Любов Михайлівна Білозерська
Ангел наш добрий – Мати Софія
Народжувала дитя нормально ніби, а що сталося, чому підкинулося зараження крові… ЇЇ рятували всі лікарі, а вона горіла в смертельному полум’ї, вливали кров, але нічого не допомагало. Дівчата – стецівчанки щодня прибігали до лікарні, хвилювалися за здоров’я подруги і маленької донечки. В палату їм лікар заходити не дозволяв, до них виходила Софіїна мати Олександра, змарніла, ураз постаріла, брала передачу, дякувала, змахуючи сльози. Одного разу вони принесли червоного вина:
–
Тьотю Сашо, візьміть, це передала наша хазяйка, наказувала, щоб потрохи давали Соні, аби набиралася крові.
–
Спасибі вам, дівчатка, і господині перекажіть подяку від усього серця.
–
А Софійці хоч трохи краще?
–
Та ні, ходить не може. Хто знає, коли лікар до
зволить їй вставати? Добре, що хоч опритомніла, мене стала впізнавати, за дитя розпитує.
Уже другий місяць лежить, дівчинку годують мамки-породіллі.
–
А Михайло хоч знає?
–
Не знає, він же там на тому Халхін-Голі. Правда, озвався недавно їхній товариш Мартин, то хлопці свата Назара відписали, що Соня в тяжкому стані в лікарні. Молюся і за доню свою, і за внучку, може ж, Господь милосердний зглянеться над нами.
Пішли дівчата зажурені, не побачивши і цього разу ні породіллі, ні маляти…
*
* *
З поїзда Михайло прибіг до батьків Софії. Павло, молодший її брат, зустрів його на подвір’ї.
–
Де вони? У вас чи у моїх батьків? – запитав схвильовано.
–
Немає їх ні в нас, ані там, досі лежать у Звенигородці у лікарні, там же і мати наша Олександра. А лікує Софію лікар Шмигельський, як би не він, то було б велике горе.
Михайло, не гаючи часу, швидко пішов до своїх батьків, а звідти, найнявши підводу, поїхав у Звенигородку. У лікарні йому дозволили побачити і дружину, і маленьку донечку.
–
Лікарю, коли можна буде забрати їх додому?
–
Про це ще не час говорити. Ми лиш почали учити ходити мамку, нехай трохи підкріпиться здоров’ям, стане упевненіше на ноги. А зараз їй потрібен гарний догляд, добре харчування і підтримка рідних. Це залежатиме від вас, думаю, що ваша присутність біля неї – це вже неабиякі ліки. Адже вернулася з того світу. При такому зараженні крові із тисячі виживає один. Можна сказати, ваша дружина в сорочці народилася.
–
Спасибі вам, лікарю, за її порятунок, – розчулено промовив, – і за доню теж.
Після лікарні Софію привезли на хутір до батьків. І за нею, і за немовлям – донькою Валею – доглядали батьки, брат Павло і чоловік Михайло. Часто навідувалися і рідні його – мати Марія і батько Назарій, прибігали й сестра Михайлова Оксана, й брати Микола і Петро. Усі раділи, що, нарешті, виписали невістку з дитям із лікарні.
Та нове лихо впало на молоду родину – тяжко захворіла Валя: якась невідома хвороба мучила дитину – вона кричала день і ніч, її тільце звивалося в страшних стражданнях і корчах. Уже й лікарів, і знахарів, і священика приводили, ліками, і свяченою водою поїли – нічого не допомагало. Дев’ять страшних місяців краялася душа молодої матері…
І коли Бог забрав до себе нещасне дитя, вибухнула тиша, яка була страшніша грому. Софія упала, затуливши вуха руками, злякавшись тиші, що народилася в хаті, і страшного горя від втрати улюбленої донечки. ЇЇ ноги підкосила смерть дитини, і вона знову злягла. І, здається, до цілого світу збайдужіла, нічого не могло розрадити в горі… Утішала її родина Михайлова і батько Андрій з матір’ю і братом. Але вона не могла змиритися з втратою дитини, бажане народження якої принесло їй стільки випробувань. А тепер, коли сама виборсалась із пазурів смерті, ця лиходійка-смерть забрала донечку!
