Ярослава Юріївна Яковенко
Танці у напівтемряві кімнати
Закрий очі і ти побачиш світ
Бувають такі періоди часу, персональні п’яті пори року, коли твій вік збігається з долею. І тоді як у Бродського: їх роман недовгий, але ти відчуваєш: маєш рацію у всьому і ледь не втрачаєш голову. Та навіщо тобі ще одна пора? Просто закрий очі і ти побачиш світ, в якому унікальна кожна мить.
З точки зору психології, наше усвідомлене теперішнє триває всього близько трьох секунд. Усе решта – сприймається як частинки минулого. І твоє життя – це три секунди, а усе інше проходить повз радари твого свідомого.
Написавши на піску чиєсь ім'я, починаєш загадувати: його наступна хвиля зітре чи ні? Ти йдеш, не обертаючись як у пісні «Riptide»12, відчуваючи п'янке свободи почуття. Думки скачуть в довільному порядку, ніби дикі коні по мілководдю і болотах, і тобі подобається їх мерехтіння невпинне. Хоча, здавалося б, морське повітря має прочищати мізки. Усе, що ти маєш – три секунди, аби вірити свято, що написане тобою стерти неможливо, а потім раптом розумієш, що час стирає каміння, не тільки на піску залишені думок відгоміння.
Щаслива під палючим сонцем, пустуючи в солоній холодній воді, ти відчуваєш радість, що хрустить хлібом, намазаним маслом з джемом. І кожну краплю охололого за вечір моря сонце знову нагріватиме наступного дня. Просто останні кілька років ти живеш у режимі «святкувати життя». Святкувати зміну пір року і кожен щасливий день, а також тужливий день і просто існування усього живого. Усе хороше, що відбувається, не важливо, якої величини, – дбайливо зберігається в пам'яті. І при усій твоїй інтровертності потрібен хтось ще, з ким можна поділитися нових країв відкриттям, але поки що ти перечитуєш зачитані до чорних дір улюблених книг рядки і розділових знаків блокпости.
Часом відкриваєш міста, в яких не відчуваєш часу: там застигли будинки, люди не пам'ятають, в якому столітті живуть, але за усім тим стільки легкості, витонченості, і терпіння, що жити у таких місцях – везіння. Життя біля моря по-іншому проходить: кожний наступний день повторює попередній, але душа місцевості завжди хвилюється: або на глибині, залишаючись невидимою, або ззовні, виплескуючи почуття. Ти пливеш, ногами не дістаючи дна, і думаєш, що відчай у щасті – це страх втратити насилу знайдене. І такі заходи сонця, що дах зриває від захоплення. Море – це завжди неповторність і історія про повернення.
Спогади стають магнітом на холодильнику і кава переливається через край (за звичкою ставлю порцій дві) під пісню Кріса Корнелла13 про те, як вона намагається не відчувати потреби у ньому і я думаю, що він співає про мою любов до моря.
Чутно в повітрі господиню дощів і не працює план перельоту в південні краї. Приходить осінь, всередині тебе накопичується меланхолійна волога, хоч ти і схожа на висохлий лист, такий красивий і такий крихкий. Згортаєтья падолистом душа, бо теж не вміє жити без тепла. Дає про себе знати нестача вітаміну D, тому, щоб додати більше фарб в палітру жовтня, ти йдеш туди, де тихо і золотаво. Втім – що ти знаєш про тих, хто стане частиною тебе цієї осені? – Нічого. Тому не поспішаєш восени робити дурниці, хіба що губиш в аудиторії парасольку і ведеш з собою важкі монологи, такі незвичні, зовсім несхожі на мелодії літні. Осінь – це дрібна скалка у подушечці пальця: сильно не турбує, але нагадує про себе тихим дзвоном. Немає ні дружби, ні ворожнечі. Тільки надія. Вона заплуталася метеликом десь між тим усім.
