Ярослава Юріївна Яковенко
Танці у напівтемряві кімнати
Перечепилися, втративши опору, але не розбилися
Серце розривається на частини. Стукотить голосно, наче на сполох б'є. Тільки його ніхто, крім неї, не чує. Пожовклий листочок повільно падає на поверхню землі. Вона бачить його з вікна університетської конференц-зали і подумки повторює, рахуючи удари: один, два, три. Як мені хотілося б цій наляканій дівчинці розповісти, що наука – це гра без програшу, а грандіозні провали обертаються тріумфами. І найвище уміння – почати спочатку. Тому їй варто розпочати з розуміння своєї дороги, життя і себе.
Прохання покинути залу відгукуються, ніби ехо, а світ продовжує жити як ні в чому не бувало і хтось безсовісно спостерігає за драмою. Якби я лише могла їй сказати, що попереду багато цікавого, а сьогоднішня злість на саму себе зробить її власним Учителем у момент, коли вона боляче вдарить саму себе по спині бамбуковою палицею як у мультфільмі «Мулан».
Що може чути переможець, крім музики фанфар? Нічого. Тільки програш змушує тебе зупинитися, загострити чуттєвість і поглибити бачення. Просто тому що ніхто не витягне тебе з ями, яку залишилося злегка засипати, і завжди знайдуться бажаючі висунути звинувачення. Тільки справа не в них, а у твоїй готовності до перезавантаження.
Тому вона прокинулася о пів на шосту ранку, взяла аркуш паперу і написала «маніфест» обіцянок самій собі, не боячись ще більше поглибити безлад всередині. Зовсім не збиралася вдарятися в щире обурення і анітрохи не образилася. На жаль, щоб її образити, потрібно щось сильніше. Повернувши собі право бути незручною і вольовою, вона не стала підкладати свиню чи дарувати білого слона20, натомість закопала всі свої сокири, ножі і томагавк, написавши наступні слова:
«Привіт! Я вже та, якій не страшно. Мені здавалося, що я непереможна фортеця, але раптова поразки пожежа розділила моє життя навпіл, упала вежа. Ви забрали мою корону, сказали, що мені не вистачає хвацькості, а ваші джокери перевдягалися у королев, готуючись до костюмованого маскараду. Посипавши на рану сіль, втерли її за півхвилини. Якщо є десь місто кольору смарагду, то я туди потраплю, без допомоги чарівниці Вілліни21, але з вірою тієї, чиє ім’я теж з подвійною літерою «л». Вам би трохи більше далекоглядності, знали б, що я з тих, хто б’ється до останнього, наче лев. Можливо, мої мрії перечепилися, втративши опору, але не розбилися. Моя зірка впала, але вдарившись, спалахнула яскравіше».
Якщо противники сильніші, твої дії повинні вийти за межі їх розуміння. І вона йшла далі, попри втому, але завжди у напрямку дому. Просто тому, що чуючи дзвін, знала де він, розрізняючи музику дзвіночків на шапках блазнів і тривожних дзвонів. На її спині ще довго малюватимуть мішені, але відчуття злету перевершує втрати.
Інші жили з розумом, але по ту сторону її сприйняття, вона ж – серця дивацтвом, а межею була невидима лінія між душею і одягом. У німецькій мові є слово для позначення почуття на грані фолу, між любов'ю і ненавистю22. Щось подібне вона відчувала, з вдячністю помолившись за кожну в її броні тріщинку, запеклу й охололу.
Ця дівчинка як ніхто знає, що думка «а раптом знову нічого не вийде?» не повинна відлякувати, варто лиш пообіцяти собі: що б не трапилося – не здаватися. Людина одночасно сильна і слабка, чогось бажає і сумніви має. У ситуації, коли ти в меншості – і навіть в однині, – це не привід перестати триматися правди. Навпаки: усім наперекір варто пам’ятати, що мрії можуть перечепитися, втратити опору, але не розбитися.
Волошки з поля
Того дня навігатор зіграв з нею злий жарт, завівши світ за очі. Вийшовши з авто, опинилася посеред поля, на якому колосилися хліба і цвіли волошки, синьоокі і у світлі сонця, що сідало за обрій, блискучі трішки. Сонце залишило вицвілі смужки у її волоссі.
