полная версия

Ярослава Юріївна Яковенко
Танці у напівтемряві кімнати

Полная версия

Подаруй посмішку

Сьогодні я задумала злочин і в мене є бездоганний план. Чи вдасться – не знає навіть книга І-Цзин⁴⁹, але якщо чогось насправді хочу, перетворююся на буран. Коли тобі менше двадцяти, з-під ніг легко вибити землю – і ти летиш, не думаючи куди: у вись, прірву чи свята розпал. Падолист наспівує святковий хорал і наші імена, вони у списку запрошених на осінній благодійний бал.

Сподіваюся, ти подаруєш мені посмішку або я посмію вкрасти її поспіхом. Двері зали відчиняються, збираюся з духом, красива публіка розступається, проводжаючи усміхом. Так багато дівчат у сукнях, а я порушила дрес-код і огорнула себе хмаринкою блиску і світла, немов фіалка, яка щойно розквітла. Вона – мій камуфляж, бо залишитись для тебе непомітною – моя мета. Зробити це можна лише сяючи яскравіше за усіх. А інші дивляться услід, долітають звуки голосів, ми під лазерним прицілом танцю богів. Фотокамера – мій спільник, якому немає аналогів, бо, поки ти у об’єктиві, мене не турбує власне тіло як мого ув’язнення камера, канделябри, що насправді фальшиві, гості говірливі і відблиски світломузики миготливі.

Ця вечірка не на мою честь, хоча, усе, що я роблю останні роки два – доводжу своє право на участь у всьому тому, на що годиться впертість і гордість. У мене репутація улюблениці наставників і долі, за мною – шлейф схвальних слів і гірких образ. Однак набрид золотої клітки для хорошої дівчинки каркас, полишати яку страшно, але заради твоєї посмішки я готова до втечі і прихованого сарказму жорстоких фраз.

Мене б не мало бути тут, бо у компанії кокеток схожа на рись, що потрапила прямо у клітку товариства захисту тварин, тому у мене тримати вушка насторожі одразу кілька причин. Відвідувачі у фраках намагаються нагодувати мене компліментами, наче сухим кормом, але я тут заради більшого, тому за задумом продовжую грати у захопливу гру, з щемом у серці ловлячи щастя у вигляді посмішок ангелів, облич правильних овалів, чиїхось ідеалів. Чим більше споглядаю, тим дужче переконуюся у тому, що дівчата люблять вухами. Слідкую за рухами: високі, широкоплечі і стрункі хлопці, усі у чорно-білій гамі, але, коли стихає музика, вирізняються ті словами, чий розум, немов латунь, не втрачає холодного блиску віками.

Вечір скоро добігає кінця, часу обмаль, скоро розігруватимуть благодійні лоти. Шкода, що мені не отримати твою посмішку так просто. Шукаючи її ніби ґрааль, підняла ставки до небес за ігровим столом життя, поставивши на карту власне «я». І ніхто не здогадається, що усі свої медалі і кубки я б склала до твоїх ніг, обмінявши оплески на одну єдину річ – твою посмішку, адресовану мені віч-на-віч.

Ми у колі світла, відступати немає куди. Біт був занадто голосним, твій подих теплим, а зібраність і зосередженість наповнили простір зали, забиваючись у найменші шпарини стелі і стін. У тебе чудове почуття танцювального ритму і стільки шарму. Намисто з перлів стискає горло і, танцюючи абсолютно не в такт, я краду твою посмішку, що пробивається крізь зачинені ворота, за якими ховаєш свою душу. Як думаєш, чи багато чого ти втратиш, її відкривши?

Мою руку відпустивши, знай: якщо ніхто не буде слухати, коли ти вирішиш заговорити, якщо ніхто не захоче побачити в тобі того, хто ти насправді… тоді я буду поруч на відстані першого і останнього танцю, аби повернути те, що у тобі від сонця. Просто промов таємний пароль: «подаруй посмішку».

