Валентин Чемерис
Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана
Текст подано в авторській редакції
У мою хатину
Прийшли (сотники,
отамани й гетьмани),
сіли коло мене
І про Україну
Розмовляють, розказують,
Як Січ будували,
Як козаки на байдаках
Пороги минали…
Т. Г. Шевченко
І про той фантастичний обмін, коли міняли жінок буцімто «на тютюн та люльку», теж буде мова в романі. Адже «Жінок там на тютюн міняли» – роман-есей, що складається з кількох повістей, але з однією героїнею – Запорізькою Січчю. Твір може бути названий і якось інакше. Хоча б: «Олена Прекрасна з Чигирина», «Дівчина під білим покривалом», зрештою – «Чортомлик»…
І всі назви підійшли б, адже він, попри те, що складається з кількох повістей, твір, як уже мовилося, про одну героїню – Запорізьку Січ.
Хоч вона й мала кілька місць розташування в різні роки, змінюючи їх мірою потреби, починаючи з Хортиці – Томаківська, Базавлуцька, Чортомлицька, Підпільненська, або Нова, але це все одно була Січ – з її видатними людьми, хоча б із такими, як Богдан Хмельницький, Петро Калнишевський, Іван Сірко, Антін Головатий. А ще ж козаки-січовики, кожний з яких був вартий булави отамана.
І незвичайна, незбагненна любов батька Хмеля до Олени, вона ж Прекрасна, яка так трагічно завершила своє занадто бурхливе життя.
І – пригоди.
І навіть пригодоньки, на кшталт тих, що приносять успіх у любові.
Олена Прекрасна з Чигирина
Пролог
Загляньмо дo Гомера
«Навесні 1644 р. в околицях Чигирина невідомо звідки з’явилась молода і вельми вродлива жінка, якій волею долі випало посісти визначне місце в історії як України, так і Польщі. Власне саме польські історики вперше назвали її «кресовою», або «степовою», «Геленою Прекрасною», натякаючи тим самим не стільки на її вродливість, скільки на спорідненість долі українки з долею античної героїні епосу Гомера. Адже, відповідно до жанрових особливостей романтичного сприйняття історії, головну причину багатолітньої українсько-польської війни середини XVII століття вони побачили саме в суперництві козацького сотника Богдана Хмельницького та польського посадовця, чигиринського підстарости Даніеля Чаплинського за любов степової красуні, порівнюючи тим самим їх із спартанським царем Менелаєм і сином троянського царя Парисом, головними винуватцями Троянської війни.
Так хто ж вона, ця степова красуня, котрій історики-романтики приписували таку виняткову роль в історії Центрально-Східної Європи, і як надалі склалася її доля?»
«Усі гетьмани України», Фоліо, 2008
Якщо вже тут згадали «античну героїню епосу Гомера» (мається на увазі епічна поема легендарного грека «Іліада», в якій розповідається про причини виникнення Троянської війни), то вочевидь варто сказати і про неї, Прекрасну Олену (Єлену), спартанську царицю, яка була, як свідчать давні греки, найкрасивішою смертною жінкою ойкумени. Стати чоловіком такої красуні мріяли царі та прості, але знатні люди, герої тих буремних днів. Зрештою, батько Олени віддав її заміж за юного повелителя Спарти, багатого юнака Менелая, який був безтямно закоханий у спокусливо-чарівну Олену. Але – вічний трикутник кохання – Олена закохалась у троянського царевича Париса.
І почалося… Менелай був так закоханий в Олену, що не відходив од неї й на крок і, сам того не підозрюючи, своєю постійною присутністю швидко набрид красуні. В Олени була лише зовнішність захопливо-запаморочлива, а от характер у неї був – даруйте, – препоганий. Як то й водиться у вередливих красунь, яким усе дозволено. Олена часто чинила наперекір чоловікові, затіювала різні інтрижки і приховувала, що не відчуває до чоловіка ніяких почуттів. Менелай героїчно терпів витівки коханої жони і засипав її коштовними дарунками, що їх дуже полюбляла Олена. Після таких дарунків вона трохи пом’якшувала свій гнів і свою немилість до чоловіка, але її доброти вистачало на день. А затим вона вже знову вередувала і кричала на нелюбого чоловіка. Її життя змінилося лише після того, як вона зустріла своє справжнє захоплення – коханцем красуні став троянський царевич Парис. А вже він, у свою чергу, закохався у Прекрасну Олену просто-таки до безтями.