…Лише після двох місяців стала підніматися з ліжка, виходити на своє подвір’я, яке раніше так любила, бо воно завжди задивлялося на недалеку річку, приносило солодкі пахощі сінечка і води. Михайло і не відходив від неї увесь цей час, і радів, коли вона робила перші кроки: він завжди був поруч, вчасно підставляв своє плече, розраджував, як умів. А коли привів до своїх батьків, ті не знали, куди її посадити, а надто найменший брат Петро (брат Микола вже на той час навчався в сільськогосподарській школі в Млієві).
–
Отепер, дочко, ти вже вдома, сьогодні на хутір не підеш, бо для тебе це далеко, ти ще не зовсім окріпла, а там і назовсім у нас залишишся, бо тепер тут твій дім. Он через сіни хата стоїть, а нам вистачить із хлопцями цієї, вона велика, – сказав батько Назарій. – Бо куди голка, туди й нитка, так?
–
Так, я згодна, тільки ще не зовсім подужаю всяку ро
боту, – тихо озвалася.
–
Та хто ж тебе до роботи силує, спочатку видужаєш, а там буде видно, що зможеш робити, – мовила мати Марія. – Не бійся, дочко, ми ж такі самі батьки, як і твої, а ти тепер наша дитина.
І правду сказала свекруха: жаліли її і берегли всі в родині Брусліновських: і батьки, і брати, і сестра Оксана. Вона хоч і жила через річку, бо вже була заміжня, але щонеділі, а то й на тижні, прибігала до них. У неї завжди знаходилося тепле слово для молодої невістки, і тому на серці Софії потроху розгодинювалося.
Одне було погано: стали ходити чутки про війну, спочатку говорили люди між собою пошепки, на вухо, але коли в селі почали набирати до армії молодих хлопців і чоловіків, то не в одній родині заплакали матері – чиє, чиє, а материнське серце ще здалеку відчуває лихо. І в хату Назарія і Марії Брусліновських вдерлася журба: Миколу, котрий навчався в Млієві, забрали в армію, а за ним Михайла і зятя Івана, Оксаниного чоловіка, батька чотирьох ще малих хлоп’ят – Миколи, Анатолія, Михайла, Василя. Заплакала мати, невістка молода, дочка: чи надовго беруть, чи справді буде війна?! Софія довгими ночами не спала, плакала, щоб ніхто її не чув, мучила себе думками: що буде тепер, адже відчувала вже під серцем дитя… Про це ніхто з рідних ще не знав, лише вони з Михайлом. Та і його не було тепер поруч.
*
* *
Почалася зима, сповнена тривогами і поганими передчуттями. В останній день місяця лютого Софія народила доньку. Свекруха Марія прийняла в невістки пологи сама.
–
Як назвеш, дочко, своє дитя? – запитала мати Марія.
–
Нехай буде такою, як ви, Марією, лагідною, доброю, розумною, – сказала молода породілля.
–
Дякую тобі, доню, – тепло усміхнулася. Згодом богомільна свекруха, покликала батюшку, який охрестив дівчинку.
Росла Марійка вимогливою, не хотіла, щоб її спускали з рук. Та й було кому носитися: свекруха, Петя, який дуже радів, що в нього тепер є племінниця, учив говорити: «дядя». І мале бралося до перших слів:
«ма-ма», «ба-ба», «дя-дя».
–
А діда наче й немає, – ж
артівливо бурчав дідусь Назарій.
–
А ось і я, дядько Павло, вбігаючи на подвір’я, вигукував Софіїн брат, брав на руки Марусю: Ти ж тільки моя племінничка? Кажи: «Дядя». Доходило навіть до суперечок між хлопцями.
–
Та вона вас обох любить, бачите, як ручки т
ягне, – мирила братів – дядьків Софія.
Прийшла весна, якій ніхто не радів, а за нею і літо в невеселій хустині та сльозах: матері плакали за синами, яких призивали і призивали на службу.
*
* *
Вони з мамою Марією сапали на городі картоплю, як прибіг найменший брат Михайла – Петро: «З гучномовця передали, що німець розпочав війну. Люди сходяться до сільради послухати!»
