Ованес Туманян
Вiрменська Читанка
було – нема…
До тих, хто траплявся йому навстріч,
не озивавсь й вітань не приймав.
СУРА СЬОМА
Та ось вже верблюди Абу-Лали
сягли аравійських пустель
й лягли—знеможені—
долі…
Небокрай пойнявсь тисяччю заграв,
обрій геть увесь вогнем оповит,
Але й присмерк вже почав напинать,
поглибшувати синій оксамит.
Сам Абу-Лала по-під скелю сів,
в пурпурову даль зір утупив свій;
Розлягалася світом тиша ясна,
душу сповнили лагідь й супокій.
"Настільки свобідним себе почуваю,
що й в оцю просторінь не вбереш,
ніяким чином не увібгаєш,
мою свободу-волю без меж.
Ніхто з людей мене тут не вбачить,
не троне жодна рука…
О, воля! ти – райських диво-троянд
легкий аромат;
ти – радість п'янка.
Вінком з цих троянд увінчай мене,
невгасний вогонь в душі засвіти;
О, воля! ти – райських співців осяйних
безсмертний Коран святий.
О, краю пустельний, уклін тобі;
простора оселя мудрих пізнань,
Незкаляний край, де люди людині
не завдавали мук-катувань.
Розкинься безмежним морем піску,
народи й країни в ньому втопи;
Геть все позасипуй:
людей, замки, хижи,
села й столиці,
площі й стовпи.
Хай в цілім світі лиш воля та вітер
спекотних пустель повік царять.
Й те царство просторе хай промені сонця
своїм пречистим вогнем золотять!.."
… В мільярдний раз творячи диво з див,
здійнявся Ярила червоний диск,
й розсипав круг себе на всі боки
вогненних троянд полум'яний блиск.
І вмить од величі сонця
вшир розпросторився обрій пустель,
й сяйнуло навкруг, мов бризки струснув
лев-велетень
більший від белебнів-скель.
– Тобі, всемогутнє, привіт й уклін,
ти дужче від Бога,
ти – суть життя.
Ти в світі єдине, добре й святе,
ти мати й отець,
початок буття.
Велетенський бокал п'янких насолод,
що жодну з живих істот не мина,
Ти – радощів й благ ясне джерело,
море нескінченнє полум'я-вина.
Могутня містерія – сонця схід,
обіцянка радощів й щастя в нім.
О, сонце, ось спрагла душа моя,
напій її чистим вином своїм.
Ти щастя вогнем напої мене;
всевіданням, вічністю напої,
Хай твій аромат віддасть забуттю
минувшини геть всі згадки мої.
Захмели мене, напої мене!
безсмертним вином мене напої,
Нехай вже забуду все темне і зле –
кривди людські, печалі свої.
Напої, ти величчю, напої;
захмели красою сяйливих див,
Ти – тьми супротивник, творець весни,
бурхливого щастя дужий прилив.
Тобі любов мою віддаю,
добрішє за всіх на весь білий світ.
Милосердне, ти відкидаєш смерть;
ти – краси й добра щонайвищий зліт.
Я люблю тебе, тебе лиш люблю,
дай згоріть в твоїм любовнім вогні:
Золотих кучерь промінням укрий,
любощі сонць
дай пізнать мені.
Поцілуй мене, щоб аж– кров із губ,
щоб в цілунку жар твій я зміг відчуть.
Розкривай навстріч обійми свої,
з палаючим серцем до них – лечу!
Дарма, якщо слух втрачу навік,
не чутиму світу галас та крик.
Хай очі осліпнуть – не озирнусь
побачить людей, і в думках не озвусь.
До ясного сонця—за віком вік—
летіти тай мчати, караване, нам,
де в палких обіймах світла-вогня
вподоблюся сонцю й вічності сам.
О, світлосяйне,
золотопінним
пурпуром
плечі мої покрий,
до тебе, захватом сповнений вщерть,
помчу скоріше від мрій.
Ти вище за Бога, ближче за матір,
моє єдине кохання – ти.
За всіх добріше, з усіх святіше,
найкраще з див –
сон золотий.
СУРА ОСТАННЯ
Верблюди, мов човникі золоті,
крізь вогненні хвилі моря пісків
Невтримно мчали в палаючу даль,
по вінця налиту сяйвом різким.
I жоден самум їх здогнати не міг,
хоч як вчащав змах задушливих крил;
Мчав караван недосяжний вітрам,
ані пострілам бедуїнських стріл.
Легіт з оаз дарив прохолоду
втішну, як перша пісня весни;
М'яке жебоніння чистих струмків
навіювало солодкі сни.
Крізь шелест пальм казкові пері,
осяйливо звабні, мов мед із сот,
Ласкаво гукали – слали привіт
й таємну обіцянку насолод.
Та Абу-Лала й чути не хотів
любовних привітів, знадливих слів.
Він безупинно до сонця летів
і сам вже осяйністю блискотів.
Без ліку видовищ-див навкруги,
причаровують, кличуть, зовуть:
Золотистим сяйвом звабних принад
мани-миражі заступають путь.
Верблюди неслись на всіх парусах,
бурхливо, завзято, на повний мах;
Немов очманілі,
щодуху мчали
на збожеволілих швидкостях.
Проміння потік струменів навстріч;
палахкотіли верблюди прудкі,
Розлого бринів –
далеко летів –
легких колокольців дзенькіт дзвінкий,
Абу Магарі, мов той орел,
нескліпно утупивсь в сонячний блиск;
Сп'янілий від світла, вільно летів,
й танули горе й біль ніби віск.
Позад лише—наче море—піски…
застигле море,
мертве й пусте;
А над головою – сонце
без меж
волосся розсипало золоте.
І, з пурпуром сонячним на плечах,
великий поет Абу Магарі
Врочисто та переможно летів
туди, де безсмертне сонце горить.
1909, Азарапат