Чим би все це скінчилося – Олена ж була заміжньою, та ще й чоловік її був усемогутнім царем, – як тут лучилося ось що. Цар Менелай негадано відплив на острів Крит – буцімто здійснювати щорічне жертвоприношення. A юний царевич Парис залишився у Спарті й почав таємно зустрічатися з Оленою, зізнався їй у пристрасному коханні та відкрив свій план її викрадення.
Гм… На радість Париса-юнця, спартанська цариця й сама вже давно мріяла покинути рідний край, аби десь почати нове життя. Вона впустила троянського принца до себе в покої, провела з ним кілька пристрасних ночей, а потім, зібравши коштовності, сіла на корабель і разом із коханцем відпливла на його батьківщину.
Та ось – швидко чи ні – у Спарту повернувся Менелай. І йому відразу ж донесли неймовірну вістку: Олену викрадено Парисом! Цар ледь не збожеволів од гніву і велів своїм підданим негайно знайти жону-царицю, а винуватця її викрадення жорстоко покарати!
Посли вирушили до троянського царевича і поставили перед ним вимогу: негайно повернути викрадену жону Менелая.
– A я її кохаю, – відповів Парис і навідріз відмовився повертати викрадену.
– Що я взяв, те – моє, – сказав наостанку посланцям Менелая.
І тоді розгніваний (а хто на його місці не впав би у гнів) Менелай почав збирати військо, щоб іти війною на Трою. І привселюдно поклявся убити суперника, а заодно і власну жону-зрадницю.
Так почалася знаменита Троянська війна, в якій на боці Менелая брали участь багато грецьких міст-держав (її й відобразив Гомер у своїй поемі «Іліада»).
Війна тривала довго і в ній всього траплялося – то перемагав Менелай, то гору брав Парис. Врешті-решт коханець спартанської цариці та її викрадач отримав своє, як кажуть, по заслузі: він загинув від поранення отруйною стрілою, що послав у нього грек Філоктет.
Війна тривала ще десять років. Зрештою греки, їх називали ще данайцями, бодай і хитрістю, але захопили Трою та затіяли в ній «жахливу різанину».
А що ж Менелай? Він довго шукав Олену, щоб забити її, за давнім грецьким звичаєм, камінням. Але тільки-но цар Спарти побачив свою прекрасну жону, що стояла посеред спаленої Трої, як кинувся до її ніг і…
І пробачив усі образи, що їх вона завдала йому. Олена, як кажуть, згнітивши серце – а що їй залишалося робити, як коханця вже не було в цьому світі, – повернулася до Спарти і жила з чоловіком аж до самої його смерті.
Ось тоді Олена полегшено зітхнула, що нарешті позбулася нелюбого мужа, але… Що її чекатиме по смерті Менелая, вона навіть і не підозрювала. Річ у тім, що два сини померлого царя (від іншої жінки) влаштували проти ненависної мачухи Олени змову, і цариця, рятуючись, змушена була тікати зі Спарти аж на острів Родос. І потрапила з калюжі в болото. Тамтешня цариця, аби відомстити за вбитого під Троєю її чоловіка (не забуваймо, причиною Троянської війни була вона, Олена Прекрасна), веліла своїм служницям уночі задушити сонну Олену.
