Любов Михайлівна Білозерська
Хвала сонцю
Лютували, пустували,
Весні рученьки ламали.
Не пускали ні у поле, ані в гай,
Дріботіли – цокотіли:
«Весно, замерзай!»
Тупотіли – гуркотіли,
Кидались снігами,
Хлюпались дощами через край,
Реготались:
«Земле, замерзай!»
Та весна не слуха змови,
А приходить знову й знову,
Набирається щодня снаги,
Вже співають птахи, зацвіли луги.
Матері
Ти прости необачність речей,
Я караюсь безсонням ночей…
І прости за мовчанку гнітючу,
Не торкай більш струну болючу,
Ти прости!
Як не зможеш простити,
То осуди вироком
Всеосяжної доброти!
* * *
«Поживіть ще для себе,
Матусенько», – просять діти,
Заквітчали оселю, прибрали у квіти.
А вона все сміється,
Вже над внуками птахою в'ється:
Відпочину тоді, як піду за межу,
А поки що для вас
Побіжу та зроблю,
Побіжу та зроблю,
Побіжу!
* * *
Я іду зворушена над тобою, річечко.
Увійшла навіки в серце,
Голубая стрічечко.
Заплелась у пам'ять – бачила багато,
Молода і давня – ти чуттів багаття.
Пам'ятаєш, як слов'яночку,
Синьооку полоняночку,
Причаїла в водах – тихоплинних бродах
Від ординця захистила,
Збиті ніженьки обмила.
Це до тебе припадали вої Святополка,
Повертаючись з походів, рідна Шполко!
Журно ти співала, а трави зімліли,
Як кріпачки полотно чуже ніжили-білнли
Босі ніженьки обмивала їм
Та й водою чистою,
Наділяла радістю ще й іскристою.
Червоніла ти від крові поганської,
І крові козацької, християнської.
Слова
Слова мої – то серця повінь,
Чуттів бурхливий пломінь.
Слова – це звіт всечасний
Про землю рідну в щасті
Й горі повсякчаснім.
Слова мої – то горе й смуток.
Гірких удач – невдач присмуток.
Слова – це мій і чужий |жаль,
Солодкі муки і печаль.
Благословенна будь, жаго, й жива,
Бо я живу, доки живуть мої слова.
* * *
Ми з тобою, ненечко – одне ціле,
Я – частинка тебе змаліла.
Як нам гарно у світі жити,
Землю ласкаву удвох любити.
А вона до нас горнеться – правічна,
Тільки ж ми на ній, мамо, не вічні!
Недалеко розлука,
Стоїть за плечима, холодно диха.
Сіє лихо на нас в рукава,
Сіє лихо…
* * *
Страшна підлість чорна
Сажу лопатою горне,
На тендітні пагони любові
Сипле чорнії намови.
Цвіт довіри до людей сердечний
Трусить вбивчою порошею безпечно.
Вже й кривавляться пелюстки ніжно,
Та пручаються,
Від жорстокості страшної
Чистотою захищаються.
Святість зранена підводиться,
Відступати підлості тепер доводиться
Зацвітають знову квіти…
Я їх людям понесу,
Серця свого вічнії привіти.
* * *
Чи до поля дійду,
Колосочкам до ніг припаду,
Чи до древнього саду,
Чи загляну в таємну леваду,
Там торкнуться губами листочки
