуму. Але, тим не менш, їх наявність можна спостерігати, фактично, у багатьох дискурсах. З цього не випливає, що своєрідність дискурсу неможливо зрозуміти за допомогою розуму – навпаки, він може з’ясувати їх наявність, але зняти ці протиріччя не може.
d) Необхідність критики дискурсу
Виявлення цих суперечностей стає можливим за допомогою критики (від грец. «kritike» – мистецтво розбирати, судити) дискурсу, яка є мистецтвом прояснення смислів, які покладені в основу існування. Вона передбачає виявлення тих смислів, які суб’єкт зберігає в підгрунті самого себе, які утворюють, як було зазначено, нехай навіть суперечливу, цілісність, тобто один сенс передбачає інший. При цьому не можна сказати, що їх залежність має характер причинно-наслідкових відносин, скоріше вони формують ціле на основі обумовленості, нехай навіть несумірності. Яким чином це можливо, можна зрозуміти, звернувшись до робіт Ж.-П. Сартра [3; 4].
Критика розуму І. Кантом завершується встановленням меж його можливостей і виділенням антиномій [1]. В екзистенційної ж прагматики передбачається розгляд смислів, які артикулюються в дискурсі, тих можливостей, які імпліцитно у них мистяться. Зазначимо, що припустима ситуація, коли позитивні смисли показують свою продук-тивність, а негативні, навпаки, деструктивність.
Отже, за допомогою критики виявляється сукупність смислів, які використовуються, а їх єдність і буде тим, що називається сутністю. При цьому актуальність окремого сенсу і характер його усвідомлення можуть не збігатися. Наприклад, одні з них мають дуже високу значимість, а інші майже не беруться до уваги, але саме вони є домінуючими. Суб’єкт ніби «не знає» про них, для нього вони виявляються несуттєвеми, але саме останні є причиною його вчинків, оцінок та ін. Саме таким чином одні сенси виділяються як основні, а інші – периферійні. У цьому немає нічого дивного, оскільки він не здатний повною мірою використовувати розум у рефлексії.
Наявність деяких з них яких пояснюється усвідомленням необхідності прийняття моральних норм, які, як вважається в трансцендентальній прагматиці, є актуальними. Необхідність слідування цим нормам не заперечується, більш того, наголошується покора їм. Але, оскільки вони суперечать його сутності, не беруться до уваги, тобто фактично відкидаються. Наприклад, дуже суворий вчитель, якого можна розглядати як деспотичного суб’єкта, виправдовує дискурсивну агресію, як це не парадоксально, на підставі моральних норм. Зазначимо, що критика дискурсу передбачає виявлення таких псевдоморальних обґрунтувань і допомагає зрозуміти їх невідповідність.
Вище вже було зазначено, що кожен дискурс неповторний, оскільки унікальним є окремий педагогічний суб’єкті. Його своєрідність в значній мірі також залежить від ситуації, досвіду тощо. Вивчити неповторність кожного з них є одним з головних завдань педагога. Для цього треба виділити найбільш типові сукупності смислів, відповідно, різновиди суб’єктів дискурсу. Якщо з точки зору трансцендентальної прагматиці норми ідеальної комунікації мають універсальний характер, тому вони повинні бути прийняті всіма учасниками комунікації, то норми екзистенціальної – індивідуальні. Вони мають своєрідність, з’ясування якої вимагає ретельного розгляду. Звідси, якщо дослідник трансцендентальної прагматики має справу тільки з одним дискурсом, то екзистенціальної – з їх безліччю. Це вимагає застосування класифікації, оскільки спроба описати кожний з них не може увінчатися успіхом, хоча б через їх кількість.