Знати хто я, не будучи чиєюсь

Місця, куди тебе запрошують, але не надто чекають з візитом, часто стають театральними сценами, де ти сам собі п'єса. Тільки глядачі дивляться з другого акту, тому у відгуках скрізь читатимеш, мовляв, дуже мило, але мало що зрозуміло.

І тобі здається, ніби кожному потрібен хтось такий як ти, але не ти. Варто згадати фразу Е.М. Ремарка про те, що бездоганним місце в музеї, і стає легше. Хоча насправді інші знають тільки ту твою версію, яку демонструєш, і тут мало що вдієш. Так само з дорогою для тебе людиною. Тобі вона здається неймовірною, ти заздриш касирам, барменам, таксистам – взагалі кожному, хто може бачити миле серцю обличчя, спостерігати за рухами, жестами, устами. Особливо тоді, коли сам такого привілею позбавлений через відстані між містами. Однак для незнайомця усе те, що тобі не описати словами, важливим не стане. Він пройде повз того, хто для тебе безцінний, побачивши лиш одне з облич коло стіни, буденне й невинне.

Ми станемо поколінням, чиє життя задокументовано у мережі, але щось з того, що не виставляємо напоказ, хочемо розділити з кимось, хто зможе бачити нас як щось середньоарифметичне між світлиною у паспорті і кадром з фотосесії, улюбленими піжамними штанами і дорогим італійським пальто, невиспаними заплаканими очима і оманливо впевненим саркастичним поглядом за кермом авто.

Колись давно я зустріла фразу про важливість «бути своєю», не чиєюсь, не для когось чи заради чогось. Чомусь згадалось, коли за дивним збігом планет, тишу моїх роздумів порушив незнайомий юнак, запитавши, як мене звуть, ніби ім’я було чимось останнім, що мало доповнити портрет. Назвала аеронім⁵⁰, представившись Василісою, на його розсуд епітет залишивши. Прекрасною чи премудрою? Певно, вирішив, що краще вважати мене чарівною скульптурою, ніби він естет. Однак статура і самовпевнена посмішка гостра, не знайома з відмовами, видавала його з головою – професійний атлет. І розпочався болтології нескінченний бенкет. Солодких лестощів не без, звичайно, розмови щербет. От тільки він не знав, що на помилкову мішень націлив старань арбалет.

Не мав успіху блискавичний бліц-криг, хоча я себе винила у тому, що роблю висновки, не копнувши як слід углиб. Адже дограти чужу роль за іншого і вирішити, що вам не по дорозі легше, аніж пояснити, що говорити про пусте ти більше не в змозі. Визнаю, іноді буваю нестерпною, а щоб мене зрозуміти треба подолати фортифікації, приховані проходи, широкі дороги, сади і звичайні мости. Однак найкращий спосіб пізнати іншого – оцінити усе те, чим він себе оточує.

Я просто мовчала на нього, і це було красномовніше за будь-які жести на публіку. Бо як йому пояснити, що живеш з фотографією в невидимому медальйоні, і в порівнянні з тим, хто на світлині, усі інші – випадкові на твоєму пероні, нестерпні і зайві, а твої думки давно у полоні. Усі вони говорять не про те і не в такт, ні на кого не реагує серце як на пароль – не той стиль. І складно зрозуміти хто ти власне, будучи ані своєю, ані чиєюсь.

Моє мовчання було таким гранітним, що згодом стало чутно безліч запитань. Відповідала, жартувала, але насправді підсміювалася. Ні, не над співрозмовником, а над нами обома. Бо ми приміряли чужі ролі.

Як у забутому кіноепізоді, коли капітан корабля дивиться у відкритий космос, говорячи, що хтось вимовляє три найважливіших слова, і це зовсім не зізнання у коханні, а фраза «допоможи мені, прошу». Те ж саме він міг почути у моєму мовчанні. І що могло бути цікавіше, ніж дізнатися, чим він живе і дихає, які цілі перед собою ставить. У сподіванні почути відповіді на прості питання хотіла дати зрозуміти, що мене не треба розважати – мені не нудно; я тут, значить, мені вже цікаво.