Обидві так і кинули сапи на городі і побігли, а вже на подвір’ї (сільрада була навпроти їхнього двору) й самі почули: «Граждане и гражданки Советского Союза! Сегодня, в 4 часа утра, без предъявления каких-либо претензий к Советскому Союзу, без объявления войны, германские войска напали на нашу страну, атаковав нашу границу во многих местах и подвергнув бомбежке со своих самолетов наши города – Житомир, Киев, Севастополь, Каунас и некоторые другие…» – розносилося по селу із гучномовця. І це повідомлення було страшніше грому серед ясної години.
–
О, Боже праведний! – схопилася за серце стара мати. – А наші ж синочки?! Що тепер буде?
Софія стояла, а по її щоках рясним дощем спадали сльози, тримаючи на руках немовля.
–
Не бійся, мама з тобою, – гірко втішала й сама не вірячи у те, що мислить.
Немає тепер спокою у Назаровій хаті: плачі матері за синами, гіркі осиротілі почуття невістки, важкі думки батька, щоденні ридання дочки Оксани, яка прийде зі своїми синочками, а вони висядуть на лаві, як ті горобенята, і всіх треба нагодувати, одягнути, за кожним приглянути.
–
Що я без Івана тепер робитиму? – плаче Оксана. – Він же в мене золотий чоловік, лад у всьому давав і хлопцям також.
–
Не плач, доню, може ще замиряться? – втішав батько, але в його голосі вчувалася невпевненість. – А твоїм хлопцям, поки Іван не вернеться, я буду за порадника старшого.
Хіба ж міг тоді він передбачити, що його зять Іван загине на цій проклятій війні, і його синочки зростатимуть без нього, а їхня мати, його безталанна дочка, забуде на все життя усміхатися… А була ж весела і співуча, як пташка!
–
А може, Гітлер схаменеться та не проводитиме далі наступ? – гомоніли на ганку сусіди з Назарієм. – Не для того він порушив наші кордони, – журилися всі, хто зібрався на ще недавно веселому, гомінкому подвір’ї Брусліновських: тут завжди чулися звуки гітари, на якій чудово грав син Микола, тоді приходили сусіди і молодь. А тепер все завмерло – оніміло.
Зростаючим гуркотом канонади накочувався на село фронт, все голосніше і голосніше лунали вибухи і стрілянина, все частіше з’являлися ворожі літаки. Колгоспи спішно евакуйовували, вивозячи все цінне, виганяючи худобу, яку супроводжували пастухи. З боями відійшли останні частини. Усі дороги були заюрмлені військовими, цивільним людом, технікою, возами і худобою. Усе відбувалося блискавично, як у німому кіно. Далі групами і поодинці проривалися до своїх з оточення стомлені та поранені бійці.
–
Як воно буде далі? Чутки надходять все страшніші, – думала Софія гірко.
–
Фашист бере місто за містом, – обізвався Павло. – Я чув, що наші хлопці з ФЗО записуються добровольцями на фронт. І в мене така думка є. Я теж хочу з ними.
–
І не додумайся: ти ще роками не вийшов, – сказала Софія. – А матір, батька, як покинеш, та ще з малим Іванком?
–
А що, нам сидіти, склавши руки, доки німець прийде аж у село? – відповів Павло.
–
Якби мені більше зросту, то роки я б собі прибавив і теж пішов би воювати.
Якоїсь днини у село зайшли змучені бійці. Усе ближчими ставали звуки канонади. Назарій віддав більшу половину хати, щоб там розмістився штаб. Мати Марія варила їм нехитрий обід: картоплю в мундирах, гріла чай. Але це тривало недовго, скоро по Великому шляху, що за селом, поповзла німецька техніка, залунали кулеметні черги та вибухи. Софія з донькою сховалася аж під штандари, затулила вуха, притиснувши її до грудей.
–
Чи ви здуріли, що сюди сховалися? – забіг батько Назарій. – Та воно ж як вдарить у хату, то ніхто й не дістане. Мабуть, якийсь падлюка німцям доніс, що в нашій хаті штаб червоноармійців. Вилазьте, кому сказав!
–
То ми побіжимо до Оксани нашої через річку, тату? – обізвалася невістка.
–
Добре. Робіть, як знаєте. Однак не послухаєте, – пробурчав невесело.
До Оксани бігли чимдуж: мати, Петро – брат і Софія з Марусею. Оксана зустріла їх на подвір’ї і наказала:
–
Стрибайте в погріб, я туди накидала подушок, там уже сидять з дітьми кума Марія і Ялисовета. Софія мовчки подала доньку жінкам. Дівчинка, побачивши чужі руки, закричала несвоїм голосом.
