Ованес Туманян
Вiрменська Читанка
СУРА П'ЯТА
Та караван без вагань розсікав
чортів ураганний цей свистопляс;
Ізгедзьканий дзенкіт брязкальць дзвінких
на бішений ритм зривавсь раз пораз.
"Тo що ж воно – друг?"– ізнов вів поет
у серці, де й досі гнів не ущух.-
"Закаляє й ліжко шлюбне твоє…
ех!.. мчи, караван мій, – лиш ти щирий друг.
Й куди б не дійшов ти, звідтіль ізнов –
уходь, хоч удень, хоч крізь ночі тьму…
Шлях, любий мій шлях! заведи, згуби,
де не вгледить ніхто, як гину від мук.
Що позад лишилось, що кинули ми
здатне принадити вспак повернуть?
Скарб? слава? закон? повага до влад?..
мчи караван мій, продовжуй свій путь.
Що в славі отій?.. Сьогодні тебе –
ген вище голів! – всі ладні здійнять,
Назавтра тіж самі людці метнуть
тебе під копита: чавить-топтать.
Прагнеш поваги людської? То знай:
за гроші тай страх
дається честь ця.
Спіткнешся – й багно з підборів твоїх
вже цяця велика й тебе ж хвиця.
Що – грошей мішок?.. з яким навіть бевзь
привласнює владу, й розум, й любов;
То – сльози сиріт,
то – м'ясо з могил,
то – з тисяч людей наточена кров.
А що є юрма? – наволоч тупа,
ласий до цькувань зловтішливий вир;
Це баласт тяжкий, сотнелезий меч,
а у гніві це –збезумілий звір.
Громада людей – в'язниця жива,
в ній кожний – невільник без кайданів.
Чи стерпить тюрма плин вільних думок?
попустить – щоб дух твій свобідно злетів?
Громадо гидка, ти – зашморг тісний,
твоє добро й зло – бич з бичачих жил.
Ти – змах велетеньських ножиць тупих,
що всіх стрижуть на один копил.
Так само гидка й вітчизна мені,
що ласкавенька з богатим лише;
Орач, що в полях карк гне дотемна,
камінь їсть сухий – бо нема грошей.
А що є закон, ця святиня людська? –
брутальної сили жорстокий меч.
Над слабим висить він ціле життя,
щомиті готовий зтяти голову з плеч.
Тож скільки не є тих законів й прав,
до всіх в мене зненависть та гнів,
Бо права – підмога гвалтівникам,
а закон – знаряддя вбивць та катів.
Невгасима в мене зненависть до влад –
людожерних вбивць цілих поколінь.
Влада – злий лихвар, ненаситна твар,
війни – ідеал й ціль її волінь.
Минулих й прийдешніх віків-століть,
вона – щонайбільший злочинець й кат;
Увесь її путь – убивства й різня,
жахи одворотні, зграї диктат.
Немов вовкулака груди стиска,
вчавлює в лоб мій важки кулаки.
Лише крок зроблю – ланцюг напина,
трима під замком язик мій й думки.
Тягарем важким на плечі лягла,
прагне будь де, кривдити нас;
Під прапором права—з кісток й черепів—
жахні пирамиди зводить весь час.
Вона – геть усе: правда й закон;
сама Справедливість від влади йде.
Вона тобі й совість, і розум, і честь,
а ти – раб німий,
ти – місце пусте.
Прокляття моє владі повік,
цій хижій гієні з тисяччю лап,
Що кров пролива старих й малих,
розчавлює насмерть, де не пройшла б.
Скажіть-но, людці, лякливі раби,
хто меч вклав до рук такому ж, як ви?
Хто дав йому право суд-помсту вершить,
подібних до себе патрать-душить?
Неси ж, караван, до чорних гадюк,
в пісках поховай, хай збудусь страждань;
Неси та звільни від влади повік,
од невідчепних її піклувань."
Безумні громи вогнистим мечем
нещадно сікли орду хмаровиськ;
Тай самі ж розтрощувались об ряди
гір білогривих, де й гинув їх блиск.
І несамовито буря ревла.
між пальм-кипарисів вітер шалів…
Ось місток хисткий схитнув караван –
перебіг – і далі вчвал вже летів.
Так біг він й летів—дзелінь та дзелінь—
вздовж шляху здіймав куряву до хмар,
Неначе від влади мерщій втікав,
аби не зазнать жахливих покар.
СУРА ШОСТА
В полуденну спечну й суху жаринь,
коли чабрець й нарцис пахтіння ллють,
Змокрілий від поту йшов караван,
в пилюці губивсь, долаючи путь.