Саме для цього необхідна аналітика дискурсу, що показує, яким чином смисли, що артикулюються в дискурсі, визначають існування. Проте дуже важко з’ясувати, яким чином вони виникають, виявити своєрідність їх розуміння в конкретній педагогічній ситуації. Надію на те, що за допомогою розуму можна розгадати екзистенційні характеристики дискурсу у всій повноті, навряд чи обгрунтована. Але претензія, що за допомогою дискурсу можна впливати на стан суб’єкта, є обґрунтованою.
e) Призначення екзистенціальної прагматики
Отже, однією з переваг екзистенціальної прагматики є те, що вона може розсіяти ілюзії, які виникають під враженням переконливості деякого сенсу, який оформлюється у вигляді ідеї. Дослідник екзистен-ціальної прагматики нагадує інженера, який при її розгляді говорить, що вона, загалом, заслуговує уваги, але треба подивитися, до чого призведе її здійснення, з’ясувати, чи корисне це буде. Хоча, на відміну від інженера, у нього відсутня можливість практичної апробації. Тем не меньш, він все ж може з’ясувати, яким чином той чи інший сенс реалізується в існуванні.
Для цього екзистенціальна прагматика звертається до безносе-реднього існування суб’єкта як здійсненням смислів, які є змістом його свідомості. Але знову ж таки виникає педагогічне питання: чи можна що-небудь підказати? Іноді це необхідно, оскільки дискурсивна рефлексія у багатьох випадках не така ефективна, як це здається. Це пояснюється тим, як вже зазначалося, що смисли мають різну актуаль-ність, а деякі з них ховаються з причини їх невідповідності етичним вимогам.
Проблема ще в тому, що охоплений потребою реалізації смислів, не звертає увагу на характер їх здійснення, «закриває очі», відмовляється бачити, наприклад, насильство, яке він використовує по відношенню до іншого, більш того, виправдовує його застосування необхідністю відстоювання, наприклад, свободи тощо. Особливо це очевидно при розгляді дискурсу учня, який, наголошує необхідність свободи, заперечує, що вона повинна бути й у іншого. Це протиріччя не усвідомлюється, навіть якщо висловлю-ються застереження. З чим це пов’язано? З тим, що кожен суб’єкт, у тому числі протестний, знаходиться «всередині» дискурсу. Що означає «всередині»? Це означає, що він усвідомлює лише те, яким чином повинно бути у відповідності зі смислами існування, за допомогою яких він реалізує самого себе. Тому він сприймає застереження у кращому випадку як прояв нерозуміння, а в гіршому – як агресію по відношенню до себе.
Тоді у чому полягає призначення екзистенціальної прагматики, якщо суб’єкт нікого не чує, крім самого себе? У тому, щоб все ж показати йому, яким чином смисли, що артикулюються в дискурсі, визначають існування. Тому слід погодитися з тим, що від філософії не треба очікувати якого-небудь конкретного застосування, за аналогією з точними науками. Тим більш, досвід не тільки марксизму, але й лібералізму показав, що не можна буквально розуміти ідеї. Призначення філософії, у тому числі екзистенціальної прагматики, полягає в тому, щоб позначити проблему, вказати на деяку можливість, виявити своєрідність розуміння світу та ін.
Перевага екзистенціальної прагматики в тому, що вона дозволяє використовувати можливості критики. Її застосування можна побачити у більшості представників екзистенціалізму. Наведемо приклад того, як М. Ґайдеггер піддає критиці повсякденність: «Середня повсякденність стає сліпою до можливостей і заспокоюється одним «дійсним». І далі: «Повсякденність розуміє присутність як підручність, яка завдає клопоту, тобто підлягає управлінню і розрахунку (передбаченню)» [12, с. 159, 237]. У першому висловлюванні показується, що повсякденність веде до пасивності, нез-дарності використовувати можливості, що відкриваються; у другому виділяється, що вона спонукає до ставлення до сущого, яке може бути корисне для себе.
Звернемо увагу також на критику Ж.-П. Сартром «другої установки» по відношенню до іншого, а саме, ненависті: «Але ненависть, в свою чергу, є поразкою. Її початковий проект у дійсності є проектом ліквідації інших свідомостей» [3, с. 424]. В останьому прикладі вказується не тільки на недосконалість такой установки як ненавість, а також поясненюється, до яких наслідків приводить її легалізація. Зрозуміло, що в цьому аспекті вона містить в собі не тільки ставлення до самого себе, а й до іншого. Ставлення, яке, у вище наведеному прикладі, є деструктивним впливом, що, спрямований на іншого, повертається на себе.
