bannerbannerbanner
полная версияВiрменська Читанка

Ованес Туманян
Вiрменська Читанка

Полная версия

було – нема…

До тих, хто траплявся йому навстріч,

не озивавсь

й вiтань не приймав…3

– – – – – – – – – -

1 Ібліс – одне з найменувань диявола на Сході

2 «З вини мого батька…» позначено на могилі Ісагакяна

3 вiтань не приймав – така поведiнка є порушенням настанов Корану.

СУРА ТРЕТЯ

Ось так караван Абу Магарі,

мов тихий струмок, звивавсь-жебонів.

А місяць з небес на вервечку тварин

своє сумирне сяєво лив.

Лице місяцеве, мов груди

юної пері—розкішні та осяйні—

То соромливо ховалось між хмар,

то знов мигтіло у височіні.

Низками алмазних монист-краплин

сон запашний сповив квітники.

А там, з тріпотінням веселок-крил,

одне з одним любились птахи.

Духм'яний вітрець казки шепотів,

чи не в Шахразади підслухав їх?

Кіпариси й пальми в солодкім сні

віттям коливали окрай доріг.

Уважно вслухався Абу-Лала,

й раз пораз спливaла думка одна:

"Цей світ, далебі, мов казка жива:

одвічна-довічна річ-дивина.

А хто ж її склав, найкращу з казок? –

з оцих ясних зорь, з небачених див.

І хто повіда на безліч ладів? –

ласкаву й невпинну, мов зміна днів.

Народи з'являлись і – в безвість йшли,

не здатні змісту її розгадать,

Один-два з поетів щось, може, й збагли,

рядки їхні й досі світом бринять.

Початок-заспiв не чув ніхто,

й кінця нікому почуть не дано;

Сторіччями тягнеться кожен звук,

спливaють вiки – вiн гуде все одно.

Для кожного, хто родиться на світ,

ізнов починається казка ця;

й сотається аж до миті, коли

людини життя

доходить кінця.

Життя – це лиш сон, світ – казка чудна,

людські покоління –

то караван,

Що йде через казку в сяйливім сні;

мандрівку ж вінча могильний бур'ян.

О ви, дурноверхі, тупі людці,

сліпі щодо снів, до казок глухі,

Одне одному горлянки рвете,

несете у світ паскудства й жахи.

Закони у вас – батіг та ярмо,

діла ваші – плетево павуків,

Що радо згублять й троянди красу

і солов'їний закоханий спів.

Бридото людська! на порох зійдуть

недобрі діла й серця ваші злі:

І часу байдужа рука зітре –

назавжди змете паскудний ваш слід,

І поміж ваших могильних горбків

ревтиме здичавилий буревій…

Де вже збагнути вам диво й красу,

що дарять ця казка й сон золотий."

Мов розсип перлин – каравани зорь

неквапно долали свої путі:

В безкраї простори плив передзвін

сузірь невгасимих—хори світів.

Сотворений світ музикою зорь

повнивсь, чудувавсь, бринів, вирував,

До небес душею спраглою злітав,

урочистий спів ревно наслухав.

– Іди караванe! У зорь передзвін

калатання брязкальць своїх вплітай,

Назад не дивись – простуй у світи,

а тугу мою вітрам ти роздай.

В заобрійну даль унеси мене,

в незвіданий край – самотній, чужий.

О, самотинь! ти – оаза свята,

джерело моїх найсолодшіх мрій.

Небо мовчазне, зглянься вже хоч ти,

гомони зі мной мовою зірок,

Ласку подари зраненій душі,

хай забуду біль хоч на малий строк.

Щемкий смуток-жаль жевріє в душі,

невигойний сум дихать не дає.

Та іще любов, чиста та свята,

в серці розлива

сяєво своє.

Мій вільний дух покори не зна,

немає сил, щоб признав за святі,

Нема йому меж, законів, границь,

ні Зла, ні Добра,

немає й судді.

Не треба мені приязних панів,

і в захисниках потреби нема.

Не з власної волі будь що – тюрма;

насильство та рабство; безправ'я пітьма.

