Тимур Литовченко
Книга Застою. 1965–1976
Будинок по вул. Набережно-Хрещатицька, № 11, Київ, вечір 4 вересня 1965 року
Їхню дружбу можна було назвати, щонайменше, дивакуватою. Тим не менш заприятелювали ці дві жіночки хоча й нещодавно, проте надійно.
Опасиста, завита на дрібонькі кучеряшки Віта була поштаркою за професією (точніше, за місцем роботи), а віднедавна стала по життю ще й матір’ю-одиначкою. Ні-ні, формально чоловік у неї був – штампувальник заводу «Ленінська кузня»[7] Вацлав Менжик. Молоді люди збиралися жити довго і щасливо, разом отримали квартиру в новозбудованій «висотці» на Набережно-Хрещатицькій вулиці.
Однак коли позаторік, окрім старшого сина Любомира, в їхньому сімействі народився ще й молодший Мар’ян, батьки доволі швидко відчули дефіцит коштів. Щоб подолати скруту, Вацлав загорівся ідеєю завербуватися на алмазну копальню кудись в Якутію, кинувши рідний завод.
Віту не цікавило, що таке кімберлітова трубка «Мир», де конкретно вона знаходиться та інші подробиці. Вона заперечувала загалом:
– Ну Вацику!.. Нормальні люди що завгодно готові віддати, аби лишень до Сибіру не потрапити, а ти туди сам прешся. Тобі там що, медом намазано?
– Вітусю, але ж в Якутії неабиякі гроші світять! – резонно заперечував чоловік. У відповідь вона лише скрушно зітхала.
Перший рік заробітків минув добре. Вацлав надсилав додому грошові перекази регулярно. Задоволена дружина обставила їхню двокімнатну квартирку новими, взятими в розстрочку румунськими меблями, придбала, знов-таки в розстрочку, і пральну машину, і транзисторний радіоприймач «Селга» (це вже без розстрочки), записалася в довжелезну чергу на телевізор «Рубін»[8], який нібито ось-ось мав з’явитися в ЦУМі…
Як раптом у січні цього року Вацлав припинив надсилати листи і гроші. Лютий минув у напруженому чеканні. Коли ж Вацик не привітав любу Віту з Міжнародним жіночим днем (хоча ні за час залицянь, ані за сім років шлюбу ніколи не забував про «священну» дату 8 Березня), поштарка забила тривогу, написала до якутського селища Мирний купу листів, зверталася до міліції…
А наприкінці травня з Мирного до Києва повернувся товариш Вацлава, який повідомив, що той покинув алмазну копальню ще в січні, разом з п’ятьма іншими відчайдухами перевербувавшись на якусь нову роботу. На яку саме? Хтозна! Від тієї пропозиції відгонило явною авантюрою, отож на відміну від колишнього штампувальника, його товариш на гачок не потрапив. Натомість шестеро відчайдухів з Мирного виїхали – і більше ніхто про них нічого не чув. Сибір – край суворий, там все що завгодно може статися. І ніяка міліція не допоможе…
Що ж, у будь-якому разі життя тривало далі. Зробивши ревізію домогосподарства, Віта виявила, що на погашення розстрочок за меблі та «пралку» надісланих зниклим чоловіком грошей вистачить, хоча про телевізор краще не мріяти. А якщо деякі дрібнички, на кшталт «Селги» чи набору кришталевих келишків, здати до комісіонки, то при ощадливому господарюванні вона з дітьми у всякому разі не бідуватиме. Шкода, що свекор і свекруха від неї відмежувалися, звинувачуючи у тому, що «довела їхнього Вацика до зникнення»… Але її власні батьки, в крайньому разі, з села завжди пару лантухів картоплі та чогось іще їстивного підкинуть.
