Ованес Туманян
Вiрменська Читанка
було – нема…
До тих, хто траплявся йому навстріч,
не озивавсь
й вiтань не приймав…3
– – – – – – – – – -
1 Ібліс – одне з найменувань диявола на Сході
2 «З вини мого батька…» позначено на могилі Ісагакяна
3 вiтань не приймав – така поведiнка є порушенням настанов Корану.
СУРА ТРЕТЯ
Ось так караван Абу Магарі,
мов тихий струмок, звивавсь-жебонів.
А місяць з небес на вервечку тварин
своє сумирне сяєво лив.
Лице місяцеве, мов груди
юної пері—розкішні та осяйні—
То соромливо ховалось між хмар,
то знов мигтіло у височіні.
Низками алмазних монист-краплин
сон запашний сповив квітники.
А там, з тріпотінням веселок-крил,
одне з одним любились птахи.
Духм'яний вітрець казки шепотів,
чи не в Шахразади підслухав їх?
Кіпариси й пальми в солодкім сні
віттям коливали окрай доріг.
Уважно вслухався Абу-Лала,
й раз пораз спливaла думка одна:
"Цей світ, далебі, мов казка жива:
одвічна-довічна річ-дивина.
А хто ж її склав, найкращу з казок? –
з оцих ясних зорь, з небачених див.
І хто повіда на безліч ладів? –
ласкаву й невпинну, мов зміна днів.
Народи з'являлись і – в безвість йшли,
не здатні змісту її розгадать,
Один-два з поетів щось, може, й збагли,
рядки їхні й досі світом бринять.
Початок-заспiв не чув ніхто,
й кінця нікому почуть не дано;
Сторіччями тягнеться кожен звук,
спливaють вiки – вiн гуде все одно.
Для кожного, хто родиться на світ,
ізнов починається казка ця;
й сотається аж до миті, коли
людини життя
доходить кінця.
Життя – це лиш сон, світ – казка чудна,
людські покоління –
то караван,
Що йде через казку в сяйливім сні;
мандрівку ж вінча могильний бур'ян.
О ви, дурноверхі, тупі людці,
сліпі щодо снів, до казок глухі,
Одне одному горлянки рвете,
несете у світ паскудства й жахи.
Закони у вас – батіг та ярмо,
діла ваші – плетево павуків,
Що радо згублять й троянди красу
і солов'їний закоханий спів.
Бридото людська! на порох зійдуть
недобрі діла й серця ваші злі:
І часу байдужа рука зітре –
назавжди змете паскудний ваш слід,
І поміж ваших могильних горбків
ревтиме здичавилий буревій…
Де вже збагнути вам диво й красу,
що дарять ця казка й сон золотий."
Мов розсип перлин – каравани зорь
неквапно долали свої путі:
В безкраї простори плив передзвін
сузірь невгасимих—хори світів.
Сотворений світ музикою зорь
повнивсь, чудувавсь, бринів, вирував,
До небес душею спраглою злітав,
урочистий спів ревно наслухав.
– Іди караванe! У зорь передзвін
калатання брязкальць своїх вплітай,
Назад не дивись – простуй у світи,
а тугу мою вітрам ти роздай.
В заобрійну даль унеси мене,
в незвіданий край – самотній, чужий.
О, самотинь! ти – оаза свята,
джерело моїх найсолодшіх мрій.
Небо мовчазне, зглянься вже хоч ти,
гомони зі мной мовою зірок,
Ласку подари зраненій душі,
хай забуду біль хоч на малий строк.
Щемкий смуток-жаль жевріє в душі,
невигойний сум дихать не дає.
Та іще любов, чиста та свята,
в серці розлива
сяєво своє.
Мій вільний дух покори не зна,
немає сил, щоб признав за святі,
Нема йому меж, законів, границь,
ні Зла, ні Добра,
немає й судді.
Не треба мені приязних панів,
і в захисниках потреби нема.
Не з власної волі будь що – тюрма;
насильство та рабство; безправ'я пітьма.
Волі ж прагну я без границь, без меж,
без володарів, навіть Бога без…
Все би я віддав, аби лиш таку –
і лише таку! –
знайти волю десь.
