полная версия

Любов Михайлівна Білозерська
Ангел наш добрий – Мати Софія

Бувало, мама втрутиться, коли дівчата тягнуть дитину кожна до себе:

–

Чого ви сперечаєтеся, з ким він піде гуляти? Беріть його за ручки, одна й друга, і ведіть, куди налаштувалися іти.

Аж тоді мирилися сестрички і в повній злагоді ішли до своїх подружок, ведучи обидві малого.

*

* *

Спливали роки, як вода у Шполці. Виріс садок, який вони посадили з Михайлом після війни.

Чого там тільки не було: і груші, і абрикоси, і яблуні, і сливи, і смородина, і порічки.

Є дітям чим поласувати.

А за старших у цьому раю – столітні груші-дички. Ні в кого на кутку таких не було.

Тому дітвора сусідська нетерпляче чекала, коли вродять у діда Назарія груші і налітала на них, поки ніхто не бачив, набиваючи повні пазухи. А старий, як завше під чаркою будучи, лише усміхався в бороду:

–

Хай думають, що я їх не

бачу, хай збирають, бо ні в кого тут таких немає. Ще мій батько Семен із моїм дідом Данилом посадили ці груші. Тоді молодим унтер-офіцером прийшов він, Назарій додому, життя тільки починалося… Шкода, що одна груша не пережила війну – скосив снаряд. Та що

там груша, скільки людей не повернулося з тієї війни…Зітхне важко: скільки горя принесла вона родині.

*

* *

У Михайла й Софії четверо дітей – школярів.

Добре, що школа через одну хату. Сплять, особливо хлопці, ледь не до дзвінка.

–

Вставайте, скоро дзвонитим

уть на уроки, – будила бабуся Марія. – А ще ж треба поснідати. Мати снідання вам поставила на столі.

–

Марусю, досить видивлятися у дзеркало, бо точно не потрапиш на урок.

–

Бабусю, еге ж я гарна, кучерява і чорнява, не те, що сестра.

–

Та не біда, що вона без кучерів, зате її он як хвалять у школі. Розумниця. Та й Ваня від неї не відстає, гарно вчиться, найкраще у класі.

І Петя вдатним до навчання народився, але гульки з товаришами йому трохи заважають. Нічого, підросте, то виправиться, врозуміє, – мовила бабуся, милуючись своїми онуками.

Аж тоді полегшено зітхне, як всі четверо вибіжать – випурхнуть пташенятами з подвір’я.

Отак ішли роки за роками в турботах про дітей: у що їх одягнути, у що взути.

А взування те з плачем добувалося.

У колгоспі робили за палички, отже, грошей і у вічі не бачили.

Перебивалися тим, що продадуть з городу на базарі у Ватутіному.

Чого тільки не носили туди: і квасолю, і огірки, і картоплю…

І ніхто ніколи в хаті не журився, а особливо тоді, коли до батька приходили товариші. За чаркою починалися співи і навіть танці. Усі колишні фронтовики, що з пекла повернулися живими, часто збиралися за столом. Діти сиділи на печі за батьковим суворим наказом і теж підспівували за дорослими. Тихенько.

Особливо підтягували батькову улюблену пісню «Як я садила айстри білі», а за нею йшли: «Ой мороз, мороз», «Чогось мені дивно, чогось мені сумно», «Їхали козаки із Дону додому».

–

Співучими вдалися ваші діти, Софіє, – кажуть, бувало, люди.

–

Аякже, було в кого їм удатися, увесь наш рід такий співучий, – задоволено відповість мати.

А діти росли, як з води, до того ж не були ледачими: пасли свої і чужі корови.

Петя з дівчатами-сестричками навперемінки випасав худобу в яру за селом.

І навіть найменший Ваня доглядав гусей, а їх було великий табун. Гонив він його із сусідським хлопцем Васьком аж за залізницю, що за хутором.