Меггі Нельсон23 назвала одну зі своїх книг «Волошки», будучи безмежно закоханою у колір цих квітів, який дозволяє відчути, що у будь-якому розпачі ти не самотній. Недаремно «Kind of Blue» вважається найращим джазовим альбомом, шедевром Девіса.24 Гете називав синій кольором переживань, любити який може божевільний. А вона любила і колір, і квіти, абсолютно не відчуваючи себе божевільною, але і вільною – теж ні.
Вона любила розмовляти з кімнатними рослинами у коридорах і залах бібліотек, не будучи до кінця впевненою, що вони чують і розуміють, проставляючи у формулярах ім’ярек. Просто їй було шкода, що інші на них уваги не звертають. Люди взагалі дивні і до усього звикають, хоча їх любити просто. Так просто, що складніше нікуди. Тому їй хотілося як Маленький принц накрити скляним ковпаком від усіх вітрів світу і пересудів свої думки й недомальовані етюди.
Пила каву на автозаправці зосереджено і повільно. Перед очима стояло поле волошок, а він десь проживав своє життя. Здавалося, кава охолола б швидше, якби він опинився поруч. Згадувати про нього було як думати про домівку, коли до неї кілька сотень кілометрів після повороту ліворуч.
Вона дивилася на засушені волошки серед сторінок книжки, але усі слова хотілося залишити на завтра, описати усе довкола його ім'ям, аби наректи минулим уже зараз. Їй довелося визнавати, що буває спокійно і затишно, коли нею керують, але тільки якщо вона сама того бажає. Як доля далі б не склалась, вона вірила його словам, навіть без бланків довіри, віддрукувати які він не встиг. Вона була близько до моря, але там їй не спалося. Зовсім. Чайки кричали, що він не повернеться, який там сон? Швидше б настала осінь, яка тихим сумом і шелестом листя обплітає балкон.
Найгірше – це те, що в можна охарактеризувати як відчуття непотрібності. Якщо ти хоч раз щось подібне відчував, знаєш, наскільки це гірко. Така собі фобія меншовартості, що змушує з поля зору зникати знову. Щоб відволіктися, вона загадувала бажання і умови їх здійснення. Коли, наприклад, ота жовта «п’ятірка» поверне ліворуч, усе вийде і справдиться, якщо направо – доведеться чекати, поки справи налагодяться. Якщо кроків до навчальної аудиторії кількість непарна, надійде звістка, а якщо парна – надія ілюзорна і примарна.
Зрештою, яка різниця, отримає вона від життя те, на що чекає, чи ні? Тільки б не зраджувати собі і зі спокійною совістю спати. Знати, що може звалитися на нас у будь-який момент часу, так само неможливо, як, за словами Флобера, вимагати апельсинів від яблуні. Можливо, вона згадуватиме день, коли він прийшов до неї і сказав: – Вирішено. Тепер я буду жити тут, звикай. Чи якось так: давай разом, а не один одного навпроти, сподіваюся ти не проти. Можливо, такого не трапиться і залишиться надсилати привіти, бо вони врешті-решт були знайомі.
Обираючи вранці що вдягнути, вона запитувала себе не «як хочу виглядати», а «що хочу відчувати». І це допомагало. Друзі говорили, що Всесвіт влаштовано просто: на два метри глибше копай і відходь на п'ять кроків убік, щоб подивитися на ситуацію зі сторони – тоді життя буде дійсно чимось важливим, а не мріями про щось важливе. Потрібно було дати часу змін можливість її наздогнати.
Знайшла книжку Сенкевича і вирішила перечитати. Однойменний памфлет Хвильового її свого часу вразив, але тут історія інша, хоча питання «Куди йдеш?»25 так само полишає за собою сум’яття. За переказами, це запитання апостол Петро поставив Христу, а той відповів: «У Рим, щоб знову прийняти розп’яття». Вона зрозуміла, чому втрачають голови і розв'язують війни або присвячують своє життя тому, щоб описати це словами, і вчилася бути терплячішою до людей, хоча ті навряд помітили її завзяття.
Можливо, їй у них не вистачало глибини занурення. Та ті, які повинні бути у житті, обов'язково у нього прийдуть. Просто, можливо, поки ще десь у дорозі. Змайструвати б для них ліхтар, що світив би волошковим світлом, прокладаючи шлях невагомо і непомітно, закликаючи ніби інструментальна п'єса для фортепіано, яку добре грати в ранковій тиші.
Вона дивилася на засушені волошки серед сторінок книжки, розглядаючи, ніби турботливий антиквар, і усе, що їй було потрібно – сім нот, бемоль, дієз і бекар. Тим часом мелодії Філіпа Уеслі і Джефа Баклі нагадували, що по-справжньому прощатися вміють ті, у кого два серця, бо одне з них легко перетворити на попіл.