–
Не плач, маленька, мама з тобою, заспокоювала донечку. Із підземелля чути було, як кипить бій.
Того дня фашисти не могли взяти село, відступили в бік Катеринопільщини. Якось старий Назарій після страшного обстрілу щодуху прибіг до їх сховку, у дочки Оксани. Журив несердито:
–
Хто ж ховається в погріб під час стрілянини? Вас же могло навіки засипати в ньому. Краще б пішла до дядька Данила, він живе у заворотті, там би і пересиділи лиху годину. Обіцяй мені, що більше в погребі не будеш ховатися.
–
Добре. Я не забуду вашої поради, – сказала сумно.
На ранок знову зав’язався такий бій, що тряслася уся хата, не допомагали й віконниці. Софія послухала свекра і вже не побігла до Оксани через річку, а пішла в сусідський льох, там сиділи інші жінки з дітьми, які кричали, злякавшись холоду і темряви. Сюди долинав грім бою страшного, смертельного. За селом день і ніч гриміла ворожа канонада. Великий Шлях здригався від воєнної техніки чужинців, яка сунула і сунула безкінечним потоком.
*
* *
Голова колгоспу Афанасій Білан скликав до комори людей. поприходили переважно жінки з дітьми і літні селяни.
–
Не знаєте, чого нас кличуть? – допитувалися один в одного.
–
Хтозна, може знову на яку роботу?
–
Яка робота, як німці по Великому Шляху сунуть? – заперечували інші.
Афанасій не примусив себе чекати і звернувся до всіх зі словами, які разом і злякали і порадували:
–
Худобу колгоспну ми відправили за Дніпро. Не сьогодні – завтра тут буде німець. Чи вдасться нам щось зібрати для себе з посіяного, я не знаю. А в коморах колгоспних ще є зерно. А тому ми вирішили з правлінням віддати все, що в коморах, вам. Розбирайте негайно свої частки. не баріться, щоб устигнути, доки ворог зайде у село.
Софія разом з усіма жінками та чоловіками наносили додому збіжжя.. А воно як те золото – добірне та чисте. І дух солодкий заповнив усю комору.
У кожній хаті дякували голові, який подумав про них: адже почалася страшна війна, мабуть, не на рік.
І чи повернуться живими годувальники їхніх дітей і старих, немічних батьків? – І хто збиратиме урожай, який дозріває на полі? Чи дістанеться селянам хоч зернина з нього?
*
* *
Згодом Великим шляхом посунула німецька армада. У селі з’явилися представники окупаційної влади, розвісили об’яви з наказами та заборонами німецького командування, де за всі невиконання було одне – розстріл. Стецівчани на вимогу окупаційної влади вибрали старосту, найбільш незадоволені радянською владою записались в поліцію, виловлювали активістів та керівників радянських установ, не оминуло лихо й колишнього голову колгоспу Афанасія Білана.
Схопили його вдома, та він і не збирався нікуди втікати. Побитого, зі зв’язаними руками, під розпачливі зойки жінки і трьох малолітніх доньок, повели до колгоспної контори. Зігнали і старих і малих на прилюдний допит голови. Софія подумки молилась разом з усіма, щоб лихо оминуло дорого чоловіка.
–
Ти тут був головою? – запитали через перекладача.
–
Так, – ствердив чоловік.
–
Хто тобі дав право роздавати зерно з комори?! – гримнув офіцер. – Хто твої спільники?
–
Ніхто. Я так вирішив сам: засіки повні, а гарний урожай дозріває на полі і ніде його буде зберігати.
Наступила мовчанка, у якій і селяни і Афанасій, прочитали неминучий і страшний вирок. Офіцер слухав перекладача і з ненависті його обличчя біліло. – Розстріляти! – віддав наказ.
Вирок Афанасієві Білану виконали на полі за селом. Тепер усі люди знали, що поміж ними є такі, що на очах перекинулись у зрадників.
