Микола Хвильовий
ЛІЛЮЛІ
…На розі товариш Огре побачив заступника Пупишкіна – товариша Мамочку. Мамочка біг у трактир до вірмена.
…Сотні ватажків світової революції дивились із будівель із наказу виконкому… Але знову була розпроклята тоска.
…– Гражданін, будь ласка, пропустіть!
…– Полюбуйтесь, гражданін, на кощунство…
Сссволочі!
…– Ішла бабка напроти комольців, напроти попів-комольців, і побачила кадила в комольців… Скрикнула! і – впала!
За бабкою карета допомоги не приїхала, бабку підвели громадяни.
…З південних кварталів города пішов теплий вітер; тоді комольці смолоскипи пускали, вогняні язики на тротуари. Біля собору, що напроти виконкому, комольці справляли комольське свято Нового Року.
…– Гражданін, подивіться, яке кошунство!..
…А висока каланча собору мовчки відходила в синю безодню неба. Ще пролетів вітер із південних кварталів города…
..Новий Рік. Щастя.
Думаю: чи не прийде щось інше? – Товариш Огре почув у чоботях воду, бо чоботи були діряві – і туди набралась вода… А під Новий Рік і Водохрища старого стилю, не «в стилі» уесесер, гадають про майбутнє на воді з воском і як «Світлана».
Товариш Огре згадав[15], що на Різдво комольці мають колядки й щедрівки, але не ці:
– Щедрик-ведрик, дай вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски…
…Ні!.. Не ці…—…А життя йде рік за роком, і кожного року – стрічаємо Новий Рік: «чи не прийде щось інше?..»
…Товаришка Шмідт сказала: «Ви безпартійний?» – і стало холодно, як зима, і непривітливо, мов осінь.
…А збоку хтось регоче й розказує про «артемівців»; про дім пролетарського студента, про жінвідділ, про каесему. Тоді блакитнить весна дзвональними дзвониками й похмуро костилить баба-яга костяна нога – сива зима із шкульгальною лицею в зимальну північ.
…– О…О…О, новельний Фальстафе! Як Мануель Сведенборг, віриш у своє призначення пророка!..
…І тоді дзвональна звена веснальної дзвими блакитнить на душальній душі поета. І припустім, він питає:
– Марусино, скільки років до наших великодніх дзвонів?
Тоді Маруся скаже:
– Я – радість. Я – тема твого життя. Летять журавлі по далеких полинних дорогах. Кричать одуди в гаях: «Уту-тут! уту-тут!» І ти знаєш, як буває біля річки, коли ловимо коропів, коли в прозору воду падає небо!.. О, дзвональна звена веснальної дзвими!..
…– А коли комольська процесія зникла за собором, прожектор погас. Тільки синє небо пливло в тротуари Байкальської вулиці:
606
Браво! Браво! Браво!
Гучні оплески стріли Льолю, коли вона вийшла після постановки пародії на «Пілюлі». Льоля горіла. Льолі згоріли вуха; потім зробила реверанс і побігла за лаштунки.
Вже все. Більше нічого не буде. Там, на Садовій, 30, у пролеткульті.
Тоді із зала вийшла публіка. Була публіка і публіка.
Одна публіка розходилась, друга публіка залишилась стрічати Новий Рік.
…Героїня вечора – Льоля.
Але герой вечора – бувший і т. д. – товариш Пупишкін. У фойє його качали на руках за труди по організації пролеткульту й пролеткультівських ідей. І за постановку – теж – пародії на «Лілюлі», п'єси Ромена Роллана: качали.