До того ж набирав у відро холодної джерелиці у крайньому дворі довжелезної сільської вулиці. Жалів гусенят, щоб не були без води.

Поб’ють бідні діти ноги на колючій стерні, попечуть на сонці носики – матері Софії журба, страждання і морока: треба гоїти дітям рани.

Увечері, натомлена, після ланки, просить напівсонних дітей помити ноги.

А вони ж збиті та потріскані і торкнутися до них не можна.

–

Ой, болить! Не займайте, мамо, так болить! – плачуть – пручаються від маминих ліків: сметаною тамувала рани.

–

Терпи, воно поболить і перестане, за ніч хоч трохи загоїться, – умовляла турботлива ненька.

Це влітку, а восени місять багнюку школярики до школи (їх перевели в школу через греблю) і чоботи не раз погублять у тому болоті, і книжки з вузликів- хустинок повипадають (портфелів у них не було, як і в багатьох інших дітей).

У зимові снігопади і перемети, бувало, й не пускають до школи.

–

Наздоженуть прогаяне, вони розумненькі, – говорив батько.

* * *

Неблизька дорога до хутора, де живуть Софіїні батьки, та коли приходить холодний грудень і заморозить розм’яклу від осінніх дощів ґрунтовицю, у якій по коліна борсаються завше селяни, тоді приходить довгоочікуване для Михайлових і Софіїних дітей свято Андрія Первозванного – Гандрея по-Стецівському.

Усі четверо дітей біжать охоче за татом і мамою, вибираючи, куди краще стати на ґрунтівці.

Аякже, там, у дідуся Андрія, буде весело їм і радісно. Бабуся Олександра уже напекла калит, і вони сонцями сяють на великому столі.

А коли Софіїна родина переступить хатній поріг, тут уже зустрічатиме запашна солодка кругла калита, що її до гвіздка прилаштував на стрічці дядько Іван (він ще зовсім молодий, хіба трохи старший за своїх племінників). Як почнуть, бувало, гратися, то розум в усіх однаковий, що в племінників, що в дядька.

І вже всідаються найменші Ваня і Петя на коцюбу і «їдуть» кусати калиту. А за воротаря – дядько Іван з квачем у сажі.

–

Здрастуйте, ворота! – гукають хлоп’ята.

–

Здрастуйте! – відповідає поважно дядько-воротар.

–

Чи тут висить калита?

–

Тут!

–

А ми будемо кусати!

–

А я буду квачем кресати!

–

А я укушу, – не здається Петя, а за ним і Ваня.

–

А як засмієшся, укрешу, – суворо відгукується воротар.

Під веселий сміх хлопчики намагаються все ж таки вкусити калиту, але дядько вимастить в сажу їх так, що потім їм доводиться вмиватися та ще й з милом.

Гарно і весело в дідуся Андрія на Калиту! Додому повертаються усі щасливі, щоб ждати і на наступний рік такого веселого і радісного свята…

На все життя кожному в душу западе це родинне святечко, як і колядочка, і щедрівочка з уст дідусів і бабусь, тата і мами.

*

* *

Давно закінчилася війна. У село повернувся Яшка Каплан, та вже не з Любкою, а з Ольгою. Він першу жінку покинув, як померла їхня спільна дитина, з другою жінкою в нього було вже дві дівчинки – Наташа і Тамара. Оселилися недалеко від Софіїного обійстя.

Дочка Люба ходила з Тамарою в один клас, разом гуляли дівчатка.

А менша Наташа вчилася в одному класі з Ванею.

Яків працював у сільському продуктовому ларку.

Працюючи в колгоспі за палички, Софія інколи не мала й копійки на хліб. А дітей четверо, усім треба дати їсти, усіх взути, одягнути.

Якось, зайшовши у велику скруту, підійшла до Яшки:

–

Дай мені у борг, віддам, як продамо трохи городини.

–

Не дам, – рішуче сказав. – Вас тут багато таких знайдеться.