Відтоді лишалась, по суті, єдина проблема: перебувати й надалі на чоловіковому прізвищі чи повернутися на дівоче – Чмут?! І якщо вертатися на дівоче, то як записати дітей – Чмутами або все ж таки Менжиками?.. Зрештою Віта вирішила зачекати свого Вацика ще років п’ять. Якщо за цей час волоцюга все ж раптом знайдеться, проблема відпаде сама собою, а якщо ні – то ні. Отож коли молодший Мар’ян у 1970 році піде до школи, вона все вирішить остаточно.
Так і жила поштарка з дітьми в багатоповерхівці на Набережно-Хрещатицькій. Проте хто міг заборонити молодій жінці мріяти про краще, більш витончене і красиве життя?! Ніхто не мав права забороняти… А мрії стають яскравішими, коли перед очима змінюють одна одну красиві картинки. Хтось із сусіднього будинку регулярно передплачував собі небачений дефіцит – журнал «Советский экран», починаючи з 1961 року. Отож час від часу Віта дозволяла собі притримати часопис на пару днів, перш ніж вкинути його до поштової скриньки.
Ця нібито безневинна звичка одного разу вилилася в скандал. Поштарка не помітила, що малий Мар’ян, приваблений великим портретом Барбари Рильської[9] у № 1 часопису за 1965 рік, трохи пожмакав і надірвав сторінку з матеріалом «Продолжение знакомства». А не помітивши цього – як завжди вкинула журнал до потрібної поштової скриньки. Наступного ж дня на пошту прибігла розлючена мешканка флігеля по вулиці Набережно-Хрещатицькій, № 9 Ельвіра Макосій і влаштувала гучний скандал з вимогою розібратися, хто ще читає «Советский экран» без її відома. Віта довго вибачалася, аж доки не вимовила наступне:
– Ну, пробачте вже мого Мар’янчика! Ну, сподобалась йому співачка й акторка – і що тут такого?! Він ще маленький, геть нічого не розуміє… До речі, це польська співачка, а мій Вацик – батько Мар’янчика теж поляк!..
Збудження власниці журналу вмить випарувалося невідомо куди. Жінки розговорилися. Віта розповіла про себе, Ельвіра ж повідала, що є студенткою Інституту іноземних мов[10] і вивчає саме слов’янську філологію – зокрема, польську. Наприкінці бесіди дозволила поштарці приходити до себе в гості, щоб без зайвих проблем почитати «Советский экран».
Отак і розпочалася їхня дружба. Природно, після загадкового зникнення Вацлава Менжика на сибірських просторах Віта з Ельвірою зблизилися ще тісніше. Оскільки майбутня спеціалістка зі слов’янської філології відвідувала різні цікаві місця, куди пересічна поштарка навіть не мріяла потрапити, то у новоявлених подружок стали звичкою посиденьки на Вітиній кухні: все ж таки побутові умови в новенькій багатоповерхівці були значно кращими, ніж у напівзруйнованому дворовому флігельочку…
Сьогодні була субота, отож Ельвіра якимсь дивом зуміла прорватися на прем’єрний показ «Тіней забутих предків» режисера Параджанова в один з найкращих київських кінотеатрів – в «Україну». Сеанс мав розпочатися о 20:00, плюс зустріч творчої групи з глядачами… Отже, очікувати Ельвіру раніше 23:00 було не варто. Тим не менш Віта чекала на юну подругу з нетерпінням, бо студентка обіцяла розповісти про дійство сьогодні ж.
З’явилася вона майже опівночі, коли не тільки молодший Мар’янчик, але і старший Любомир вже спали. При цьому кидалося в очі, що вона явно налякана чимось невідомим. Дуже-дуже налякана…
– Ну як?! – кинулася до неї поштарка, однак Ельвіра мовила тихо:
– Зроби мені каву, бо для початку я маю отямитися.
– Елю, що сталося?..
– Зроби каву, будь ласка, – повторила студентка.
– У мене тільки розчинний кавовий напій. Цикорій, маю на увазі…
– Нічого, зроби цикорій. Тільки з молоком.