Німці увійшли в село, ґелґочучи щось. Біля хати Брусліновських зупинились, зайшли на подвір’я, заглянули в хату, через перекладача повідомили, що в хаті будуть розміщуватись військові. Сім’ю Назарову з більшої половини хати вигнали і переселили в меншу – через сіни. Вороги були веселі: аякже, вибили нарешті із села червоноармійців. Німецький кухар наказав варити яйця в печі. Назарій уніс у хату рядно соломи, мовчки виклав її перед піччю. Марія підкладала солому у піч віхоть за віхтем, але вода на яйця не закипала, німець нервував: «Шнель, шнель, шнель!» Тим часом до хати сходилися військові, та неабиякі: видно, що офіцери. Нарешті окріп змилосердився і кипів аж бризки вилітали на черінь. Кухар заусміхався, а коли вибрав яйця, став показувати, що треба зварити чай. Він жестикулював, пояснюючи, що швидко треба зварити чай, адже він бачив, як довго закипала вода. А тоді став у кухлі наливати окріп, в якому щойно зварились яйця. Марія здивувалася, стала злякано жестами показувати, що так не можна. Тим часом Назарій уніс відро води на чай, але кухар тлумачив своє і продовжував черпати окріп у кухлі. Він аж звеселів, що знайшов вихід і собі порятунок: «Матка, ґут. Ґут, матка!» – усміхався. Також наказав зняти з стіни фотокартку сина, де її Микола був сфотографований у військовому одязі, пояснивши, що можуть зайти до хати ті, хто за цю фотокартку покарають всю сім’ю.
Доки фашисти чаювали, Марія з переляку уся тремтіла, не так за себе, як за свою родину. «Слава Богу, на цей раз обійшлося», – полегшено зітхнула, як закінчили зайди їсти.
* * *
–
Горить! Хата горить! – почула крик Софія, що поралася якраз на подвір’ї.
–
Де горить? У кого? – допитувалася тітка Неоніла.
–
На кутку хата чиясь, – підбіг дядько Явтух.
Вони вибігли на вулицю і побачили, як і справді з кутка (так називалася невеличка бічна вуличка недалеко від них) валує дим. Схопили мерщій відра – і до криниці. Туди бігли вже близькі і дальші сусіди. Теж з відрами, схвильовані, злякані.
–
Це ж хата Мотрі Командирки – вигукували. Так по – вуличному прозивали молодицю, яка мала бойову вдачу, була веселою, щебетливою сміхотухою.
Люди збіглися до палаючого обійстя. А там, о Господи, вже стоять німці і поліцаї і нікого не підпускають гасити пожежу. Як бігла Софія з відрами, так і остовпіла разом з сусідами.
–
Чому? Що сталося? – пошепки запитували один в одного.
–
А де ж Мотря?
–
Немає. Не дай Боже, в хаті залишилася.
–
За що ж її така кара?
–
Кажуть, партизанів у хаті своїй переховувала.
–
Мотрю везуть! Огляніться, – зашепотіла подруга Маруся.
–
Де?
–
На бричці. Між поліцаями.
Під’їхала бричка. А на ній Мотря. Видно, знущалися нелюди, бо сама на себе несхожа – на вродливому обличчі місця живого немає.
Вона побачила, що люди збіглися її рятувати, і тінь живої вдячності промайнула на її устах.
–
Так буде з кожним, хто допомагатиме партизанам! – об’явили поліцаї, німецький офіцер наказав рушати..
Повезли молодицю, а за нею і її колишню веселість, безтурботність і жвавість. Хорошою сусідкою була вона, не раз забігала і до них по те чи інше господарське начиння, чи виклепати косу, чи нагострити сапу, чи набити держака до лопати.
Та й Софія не раз ходила до щедрої і щиросердої Мотрі, яка завжди була рада поділитися усім, що мала.
Своїх діток Бог не дав, то бавила охоче сусідську малечу.
А тепер повезли її на неминучу загибель.
–
Хто ж доніс на Мотрю, що підгодовувала наших солдатів? – допитувалися одне в одного селяни.
–
Хіба мало на світі «добрих людей»?
–
Та що казати. Далеке не бачило, а близьке все знало. Мабуть, були в жінки вороги, – перемовлялися між собою, вражені побаченим пережитим односельці. – – Кажуть, у печі і досі стоять вареники і борщ. Старалася для когось, бо доброю була.
Так і чорніло старше згарище Мотриної хати, страхаючи Софію, яка інколи ходила мимо нього до річки.
–
Згубили прокляті нелюди таку жінку, яка аж променилася сяйвом тепла до інших, а сама не вбереглася, – журилася.