Музика взагалі здатна поділити тебе навпіл, коли здається, що ось-ось злетиш, а потім крила наливаються свинцем і тягне на дно. Тексти пісень ніби шовкове сукно огортають, прохають закрити очі, забути про дійсність, чіпаючи струни душі. Клавіші володіли власною пам'яттю, привязуючи її до людей, пори року і почуттів, повертаючи у місця, де була щаслива: у поле волошок і на початок доріг, де вона відчувала себе частково знайденою, але продовжувала пошуки.
Змінити чіткість зору, аби всередині народилася відповідь
Світ інколи розгойдується як диско шар і ти разом з ним до дзвону у вухах. Стомлюєшся від «привіт» і «як справи» у рюкзаку на плечах і здається, ніби серце захлинеться і розірветься, в ньому занадто багато крові і глибоко всередині, там, з вивороту – ти не зі сталі, а олова. На перший погляд все добре, а ти не знаєш як жити далі. Ти ніби один зі «скляних людей» Селінджера26, для яких цей світ чимдалі, тим більш грубий.
Знаєш, я учора прочитала, що повітря в Арктиці настільки сухе і холодне, що можна почути, як хтось говорить на відстані кількох кілометрів від тебе. Взимку там ніколи не встає сонце, зате влітку воно ніколи не сідає, від чого цілодобово світло. Уяви себе там, мій арктичний друже, і поки розкриті двері поруч з серцем, – нам поговорити потрібно дуже. Якщо твій шлях і лежить через Долину сліз, пройти його тобі допоможуть друзі і близькі. І тоді, пройшовши цей шлях, ти зможеш вийти до нових, невідомих горизонтів.
Потрібно тільки змінити чіткість зору, аби всередині народилася відповідь. Ти – просто дитина, яка обпеклася на молоці. Часом усі ми такі – боїмося, що нас образять чи зачеплять рани старі. Оберігаємо наше внутрішнє «Я» від ударів ззовні, – і платимо за це тим, що нас не досягають ті імпульси, які могли б бути для нас корисні.
Немає ніякої біди в тому, що одного разу світ перевернеться з ніг на голову – ти просто ще гостріше відчуєш себе собою. Люди – не комп’ютери. (Хоча було б простіше). Ми б читали одне одного як програмні коди, компілятором долаючи суперечливі епізоди. (Не знадобилися б блискавковідводи). Менше б сварилися, більше розумілися. І місце під сонцем резервували оператором присвоєння. (Подальша доля викликала б менше занепокоєння). Головне – закривати усі дужки. (А у житті інколи – палити мости). А якщо ні – програма зациклиться (як кожен з нас на самому собі), безперервно обраховуючи масиви інформації (подібно до нас, витрачаючи час на сенсації), шукаючи одне єдине значення. Все, що фальш – то нуль, істина – одиниця. (Тоді подруга і зрадниця не мали б одного на двох обличчя).
Знаєш, тут нічого не поробиш, ми «переростаємо» людей, точнісінько так само як більше не носимо старі джинси, бо вони нам по щиколотки. І зовсім неважливо, що вони таять в собі спогади, що та латка залишилася після невдалого падіння, а ось в тій кишеньці досі лежить монетка на удачу. Так і з людьми, іноді вони починають тягнути нас вниз. Ідеально підходили один одному колись. Такі розгублені, холодні і нещирі зараз.
Люди – не комп’ютери. (Хоча було б простіше). Є лише 1024 символи значущі, у кожній умові – 256 рівнів вкладення (стільки ж з кожної ситуації виходів), мітку ставиш і goto27. (Жодного додаткового успіху інгрідієнту). У такої програми лиш один backdoor28, це не життя, а демо-версія його і неможливо прийняти найцінніший дар – дар уразливості.
У реальності насправді доволі цікаво. Досягнувши дна, відштовхуйся вгору і не здавайся. Нікому не дозволяй говорити, що ти чогось не зможеш і прагни того, щоб твої речі, принципи і думки збігалися з тим, як ти завжди жити хотів. Бо каменями, які правильно покладені, можна побудувати щось невимовно гарне і будь-яке «а раптом» перестане існувати. Треба лише змінити чіткість зору, аби всередині народилася відповідь.