І вже коли хвилин через десять подруги пили цикорну «каву» зі старих пошарпаних філіжанок (бо після зникнення чоловіка Віта здала новенький кавовий сервіз до комісіонки), Ельвіра розповіла наступне. Як і було заплановано, перед прем’єрним сеансом розпочалася зустріч творчої групи кінофільму «Тіні забутих предків» з глядачами. Все відбувалося тихо-мирно, як раптом на сцену піднявся скандально відомий літературний критик Іван Дзюба, який почав викрикувати, що зараз, мовляв, повторюється 1937 рік, що від Києва до Львова влада масово арештовує українську інтелігенцію й національно свідому молодь, що це ганьба й несправедливість, що не можна мовчати, а необхідно заявити протест на повен голос. І все таке інше.
Але на тому не окошилося: якийсь невідомий[11] із глядацької зали закликав усіх присутніх піднятися зі своїх місць на знак протесту проти політрепресій. Добре, що у літературного хулігана Дзюби вирвали мікрофон та увімкнули гучну музику, щоб остаточно заглушити його вигуки.
– Можеш уявити, в якому настрої я переглядала стрічку! – Ельвіра була змушена поставити напівпорожню філіжанку на стіл, бо її руки дрібно трусилися. – Подейкують, Параджанову потроху закидають буржуазний націоналізм, а тут ще таке… Та я весь час очікувала, що всіх глядачів почнуть перевіряти співробітники КДБ!..
– А й справді могли б, – погодилася поштарка.
– Та звісно ж!!! Бо коли ми розходилися по завершенні сеансу, кінотеатр був щільно оточений міліцією. Уявляєш мій стан?!
– Бідолашна…
– І навіть цього всього націоналюгам було замало! Бо коли перегляд скінчився й увімкнули світло, хтось[12] знову скрикнув: «Де правда?! Чому не дають говорити правду?! Неподобство!!!»
– Та хто тобі не дає говорити правду?! – обурилася Віта. – Сиди собі на кухні й говори, що хочеш! І ніхто тебе за це і пальцем не зачепить.
– Так і я ж про те саме! – підхопила Ельвіра. – Як ти хочеш, то говори хоч на кухні, хоч де, але ж головне в тому, щоб людей на небезпеку не наражати, хіба ні?! Бо ми зібралися кіно подивитись, а ці троє на чолі зі скандалістом Дзюбою тут як здрасьтє – зі своєю політикою пхаються, нас усіх підставляють… Ну от як це можна назвати?!
– А знаєш що, подруго, давай-но я ще нам цикорію заварю, – запропонувала поштарка. – Це напій, це не кава, від напою на ніч жодної шкоди для серця не буде.
– Давай-но завари, справді, – погодилася студентка. – Можливо, я тоді заспокоюсь і нарешті розповім тобі про стрічку. Бо вона на те заслуговує…
Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, вечір 17 вересня 1965 року
Коли з-за стінки долинули особливо потужні лайливі вигуки, бідолашна канарка явно перелякалася. Припинивши насвистувати свою звичайну пісеньку, пташка повернула гострого дзьобика в бік займаної сусідами кімнати і завмерла на центральній поперечній жердинці клітки.
– Циря! Ти ж моя хороша… Не хвирюйся, будь раска, то вони між собою сваряться, оскірьки Самсон Данирович знов до коханки збирається, Агата ж заперечує й намагається впринути на батькову совість. Зрозуміро тобі?..
Схилившись над кліткою канарки, Клара Мусіївна намагалася таким чином заспокоїти свою улюбленицю. Канарка і справді пожвавішала, з центральної поперечної перескочила на бічну діагональну жердинку і трохи схиливши голівку на бік, невідривно дивилася на господарку крихітним чорним, схожим на маленьку бусинку оком.
– Зерняток хочеш, моя хороша? Зерняточок… Гаразд, Циречко, гаразд, зачекай трішечки, зараз підсипрю тобі проса. А ще ябручко поїж, ябручки дря нашої Циречки дуже корисні… Отак, отак, розумничка ти моя!..