А караван все чвалав уперед
і по-над ним—невагомо легкі—
Усміхнені й вільні зорі пливли –
очі правічності меретхкі.
І золотоока бездонна синь
до себе звала:
– Прийди ж! Прилинь!
Й душею відкритою слухав він
незліченних зорь кришталевий дзвін.
І прозору ніч блиском прорізав
в бірюзову даль нескінченний шлях,
І гойдливо йшов легкий караван,
поволі зникав в незнаних краях.
СУРА ЧЕТВЕРТА
Та велетка-ніч, чорнюча й жаска,
розкрилилась вшир, неначе кажан,
І змахом своїх неоглядних крил
покрила поля і шлях, й караван.
Всю обшир небес, увесь виднокруг
заповнила темних хмарищ юрма.
Ні місяця вже немає, ні зорь -
а тільки пітьмою обсотана тьма.
Загув, налетів буй-вітер жахний,
мовби жеребців скажений табун,
Зняв смерчі тугі; у хмари вмішав
пилюку, пісок, пожухлу траву.
Тисячеголосий гармидер-гвалт,
і плач, і виття вітрище підвів,
Зливались в нім сказ й болісний гнів,
мов зранений звір гарчав та ревів.
Зміївсь буревій по тісних ярах,
невтримно вривавсь в незайманий ліс,
І скрушно ридав у хащах між пальм,
як серце за тим,
що любило колись.
– Простуй, караван, навстріч всім вітрам!
сунь невідступно, мов рух планет,-
Отак раз у раз про себе твердив
Абу Магарі, великий поет.
– Егей, ураган! Сильніш налітай –
бий з льоту, з розгону! – не одвернусь.
Дивись, – ось де я, з відкритим чолом,
що хочеш роби,
я вже не боюсь.
Не повернусь до зачумлених міст;
до гнізд роспусти нема вороття,
Там все на крові, людина там – звір,
подібних до себе рве на шмаття.
Ой, ти ж, голова нескірна моя,
без притулку вік весь тобі бродить,
Та ще гірше тому, в кого хата є,
мов собака він
на цепу сидить.
Розваліть, вітри, мій батьківський дім,
щоб не знати й місця де він був-стояв,
Відтепер й до скону, аж на все життя –
нескінченний шлях – домівка моя.
Cамотність мені cтане за коханку,
зореоке небо –
за намет вітця.
Караван хідкий – останнiм братом-другом;
затинком й притулком – шлях без кінця.
Незвіданий шлях! повік чарівний,
ти тепер мені
вітчизна нова;
Одведи ж мене у такі місця,
де зроду й повік людей не бува.
Бо серед людей – ока не змикай,
насторожі будь, не пускай меч з рук;
Ледь заспав – то вже насмерть загризе
тебе ворог злий, або й ліпший друг.
Далi, шлях, веди мене вiд друзяк,
бо вони мов та несить-мошкарня;
Не відв'яжуться доки ти живий,
доки змога є кров ссать надурняк.
Хто б таких нестерпних ран мені завдав,
як вже не рідня, як не з друзів хтось?
Що із поцілунком в серце прослизнув,
цілуючи й розтяв, щов мукой зайшлось.
Без ліку облуд, й підступних зрад
цілунок людський
у собі чаїть.
Душі таїну вивідують ним,
щоб довіку тебе рабом зробить.
Тай що вже воно – товариш і друг?
це той, хто продасть тебе знов і знов.
Хто в душі твоїй згасить віру в світ,
забрьохкає мрії,
спаплюжить любов.
Приятель це – що?.. заздрий підглядач,
рознощик облуди, що тебе чорнить.
Знайомий собака не загарчить,
приятелі й друзі – облають вмить…
А вихори, як вчманілі чорти,
хапали за одяг в блюзнірській грі,
Тягли, реготались, здіймали свист
в суворе лице Абу Магарі.
З виттям намагались стягти чалму,
хльостали, сікли й, неначе на глум,
Між очі жбурляли жмені піску,
вриваючи нить поетових дум.