Однак замість цього стали майстрами пантоміми і у кожного на те своя вагома причина, або просто не прив'язуватися до людей, ілюзій і речей звичка. Легкий характер? Ні, здалося, бо на моїй шкалі цінностей це щось поруч з невіглаством і озвучуванням банальностей. Вибаглива? Боронь Боже, мені достатньо найкращого. Та розмова нагадувала телеграфний діалог і я чесно сподівалася, що усе потрібне він прочитає між рядків.

Чи не вперше у житті я приміряла роль панянки з класичного англійського роману. Однієї з тих, які малюють, п'ють чай, замовляють кравчиням сукні і вдають, ніби закохані до нестями; частіше, звичайно, заграють або розбивають ущент серця, а потім збирають уламки власного без кінця. Часи змінюються, минають століття, а жінки як і раніше в'ють мотузки з тих, хто їм не потрібен, і закохуються по вуха в тих, хто не любить їх.

Написати прощального листа, образливого і ніжного, з побажаннями щастя і оголошенням початку ворожнечі, аби забути, відпочити, перевести подих, ковтнути повітря. Та ніякого немає повітря. Починаю сумніватися, злитися так, щоб яскраво палахкотіло, а не жевріло і пекло. Влітаю у спогади як камінчик у скло. Любов не перемагає все. Іноді перемагає час. Досить знати, що обрано не мене. А чому – це все одно не про мене, а про того, хто обирав.

Починаючи від зовнішності і закінчуючи характером, я ніколи не була ідеальною зате я завжди була однією з тих, хто, за твердженням Уте Ерхардт⁵¹ відправляється не на небеса, а куди забажає, і навряд захочу змінитись, навіть за весь чай у Китаї.

Кожному потрібно, щоб хтось тримав його за руку

Перебуваючи між життям і смертю, Федеріко Фелліні⁵² сказав: «Хотів би я закохатися ще хоч раз!» і говорив не про жінку, а про любов як найчарівніші миті буття, коли ти не ходиш по землі, а париш над нею. І неважливо, у кого чи що закохатися – роботу, світ або життя.

Він знав, що усе закінчується і любов теж минає, але інколи вона просто з одного почуття переливається у інше, будучи сильнішою за закоханість. Останній жест того, від кого без тями були жінки усього світу, був справжнім гімном любові до Джульєтти⁵³. Людині потрібна людина, тут нічого не вдієш. Федеріко втік з клініки, коли дізнався, що кохана дружина у лікарні в Римі.

Найглибша прихильність, і відданість, і почуття спорідненості затьмарюють егоїзм, коли приходить усвідомлення, що є в цьому світі хтось, важливий так само як і ти сам.

Італійці говорять «вольє бене» і мають на увазі щось більше за закоханість; щось, що приходить через роки, прожиті разом; щось, втрата чого трагічніша за втрату любові. Любити – це знаходити своє власне щастя в щасті іншого. І люди народжуються і помирають з одним і тим же невисловленим проханням: «любіть мене, будь ласка, дужче» і у відчайдушних пошуках здійснення цього бажання ми проходимо повз безліч чудових речей, без жодного на свою користь виправдання. І краще жити, ніж проживати життя.

Здавалося б, такий складний механізм життя – ось моє навчання, страшенно цікаво і нічого не відволікає; ось моя робота – багато чому вчуся з нуля, беру участь у великих проектах, хоч більшість з них мені часом сонце затуляє; ось мої друзі, геніальні і щирі водночас. Даю розумні поради подругам, які, на подив, спрацьовують і виявляються правдою. А собі допомогти не можу. Нічим, бо раптом роз'єднується контакт, який до всього цього мене раніше підключав. Ніби усі сіли на потяг і поїхали, а я досі на вокзалі.