f) Допущення суб’єктивності
В екзистенціальній прагматиці допускається суб’єктивність дискурсу, те, що категорично заперечується у трансцендентної. Може виникнути припущення, що «все дозволено», «все можна», оскільки норми та правила виникають не в результаті універсалізації, а у відповідності з її своєрідністю. Тому можливе звинувачення в релятивізмі, тим не менш, воно буде несправедливим, оскільки не слід забувати, що екзистенціальна прагматика призначається для критики. На відміну від трансцендентальної, вона не відвертається від темних сторін суб’єктивності, від таких його проявів, як насильство, брехня, лицемірство та ін., а виявляє і дискредитує їх, як, наприклад, М. Ґайдеггер [12, с. 192-220].
Гуманізм екзистенціальної прагматики є в тому, що вона дійсно допускає наявність недоліків у суб’єкта, але при цьому, за допомогою критичного розгляду змісту і характеру дискурсивної практики, показує, до чого може призвести їх прояв, наприклад, вседозволеність, свавілля та ін. Якщо трансцендентальна не дозволяє приймати інші норми, крім універсальних, то екзистенційна це не забороняє, лише показує, до чого можуть привести її негативні прояви. Вона дотримується права на визнання як істинного будь-якого висловлювання, але при цьому показує можливи наслідки такого кроку.
2. ОБҐРУНТУВАННЯ ЛОГІКИ ІСНУВАННЯ
Питання про якість існування належить до проблематики екзистенціальної прагматики. Основне її завдання полягає у його висвітленні в аспекті логічно передбачуваного майбутнього, яке створюється самостійно. Спроби щодо аналогічного розуміння людського життя можна побачити у соціальному позитивізмі або марксизмі [7; 10; 11].
Методологічною підставою, яка дає змогу осмисліти логіку існування є положення екзистенціалізму, згідно з якими свідомість – це не тільки джерело людського пізнання, але й також підґрунтя буття, тому виняткову роль відіграє питання про нього. Звернемо увагу на наступний фрагмент з «Буття і часу» М. Ґайдеггера: «Питання про буття повинно бути поставлене. Якщо воно фундаментальне питання, тим більше головне, то воно вимагає адекватної прозорості. Тому треба розібрати, що взагалі належить до будь-якого питання, щоб звідси зуміти побачити питання про буття як виняткове. Всяке випитування є шукання. Всяке шукання має свою спрямованість від шуканого. Питання є шукання сущого, яке пізнає, у факті наявності його буття. Шукання, що пізнає, може стати «розшуком», якщо виявляється визначенням того, про що стоїть питання. Випитування як питання про … має своє опитане. Всяке питання про… є тим або іншим чином допит у… . До випитування належить, крім опитаного, опитуване. У тому, що досліджується, тобто специфічне теоретичне питання, те, що випитується повинно бути визна-чене і доведене до поняття. У тому, що питається, лежить, тоді як власне випитане, те, на чому питання відбувається. Питання само як поведінка сущого, яке питає, має свій особливий характер буття»1 [12, с. 5] .
а) Що таке логіка існування?
Виявлення логіки існування є, безумовно, процедурою випитування. Дійсно, «випитування – це поведінка сущого»,коли суще реалізує себе як суб’єкт, інакше воно є щось невідоме. Суще розкриває себе у суб’єкті через випитування. Відзначимо, що через поняття «випитування» М. Ґайдеггер наполягає на першості гносеологічного характеру прояву самого сущого. Важливо, що суб’єкт находить відповіді про своє існування, і саме це визначає його існування. Тому він не тільки питає, але й стверджує та спростовує, вимагає та підкоряється, протестує та погоджується – тим самим встановлює себе. Такий погляд на суб’єкта у значенні сущого спирається на відомі припущення, які відкидає М. Ґайдеггер.