Сварка у сусідів за стінкою поступово вщухла. Отож поклювавши запропоноване частування, канарка заспівала знов. Що ж до Клари Мусіївни, то вона умиротворено завмерла на краєчку ліжка, як завжди на дозвіллі розмірковуючи на улюблену тему.
Адже сьогодні була не просто звичайна п’ятниця, нічим особливим не прикметна з-поміж інших п’ятниць протягом року. Одного разу вона навмисно уточнювала в розташованому неподалік Флорівському монастирі, що 17 вересня є днем пам’яті пророка Мойсея – того самого, який вивів єврейський нарід з єгипетського рабства. А вона ж по батькові Мусіївна!..
Більш того, колись давно по війні її покійний нині тато зробив невеличкий шахер-махер у паспортному столі, завдяки якому з власне Мойсея Гершелевич перетворився на Мусія Григоровича, а родове прізвище Гебель[13] виправив на Габель[14]. А це, як новоспечений Мусій Григорович полюбляв пояснювати всім і кожному – прізвище дворянське, шляхетське. Чи то німецьке, чи польське, чи навіть французьке – не надто суттєво. Головне, що у «п’ятій графі»[15] його паспорта відтоді красувалося гордовите «росіянин». Цим пишався і сам власник паспорта, і його дружина – уроджена Фріда Зерахіївна Плятт, яка синхронно з чоловіком стала Фредерікою Захарівною Пляттер[16]. Теж, ясна річ, росіянкою. І єдиній дочці вони наввипередки втовкмачували премудрощі нового стилю життя.
– Ти, Кларочко, мусиш зрозуміти, що внаслідок останньої війни, найжахливішої з усіх воєн, що відбувалися будь-коли, світ неповоротно змінився, – авторитетним тоном заявляв батько. – І хоча говорити про це вголос не варто, однак і наш Радянський Союз насправді змінився також. В армії погони й генеральські лампаси повернули, деякі церкви знов повідкривали… Та колись про щось подібне навіть подумати було лячно!
– Так-так, і практично те ж саме сталося з дворянством: хоч як жорстоко винищували дворян до війни, але ж подивись от хоч би на Олексія Толстого: неперевершений літературний класик, тричі сталінський лавреат! – вторила йому матір. – Ні-ні, особливо тепер, після війни шляхетних людей заповажали, а далі поважатимуть ще більше. Отож повір нам, донечко: хоч як важко тепер навіть простого нареченого розшукати, та для тебе рано чи пізно знайдеться свій «червоний граф», з яким ти житимеш довго і щасливо. Можливо, навіть десь за кордоном – але можна і тут, у нас. Аби лише щасливо, заможно і довго.
Клара була довгоочікуваною пізньою дитиною. Вона повною мірою відчувала ніжність, з якою ставилися до неї престарілі батьки, а тому вірила їм беззастережно. Та й який їм сенс вводити в оману єдину донечку?! Жодного!.. Отже, все обіцяне могло бути правдою, тільки правдою і ще раз правдою. Святою непорушною правдою. Без варіантів.
І вона чекала на чудесну появу обіцяного батьками шляхетного нареченого. Чекала багато років. Раділа батьковій мудрості й далекоглядності: ще б пак, дуже вчасно прикинувшись обрусілими німцями – нащадками родів Габелів і Пляттерів, вони жодним чином не постраждали під час кампанії боротьби з безрідними космополітами і процесу ЄАК, та й всенародна ненависть до «лікарів-отруювачів» на них не позначилася. Хіба ж могло щось піти не так надалі?! Звісно ж, не могло…
Утім, рік спливав за роком, а довгоочікуваний наречений з’являтися не поспішав. Престарілі батьки померли, з відомчої квартири, колись виділеної татові, Клару Мусіївну відселили у восьмиметрову кімнатку на Старому Подолі. Хоча були в цьому і свої плюси: по-перше, діставатися до поліграфічного комбінату, в палітурному цеху якого вона працювала, було доволі зручно, по-друге, до Андріївського узвозу звідси загалом рукою подати. А це було дуже добре, оскільки саме там відбувалися час від часу зібрання неформального товариства місцевої шляхти.
