Любов Михайлівна Білозерська
Хвала сонцю
Причетність
Причетність сповила мене,
Як спрут, всесильна,
Звільнитися від неї я безсильна;.
Тону в потребах і надіях,
І розпачах людських,
І мучать серце світу болі,
Страждаю, падаю не раз
Із піків цих мирських,
Та іншої й не уявляю долі.
На мить лише сховаюся
На грудях тиші
Та знову наслухаю:
Чия біда до мого серця вийшла?!
І кидаюсь їй навперейми, стрімголов,
Не раз зломлю і руки, й ноги,
Бо треба конче,
Лиш мені закрить біді дороги.
Я так лечу,
Я так спішу,
Хоча мене бува й не просять,
Та вічні поклики причетності
Усе єство моє підносять.
Бабуся Олександра
Диптих
І
Накувала зозуленька довгий вік,
А щастя забула.
Взяла війна її сина-соколика,
Вернуть не вернула,
Лічать літа неньці
Важка самотина
Та сивіє, та журиться —
Звістки жде од сина.
Важкі руки вироблені,
Наче в чайки крила,
Склали роки на колінах,
Підняти не сила.
Руки – колискою теплою, затишною,
А над ними мати тужить
Та й білою вишнею: —
Де ж ти, де ж ти, синку?
Де ж твоя дитинка?
На колиску – руки: кап та кап —
(скільки уже літ!)
Перлами блакитними
З очей виплаканий цвіт…
Гіркий цвіт!
ІІ
Як ти, солдатська нене,
Колись зведешся в небо явориною,
Чи біло зацвітеш калиною,
Чи проростеш на цвинтарі травою…
До сина твого, де печалиться
Його імення в бронзі,
Я буду завше йти отак, к тривозі,
Як ми ходили вдвох з тобою…
А як мене не стане в світі,
Чи хто поставить
Йому квіти на граніті?
* * *
Листочки в твоїх слідах
Марніють.
Синій наш птах в небі
Німіє.
Відлітають у вирій,
Крильми кричать сумні
Наші надії.
Нам полишають буденні дні
Болючі, сірі.
Мальва
У чашечці твоїй роса сльозиться,
Сріберно іскриться.
Мальвочко, не плач, кохана.
Ти для мене – подруга жадана.
Я твою красу
На базар не понесу.
Усміхайся до людей хороших.
Не згублю твоєї вроди ні за які гроші!
Ти в мою колиску нахилялася
І на юність русокосу задивлялася.
І мене в моєму літі не забула,
Та й до двору завернула.
Тут справляєш ти своє весілля,
Святечком всі дні мого дозвілля.
Мальвочко, моя вже осінь на порозі»…
Не залиш мене, самотню, у тривозі.
Хвала сонцю
Молоде, рум'яне
Схопилося рано
І побігло за мною,
Прихильне Світило,
Прудко бігло – ноженята втомило.
За густим чорнолісом
Зачепилося, мабуть, за дубчик,
Бо іскрився, палав,
На крайнебі всьому
Його вогняний чубчик.
Знов помчало, аж зблідло, від бігу прудкого,
Все тихіше пішло, освітило дорогу.
Раптом знову розбіглось,
Дістало до мого віконця,
Цілувало лице,
О ласкаве і ніжне, могутнє і вічне,
Сонечко, сонце!
Зелена неділя