Жінка, спалахнувши від сорому і образи, не стрималася:

–

Ти мене, мабуть, забув, як при німцях тебе рятувала? – обізвалася тихо.

–

Когда это еще было?! – відповів зверхньо.

Пішла додому, а там дала вже волю сльозам. «Ну, чому, чому так важко їм живеться? Чому такі недобрі є люди?»

Бог із ним, із невдячним Яшком, зате її тішить, що його дочка Тамара дружить із Любою.

Нікому тоді не сказала про своє приниження і біль, а лише згодом, коли пройшли десятки років, і в світі заговорили про відзначення подвигу тих, хто у війну, ризикуючи своїм життям, рятував нещасних євреїв від знищення, розповіла дітям.

*

* *

Терпіла-терпіла Софія ці злигодні, та й не стерпіла: зробила дріжджі з хмелем, завдала аж у городі закваску, виміняла за молоко корито і бачка та почала гнати горілку.

Бувало, Михайло із сусідом Явтухом так і чатують, коли жінка дозволить попробувати, чи міцна.

Стала Софія продавати горілку, аби хоч якось взути – одягнути дітей, бо за зароблене в колгоспі не зодягнеш і не взуєш їх.

Першим разом у місто пішла з дівчатами: показати до родичів Маковозів дорогу.

А далі Люба і Маруся вже самі носили горілку.

Дорога неблизька, поки по залізниці, по шпалах пострибають, стомляться.

А там уже тітка Ліза Маковозиха і нагодує смаженою картоплею, і заставить довгенько перепочити перед дорогою назад.

Смачнішої, як та картопля в цих добрих людей, здається, дівчатка й не їли навіть удома. І теплішої і кращої лежанки, на якій відігрівалися після важкої дороги з нелегкою ношею. А якими стали рідними їхні діти – Оля, Льоня, Надя, Митя – назавжди, бо їх об’єднали нестатки і важке повоєнне дитинство.

–

Мамо, а Маруся на мостах не хоче оглядатися, а я тільки те й роблю, що кручу головою, чи не їде товарняк або пасажир, – жалілася Люба.

–

Мамо, а вона боягузка: по мосту не йде, а переповзає, – насміхалася сестра.

–

Бо внизу дуже глибоко і там вода тече, страшно, – виправдовувалася молодша донька.

–

Правильно, й оглядатися треба, і прислухатися, доню, ти молодець, що пильнуєш на дорозі, бо береженого й Бог береже, – навчала мама.

Як би важко не доводилось, а на осінь можна буде справити дітям і одяг, і взуття за продану горілку.

–

Не мерзнутимуть восени, – тішилася Софія. А на зиму щось треба думати.

–

Знаєш, Михайле, я спробую ще й сама трохи продавати. Наступного разу понесу у Ватутіне. Може, знайду купців. Бо жалко і донечок, вони ще зовсім невеликі.

–

Ой, дивися, щоб не спіймали та не посадили, як Дуню Купріянишину, – відмовляв чоловік. – Не подивилися ж, що у неї двоє дітей малолітніх.

Та думка піти з горілкою не залишала Софію.

* * *

Встала – ще й не думало сіріти, а дійшла у місто до першої хати, як тільки-но почало благословлятися на світ.

–

Піду в перший двір, у якому засвітиться світло, – вирішила жінка. В одній із хатин засвітилося, і вона підійшла до причільного вікна. Постукала несміливо і тихо.

–

Не чують, – вирішила. І знову ще у шибку легенько торкнулася пальцями. І на велике здивування подорожньої, двері відчинилися і на порозі стала жінка.

–

Ви до нас? – запитала господиня.

–

Так. Прийшла, може, купите у мене горілку, – несміливо сказала.– То заходьте в хату, може, й купимо, якщо добра.

–

Добра, добра, чоловік мій пробував, то хвалив, – звеселіла Софія.