Затишні старі будинки
Пізній вечір. Виходиш з аудиторії. Закінчилася пара з філософії, у голові досі критичного раціоналізму теорії і ти ще не знаєш, що внизу тебе чекають поодиноко протоптані іншими аспірантами стежинок траєкторії.
Наглухо заклеєні вікна у переходах між навчальними корпусами не рятують від холоду, але чи варто у тому винити лиш погоду? Іноді ти не відчуваєш тепла без жодного приводу і улюблена робота не завжди приносить насолоду, але, якщо не поспішатимеш до виходу, то побачиш картину під гілками глоду: усе, що не забарвлене снігом, залишається безбарвним29, але без поправок на моду, затишні старі будинки розповідають мешканцям міста кожен свою історію. Треба лише вміти слухати.
Визираєш, завмираєш і точно знаєш – він був тут щойно, йшов довго. Перед тобою розстеляється магічний світ дерев в мереживі, сліди на мармурових сходах несміливо вигадливі, промені ліхтарів сяйнозаспокійливі, а автівки здаються заснулими до весни, під шаром снігу зовсім неквапливі і несміливі.
І ти видихаєш… Споглядаєш затишні старі будинки і легенду про доньку магната Володарського згадуєш30. Її привида ти сьогодні навряд зустрінеш, але точно знаєш – розпочинати відлік зими, мов нового кохання, треба ввічливо, аби закінчити його такою ж чистою. Не бути оповитою у грудні тугою, не ревіти у січні від самотності белугою, не дозволити лютому остаточно розірвати невагомі ниточки твого натхнення однією лівою, бо у березні страшенно хочеться бути знову щасливою.
Морозно і безвітряно. Тільки вікна затишних старих будинків у темному оксамиті споглядають сумовито. Ними стільки людських стежок побачено і усього того, що нами майже втрачено. Проїхало авто і знову чути як скрипить під ногами сніг. Ти йдеш і думаєш, що у якомусь з цих будинків Шолом-Алейхем дописав повість про Тев’є, який ніколи не йшов проти совісті. І тієї ж миті власні негаразди перетворюються на пап’є-маше, їх можна причепурити і носити прикрасою на зап’ясті.
У пекарні ліворуч випікають булочки і від запаху, яким розбавлений холод, хочеться закрити очі, розпустити себе на петельки-ниточки і знову зібрати докупи по шматочкам. Може, є сенс у тих теоріях раціоналізму. Життям треба йти як по проміжним точкам. Карл Поппер говорив, що не треба ані догматизму, ані релятивізму, претендувати на володіння істиною і закриватися від світу власних уявлень павутиною. Треба лише вміти слухати. З відповідей на сьогодні – ще одна зима, однак і запитань у тебе нема.
Хоча, ні. Одне є, бо тобі цікаво, чи в його місті сьогодні теж перший сніг як тут, у твоєму другому Єрусалимі, заснованого Бопланом31, що ніби зійшов зі сторінок твоїх улюблених книг, але ніяких новин не чутно і ти наче гудзик, що закотився і десь там, під диваном.
Майже навчилася приділяти усю увагу тому, що на разі важливо, і ця наука далася нелегко, але воно було того варте. І от, маєш – спогад спалахує раптово і щемливо, лоскоче горло неочікувано-негаданою радістю, наче вино ігристе, і кленом проростає у тобі вогнистим. Деякі фрази пам'ятаєш майже дослівно, зловила себе на тому, що використала його мовні звороти нещодавно. Сніг сипле поволі і плавно. Твої слова монетками лежатимуть на самому дні його душі, непомітні на фоні тих, що яскравіші. Якщо він від тебе далеко, то як ти наважишся йому заважати?
Затишні старі будинки тобі б розказали, адже ти вмієш слухати, та вони теж не знають, що відштовхнуло його і змусило мовчати. Безмовність буває покаранням, часом, що може крізь пальці тікати, доводячи тебе до нестями. Думати про все це – відрада і прокляття. Ми тужимо за неможливим і недосяжним із найбільшим завзяттям.
У кожного є люди, які дають сили жити. Вони чомусь думають, що мають щось доводити або відповідати нашим очікуванням і сподіванням. Насправді робити щось інше, окрім як бути і радувати своїм існуванням, непотрібно. Це все, про що можна їх прохати: просто бути у твоєму житті.