З річки поверталася невеселою, несучи в серці щем і біль.
* * *
В окупованому селі відновив свою діяльність колгосп, у якому всім керував німець та поліцаї. Всі колгоспники продовжили працювати, але не вистачало коней та реманенту.
–
Софіє, повертай Бритву «цоб», ти ж бачиш, що вона бере «цобе»! – гукає подруга Маруся Темченкова, яка теж іде за парою корів.
–
Та ж я її підганяю, Дама її сама вже тягне, а вона не слухається, – аж через сльози каже молодиця. Вона не може ні подрузі, ні соб
і зізнатися в тому, що не вистачає сили в руках, та й німець не дає зупинитися. Так за день по ріллі находяться, що падають до вечора з ніг. Перетворили за німців корів на тягло. А вони не пристосовані до цього знущання.
Орати, волочити, запрягати у воза годувальницю раніше б і в голову не прийшло.
Клята війна, до чого призвела! Мучаться діти, жінки, літні люди, а молодий цвіт лягає під косу безжалісної смерті.
Уже осінь заступила – мокра, непривітна, прогнівана. Сипле – моросить дрібним дощем, під яким у жінок намокає вдяганка, а чоботи в болоті, як стопудові ваги, що їх ледве-ледве витягують жінки.
Худобі теж нелегко в такій незвичній для них роботі. Корівки оглядаються на своїх господинь і ніяк не можуть зрозуміти, що це сталося: замість пастися на соковитій бережині їх заганяють грузнути в ріллі.
Жалко жінкам своїх годувальниць, а тому пошепки озиваються до них: «Потерпіть ще трохи, вечір недалеко, а вдома нап’єтеся водички і сінця поїсте».
Коли вже зовсім знеможені корівки зупиняться безсилі і голодні, Софія дивиться на них із жалем і ласкою, погладить і Бритву, і Даму.
У їхніх очах читає і непорозуміння, і смуток, і біль. А з очей норовливої, завжди впевненої і забійкуватої Бритви котяться сльозинки.
– Господи милосердний, що ж це за світ настав, що вороги топчуть землю і змушують навіть худобу страждати й плакати!
Закінчиться війна, а до Софії у снах буде не раз приходити поле і мучениці – корівки на ньому, які, мабуть, так і не зрозуміли, чому на них упало таке лихо.
* * *
Михайло проходив у Західній Україні строкову службу, коли німецька армія вдерлася на територію України. В одну хвилину все змінилося. День і ніч не втихав шквал вогню, який охопив усе навколо.
Снаряди розривалися один за одним і сікли смертоносними осколками і бійців, і тимчасові укріплення, знищуючи все дощенту, довершувалось усе бомбардуванням та полюванням за бійцями ворожої авіації. Усі зусилля організувати оборону, були марними через страшні людські втрати. Від частини, у якій служив Михайло, залишилося кілька десятків солдатів, які вціліли через те, що були розміщені на цвинтарі, який німці не обстрілювали і не бомбардували. Бійці хотіли якнайшвидше врятуватися, вибравшись із ворожого кільця, під прикриттям недалекого лісу.
Вони з великими труднощами дісталися до нього, виносячи з поля бою тяжкопоранених бійців, які, стікаючи кров’ю, уже не сподівалися на порятунок і просили залишити їх.
Усім було зрозуміло: вони оточені. Лише слабенька надія ще жевріла: а може, ліс прихистить і порятує знесилених їх, хто вижив у страшних боях.
І справді, у непрохідній гущавині, між віковічними деревами, вони нарешті попадали, відірвавшись і від літаків, що невпинно поливали уцілілі рештки Червоної армії нищівним вогнем, і від німецьких солдатів, які прочісували місцевість: десь зовсім недалеко чути було рев моторів мотоциклів.
Під прихистком темної ночі бійцям вдалося винести поранених та вийти з оточення. Смертельно стомлені, вони попадали на землю, а віддихавшись, змогли, нарешті, перев’язати поранених, дати їм напитися води.
Неспокійно було й тут, бо під ранок стало чути рух німецької техніки десь, близько за лісом. Ніхто з бійців не був певен, що тут вони у безпеці, хоч канонада віддалилася разом із фронтом.