–

Ходімте ж, – запросила ще раз хазяйка.

І Софія переступила за нею поріг, та ледь не обімліла від страху і несподіванки: перед нею стояв молодий міліціонер:

–

Хто вас до мене направив?

–

Ніхто. Я сама подумала зайти у першу хату, у якій засвітиться. От і зайшла, бо далі несила вже йти.

–

Звідки ж ідете?

–

Із Стецівки.

–

Так, кажете, ніхто не направляв вас до мене?

–

Ніхто, можу забожитися.

І до дружини обізвався:

–

Дай їй грошей за те, що принесла. Мабуть, не з добра з ночі отакий світ ішла. Діти, певно, є?

–

Є, четверо: два хлопчики і дві дівчинки… А зима на носі вже, треба їх узути і вдягнути.

–

Ідіть і нікому ніколи не кажіть, де і в кого були, – наказав строго.

–

Добре. Дякую вам, – позадкувала до дверей, міцно затиснувши в долоні гроші.

–

Це ж треба: з такого світу нести десять літрів, – почула вслід. – Не з добра.

Вона від потрясіння і радості, що відпустили ще й заплатили, уже й за пляшки не допоминалася: слава Богу милосердному, відпустили!

–

Відпустили, – аж співало серце.

Відпустили! Тепер можна купити дітям взуванку і вдяганку.

Розказувала вдома матері і чоловікові про свою пригоду.

–

Ой, дивися, більше не займайся таким ділом, бо й тебе посадять, – застерігали домашні.

Для свекра Назарія, сусідів Явтуха і Миколи – справжнє свято, коли в кущах Софія у великому баку гонить горілку.

Вони пробують, чи ще можна гнати, чи вже кидати:

–

От житуха, ти її пробуєш, а вона все капає і капає, – не натішиться сусід.

Обсядуть бака, як мухи мед, і одігнатися не можна.

–

Ідіть звідси, бо люди побачать, – просить Софія. – Та ще донесуть у сільраду.

–

Хорошо. Спасибі тобі, добра ти душа, – дякували діди.

Та не дарма застерігали жінку – хтось доніс – таки на неї.

І одного дня прийшла міліція з обшуком.

Знайшли і бака, і корито, і заховану горілку в погребі.

Все потрощили, побили, горілку вилили, склали акта, дали переляканій Софії підписатися і свідкам – сусідам теж.

Справа пішла до суду, хоч як не благала жінка і чоловік.

Відбувся суд і виніс вирок: оскільки вона мати чотирьох дітей, присудити їй сплатити величезний штраф.

Прибігли з хутора батьки Андрій і Олександра.

–

Не побивайся, дочко, продамо корову і бичка і сплатимо, а тобі буде наука. Раз такий закон, його порушувати не можна.

Слава Богу, що в тюрму не садять.

–

А як же ви тепер самі без корови? – запитала.

–

Не журися, виживемо, колись ти даси ложку молока, хоча б для Вані, а колись і так обійдемося.

–

Спасибі вам, а за молоко не думайте. Діти приноситимуть частенько, вони вже в мене розумненькі.

–

От і добре. Дякуймо Богу, що ти вдома з сім’єю і дітьми.

Отак і вийшли із біди, в яку потрапила Софія. Молилась Господу, що порятував від тюрми.

Росли дітки, розцвітали, як найкращі квіти. В усьому старались допомогти батькові – матері.

Синочки наймалися пасти чужу худобу. І свою корівчину добре доглядали.

А донечки влітку вже після восьмого класу працювали на цегельному заводі – заробляли собі на одяг і взуття до школи. Ще й менших братів одягали на осінь.

Гордилися працьовитими дітьми Софія і Михайло.

На батьківські збори ходили до школи залюбки: слухали з радістю подяки від учителів за вихованих і розумних дітей.

Пишалися: це ж їхній синок Ваня став першим у школі за всі роки золотим медалістом!