Що й було зроблено. Так закінчила свої дні в цьому світі найпрекрасніша із жінок, яка своїми витівками (хоча то було в неї нещасне кохання) підтвердила відому істину: хто вітрові служить, тому димом платять…
Частина перша
Королівська шабля з коштовним руків’ям, що стала козацькою
«Виступаючи на історичну арену України, Хмельницький найперше знайшов притулок і допомогу в Запорізькій Січі, у низових козаків. Позбавлений маєтку, дружини, неповнолітнього сина, осміяний на сеймі, кинутий до в’язниці й засуджений до страти, Хмельницький з сином Тимофієм на початку грудня 1647 р. втік із в’язниці в Запоріжжя…
Микитинська Січ освячена перебуванням тут знаменитого гетьмана козаків Богдана Хмельницького. Це було на самому початку його діяльності…»
Д. І. Яворницький. «Історія запорізьких козаків»
«Якийсь Микита, заповзятливий малорос, спокусившись розповідями своїх побратимів, котрі бували в походах проти кримських татар, наслухавшись про привілля Дніпра, багатого рибою і різними звірями, від оленя до дикого коня й полохливого зайця, що плодилися на його численних островах, а може, й сам брав участь у походах проти бусурманів, з якими Україна здавна вела війни, – цей Микита оселився на мисі біля Дніпра, що й дістав назву від його імені – Микитин ріг. Передмістя Нікополя, тепер має назву Микитине».
Микитинська Січ була четвертою – після Хортицької, Базавлуцької й Томаківської Січей Війська Запорізького низового.
Розташовувалася вона на Микитиному розі, або мисі біля правого берега Дніпра. Як зазначає історик козацтва Д. І. Яворницький, «за півтораста сажнів нижче Орлового острова напроти нинішнього містечка Нікополя… Роком заснування Микитинської Січі слід вважати 1638 рік…»
І далі Дмитро Яворницький зазначає, що вона освячена перебуванням у ній знаменитого гетьмана українських козаків Богдана Хмельницького.
І чигиринський сотник назавжди поєднав свою долю із Запорізькою Січчю. А козацька доля, за відомою піснею, як…
Як у полі рута,
Січена дощами, хрещена громами
Ще й вітрами гнута.
Козаку не треба
Срібла ані злата,
Лиш Вкраїна рідна не була б катами
На хресті розп’ята.
Погуляймо, браття,
Наберімось сили,
Поки до походу, поки до схід сонця
Сурми не сурмили.
Наливайте, браття,
Кришталеві чаші,
Щоб шаблі не брали, щоб кулі минали
Голівоньки наші.
Кошовий отаман Микитинської Січі Федір Лютай, колишній сотник реєстрового козацтва, потім полковник, ще потім кошовий отаман – теж був крутим до ворогів. (А яким ще до них бути, до недругів? Не братом же рідним.) Чи, як козаки казали: лютий.
– Лютай, лютай до воріженьків! – часто в січі, вправно орудуючи кривою шаблею, вигукував Федір.
Лютай, себто лютий. Будь до них непримиренним і жорстоким.
І оте химерне «лютай» як прилипло до козака – тоді ще козака – Федора, то й стало навіть його прізвищем – Лютай.