Якщо їх тимчасово немає, йдучи повз затишні старі будинки, ти відчуваєш, ніби тебе за руку бере сам Бог. Він простягає тобі мандаринки і, наче малій дитині, пояснює, що трапляються незаплановані на шляху до кращого затримки. Та ти все встигнеш, лише не поспішай, дай собі раду, візьми трохи часу або скільки потрібно. Не буває зарано, лише запізно.
Моєї сили береги і натхнення глибока ріка
Якось прочитала, що у народів Півночі більше вісімдесяти слів для позначення снігу. Напевно, якщо щось для когось є важливим, то для його опису знаходять способів приблизно тисячу. Щодо мене, намагаюся знайти слова, щоб пояснити, де лежать моєї сили береги і натхнення глибока ріка.
Географічно десь на обох берегах Дніпра, там, де парки, бульвари і соснові ліси навколо міста, а за містом дачний будинок і спогади про часи, коли дерева були вищими і можна було спуститися в сад, сісти за стіл у альтанці, випити склянку молока з теплою булкою – і відчути себе до неможливості щасливою.
Зараз моїм натхненням стають люди навколо мене. Мені надзвичайно щастить на талановитих. Мої батьки талановито не лише виховували мене, а й лікували інших і рятували життя, мої педагоги відкривали у мені нові грані і навчали дійсно важливим речам – відповідальності, наполегливості, впевненості і доброті. Ті, хто оточують мене, талановито одягаються, печуть торти, організовують масштабні заходи, готують каву, перетворюючи професії на забаву. Я не вірю тим, хто твердить про свою бездарність. Талант це не обов'язково щось пов'язане з мистецтвом і публічністю. Просто у когось щось виходить легше і краще, ніж у інших. І це надихає.
Кожен з нас – цілісний і унікальний, навіть якщо сам він не згоден з цим твердженням і вважає себе посереднім. Розумієш, у нас у всіх різні вихідні позиції і початкові характеристики, але завжди є щось таке, що з тобою до кінця віку, дано від природи і все тут. Та ж впертість, вміння малювати чи поєднувати спеції або просто заражати інших своїм сміхом. Що завгодно. Важливо, що хтось може намагатися повторити, але у нього ніколи не вийде так само легко, адже він буде практикуватися і працювати, у тебе ж ця навичка від природи.
На одному з наукових конкурсів я зустріла дівчину, яку абсолютно не сприймала як конкурента і поселила у серці одразу, бо вона уся складається з натхнення і вогник нашої дружби досі не загасили жодні вітри. Подруга, яку я знаю з шостого класу, малює на моїх нігтях запаморочливі картини і я зберігаю усі її хенд-мейд подарунки. Інша говірлива дівчина, з якою ми познайомилися у класі дев’ятому і спочатку не надто сподобалися одна одній, вміє розповідати історії з життя так весело і щиро, що я сумую за її голосом. Уже в аспірантурі я знайшла подругу зі схожим світовідчуттям і гумору почуттям, тому не уявляю як можу піти до кінотеатру чи книжкової крамниці без її супроводу.
Хтось відчуває простір, хтось звуки і кольори. Мене захоплював осмислений фрістайл Noize MC, віртуозна гра барабанщика Джона Бонема, «Водяні лілії» Моне і усе те, що творить у твоєму мікросвіті маленькі дива. У пісні «Anthem» Леонарда Коена є слова: There is a crack in everything, that's how the light gets in32. Я про них завжди пам'ятаю, коли хтось робить щось краще за мене або у мене не виходить довести справу до досконалості, хоч помри. Я приймаю це як дар моєму особистому богу недосконалості і не переживаю особливо, моя сила в чомусь іншому. Якщо дізнаюся у чому саме – неодмінно розкажу. А до того часу я буду пам'ятати моменти і людей з якими добре без туги і печалі.
Хай Танцюється. Ніхто Не Дивиться
Снігом засипало вулиці. Ніхто не очікував такого зими фіналу, хуртовина подружилася із вітром крижаним і помалу мешканців міста у домівках забарикадувала. Я обдумую чудову фразу, яка з вуст Кареніної на балу прозвучала: я не танцюю, коли можна не танцювати.