* * *

Швидко плине час. Порозліталися, як ті птахи, діти: дочки заміж повиходили. Сини – Петя в армію служити, Ваня – в Харківський політехнічний інститут навчатися.

На той час нестало батька Назарія, а мати Марія тяжко занедужала.

Як могла, рятувала матір.

А вона так гірко страждала: все її тіло горіло у смертельній сверблячці.

–

Рак у вашої матері! – як ударили в голову слова лікаря. – Везіть її додому і чекайте.

Не могла невістка дивитися на страшні муки жінки, яка на довгі роки стала її дорогою і рідною людиною.

Попробувала її обливати горілкою і на деяку годину звільняла від свербіння і болю бідолашне тіло.

Стала знову у садку варити горілку і обливати нею хвору.

–

Не боїшся, Соню? – питала сусідка.

–

Не боюсь, мені страшніше дивитися на материні муки, аніж тюрма, – відповіла.

Якогось дня відвідати хвору прийшла аж із Грушківки Маріїна подруга.

Сиділа біля неї два дні, ночувала.

А коли прощалася, йдучи додому, сказала:

–

Пощастило тобі з дочкою, добра дитина, як же вона упадає біля тебе, як побивається, як рятує тебе від болю.

–

Дуже пощастило, – відповіла Марія. – Вона мені хоч і невістка, але рідніша за рідну дочку, бо та живе дальше і не змогла б так увиватися біля мене щодня і щогодини. Вона й на роботу зараз не ходить, доглядає за мною.

–

Невістка, кажеш? Нехай же її Господь береже й на всякому місці від лиха заступає!

На прощання вона поцілувала Софію:

–

Дякую тобі, дочко. Ніколи і нікому б не повірила, що є на світі такі невістки.

Смуток і біль огорнули родину, коли нестало матері Марії.

Вона прожила страдницьке життя, зазнала багато горя на своєму віку.

Розказувала невістці, що молодою ще поховала з чоловіком трьох дітей (9, 8 і 6 рочків їм було). Коли двох разом несли на цвинтар, Василько мамі через силу говорив: «А я ж не помру, правда, мамо?»

А з кладовища прийшли, то він уже не дихав. Невідома страшна хвороба забрала і синочка.

–

Хіба в мене є серце? Немає, бо якби було, то вже давно б розірвалося.

Війна забрала у них з чоловіком ще двох синів – соколів.

Як же не жаліти було Софії таку матір?!

Скаже, бувало, невістка: «Мамо, до вас просилася з хлопчиком

Ялина, десь перелякалося дитя. Може, приймете?» – Та прийму, як така біда з дитиною.

І, заховавши глибоко свій біль, заходжувалася рятувати чужих дітей.

Була від природи і від своєї матері Лукії теж цілителькою. Знала і від переляку, і від енурезу, і від зубного болю, і пологи приймати.

Не раз, бувало, каже невістці:

–

Слухай, дочко, ти маєш добре і чутливе серце, лагідні руки, зможеш допомагати людям. А я тебе навчу, передам тобі все, що вмію і знаю, рятуватимеш людей від біди.

–

Добре, мамо. Навчите колись, а поки що самі помагайте людям. До вас ідуть по порятунок, вам довіряють.

І те «колись» все відсовувалося під напругою щоденних нелегких буднів.

А тепер ось страшна хвороба взяла у свої кігті матір і вже не відпускає.

–

Не встигли ми з тобою, дочко, зробити те, що я хотіла тобі передати.

–

Не журіться, мамо. Попереду є ще час, ось піддужчаєте, станете на ноги і все мені передасте, що задумали.

–

Кажеш: устану ще? – запитала хвора і прошепотіла:

–

Будь завжди бережена Богом з усім родом, дитино, доню моя.

Вона відійшла у Софії на руках, спокійна і втомлена.

Відходили від Софії найдорожчі люди: і батько Андрій, і мати Олександра.