Так ось, кошовий отаман Микитинської Січі Федір Лютай (яке його справжнє прізвище було, ніхто вже й не пам’ятав) не міг тоді повірити тому, що він почув на власні вуха, як і тому, що він побачив – теж на власні очі: чигиринський сотник українського реєстрового козацтва на службі в польського короля (ба, ба, він був навіть призначений все тим же королем на посаду генерального писаря – зело вумний і письменний вдався – все того ж реєстрового козацтва) Богдан Хмельницький у грудні 1647 р. негадано примчав із сином Тимофієм та десятком-півтора набраних по дорозі козаків-гультяїв і зразу, не передихнувши, почав закликати козаків-січовиків (пан кошовий з подиву навіть рота роззявив) виступити проти короля і взагалі проти поляків. Вони, звісно, заслуговують на те, подумав і погодився з сотником Федір Лютай, але ж…
Але ж це той сотник, який з рук короля за вірність йому і короні отримав замашну шаблюку з вельми коштовним – цілий скарб! – руків’ям. Зрештою, все ще дивувався пан кошовий, це той сотник (Богдана Хмельницького він раніше знав, в один час вони навіть сотникували, тільки в різних полках: Богдан Хмельницький у Чигиринському, а він, Федір Лютай, у Переяславському), тих козаків, які вряди-годи виступали разом із поляками проти них, запоріжців. А разом із ними проти запоріжців виступав і сотник Богдан Хмельницький. І виступав не раз. Руку завжди тягнув за поляками, щодо українського козацтва, то підтримував лише старшину, на козаків же не звертав тоді уваги – навіть придушував їхні виступи, як козаки бували чимось невдоволені. До всього ж, він друг-приятель самого короля. Здавна зблизився з королевичем Владиславом, майбутнім королем Владиславом IV. А по-справжньому вони здружилися – Богдан і Владислав – під час Смоленської війни 1632–1634 рр. Добре вони тоді порубали московитів, завдали їм жару! Та якось в одній із битв московити ледь не полонили королевича Владислава – оточивши його, ось-ось могли схопити в полон майбутнього короля Речі Посполитої. І тоді на поміч йому примчав сотник Богдан Хмельницький, карою небесною звалився він на московитів, які вже святкували свою перемогу – одних посік мечем, інших розігнав… Схопив королевича до себе на коня, і вдвох вони на однім гнідку вилетіли з гущі бою.
Врешті-решт тоді перемогли поляки. Після кривавого бою – поле було всіяно трупами – Владислав-королевич, ба-ба, вже тоді майже король Владислав IV, перед усім вищим офіцерством вручив своєму рятівникові коштовну шаблю із ще коштовнішим руків’ям. Тож і не дивно, що саме він, сотник Богдан Хмельницький, був у складі козацької делегації на елекційному сеймі, де Владислава обирали королем вже офіційно. І там, на сеймі, Богдан Хмельницький виголосив од імені українського козацтва палке слово на підтримку короля Владислава IV.
І ось…
Цей друг-приятель і рятівник короля сотник Богдан Хмельницький (на поясі в нього й досі висить коштовна королівська шабля) примчав на Січ. Щоб – ні більше ні менше – підняти січовиків проти поляків, яким до того вірно служив, і заодно й проти свого друга-короля, якому теж вірно служив.
Що за дивні метаморфози-перетворення?!
Незбагненно! Хоча…
А раптом це, терзався Федір Лютай, приїзд друга короля на Січ та спроба підняти повстання, та… та…
Та – провокація? Аби підштовхнути козаків – на них шляхта постійно має зуб, – на якісь згубні дії, щоби та шляхта, маючи «законні» підстави, оголосила війну козакам-схизматикам, як вона їх називає…
Га? Що, коли це й справді провокація? Хоча в чомусь подібному і негарному сотник Богдан Хмельницький ніколи не був раніше замішаний, та все ж… Чого на світі не буває і чого часом не втне людина, аби піднятися щаблями служби ще і ще вище…
Так гадав кошовий Федір Лютай, але щось у його міркуваннях не сходилось… І він вже твердо був переконаний: на таку підлоту Богдан Хмельницький нездатний, він все ж таки його хоч трохи та знає. Але що ж це тоді, якщо не провокація?
І знову – вкотре! – кошовий Федір Лютай гадав і так, і сяк… І зрештою доручив своїм вивідникам розузнати, що ж могло таке лучитися з сотником Богданом Хмельницьким і який дідько пригнав його, наче навіженого, на Січ, і що в нього на думці – лихе чи…
Чого це він, з якого доброго дива, вірно служачи ляхам та їхньому королю (генеральний писар реєстрового козацтва!) та виступив проти них, панів своїх?
І ось що вивідники вивідали.