Взимку усе впадає у приємну дрімоту, рятують рідні люди і товсті книги. Слова тиняються без діла, перетворюються на паузи і написані подумки листи. Ти затикаєш ними щілини у віконних рамах або починаєш писати пальчиком одне-єдине слово, вімірюючи чолом температуру віконного скла. І навіть заметіль тобі не заважає. Книги теж читаються по-іншому. З увагою до автора, себе, і усіх тих, з ким неодмінно захочеться зустрітися у грудні, і без кого увесь рік був би іншим.
Про прихід грудня мені нагадує сніговик Семен, а тобі? Знаєш, він був такий самотній і непристойно святковий серед канцелярських товарів. Господиня лавки зробила мені знижку, бо ми часто заходимо що-небудь купити: то тарілку, то нотатник, то ручку. І тепер ми чекаємо на звістку від снігу разом, бо королеві ні з ким не сплутати короля.
Весною друзі сніговика Семена в очікуванні лиха. Тихо. Ані морозно, ані тепло. Диво. Оголене неприбране сміття довкола. Мило. Метеорологи лякають нас морозом вміло. Не піддаватися гіпнозам серце сміло. Воно чекає потепління. Вперто. Вже жайворонки з тіста полетіли. Стрімко. Кружляють шматки криги жваво. Люди перевзуваються, кольори їхнього одягу тепер не зливаються. Зустрічаю книги, настільки прекрасні, що їх хочеться вивчити напам'ять. Я все ще сплю під двома ковдрами, але вже заростають подряпини і порізи, а мої очі змінюють тон і пахнуть конвалії, татом подаровані, – вирує весна. Просто закрий очі і ти побачиш світ, в якому унікальна кожна мить.
Лампові вечори і ранні сонні години
Грали з татом у доміно і мені випадав дубль «пусто-пусто» разів зо три. У цій зрадницькій, мені від народження виданій невезучості невідомого походження насправді багато хорошого. У цьому незрозумілому світі світла і темряви мене рятують лампові вечори і ранні сонні години. Хоча ловити у житі мене давно вже не треба, я відчуваю у тобі потребу. Сумувати за тобою безглуздо. Абсолютно нерозумно, і все-таки я сумую.
Не завжди, лише коли видаються ранні сонні години, або як учора, коли почула «Pink Floyd» і зрозуміла, що можу успішно зніматися у німому кіно – впускаю з рук чашку чаю без жодного дубляжу. «Усе, що нам потрібно зробити – переконатися, що ми продовжуємо говорити»14. Не те щоб я так сильно цю пісню любила, просто згадала, що вона з улюбленого тобою альбому (навіщо я це пам'ятаю?) і аудіоплеєр не зупинила.
Яким чином ти умудрився поміститися у голові, там же вільного простору залишилося кілька гігабайт? Усе решта – іноземні мови, основи економіки, номери телефонів, і серед всього того – ти у скронях. Неабияке зухвальство. І ніяк не виходить у нас розпрощатися. І поки ми з тобою говоримо – зі слів починає витися в'юнок, уві сні обвиваючи шию. Я насправді не знаю, куди приведе останній рядок. Яких «нас» – почнемо з цього, з яким таким «тобою»? Окей, продовжимо.
Можливо, у мене просто занадто багато вільного часу на вигадки? Напевно. Хоча я себе ретельно завантажила. Навмисно. Присвятити себе роботі сім днів на тиждень – це більше, аніж просто ризик, тому захлинаються сльозами заздрості камікадзе тихо. Побудувати будиночок не з карт, а зі сторінок, можливо і просто, якщо вигадати причини, для чого йому жити.
Не знайшовши таких, зібрала рюкзак, повний потрібних речей. Солодкі дні, наче коржик, кришилися у руці, а розкішний берег дрімав у обіймах спеки і тіні спокійно. Море то шипіло припливом, то кричало базарно і дзвінко. Лежала собі на піску, нічого не вигадувала, нічого не уявляла, пропускаючи крізь пальці лампові вечори і ранні сонні години. Спала, міцно зажмуривши очі, ніби наступний ранок, коли закінчиться цей день, почнеться не тут, а там, де корабель-ресторан прибило до берега – звідти я тобі писала. І була такою щасливою, що навіть не віриться. Господи, коли там вже час мені остаточно подорослішати?