"Вперед, караване, крізь злий суховій,
навіки занурься в лоно пісків…" -
(У серці поета бриніли знов
з гіркотою й сумом слова різкі.)
"Хай вітер з палючих пустель примчить,
мій слід замете, розвіє, мов дим,
Хай люди повік не взнають де я,
з ними й дихать не буду повітрям одним.
Онде вже бачу левів рудих –
з жовтавих барханів зорять-пасуть,
З розпатланих хвиль їх грив золотих
вітри іскор рій зривають-несуть.
Сюди! не втечу! – шматуйте, дорвіть
серце, яке давно біль роз'їв…
Хай так, аніж знов повертать до людей,
постукати в двері тих крутіїв.
А люди же ж – що?…– в машкарах чорти,
з копитами й іклами, мов кинджал;
Та найнебезпечнішого нема
від їх
язиків отруйливих жал.
І хто вони є? – зла зграя лисиць,
що знають лише до себе тягти.
Донощикі підлі, вбивці дітей, порушники клятв,
і – кати, кати!
У злиднях вони – лестиві старці,
в біді – боягузи,
що зрадять враз.
В богатстві – зловтішливі, мстиві стають;
пихаті та горді всім напоказ.
А добрий завжди злим в жертву іде,
гидь-погань його мордує та гне.
Рідкістю стало вже добре зерно…
все душить в Світ-Полі зілля дурне.
Тож хай западуться Добро і Зло,
а разом й ви, люди,
прокляття вам!
Прокляття й кожній з ваших вір,
що знають лиш пута кувать рабам.
У грошах вся міць, з їх волі стає
найнижча істота першим лицем;
Надійним – крадій,
героєм – тремтій,
тупий – мудрецем,
блядь – честі Взірцем.
Увесь світ людей стоїть на крові,
слабким бути в ньому – смертельний риск.
І робиться в них усе абияк;
сумління мовчить –
усім править зиск.
Усе – ради зиску;
людина світ
в офіру грошам давно принесла,
й ото – образ Божий? витвір Його?..
шайтан-недоносок! погань зла…
Як скласти всі кроки верблюдів моїх
за весь оцей нескінченний путь –
Не перевершать числа підлот,
що в день один здатна людина втнуть.
(Буйні вітровії: з півночі, півдня,
Західний, Східний стихли на мить…)
Тож вислухай, світе, правдиве слово,
я більше не можу мовчать-терпіть.
Це слово палюче по всьому світу –
з краю в край – хай вітри несуть:
Що гірші, огидніші від людей
самі тільки люди і можуть буть.
Допоки в небі мовчазних пустель
міріади зорь невгасно мигтять;
Допоки повзуть бархани пісків
й, мов тії змії, сичать, шурхотять –
Тікай, караван! від шалих утіх,
пиятик та хвойд,
розпуст гвалтівних.
Від площ, де царює грабунок-обман,
від продаж бридких,
купівель брудних,
Від друзів; жінок;
від правд; від юрми –
там помста і кров;
Щодуху, мерщій, стрімголов,
негайно втікай звідтіль,
де вбачиш людини хоча б лише тінь.
Хай тигри, леви мене роздеруть
і жар-буревій замете сліди,
Та все одно, до останнього дня,
караване мій,
йди тай йди."
І лукі тугі верблюжачих ший
від бігу спрямились незгірше стріл,
А позад здіймавсь й до обрію плив
ще один караван –
порохнява й пил.
Між спалених сонцем вбогих полів
мчали вони в незвідану даль,
І бігом своїм на села й міста
тягли-напинали порох-вуаль.
Немов з переляку, Абу-Лала
ніде не спинявсь, тільки й знав що – гнать,
Мовби то жінота, громада, закон
ось-ось його мусили наздогнать.
І так—без упину, без вороття—
проносився караван його вчвал
Повз башти міст, де гудом гуде
за втіхами й хлібом гонитви ґвалт.
Також й мимо сіл –
заскнілих в невігластві тьми віків –
проносивсь поет мерщій…
Ще й підганяв, бо владно звала
зоря золота –
його мрія з мрій.
Караван весь час –
вдень, і вночі –
нескінченний виткий шлях поглинав;
Абу Магарі в буремній душі
похмурі та гнівні думки снував.
Думок розтриюджених караван,
мов ті соколи—втрапивши в смерч крутий—
Злітали й металися в марній надії
ясний притулок знайти.
Він плакав безмовно, тихцем ридав;
стискав його серце безмірний жаль,
Такий нескінченний, як шлях перед ним,
що зміївся-сягав в неозору даль.
На пройдену путь він не обертавсь:
навіщо? .. минулось…