«Від кінця XIII ст. в Польщі почався процес об’єднання земель… В 1349–1352 рр. Польща загарбала Галицьку землю, 1377 р. – частину Західної Волині. Загроза з боку Тевтонського ордену привела до об’єднання в кінці XIV ст. Польщі з Великим князівством Литовським. За Люблінською унією 1563 р. Польща і Велике князівство Литовське об’єднались у двоєдину державу – Річ Посполиту із загальним сеймом і главою держави – королем. На підставі унії польські магнати встановили панування на білоруських землях та на більшій частині України (Волинь, Брацлавщина та Київщина), що призвело до посилення феодального, національного та релігійного гноблення українських та білоруських народів. В кінці XVI – на початку XVII ст. в Польщі загострилися класові відносини, масового характеру набрали антифеодальні виступи селян. На Україні та в Білорусії широко розгорнулася боротьба народних мас за соціальне і національне визволення з-під ярма польських панів – селянсько-козацькі повстання під проводом К. Косинського, Т. Федоровича, І. Сулими, Я. Острянина і К. Скидана (1593–1636 рр.).
Ще по десяти роках почалася Визвольна війна українського народу 1648–1654 рр. під проводом гетьмана Богдана Хмельницького»,
з історичних джерел.
За сьогоднішнім адміністративно-територіальним поділом Суботів – село Чигиринського району Черкаської області, Україна.
Розташоване на річці Тясмині (притока Дніпра). Засноване 1616 р. на землі, яку один із польських магнатів подарував чигиринському підстарості Михайлові Хмельницькому – батькові Богдана Хмельницького. Всі довідники зазначають одностайно: з Суботовом пов’язано багато років життя Богдана Хмельницького.
І де він узявся, цей загадковий Богдан?
Батько його, Михайло Хмельницький, був православним шляхтичем з Галичини. З юних років він служив у Яна Даниловича, і коли 1590 р. того призначили старостою Корсуня й Чигирина, переїхав з ним до Наддніпрянщини, одержавши посаду чигиринського підстарости. Ян Данилович жив переважно в Корсуні та Польщі, Чигиринський замок, до речі, неприступний, що височів на гранітній горі, був у віданні М. Хмельницького. За вірну службу він одержав у володіння хутір Суботів за вісім кілометрів од Чигирина і з роками перетворив його на багату й добре захищену садибу.
Чигирин тоді був останнім містом-фортецею на південно-східних рубежах Речі Посполитої. За ним починалося Дике поле – причорноморські степи, по яких пролягав шлях на Запорізьку Січ і до Криму. Чигирин постачав зброю та стріливо запорізьким козакам, вони ж застерігали Чигирин про татар, які вирушали в Україну.
Та ще в тих краях… А втім, ті краї, про які й піде мова, були тоді мало відомі, дещо лякливі, повні небезпек і пригод, а отже і зваб.
«Щодалі, – писав Гоголь, – степ ставав іще прекрасніший. Тоді весь південь, всі ті простори теперішньої Новоросії, аж до самого Чорного моря, були золотою, незайманою пустелею. Ніколи плуг не проходив по незміряних хвилях диких рослин. Одні тільки коні, ховаючись у них, як у лісі, витоптували їх. Нічого в природі не могло бути кращого. Вся поверхня землі мала вигляд зелено-золотого океану, в який бризнули мільйонами різних квіток. Крізь тонкі, високі стебла трави просвічували голубі, сині й фіолетові волошки, жовтий дрік вискакував наверх своєю пірамідальною голівкою; біла кашка зонтикоподібними шапками рябіла на поверхні; занесений бозна-звідки колос пшениці наливався в гущавині. Між стеблами сновигали куріпки, витягуючи свої шиї. Повітря було наповнене тисячею пташиних свистів. У небі нерухомо стояли яструби, розпластавши свої крила, і пильно дивились у траву. Крик диких гусей, що пливли, мов хмара, осторонь, відлунював у хтозна-якому далекому озері. Із трави піднімалася мірними помахами чайка й розкішно купалась у блакитних хвилях повітря. Вся вона пропала у вишині і тільки мріє однією чорною цяткою. Кат вас візьми, степи, які ви гарні!».