Слава Богу, що діти подарували їй онуків: Людмилу, Валерія, Ларису, Ольгу, Михайла, Юрія, Олега.

Ними опікувалася, уболівала за них, переймалася їхніми турботами.

Коли сталася біда з найстаршою внучкою, ледь сама не померла від горя, лікувала ще дитину й після лікарні, коли повернулася Маруся з Люсею.

Дочка Люба поїхала на сесію в Київ, пише:

«Мамо, тату, віддайте мого синочка в дитячий садок, бо мені сни тут погані сняться».

І стиснулося материне серце від згадки про страшну подію. Пішла дитина до річки і ледве не втопилася.

Добре, що бабуся Гусарка вибирала огірки і почула дитячий сміх.

Вона висипала з пелени огірки і пішла на сміх.

Два хлопчики біля камінця. Один сміється, а другий – уже й черевички у воду поспадали – просить:

–

Дай мені руку!

–

Не дам, – сміється.

–

І не давай, я зараз дам ручку, тримайся, дитино, я йду до тебе, – тихо озвалася бабуся Гусарка, щоб не злякати дітей.

А сама вже й немолода, ноги від переляку затремтіли. Якось вибралася, стала на камені, схопила малого за посинілу ручку, витягла на берег.

–

А тепер біжіть мерщій обоє додому, – наказала.

Сама ж слідком прийшла і розповіла Софії.

–

О Боже милостивий, я ж наказувала Віті наглядати за ним.

–

А вони мене не послухали, я ж слухаюся і сиджу на ґанку, – відповів на рік старший хлопчик.

Скільки тоді довелось пережити бабусі – матері! І як тривожилися вона, коли гроза заставала малих внучат-пастухів на полі, і як губили корів, запасали іноді, були ж бо ще зовсім дітьми.

Вона втішалася і заразом тривожилася і за Люсю, і за Валеру.

Усе карбами глибокими залягло на її серці, усі переживання і тривоги.

Син Петя з невісткою Наталею жили деякий час із батьками.

На роботу їздили у місто, дітей возили у школу і в дитсадок.

–

Чого це тебе учора в автобусі не було? – запитують цікаві пасажири.

–

А я впав у закваску, – повідомляє радісно малий Юра, – бабуся поставила її у діжці, а я заглядав і якось туди впав.

В автобусі полягали всі від реготу.

А вже найменшого внука Михайлика, синочка Івана і Олени, ніяк не хотіла віддавати в пастухи, згадуючи, скільки довелося пережити за старших онуків.

–

Ти, Михайлику, сховайся, а я скажу, що ти не прийшов, попрошу пастухів попасти за гроші.

А дитині тільки цього й треба, побіг гуляти…

* * *

Занедужав тяжко Михайло, поклали його в лікарню, але й там йому не ставало легше. Рятувала чоловіка, як могла, а того дня він сказав дітям:

«Ви ідіть додому, у вас там скільки роботи, а мати тут хай буде, зі мною».

Зажурені діти пішли з палати. А Михайло взяв Софію за руку і через силу промовив: «Якби все повернулося , як би ми з тобою зажили…»

Останні сили свої вклав він у ці слова, сповнені жалю, і в потиск її руки…

Діти лиш добралися додому, як з лікарні повідомили: «Вашого батька вже немає»…

Софія не захотіла сідати в машину, щоб добиратися додому.

Вона пішла по розталому чомусь лютневому снігу, не відчуваючи, що ноги наскрізь промокли. Несла з собою спогади про прожиті роки, не помічаючи сліз, що котилися дощем по щоках.

Усього в житті було, як на довгій ниві: то холодом повіє зі студеним дощем, то сонцем осяє.

А сьогодні в її родині велике горе, полите серед зими дощем – слізьми.

Кажуть, коли хтось відходить із життя під дощ, то плаче за світом душа. Софія серцем відчувала, що це так.