Як грати у покер: якщо гравець затих – у нього хороша карта. Останні кілька тижнів я перестала транслювати свій мікросвіт і воно було того варте. Римський філософ Сенека, пишучи листи уявним друзям, переконував: мале горе – красномовне, а велике – ні. Якби ж мала мікроблог, то його суть передав би сумний монолог на сімдесят сім слів. Скінчився сон. Сьогодні середа. Сумує на столі сніданок. Сто сорок справ. До сьомої секунда. Сьома. Спішно складаю в сумку спогади, страхи. C`est la vie. Сама собі сьогодні сценарист. Не слухатиму синтетичний симфоджаз. У серці справжній соул, смуток, сміх. Для сліз, як снігу в серпні, – не сезон. Сучасний світ – сумбур і сум`яття. Він спантеличений, сполоханий, спустошений. Суворий спринт і сардонічний сміх у спину як стандарт. Сторінка соц. мережі – спасіння. Сховатися за статусом. Не спізнюйся, свої вже всі онлайн.
Добре, що його немає, бо культи буття собою і життя одним днем – пусте. Розхолоджується розум і тіло теж – складніше дивитися далі, бачити глибше, уникати меж. Це не означає, що я не танцюю більше, просто тепер в напівтемряві своєї кімнати. Нісенітницям у своєму житті ми приділяємо невиправдано багато уваги.
Як полюбляла говорити Коко Шанель – усе у наших руках, тому їх не опускай. Я швидко ховала руки у кишені, гордо не приймаючи простягнутих на зустріч долонь, мовчала і тонула в океані невимовлених слів. Допоки не зрозуміла, що шрами на сухожиллях роблять мене сильнішою. Шкода, що немає акційної пропозиції зібрати шрамів десять і отримати нову шкіру, але я й без того стала товстошкірою до сумління докорів і в людях розчарування. З часом глибше вростала у найближчих, не наважуючись покидати місця своєї сили, де моє коріння. Ховала шрами під одягом, дозволяючи вичати лиш контури.
Зима не бажала здавати позиції і незримо торкалася серця, наспівуючи у навушниках прохання називати її по імені, щоб кожен відтінок засяяв, бо ми з нею – світло, і нам більше не відомий буде страх33. Напевно, дорослішаєш, коли починаєш досушувати до кінця взимку феном волосся. У якийсь момент здалося, що ці холоди тут навічно.
І ти думаєш, що програти весні – то, певно, не найприємніша річ для зими. Бо це як програти суперниці, коли очікування усіх на її стороні, вона молодша, вродливіша і бере участь у щорічному благодійному марафоні. Ну і як тут виграти на її фоні? Ніяк. От і я про те. У якийсь момент стомлюєшся від самопорівнянь з кимось ще, а від питання «що зі мною не так?» тільки гірше стає, бо ти звикаєш до лежання на зручній канапі у власній голові, мовляв «Ти дійсно хочеш поговорити про це?». Бо ідеї власної дефективности взяли не зі стелі. Коли, заради жарту, проходиш тести на визначення особливостей характеру, у кінці думаєш: як люди взагалі у ході еволюції уціліли? З твоїм щастям – максимум півтора століття прожили б.
І ти копаєшся натхненно і безперервно у собі. Замість того, щоб жити. Починаєш забувати, що є така штука як «внутрішній чарт». Страшенно важливо залишатися в ньому на перших місцях, а не нижче десятої сходинки. Тоді з часом раптом відмітиш подумки, що знаєш як себе поводити під час незручного мовчання, вмієш підбирати собі одяг без сторонніх втручання, а масивні прикраси тобі насправді личать (от тут несподіванка) і нові парфуми обираєш без пручання. І усе, що раніше здавалося недосяжним, чужородним, нетутешнім і занадто для твого буденного життя ідеальним стає звичним як магнітоли у авто звучання.
Ти виходиш за межі напівтемної кімнати своєї. Хай танцюється. Ніхто не дивиться. Витанцьовуй з себе усе те, що не виписується і не вимовляється, але всередині вже не стримується. Ти відчуваєш життя як ще не любов, але вже симпатію. Тому серце б'ється чесніше, відчайдушніше і сильніше. Хай танцюється під його ритм. Звичайно, є ще вчинки, які для тебе завеликі: попросити за вікову образу вибачення, самій запропонувати піти на побачення, змінити оточення. Ти нарешті стаєш зібраною людиною як у книзі «Наївно. Супер»34. І це вже поняття філософії, а не психології, бо зібрана людина не має «хвостів» у вигляді побоювань зробити що-небудь не те і пошити себе у дурні, не кліпнувши оком. Красива подорож довжиною в твоє єдине життя, подібно до будь-якої дороги, починається з першого кроку. Ще тиждень чи два – і фіалки з нарцисами витіснять з голови думки щодо довгої зими. Тому хай танцюється. Ніхто не дивиться.