Михайло Хмельницький одружився з місцевою молодою козачкою. 27 грудня 1595 р., в День святого Теодора (в народі званого Богданом) у них народився син Богдан – Богом даний. За звичаєм того часу хлопчику дали друге ім’я – Зиновій. Дитинство його минало серед дітей селян і рядового козацтва українського порубіжжя, де війна була звичайною справою.
Рідний край, Чигиринщина, тоді була степовим прикордонням, на південь від неї вже починалося Дике поле, де кочували татарські орди людоловів.
Як зазначають історики, поселенцями на Чигиринщині тоді були переважно селяни-втікачі.
«Рятуючись від феодально-кріпосницького гноблення, вони шукали вільного життя на незаселених, хоч і небезпечних землях. Переважаючим населенням тих міст були козаки. Вільні виробники, вони не визнавали панської влади, мали своє самоврядування, свої закони…
Богдан Хмельницький з дитинства вбирав у себе це вільне повітря покозаченої України… Навіть фізично Богдан загартувався в небезпечних умовах життя степового прикордоння, де виживали, витримували найсміливіші, мужні, міцні люди. Ось і виріс із Богдана сильний юнак, подібний до справжнього козацького дуба. Тут також набрав Богдан першого військового досвіду. Все населення прикордоння було озброєне і брало участь в обороні країни… Безперечно, козацьке оточення справило великий вплив на формування характеру майбутнього гетьмана, на збагачення його життєвого досвіду. Пройде недовгий час, і він, що був за походженням дрібним шляхтичем, повністю пов’яже своє життя з козацтвом».
О. Апанович.
Тож був він для щасливих батьків і справді як Богом даний – Богданко, Богданонько, Богдась, Богдасик… Так його матінка любила величати – Богдасик, Данко, Дан…
Одне слово, богами дан.
Про родословну Богом даного синочка помічника підстарости Михайла Хмельницького нічого не збереглося. Мабуть, свою родословну й самі батьки його не пам’ятали. І так би й лишилося – без роду-племені, просто Богдан. Та коли Богом даний виросте і стане знаменитим Богданом Хмельницьким, ось тоді історики спохопляться і почнуть дошукуватися, а що ж там на його генеалогічному древі? І почнуть робити відкриття за відкриттям. Одні біографи запевнятимуть, що він – із роду польських шляхтичів, інші, що він був «чорною кісткою», адже його мати була простою козачкою. Ще треті посилались навіть на якісь тільки їм відомі архівні матеріали, де буцімто зазначено, що батько Богдана Хмельницького був гебрей, м’ясар із міста Хмільника на Подолії (є там таке місто, вперше згадується 1362 р.), так ось, там буцімто й жив гебрей Берко, хрещений Михайлом, від нього, мовляв…
Так ось, той Берко-Михайло буцімто поселився в Суботові і тримав там кабак (шинок)… А взагалі, Богдана Хмельницького зараховували то до білорусів, то до молдаван, то… Щоправда, в радянські часи дискусія щодо походження гетьмана за вказівкою згори припинилася, начебто було заявлено: «Наиболее основательным представляется мнение, что Богдан Хмельницкий происходил из состоятельного украинского рода».
Батько Богдана був вельми заможним, вірно служив польському урядові, за що й отримав у нагороду хутір Суботів.
Він і віддав юного Богданка до єзуїтської школи у Львові, куди приймали тільки талановитих і перспективних дітей. Православним радили попрощатися зі своєю «мужицькою» вірою і перейти до католицтва, бо інакше не буде аніяких шансів зробити кар’єру. І постійно їм нагадували, що «кожний польський шляхтич від народження є сонце», тож радили їм хутчій ставати отим самим сонцем. Але Богдан Хмельницький слухав ті поради, що лунали у формі наказу, слухав і…
І в католицизм не перейшов. А згодом своїми воєнними перемогами дуже затьмарив сіяння польської шляхти…