Ось я тут, у долонях Бога, задихаюся від тісноти. Він нахиляється наді мною, сміється хвилею бешкетною, але мовчить. Ну сказав би вже, що нічого нікуди не поділося. Просто знову ангели щось переплутали, а кармічні дзеркала множили мої страхи. Поки я розпускала, ткала і вишивала, – ти стояв у своїх штурвалів, а моря насправді людей не розділяють.
Світ, в якому ми зустрілися, нагадував корабель, що дрейфує між двох островів, якими були ми самі. Бог мовчить і протягує кісточку доміно: дубль «пусто-пусто».
Дотепно і чесно. Що у тебе – від мене? Дубль «пусто-пусто». Кілька випадково розкритих таємниць і плутані тексти, в яких ти знаходиш резони – один цікавіший за інший, а я – точно те, чого ти не загадував під ялинку у січні. Що у мене – від тебе? Дубль «пусто-пусто». Кубометри літер. Мій світ живий від того, що летять слова як рейки над порожнечею – і вона відступає, її далеко відносить вітер. Загалом – кожен на своїх орбітах.
Розкажи мені: скільки маєш на мене прав? Скільки з них я сама віддала? Ти мене шукав хоч раз? Твоє ім'я продовжує вперто жити на язиці, попри усі спроби його чи то виплюнути, чи проковтнути. Я б хотіла з тобою у подорож Європою і обговорювати книги за келихом вина із Чілі. З обережністю, гідною застосування на інших фронтах, наприклад, в розвідці, я налаштовувалася на твою широту-висоту-довготу, щоб потім зникнути. Не нашкодити.
Якщо важливі фрази повинні бути тихими, то звук однієї долоні – найприродніший у світі, а крик – віддзеркалення тиші. І не буває чудес, окрім тих, які ми самі собі напишемо. Тому відкривай конспект, занотовуй, диктую: до моєї суті ти підійшов занадто близько: невиправна мрійниця і егоїстка. Однак, милий друже, навчивший мене посміхатися і дивитися серіали з Домініком Уестом, біда не у тому, що з банок з абрикосовим джемом по краплині сочиться минулорічне літо, в якому від нас ні крапельки не залишилося. Вона у тому, що час заповнить наші простори іншими людьми. А сьогодні з нас двох злодій насправді я: ні з того ні з сього купила книгу, яку ти позавчора прочитав. Через кілька років я стану неможливо серйозною, але у твоїй незримій присутності я відчуватиму себе як вдома кожного лампового вечора і кожної з ранніх соних годин. А книга хороша, хоч і нелегко було її знайти.
Милий друже, засинаючий там, де я буваю зрідка, у місті, знайомому мені лише за видами з вікон університетів, – я була щирою, нехай і часто необачною, тому і ти щиро пообіцяй мені бути щасливим.
Не прагни сказати останнє слово, намагайся зробити нові кроки
Давай, подружко, прокидайся! Не залишу у спокої, навіть не сподівайся. Якщо знадобиться, я викрикну «ходімо» на форте або навіть фортіссімо. Творімо новий день разом, сьогодні я тут замість побажань доброго ранку у соцмережах, які тебе дратують щоразу, але дай мені трохи часу.
Просто довірся, мої мрії теж були розкришені, на поталу залишені, але не перетворилася на їх бранку. Тепле повітря і світло, занадто біле, пробиваються крізь фіранки.
І поки ти збираєшся, я слухаю розлиту по кутках кімнати тишу, яка плавно осідає між аркушів книг, проникаючи у кожну нішу шафи, опановуючи пустелю верхніх полиць, подібно до тих, хто з околиць прагне перебратися до столиць. Давай хутчіше, у нас запланована кава з тірамісу, а не твоя звична порція на сніданок кислиць.