Світ стає вузьким, розміром приблизно зі стерильну лікарняну палату, і я лишаюся сама з собою. Наче доля поставила в куток зі словами: «поки не подумаєш, не відпущу». Парадоксально, але саме в ці моменти гостро життя відчуваю. Не хочу чути, що все буде добре. Просто обійми, не промовивши жодного слова. Найкраще, що може зробити інша людина, – розділити вислизаючий з рук день з тобою. Просто тому, що, будучи весь час наодинці з собою, ти чуєш абсолютно усі емоції і страхи. Як результат, людей сприймаєш зовсім інакше, ніби говориш «мені наплювати, скільки ти заробляєш, користуєшся салатною і рибною виделками чи ні; не ставитиму умови і ні про що не проситиму: все, у чому маю потребу, вже є всередині тебе; я не буду тебе обмежувати і в тобі розчаровуватися, просто відтепер я міряю усе емоціями, а цінність – відчуттями».

Колись у «Спогадах пришелепуватої молодої людини» Бегбедера⁵⁴ мені зустрілася думка про те, у житті буває тільки одна велика любов, усі попередні – проба пера, а всі наступні – надолуження згаяного, але любов – це завжди зараз або ніколи.

Насправді кожному потрібно, щоб хтось тримав його за руку. Цивілізація, зробивши майже все для матеріальної зручності нашого існування, роз'єднала нас духовно. У наших предків була хоча б сповідальня, а ми тонемо у самоті. Читаю Геймана і він зі мною солідарний: «якщо ти людину любиш, ніколи не буде зайвим їй про це нагадати»⁵⁵. Це ознака сили, а не слабкості. Усе могло б скластися інакше, якби ми навчилися слухати не тільки себе. Життя – дуже коротка штука, тому не втрачайте часу.

Роби добро і кидай все у воду

Осінь цього року така затишна і зовсім не колюча. Навіть переходи між навчальними корпусами нагадують мені «Міст-веселку» у штаті Юта. Величезні вікові дерева, стовбури яких ледве можна обхопити. Радісний шум пожовклих листочків, що ніби плескають у долоні. Неквапливо прогулюються люди і відпочивають на лавках вздовж алеї. Таких днів п'янких десяток видають кожну осінь, тому важливо не пропусти жодного. Яскраве тепле сонце. І повітря по-осінньому смачне.

Здається, що невеличка кав'ярня за рогом – моє ідеальне місце, саме те, що англійці називають "the write spot". Ззовні гарно – каліграфія у вивісках, вуличні обігрівачі, жалюзі і черепиця, при чому не декоративна, а справжня і на вигляд надійна. Всередині пахне ледве-ледве пудрою, злегка – свіжомеленою кавою, а ще мирним затишком.

Офіціант приносить моє замовлення і шоколадку. Як давно зелений чай подають у комплекті з шоколадом? «Для гарного настрою!»,– говорить він і зникає. Навіть подякувати не встигаю.

Згадую вступні уроки у посібнику з йоги і так зване таємне завдання: зробити для когось щось хороше і нікому ніколи про це не розповісти. Як у вірменському мультфільмі – роби добро і кидай все у воду. Тоді мені здавалося, що робити добрі справи таємно невесело – ніякого зворотного зв'язку, жодної реакції і гарантії відплати добром, допоки не виявилося, що подібного таємного служіння насправді багато у кожному з наших днів.

Єдине свято, яке завжди з тобою – це вміння радіти простим речам. Це трохи наївно і інфантильно. Навіть існує теорія, що в основі багатьох добрих справ лежить егоїзм: ми вчиняємо добре тому, що нам подобається відчувати себе після цього правильними і хорошими. Так нам спокійніше. Та особисто мені на думку чомусь одразу спадає фраза про те, що під час шторму будь-який порт підійде. Ми можемо жити як завгодно, але залишитися в пам'яті інших людей можна тільки одним способом – допомагаючи їм. Добрі справи стануть хорошою терапією від гри в грецьку трагедію і точно допоможуть підняти ніс на сантиметр вище.