Більш привабливою для вирішення поставленого завдання є трактовка свідомості у сартрівському екзистенціалізмі: «Свідомість є свідомістю чогось. Це визначення можна трактувати у двоякому сенсі: або розуміємо під цим, що свідомість утворює буття свого об’єкта, або це означає, що свідомість за своєю якнайглибшою природою є відношення до трансцендентного буття. Але перше значення цієї формули само себе знищує: усвідомлювати що-небудь означає знаходитися перед лицем конкретної і повної присутності, яка не свідомість. Без сумніву, можлива свідомість і якоїсь відсутності. Та це відсутність з необхідністю виявляється на основі присутності. Ми бачили, що свідомість є справжня суб’єктивність, а враження є суб’єктивна повнота. Але ця суб’єктивність не могла вийти з себе для того, щоб встановити трансцендентний об’єкт, додаючи йому повноти враження»2 [9, с. 51]. Як бачимо, Сартр суттєво змінів гуссерлевське положення про інтенцію. Свідомість розглядається як основа присутності, при цьому завдяки рефлекії виявляється, що є суб’єктивність.
b) Формальна та екзистенціальна логіка
Яким чином відрізняються закони формальної логіки від законів екзистенціальної? Для відповіді на це питання звернемося до основних положень логіки Аристотеля. У «Першій аналітиці» є наступне визна-чення посилки: «Посилка є висловлювання, що встановлює або запе-речує щось відносно чогось» [1, с. 119]. Бачимо, що таким чином усувається можливість впливу суб’єкта на результати умовиводу. Таким чином «щось» точно зафіксоване як знання. Проте це не завжди вдається. Тому Аристотель розрізняє знання і погляд: «Предмет знання і знання відрізняються від предмета погляду і від погляду, бо знання спрямоване на загальне і ґрунтується на необхідних положеннях; не обхідне ж є те, що не може бути інакше» [1, с. 312]. Логіка ж існування розглядає те, «що може бути інакше», підкреслимо, тобто вона пояснює те, яким чином суб’єкт реалізує себе. Отже, одна з головних її відмін-ностей полягає в тому, що вона досліджує погляд, на відміну від фор-мальної логіки, яка досліджує знання.
Однак у соціальній практиці неможливо однозначно протиставити знання та погляд, оскільки він виникає внаслідок засвоєння деякого знання, яке привласнюється й стає суб’єктивним, проте не всякий погляд можна вважати помилкою і не всяке знання – істинним. Це пояснюється тим, що знання формується при абстрагуванні, критерії істинності якого обмежуються досить вузьким регіоном сущого.
с) Призначення та предмет логіки існування
У чому полягає призначення логіки існування? У тому, щоб виявити, яким чином суб’єкт встановлює норми істинності, у чому своєрідність аргументації і доказу. Інакше кажучи, її призначення криється у відповіді на питання: як розум та розсудок використовуються при конструюванні реальності.
Предметом як формальної логіки, так і екзистенціології виступає висловлювання як частина дискурсу. Щоб виявити істинність вислову в формальній логіці, досить сформулювати певні норми. Але, щоб виявити його істинність в логіці існування, необхідно розглянути сукупність сенсів, які утворюють певну цілісність як прояв сутності суб’єкта. Тому, якщо норми істинності у формальній логіці достатньо лаконічні, то їх обґрунтування у логіці існування є складним і тривалим процесом. Підкреслюємо відмінності екзистенціальної від формальної логіки. Формальна припускає спочатку конструювання певних правил і норм, а потім їх використання для доказу чи спростування істинності або помил-ковості висловів. Екзистенціальна не може використовувати цей підхід, оскільки норми повинні бути встановлені на основі вивчення своєрідності існування, що в свою чергу потребує звернення до аналізу ситуації, подій, позицій тошо.
На перший погляд, це нездійсненне завдання, оскільки існують певні перешкоди: різноманіття та суперечливості сенсів існування; їх нестійкість; їх динамічність; багатовимірність існування; наявність декількох цілей, кожна з яких є вектором діяльності; протилежність завдань, але при цьому формується їх хитка єдність, яка має ситуативний характер; свідомість не просто спрямована на світ, вона є здійснення думки, завдяки якій визначається власне існування; призначення сенсу для існування можна визначити через звернення до їх сукупності, при чому кожен з них указує на всі останні, які можуть мати неспівмірний характер; сенс має прагматичне призначення, тобто виз-начає здійснення реальності.