Трохи згодом опиняємося на перехресті галасливих вулиць, і чекаючи зеленого сигналу світлофору дозволу, бажаємо сонному пішоходу поруч доброго ранку. Зовсім як тоді, коли визирали зі студентського екскурсійного автобусу, роздивляючись у ранковому серпанку іграшкові тендітні церкви і махаючи водіям на зустрічній без перестану. Адже якщо наш випадковий супутник знайшов сили зішкребти себе з ліжка і піти на роботу, коли листя летить навсебіч і такої плаксивої осені не було кілька сторіч, дуже важливо нагадати йому просту річ: теплі моменти цінуй, бо неважливих періодів в житті не буває.
Ми знаходимо прихисток у найближчій кав’ярні, я не надто вмію розраджувати і співчувати, слова інколи зайві і приторні. За мене це робить голос Кеті Мелуа, який із динаміків починає розповідати, що у Пекіні дев'ять мільйонів велосипедів15. Такого не міг уявити жоден із династії художників де Труа. Поки готуть каву, нам залишається спостерігати, як усі за вікном кудись поспішають без угаву.
Знаєш, насправді ми знаходимо щастя в момент, коли припиняємо пошуки, відмовляємося від бутафорії, скидаємо уявні мантії, відкидаємо нав’язані критерії, починаємо довіряти інтуїції і цінувати теплі моменти. Раптом в унісон музиці, без особливих на те приводів, наспівую рядок про шість мільярдів душ, які шукають любов16. Якщо відкинути сентименти, дозволити зійти з шаленою каруселі буднів, здивуєшся, до чого ж багато людей продовжують рух на цьому суєти ярмарку, не помічаючи прекрасного у моменті тут і зараз.
Щодо нашого тірамісу, у перекладі його назва означає «підійми мене нагору» – гарний спосіб виявити гастрономічну непокору. У житті трапляється втратити опору, і ми шукаємо сенс там, де того робити не варто, або розмірковуємо над тим, що давно слід було вирішити, з особливим азартом, а треба просто знайти те, що підіймає настрій вгору.
Інколи останнє слово не за тобою, але можна світанки зустрічати над бухтою, вдихати аромат тільки що насипаної в банку кави, що розлітається кімнатою, і спробувати стати іншою, трішечки щасливішою.
Трапляються дні, коли не відбувається нічого, на перший погляд, особливого: кохана людина ніжно бере тебе за руку, коли дивитеся спектакль, або хтось обіймає просто так, щоб відчути твою любов, твій собака тебе будить і злива шумить у момент пробудження, хтось робить для тебе щось особливе, від чого внутрішня дитина починає верещати і підстрибувати від захоплення. Або смайлик на дзеркалі, виведений напередодні ввечері пальчиком, проступає на запітнілому дзеркалі поруч з рушником як нагадування, що все буде добре.
Лист, на який довелося чекати, шум хвиль, що у перші дні на морі не дає спати, хороші фільми, грози, п'ятниці і суботи, плавати, читати книги, мандрувати – якщо зможеш нанизати ці намистини на ниточку життя, то відчуєш стільки ніжності, що самій не донести до хати, залишиться її дарувати, пробачати себе та інших і прощатися з близькими кожного разу трепетно, немов вперше.
Не прагни сказати останнє слово, намагайся зробити нові кроки, не бійся бути уразливою, бо як ще відчути, що ти жива, а не померла у понеділок вранці, гортаючи стрічку новин між бізнес-сніданками, конференціями і відкладеним візитом до перукаря? Час прощатися, я була рада провести цей день з тобою і сподіваюся, що побачивши завтра світанок, згадаєш, що жива, а не прокидатимешся, аби знову заснути, ніби сова.
Довго йти за горизонти, щоб себе знайти
Від снів залишаються спогади і осідають на підвіконні попілом вулкану з Ісландії, ходять коридорами пам’яті, допоки не розчиняються у ранковому світлі, що тихо тріпоче на моїх віях.