Начальник штабу, який опинився в оточенні разом з бійцями, взяв на себе обов’язки командира цього невеличкого підрозділу. Він вирішив послати в розвідку двох наймолодших і найспритніших солдатів, щоб з’ясувати, чи далеко лінія фронту та як обійти найближчі ворожі частини.
Спливали в тривозі години, а розвідників усе не було.
–
Може, попали в засідку? – припускали.
Але ніхто і подумати не міг, що розвідники можуть зрадити. І не помилилися. Вони прийшли стомлені, ледве переводячи дух:
–
Далеко звідси, у лісі, ми натрапили на хату лісника. Бачили його, але не підходили, бо з вами не порадилися, чи варто йому показуватися: хтозна що за людина.
–
Нічого підозрілого за ним не помітили? Може, з поліцаями зв’язаний? Чи з німцями?
–
Ні, сам з’явився рано-вранці і потім зайшов до хати, видно було, що топиться в печі. І зараз там знаходиться у своїй лісничівц
і.
–
Добре, попробуємо підійти ближче, але обережно. Слідкувати всім, чи немає нічого підозрілого, чи немає близько німців, – наказав командир.
Вирушили, взявши на ноші трьох важкопоранених бійців.
Коли вже добре стемніло, підійшли до лісникової хати. Він присвічуючи каганцем, вийшов за двері на легенький стукіт у вікно.
–
Хто тут? Чого треба? – озвався грубим голосом.
–
Свої! Виходимо з оточення, – тихо відгукнувся командир. – Німців близько немає?
–
Немає!
–
Нам би перепочити, поранених перев’язати. До наступного вечора, а там ми знову вирушимо, треба пробиватися до наших.
–
Заходьте, перегрієтеся, гарячого поїсте, відпочинете, бо вдень виходити небезпечно: німці сновигають під лісом і на дорозі.
–
А сюди вони навідуються? – спитав командир.
–
Ні, поки що Бог милував: дороги до моєї сторожки не знають.
–
От і добре, – зраділи бійці: нарешті вони перепочинуть і страви гарячої поїдять.
Лісник клопотався, підставляв невибагливу їжу своїм гостям, у його голосі вчувалася якась радісна тривога і турбота.
–
Певно, зрадів, що побачив своїх, – подумалося тоді бійцям
–
Ну, а тепер піду сам на розвідку, дізнаюся, як і куди безпечніше вам буде йти. А ви відпочивайте. Я вас закрию, щоб видно було, що мене і нікого тут немає.
Скільки щирості було в ньому і в його турботі, що ніхто й на хвильку не засумнівався в намірах цього чоловіка.
Ще, може, й не встиг хто з бійців навіть задрімати, як раптом загуркотіли мотоцикли, загарчали чужі голоси, почулося, як запобігливим голосом лепетав лісник:
–
Тут, тут вони, я навмисне їх приспав і на замок закрив, щоб ви їх узяли тепленькими. Він улесливо кланявся і видно з усього, як радів, що прислужився ворогам.
Тепер це вже не той був чоловік, що гостив хлібом, а страшний вовк в овечій шкурі.
Їх оточили і повели з лісу. Бійці не кидали своїх побратимів, які ледве-ледве переставляли ноги: на ноші поранених не поклали свідомо, щоб не пристрелили їх вороги на місці.
–
Не зупиняйся, іди, бо вб’ють, – просили пошепки товаришів, знесилених і змучених.
Їх вивели з лісу і загнали, як худобу, гамселячи прикладами по чому попало, в машину.
Так вони потрапили в пекло неволі під Бродами.
Голодні, змарнілі, знесилені страждали за колючим дротом без надії на визволення.
Табірної баланди і брукви не вистачало на всіх.
Та й у цих умовах для декого з’являлася хоча й слабенька надія на порятунок, коли під огорожу приходили небайдужі чиїсь дружини, матері, сестри, які дізналися, що за колючим дротом страждають їхні близькі.
Місцеві жительки кидали полоненим моркву, хліб, хто що мав, часто потерпаючи від знущань вартових. Між в’язнями ходили чутки, що німці відпускають тих чоловіків, за яких посвідчать члени їхніх сімей, що вони їхні рідні і що тутешні.
