Любов Михайлівна Білозерська
Хвала сонцю
Пахне клечанням,
Зелен-рутою, м'ятою,
Сині півники горді
Повсідались під хатою.
Вільха радо із стріхи
Сережками хвалиться,
Дуб листатий
З гвіздка на стіні
До калини лицяється.
Я босоніж ступаю по лезах
Трави-лепехи на долівці,
Тихо скрикне стебло,
Бризне щасно сльозою,
Віддавши тепло.
(Ах, коли це було,
Як до серця мені прилягло)
Пахне клечанням знову.
У хаті у мами…
По долівці в дитинство іду,
Обережно ступаю
У казку ногами.
* * *
Пелюстки маку – дівочі губи,
Шепочуть скорбно: «Мій любий!»
І ловлять, як росу.
Коханого слова, його чуття схололі…
Ламають руки сплакакі тополі.
* * *
Гасають по небу громи молоді
Голосисті,
Басисті.
Шляхи прокладають дощам
І рясним,
І краплистим.
Гуляють чубаті дощі
По луках і травах,
Цілують з нальоту
Вербиць кучерявих,
Пустують дощі…
І в краплями ткані плащі
Загортають квіти і трави,
Коханці лукаві.
* * *
Отак живу із самотиною заручена
У світі замученім.
Поміж ненавистю й любов'ю
Душа стікає кров'ю.
Пливу до осені
Поміж ганьбою
І журбою.
Та розбиваюся об лютих…
Кайданами солодкими прикута
До немічних і одиноких,
У їхніх думах і піснях
Лиш маю спокій,
Молюсь на них,
Що в світі многогруднім,
У вирі велелюднім.
Засипать сміттям не дали криницю,
З якої молоде пагіння освятиться.
Моя пісне
У муках зроджене дитя —
Це моя пісня,
Від неї в грудях хвильно так і тісно.
Чи ж зрадить можна спів
Отой, що так бринить в мені,
І серце аж горить у його племені?
Від синьооких пращурів моїх
До мене пісня струменить,
Душа ж тоді брунькує, не мовчить.
І пагонів тих молодих так рясноцвітно…
Живи ж на радість людям, на добро,
Моя любове-пісне!
Материнське
Гріє сонцем усіх
Цілий вік
Ненька невтомно,
Дбає про нас невгамовно.
Сяє блакитною радістю світ —
Мати іде до воріт!
І щодень, щогодини
Самозречно палить себе на кострищі
В ім'я щастя дитини.
Все бігом та бігом —
з-під хустини пасмо сяє білим крилом.
Як земля буде вічно крутитися
І світ буде допоки,
Не присяде і мати —
Зарум'янились молодо щоки.
Очі хлюпають радістю синьо до дочки і до сина
У росі, у щасливій сльозі…
* * *
Життя прожить —
Не поле перейти,
А все пізнати:
Радощі і муки,
Тягар узяти в серце і на руки.
І винести, не впасти, не здрібніти,
Горіть – палать, але не тліти.
Життя прожить – не тільки втіхи знать.
Але ж і болі.
І падати, і зводитись, й перемагать
Не стать сліпцем своєї долі.
Життя пройти – це для народу,
Для України жити.
І їй служить, її любить
І нею дорожити.
* * *
Як нам удвох розминутись при стрічі?
Я боюсь тобі глянуть у вічі.
Бо тоді прочитаєш в очах моїх болі