Важко було пережити втрату чоловіка, самотність каменем налягла на Софію.

Хоча й діти недалеко, навідуються, кличуть до себе, але ж ніч прийде, не знає, як її перебути.

Надумала і пішла на хутір до брата Івана, покликала невістку Надію:

– Хочу вас попросити, аби мати пожила зі мною. У вас тут гурт, ви розбіжитеся по роботах, діти Серьожа і Вітя в школу побіжать, а мати сама цілими днями, як і я. Однак, вона вже поратись по господарству не може. Нехай іде до мене, трохи поживе зі мною, поки я хоч трохи звикну бути сама.

Слава Богу, зрозуміли її, не заперечували.

З того часу веселіше стало жінці, в’ється – щебече і коло матері, і по господарству клопочеться.

Матуся старесенька, ледве пересувається по хаті, а все ж удвох, а не сама. Виведе її в сіни, посадить на стільчик, вкутає ноги, бо все мерзнуть:

«Дивіться, мамо, по вулиці люди ідуть, дітки бігають, а я тут недалеко, буду до вас навідуватися», – скаже, а сама до роботи візьметься.

До того ж, ніяк не розлучиться з корівчиною, хоча діти просять: «Не держіть уже, мамо, продайте, бо вам важко одній, а ми не набігаємося, у кожного свої турботи». Обіцяє послухати, а ніяк не наважиться залишитися без годувальниці.

А тут сталася біда – пропала корівка! Як же вона зажурилася, скільки попоплакала, аж поки не привела із сусіднього села молоду корівчину.

Забігала біля неї, як коло дитини. Так уже її доглядала: і водички, і травички, і бурячка, і пійлечка. Гарна корівка, ласкава, добра і на молочко щедра.

Щаслива Софія: є і діткам, і внукам, і неньці ложка молока.

Аж помолодшала і меткішою стала в роботі, і літ ніби не відчуває.

–

Відпочивай, дочко, – просить старенька мати.

–

Добре, ось ще навідаюсь до Голубоньки (так назвала годувальницю) та й зайду до хати.

Побігла весела, а вернулася вся в сльозах:

–

Мамо, біда, Голубонька пропала.

–

Як? Ти ж недавно була коло неї.

–

Була. А тепер уже її немає. Горе мені! Це ж якась напасть чи наслання!

Злягла Софія, не могла дивитися, як вивозять із двору її корівчину.

–

Не здумай купляти ще корову, бо як уже дві пропали, то так буде і з третьою, – радили родичі і сусіди.

Біда у двір не йде сама, а з малими дітками.

Занедужала старенька Олександра.

Недовго й лежала – день-два, хотіла щось сказати дочці, але не могла, лише з її очей так котилися сльози, що одна одну побивали…

* * *

Поховала Софія матір і згодилася перебратися до дочки. Звикати їй довго не довелось, бо це зовсім недалеко та й з Марусею на одному кутку.

Усі розбіжаться по роботах, а бабусі Софії є ким опікуватися, є з ким гомоніти.

Нащебечуть правнучата їй, нащебечуть, а вона їм казочку розкаже, кашкою нагодує, колискової заспіває до денного сну.

Може, й стомлювалася вона, але ніколи не говорила, що їй з дітьми важко, не жалілася, що зайве пустують.

Вона завжди уміла вчасно підтримати, заспокоїти, поцікавитися, як у дітей і внуків ідуть справи на роботі: як пройшов далекий рейс у сина Петра, як у доньки-куховарки Марусі минув робочий день, що готували школярам на обід, як ідуть жнива в колгоспі, де головував син Іван, як готується школа, у якій директоркою Люба, до роковин Малої академії.

–

Мамо, їде велика делегація студентів з викладачами з Черкаського педінституту, я хвилююся, – якось сказала дочка.

–

А ти не переживай. Приймемо, вареників наваримо, усім вистачить. Ще й узвару подамо.

–

Спасибі вам, – вдячно мовила донька.