Обирай настрій – любити: життя з сюрпризами, людей з дивацтвами. Обирай настрій – відчувати: радість, хвилювання, бажання обіймати весь світ. Обирай настрій – творити добро: маленьке, велике, будь-яке. І тоді у відповідь доля візьме до рук пряник, відклавши потертий батіг.

Скільки випадкових компліментів роблять нас щасливими, скільки дрібних несподіванок склеюють долю. Говори хороші слова зранку – від тебе не убуде, а іншим приємно. І кожна зайва пара безкоштовних рум'яних яблук або жменя слив, які бабусі на ринку щедро додають на ваги, нагадують просту істину – роби добро і кидай все у воду.

Бути вдячною

Вечір перетікає в ніч і обертається в ранок. Живу у гострому дефіциті снів і слів. Час зараз – дійсно те дефіцитне, що коштує дорого. Чи вистачить часу усім подякувати? Усім тим, хто терпить мене з моїм ненормальним графіком, негнучкістю і амбіціями.

Слова вдячності завжди чомусь дрібним шрифтом під зірочкою і це несправедливо стосовно тих, хто з тобой у найважчі дні і найтемніші ночі. З віком я почала більше цінувати тих, хто з розумінням ставиться до мого бажання побути поза колом соціальних ігор і вміють чекати так довго, скільки знадобиться, але коли буде потрібно – вони поруч. Усе, що я відчуваю цієї пори – вдячність рідним, своїм слабкостям, морям і чужим почуттям.

Травень. Хотіла почитати племінниці про принцес, а їй нецікаво. Особисто мене не покидає надія, що одного дня мандрівний лицар неодмінно здогадається, що під шаллю ховається зачарована принцеса, тобто я. Племінниця подивилася на мене серйозно і відповіла: поки очікуємо, давай слухати музику і розфарбовувати. Не стала їй заперечувати, за дипломатичність варто бути вдячною.

Червень. Спекотні дні і холодні ночі. З учорашнього дня зарядили дощі. Чомусь підстригла волосся до плечей, а воно в'ється від цієї погоди дрібними локонами щоранку як листочки папоротей. Треба бути вдячною, так навіть краще, бо інакше – була б схожа на єгипетську богиню Бастет⁵⁶.

Липень. Можна розслабитися і вдихати пропитане сіллю та йодом повітря. Ці зустрічі з сонцем біля моря врізаються в пам'ять айсбергами, руйнують мої кораблі, а нафтові танкери спостерігають десь там, у далечині. Я запливала далеко за буйки, так далеко як тільки вистачало сил, до неможливого і повного відчаю, щоб потім стати за нього вдячною і радіти простим речам.

Серпень майже закінчився. Все говорить про тебе, співає, куди не кинь оком. Давай нікуди не поспішати. Ми стали чужими до неможливості і вже не встигли розставити крапки над «ні». Не встигнути ще і у вересені – нікуди не годиться. Тим паче я не дотягую до твого рівня володіння мистецтвом не підходити до суті речей. Хоча вчуся. Дякую тобі за це.

Вересень. Бачиш як: ти зниклий безвісти, а я не можу тебе полишити. Якщо поставити тебе на ваги, то переважиш усі мої нещастя. Бійся вічності між нами, бо я вже загубилася у цьому столітті технологій: бачу тебе, ледь піднімаючи повіки. Це ж не на віки? І якщо вмирати щоразу, то коли – дякувати і жити?

Жовтень. Мрії знову не збулися, а те, що лягає на папір, абсолютно по-іншому звучить в голові. Зазвичай вважають, що дракони вивергають полум'я, але китайці вірять, що ці тварини приносять дощ. Дракони збирають мені нове серце. Заведу і піду, будучи їм за це вдячною.

Листопад. Холодно і світ довкола мене звужується до хутряних країв капюшона. Найкраща дата та, коли я знайшла себе. Ти колись зрозумієш, нарешті мене почуєш, але розказати про мене буде нікому. І усі дороги були побудовані задля того, щоб збільшити між нами інтервали. Варто бути їм вдячною.