Одного разу, коли жінки знову принесли їжу, намагаючись передати невільникам, Михайло почув, як до нього звернулась чорнява молодиця: «Кинь мені свої документи, які є при тобі, я постараюся витягти тебе звідси. Мене звати Марія». Михайло з начальником штабу так і зробили, не гаючи часу, і стали чекати, хоча надії було мало: хтозна, чи не підведе незнайома жінка, чи вдасться те, що задумалось.
Здалося, ніби пройшла вічність, поки Марія покликала Михайла, а він худий, в подертому закривавленому одязі, з надією в очах дуже зрадів. Жінка передала через поліцая клуночка і довго дивилася, аж поки не відштовхнули її десь вбік.
Проте вона встигла сказати, що тепер їй потрібно звернутися до комендатури, переконати німців, щоб відпустили чоловіка до дітей.
Вистоявши здоровенні черги, Марії вдалося таки запевнити – переконати помічника коменданта в тому, що її чоловік Михайло – місцевий житель і батько її дитини, ніякої небезпеки для німецької влади не становить.
І Бог змилосердився над ним: його випустили та ще й видали аусвайс – перепустку.
Змученого та втомленого забрала Марія його до своєї хати. Так він став жити з Маріїною родиною. При допомозі друзів цієї доброї жінки вдалося визволити і командира загону.
Перепочивши, поки загоїлись рани, попередньо порадившись із командиром про те, що йтимуть разом, він зібрався в дорогу.
–
Не знаю, як тобі й дякувати, Маріє, – розчулено говорив Михайло. – Закінчиться війна, приїжджай до мене на гостину, побачиш, як у нас там гарно, які поля, левади, річка Шполка. Познайомлю тебе зі своєю дружиною Софією, донькою, батьками. У мене мама теж Марія.
–
Авжеж, – мовила тихо, зрозумівши, що чоловік не стане її долею на все життя, бо прийшов час, він окріп і доведеться розлучатися, може, й навіки.
А вона ж серцем уже прикипіла до нього, красивого, стрункого, молодого відтоді, як з-поміж сотень в’язнів її серце, очі вибрали саме його. І ось уже невблаганна розлука стала між ними…
–
Спасибі тобі, Маріє, скільки житиму, не забуду, як ти мене врятувала від смерті, – дякував сердечно, поцілувавши її на прощання.
Вийшов з хати, намагаючись не дивитися в заплакані очі Марії, перейшов широке подвір’я і став за хвірткою, відчуваючи на собі погляд її карих очей.
Старався не оглядатися, бо знав, розумів, якщо озирнеться, може назавжди залишитися з нею із вдячності, що врятувала із пекла, не дала пропасти у тій проклятій невільницькій ямі.
Та що гріха таїть, поки знесилений відходив від полону і пережитого в боях, звик до її непосидючих турбот, приязної і лагідної усмішки, хатнього затишку, у якому сповивала – лікувала його зболену душу. Проклята війна, яка розриває людині надвоє серце!
* * *
Дні йшли за днями, а вони долали із побратимом відстані, які віддаляли від незабутньої сторінки їхнього важкого життя, сповненого страшних випробувань, що випали на їхню молоду долю.
Незагойною раною в душі запеклися навіки і бої, і безсонні ночі, і поразка, і табір з невільниками, і несподіване визволення з полону, і вона, котра не побоялася простягнути йому свою руку, а згодом і тепло свого доброго серця…
Марія – незвичайна жінка, що знайшла в собі сили відпустити його.
Згадка за згадкою обсідали Михайла і викликали щемливі муки сумління.
Та чим далі стелилася їм небезпечна дорога додому, тим швидше затихали вони, і приходило розуміння того, що він правильно вчинив, адже вдома на нього чекають діти, батьки і дружина.
І як же добуватися через непрохідні хащі, болота, минати села, не заходячи в них з остороги на те, що знову потраплять в лапи хитрого вовка в овечій подобі.
Харчувалися спочатку тим, що дала завбачлива Марія в дорогу, а далі майже голодні, пили лише воду та їли ягоди, що траплялися в лісах.
–
Чи далеко ще твоя сторона? – питався знесилений командир.
–
Думаю, що на два-три дні ходу, якщо нічого не переб’є, – відповідав Михайло.
Він уже не чув ніг, падаючи під час перепочинку, коли знаходилось безпечне місце.
Нарешті дісталися до Звенигородщини, де все було Михайлові знайоме і рідне.