Місяць березень був фіолетового кольору. Фіолетовий знаходиться в кінці видимого спектру, він максимально частотний. Таємничий, містичний і розкішний колір Римських імператорів подарував багато емоцій, часом абсолютно протилежних, але таких неповторних. Вікна будинку навпроти прозорі як мої виправдання. Зігрівала рукавичками клавіші, але вони все одно мовчали без засудження, але й без співчуття. Напевно, я швидше помру, ніж буду когось чекати на березі не одну добу. І знайдені у березні слова мені миліші за усі інші хоча б тим, що я пам'ятаю як шкрябали кігтиками всередині.
Відкриваю «Гру в бісер»17, бо це найчесніша на світі історія про пошук свого місця під сонцем і про Людину, сильну духом, гармонійну і розумну. Простодушна, щира, навіть трішки наївна, але безмежно мудра і глибока книга. Нато, пам’ятаєш, ти мені її подарувала? Звідки ти знала? Ти б зараз розсміялася з моїх нещасть трохи ущипливо, але так щиро, що я б сама на них увагу звертати перестала. Ти називала мене дівчинкою-квіточкою, розповідала про енергетичний центр людини, чакру Маніпура. Усі люди як люди, а в мене ніби там діра, тому я перестаю вимагати від себе ідеальності – і вона зникає. Прислухаюся до себе і чую: «усі вірні рішення знайдуться. Листочок лягає на воду, падає, але не тоне. Тільки не поспішай. Вирушай у дорогу спокійно, йти далеко потрібно, за горизонти, щоб себе знайти».
Я до чого це все, друзі, веду: немає нічого страшного в тому, що одного разу губляться орієнтири, а ми – такі, якими обираємо бути самі, і шепіт за спиною нас не визначає, особливо щось на зразок «у вас нестандартна фігура, невиразна була промова і взагалі – беріть ось це ліпше, бо все одно не знайдете щось краще». Знайдеться.
Коли ти не знатимеш, куди йти, почнеш ступати повільно і обережно, уникаючи краю, навіть якщо ці хиткі рядки нетривкі – все, що маєш. Мені не подобається ідея з виходом із зони комфорту, але постійно розширювати власний простір – думка хороша. Треба тільки не пручатися і не кидатися бігти в протилежну сторону, залишаючись у вічних пошуках.
І одного разу ти перестанеш бути повільним водієм, а інші – постійно обганяти тебе, притискаючи до узбіччя, звідки і в канаву зіштовхнути можна прямо униз обличчям. Можливо, нової тебе почне цуратися останній друг. Так буває, що ті, хто підходить тобі на сто відсотків – раптово перестають до тебе підходити і вітатися взагалі. Такі удари не те щоб в спину, а навпаки. І коли ти будеш лежати одна на холодній землі, хтось чужий вкриє тебе плащем. У певний період життя ми зустрічаємо когось, хто виявляється необхідним саме у цей період. Такий дивний закон тяжіння. Ти шукаєш відмички того, що люди називають «влаштуватися у житті», відпустивши світом свою самотність на власні хліба.
Ти перестанеш дивуватися запитанню «Ти щаслива?», бо варіантів відповіді насправді три – «так», «ні» і ще «ой, все, мені треба йти». Інше з улюбленого – «Сенс життя?». Давай розповім про свій.
Ось дивись, мені років сім: книжки, подружки, іграшки і перша медаль. Подобається з батьками їхати у далі і мені не відомі печалі. Ось тут мені чотирнадцять – дивного кольору волосся і величезні до щастя вимоги: мені не потрібні більше миті радості – необхідний тріумф, а ще потрібно неодмінно всім подобатися – дурна підміна щастя, але від неї непросто позбутися. Років так у дев’ятнадцять мені захотілося закохатися або щоб мене полюбили, а краще і перше, і друге і компот. Потім щастя мені здавалося в тому, щоб кожному допомогти, ну або хоча б навчитися вписувати себе в прийняті рамки, як в дитячі прописи, жити без особливих втрат, на худий кінець – робити, що подобається, і по можливості не накоїти біди.
