Микола Хвильовий
ЛІЛЮЛІ
ІІІ
Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусідній кімнаті віолончель. Це француженка Фур'є.
Мадам Фур'є вранці ходила на ринок в охотний ряд, розкладала біля себе барахло, що залишилось після революції: вази, мереживо, всякі дрібниці, що їх ніхто не купував, а вона думала – куплять. Удень давала уроки, а ввечері грала на віолончелі, її вважали за «іскопаємоє», бо гроші за уроки вона віддавала за воду, за електрику, інше, і не тільки за себе, а майже за всіх квартирантів. Сама ж жила «Бож'їм духом» і віолончелею, музикою, що сама творила.
Француженка – породиста жінка, і коли вона стоїть в охотнім ряду біля барахла, вона імпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї підходять і дивляться на неї. А барахло лежить, і його не купують.
Фур'є каже:
– Колего, товар хороший. Може, купите?
«Колега» усміхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це більше випадкові завітальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур'є вже не дивляться, і вона вже їм не каже:
– Колего, товар хороший.
Фур'є вся в зажурних піснях віолончелі. Вона всіх любить, всі для неї друзі: і нарком, і провокатор – це логіка її любови.
…А Льоля підвелась і зідхнула.
Тоді в кімнату входить горбун.
Він розказує про одну комуністку, що має золотий перстень: колись одбирали в паркасу на голодних, а вона «забула» віддати й тепер хоче комусь продати.
…– Як по-твоєму: треба говорити про це чи ні?
– Покинь дурниці! Нічого я не знаю.
– А я от знаю… – І горбун засміявся тихо й щиро і дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім сів і теж слухав мадам Фур'є: віолончелю.
…А музика така:
– на мільонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багряні коні.
…І раптом шум: то за вікном проходять табуни, мабуть, каравани на північ…
– Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..
Але віолончель бурю – тоді степовий вітер, і летять в чебрецеву далечінь дороги. Тоді коні вдарять на гони й скаженів… І знову гриміла зоря на далеких шляхах…. – Хеопс-Хуфу!..
…– Льольо!
– Я.
– Ти слухаєш?
– Слухаю.
Француженка не стихала.
…І тоді ж, коли чуєш віолончель, мадам Фур'є хочеться сказати, що в житті не буває такого болю, коли проходять вітри тривожні.
І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати іншу поему. Тоді поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов'язково прекрасне, і думає про тайфун, якого ніколи не бачив; і тоді золоті ріки течуть біля його серця. Поет каже:
– Савойя!
І думає, що савояри – убогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя – безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля і невідомо куди.
…Альоша сидить, задумався над героїчною п'єсою, а потяг кричить у степу:
– Гу-гу!.. – довго, спроволока.