Волі ж прагну я без границь, без меж,

без володарів, навіть Бога без…

Все би я віддав, аби лиш таку –

і лише таку! –

знайти волю десь.

А караван все чвалав уперед

і по-над ним—невагомо легкі—

Усміхнені й вільні зорі пливли –

очі правічності меретхкі.

І золотоока бездонна синь

до себе звала:

– Прийди ж! Прилинь!

Й душею відкритою слухав він

незліченних зорь кришталевий дзвін.

І прозору ніч блиском прорізав

в бірюзову даль нескінченний шлях,

І гойдливо йшов легкий караван,

поволі зникав в незнаних краях.

СУРА ЧЕТВЕРТА

Та велетка-ніч, чорнюча й жаска,

розкрилилась вшир, неначе кажан,

І змахом своїх неоглядних крил

покрила поля і шлях, й караван.

Всю обшир небес, увесь виднокруг

заповнила темних хмарищ юрма.

Ні місяця вже немає, ні зорь -

а тільки пітьмою обсотана тьма.

Загув, налетів буй-вітер жахний,

мовби жеребців скажений табун,

Зняв смерчі тугі; у хмари вмішав

пилюку, пісок, пожухлу траву.

Тисячеголосий гармидер-гвалт,

і плач, і виття вітрище підвів,

Зливались в нім сказ й болісний гнів,

мов зранений звір гарчав та ревів.

Зміївсь буревій по тісних ярах,

невтримно вривавсь в незайманий ліс,

І скрушно ридав у хащах між пальм,

як серце за тим,

що любило колись.

– Простуй, караван, навстріч всім вітрам!

сунь невідступно, мов рух планет,-

Отак раз у раз про себе твердив

Абу Магарі, великий поет.

– Егей, ураган! Сильніш налітай –

бий з льоту, з розгону! – не одвернусь.

Дивись, – ось де я, з відкритим чолом,

що хочеш роби,

я вже не боюсь.

Не повернусь до зачумлених міст;

до гнізд роспусти нема вороття,

Там все на крові, людина там – звір,

подібних до себе рве на шмаття.

Ой, ти ж, голова нескірна моя,

без притулку вік весь тобі бродить,

Та ще гірше тому, в кого хата є,

мов собака він

на цепу сидить.

Розваліть, вітри, мій батьківський дім,

щоб не знати й місця де він був-стояв,

Відтепер й до скону, аж на все життя –

нескінченний шлях – домівка моя.

Cамотність мені cтане за коханку,

зореоке небо –

за намет вітця.

Караван хідкий – останнiм братом-другом;

затинком й притулком – шлях без кінця.

Незвіданий шлях! повік чарівний,

ти тепер мені

вітчизна нова;

Одведи ж мене у такі місця,

де зроду й повік людей не бува.

Бо серед людей – ока не змикай,

насторожі будь, не пускай меч з рук;

Ледь заспав – то вже насмерть загризе

тебе ворог злий, або й ліпший друг.

Далi, шлях, веди мене вiд друзяк,

бо вони мов та несить-мошкарня;

Не відв'яжуться доки ти живий,

доки змога є кров ссать надурняк.

Хто б таких нестерпних ран мені завдав,

як вже не рідня, як не з друзів хтось?

Що із поцілунком в серце прослизнув,

цілуючи й розтяв, щов мукой зайшлось.

Без ліку облуд, й підступних зрад

цілунок людський

у собі чаїть.

Душі таїну вивідують ним,

щоб довіку тебе рабом зробить.

Тай що вже воно – товариш і друг?

це той, хто продасть тебе знов і знов.

Хто в душі твоїй згасить віру в світ,

забрьохкає мрії,

спаплюжить любов.

Приятель це – що?.. заздрий підглядач,

рознощик облуди, що тебе чорнить.

Знайомий собака не загарчить,

приятелі й друзі – облають вмить…

А вихори, як вчманілі чорти,

хапали за одяг в блюзнірській грі,

Тягли, реготались, здіймали свист

в суворе лице Абу Магарі.

З виттям намагались стягти чалму,

хльостали, сікли й, неначе на глум,

Між очі жбурляли жмені піску,

вриваючи нить поетових дум.

Рейтинг@Mail.ru