Грудень. Мій побудований зі снігу світ раптом стає водою у кутиках очей. З приходом року нового у мені нічого не лишиться до завтра, буде знищено кожен клаптик паперу, кожну думку, що в мені зроста. Загадуючи бажання, вперше в житті сформулюю важливі слова, що зазвучать, ніби клацання затвора без бажання шукати виправдання чужій тиші, бо вона тяжка і непрозора. Краще було б ніколи тебе не знати, але і тут – ти перевершив усіх. Вперше за довгий час не хочеться написати в дужках «насправді ні» або хоча б «це не точно». У грудні заведено повертатися остаточно.

Я обов'язково приїду, але про приїзд не напишу, хоча квиток до тебе куплю, щоб опинитися з одою беззмістовності і нездійсненною дійсністю на одному вокзалі. І якщо раптом ти опинишся переді мною, акустично і оптично в межах досяжності, то я скажу тобі «дякую, що навчив мене бути вдячною».

Замість усіх моїх P.S.

Думки розбігаються, мов мурахи зі склянки. Спробую бути лаконічною. Можливо, вперше у житті.

У двох словах: ну, все. Підходить до кінця моя розповідь. Але не хочеться відривати перо від паперу: поки пишеться, між нами наче протягнута нитка. Передала у руки кришталеву кулю епізодів життя – зберегти або впустити – вирішувати вам. І спасибі в будь-якому випадку, незалежно від рішення. Я з вдячністю і повагою приймаю будь-який варіант.

У трьох: хвилюватися не потрібно. Наше знайомство ні до чого не зобов'язує, тому що в моєму світі не існує таких категорій. Є повага, довіра і прийняття. Протилежні авторські риси слугують відображенням, ресурсом і доповненням читача. І той, хто виявляє певні аспекти, які нерозвинені у ньому самому, спочатку відчуває неабияке роздратування. Як говорив Наполеон Бонапарт, спертися можна лише на те, що чинить опір. Вір-не-вір.

У чотирьох: послухайте, насправді вам здається. Я не написала жодної мініатюри про любов, бо вона багатогранна і у кожного своя. Писала лише про тих, кого люблю – це важливіше. Існують божевільні захоплення, але немає божевільного кохання. Любов розумна і логічна, якщо так взагалі можна сказати про почуття. Вона не може бути галасливою і імпульсивною, а віра має більше значення, ніж правда. Справжнє кохання сяє золотим світлом. Можливо, я про нього напишу, якщо коли-небудь, звичайно, знайду. Або не напишу взагалі, бо воно не потребує слів або вчинків; воно у тиші, коли є з ким помовчати, кохання – у німоті.

У п'яти: дівчина, яка сміється, – наполовину завойована. Англійське прислів’я. Моє улюблене. Давайте не будемо занадто серйозними. Ренуар малював, кидаючи на полотно плями фарб. Мої рими розтікаються прозою наче гілками верб. Малювати я так і не навчилася. Та вірю, що невидиме світло переможе навіть найбезнадійнішу темряву. Прочитала про це у Ентоні Дорра⁵⁷.

У шести: подарувати іншому трохи більше ударів серця. Наприклад, змусивши швидше битися. Це все, що я можу, але в цьому теж магія слова. Навчившись згадувати, я вже не нудьгувала. Тому що спогади перетворюються у слова і я продовжую подорож, навіть якщо в моєму житті більше не трапиться чогось неймовірного, я буду згадувати і наповнюватися щастям.

У семи: твої постскриптуми все ще кращі за мої. Я буду чекати на тебе на Трафальгарській площі біля статуї адмірала Нельсона, куди злітаються поштові голуби. Тільки вже у наступному, а не цьому житті.

Загалом, вдумливий читач зможе звести весь цей хаос до єдиного слова. Точніше – імені. Ася.