Цей нехитрий пасаж до того, що бути щасливим – цінувати сьогодення. Про сенс життя, напевно, наступного разу. А поки захід сонця залишить після себе гіркуватий присмак прибуття у кінцеву точку, після чого думки наближатимуться до спокою. Вночі все стане простим. І тихим настільки, що чутимеш звук будильника у когось в квартирі через ще сплячу вулицю.
У жінок – усе серце, навіть голова
Певно, правий був Августин Аврелій, сказавший, що жінку з ребра, а не голови чи коліна, створив Бог навмисно. Жінка ніколи не буде і не повинна бути на першому місці. Її місце – поруч, на рівних. Ні вище, ні нижче, аби у потрібний момент вона могла взяти за руку або відійти в сторону і не заважати. При цьому відійти так, щоб не загубитися із зони уваги.
Вченими доведено, що емоції допомагають відправляти інформацію в довготривалу пам'ять. Якщо врахувати, що жінка – одна суцільна емоція, то уявити складно, скільки усього вона пам’ятає. Якщо світ чоловіків – логічний, чітко ієрархічний і структурований, стабільно емоційний, то жіночий описує фраза «так…ні…напевно». Жіноча сила не в твердженнях на зразок «я все можу», а зовсім в іншій площині – там, де треба втішати тих, кого ранять, посилаючи їм розраду, і бачити посмішки з-поміж сліз, заспокоювати і зцілювати, надихати і підтримувати. Тоді жінка перемагає, а якщо здається, то диктує умови переможцю. Бо вона здатна жити миттєвостями, але завжди претендує на щось більше, навіть не говорячи про це.
У жінок – усе серце, навіть голова, бо так влаштовані – без здатності на гомеопатичні дози ніжності. Ми прив'язуємося іноді занадто сильно, тому що нам життєво необхідно віддавати турботу, увагу і тепло. Якщо, звісно, це цінно і потрібно, бо у тому, щоб битися головою об намальовані двері – цікавого мало. Через це прикраватися «чим менше жінку ми любимо…» можна, але недовго. Бо якою не була б любов, в'янучою швидко чи квітучою довго, її треба буде пересадити у грунт повсякденного життя.
Знаєш, Луї ніколи не приходив на побачення до Вів'єн18 без маленького букета фіалок, а на прощання подарував коханій своє серце і горщик із квітами, які зів'яли, тільки-но вона отримала звістку, що Луї більше немає. Вів'єн покинула рідне місто, і її сліди загубилися в післявоєнній Європі, але це й досі одна з найбільш захоплюючих історій. Тому що вона могла б стати королевою Парижу, але не змогла зрадити серце. І важливі не якісь там штампи, а баланс і гармонія, які наступають в жіночій душі, коли поруч правильний чоловік. Можливо, нам дійсно потрібні ті, хто змушує відчувати нас живими, бо на якомусь рівні ми відчайдушно хочемо бути присутніми у теперішньому більше.
Надзвичайно захоплює, коли чоловік вірить в свої сили. З ним ти опиняєшся перед руїнами стереотипів в своїх очікуваннях і звичних реакціях на власні слова. Однак на рівних з ними зачаровують жінки, які взяли усю рамковість і містечковість, зім'яли їх гарненько і викинули в баскетбольну корзину. Донька Байрона стала першим програмістом у світі, а завдяки нереально красивій зірці Голлівуду, Хеді Ламарр, ми сьогодні користуємося технологіями Wi-Fi.
Жінки вміють дивувати. Про це знав ще Генріх Циммер, розповідаючи історію про лицаря Гавейна і даму Рагнеллу19, яка спочатку була відьмою, але після безповоротного «Так, я люблю тебе» стала найкрасивішою жінкою у світі. Тому що у жінок – усе серце, навіть голова.