Уже немолода, а не стомлюється ходити пішки і до церкви в сусіднє село, і на шкільні свята, які часто відбувалися в Крицькому саду.

Вона любила і своїх, і чужих дітей.

Сяяла до всіх сяйвом своїх проліскових очей, які і з віком не помарніли, не потьмяніли. Такою залишається Мати… Справжня.

*

* *

Пронеслися над Софіїною долею роки, як шалені коні: ні загнуздати їх, ані припнути. Сила вже не та: ані до печі заглянути, ані картоплинку обчистити, чи курочкам посипати. Зажуриться собі, бувало.

–

А скільки хліба, короваїв, пирогів напекла дітям і внукам за своє життя,– зітхне невесело. – А тепер десь поділася, зникла сила.

–

Та ви, мамо, відпочиньте, за свій вік наробилися. Ось книжечку прочитайте новеньку, внучок привіз, – заспокоїть дочка.

Любить мати дуже читати. І навіть коли стала інвалідом по зору, і тоді читання було її улюбленим відпочинком.

І треба ж такому горю статися: у неї якось уночі раптом заболіло так око, що біль годі витримати!

Повезли діти у Шполу до лікарні.

Оглянувши матір, лікарка сказала: треба негайно видалити хворе око, аби не стало більшої біди.

Діти в один голос:

–

Ні, не дозволимо цього робити! Як!? Залишити стареньку калікою?

–

Не плачте, діти, не побивайтеся. Як лікар каже, так і зробимо, щоб потім ще більше не жалкувати, – заспокоїла їх.

Мужність, мудрість, сила духу, витримка передалися рідним.

Повернувшись з лікарні, вона ніколи навіть не натякнула на свою інвалідність: залишалася все такою ж спокійною, впевненою в собі, розважливою, щирою, ніжною, ласкавою і доброю.

–

Привезіть мені щось цікаве читати, бо вдома вже все перечитала, – бувало, просить дітей і внуків. І вони з радістю привозили їй художні книжки.

Скільки вона їх прочитала!

А коли дочка видала нову свою поетичну збірку, мати усім друзям, хто приходив до хати, дарувала її:

–

Прочитайте. Я вже декілька разів читала! Цікава і корисна книжечка.

–

Мамо, не треба, а то люди скажуть, що хвалимося, – просить донька.

–

Не скажуть. У твоїй книжці є чому повчитися, – відкаже упевнено з сонячним усміхом на устах.

ЇЇ натомлені за життя руки стали і для внуків, і для правнуків теплою затишною колискою, вони дуже любили мудру стареньку бабусю, її тиху мову, ласкаву усмішку.

Раділа, коли діти, внуки, правнуки і праправнучата збиралися за святковим столом і просили її сказати перше слово, яке завжди було жаданим, вагомим і повчальним, як золоте зерня.

Любила казати, що в неї немає невісток і зятів, а є дочки і сини.

Та й вони ж її усі шанували: поприїжджають додому і спершу біжать провідати бабусю, понавозять їй подарунків, солодощів:

–

Не треба, діточки, у мене все є, а ви витрачаєте гроші, – просить їх.

–

Ми вже самі на себе заробляємо і без гостинця до вас не можемо приходити, – цілуючи стареньку, промовляють весело.

–

Ой, не цілуйте мене, бачите, яка я вже негарна стала! – ніяковіючи скаже.

–

Не кажіть так, бо ви у нас сама найкраща! – в один голос щебечуть.

Щаслива вона після кожних таких відвідин:

–

Слава Тобі, Боже! Гарних, добрих і розумних діточок благословив у родину!

*

* *

Вона відійшла на Різдво спокійно, тихо, як і жила. На прощання вислухавши з лагідною усмішкою колядочку з уст найменшого правнука і колядників-односельців, які її щиро любили і шанували.

Кажуть, що в такий святий День Бог забирає кращих у Рай.