Ну-у-у, точніше, не те щоб товариства… і тим паче не Дворянського зібрання, як воно іменувалося за часів царату. Боронь боже! Це було просто щось на кшталт «клубу за інтересами», де ніхто не мав жодного офіційно закріпленого статусу – просто всі знали всіх в обличчя й неодноразово вислухали історію багатовікового шляхетства кожного з членів…
Точніше, членкинь-дворяночок: адже збори відвідували чомусь лише перезрілі дівчата – такі ж шукачки руки і серця довгоочікуваного «принца», як і Клара Мусіївна та її найкраща подруга «Ріря». Жодна шляхтянка не вирізнялася з-поміж інших красою чи інтелектом, зате у кожної був якийсь хатній улюбленець: породиста кішечка, песик з підтвердженим родоводом чи на крайній випадок пташка. Отож і маскувалися вони під «товариство любителів хатніх тварин». Саме під впливом найкращої «клубної» подруги Клара Мусіївна врешті-решт вирішила обзавестися канаркою, й відтоді яскраво-жовта «Циря» скрашувала заливистими трелями процес впертого очікування шляхетного нареченого.
А сусіди?! А що з них, вбогих, візьмеш!.. Нехай собі сваряться досхочу – для їхнього рівня недорозвитку це дуже навіть припустимо. Нехай майже шістдесятирічний Самсон Данилович навідується до коханки, а його дочка Агата вичитує батька за непристойну поведінку, нехай вони там, за стінкою, навіть повбивають одне одного – можливо, Клара Мусіївна тоді матиме шанс переїхати з нинішньої восьмиметрової кімнатки в значно більшу – наприклад, в дванадцятиметрову, яку зараз займає цей престарілий «герой-коханець», якому сивина в бороду, а біс у ребро.
Отож нехай собі сваряться-чубляться! Якщо на відміну від Мойсея Гершелевича Гебеля, у Самсона Даниловича Литвака забракло кмітливості переписатися з єврейської національності в якусь іншу, більш пристойну – туди йому разом з нащадками і дорога.
А якщо ліньки було шахер-махер у паспортному столі влаштовувати… Ну, тоді можна було повестися і простіше – наприклад, як її найкраща подруга «Ріря»: просто повідомити в «клубі за інтересами», що насправді вона зовсім ніяка не Ліля Фішелевна Димарська, але уроджена Лілія Францовна Демаре. А Демаре – це французькі дворяни де Маре. Зовсім як знаменитий актор Жан Маре… Безперечно, так воно і є! «Ріря» навіть стверджувала, що в їхньому роду були знамениті французькі письменники[17], отак!..
Отже, годі й сумніватися, що і Лілія Францовна Демаре, і Клара Мусіївна Габель таки дочекаються жаданих наречених-шляхтичів. Рано чи пізно – але дочекаються. Звісно, краще б це сталося якнайшвидше, але… заради такої високої мети, як продовження шляхетних родоводів, можна і потерпіти. А поки що… поки що…
– Ну що, Циречко, сподобарися тобі зернятка? Сподобарися, ой, до чого ж сподобарися, я бачу, бачу, моє ти зоротаве сонечко!..
Канарка заливалася трелями, вдячно дивлячись на господарку крихітними чорними бусинками очей.
Вул. Правди[18], Рівне, початок жовтня 1965 року
– Микито…
Зробивши вигляд, нібито він нічого не чує, хлопець навіть не озирнувся і продовжував прямувати вулицею.
– Агов, Микито!
Ну що ж це таке?! Невже аж настільки важко зрозуміти просту річ: якщо когось кличуть, а він не озирається – то це відбувається через небажання розмовляти з тим, хто кличе! Здавалось би, все просто…
– Микито, та стривай же ти!!!
Ото причепився… Впертий. Цікаво, хто це? Здається, Ромчик… або не Ромчик?! Тоді Вілька?.. Борька?.. Максимко?.. Хоча він навчався тут вже понад місяць, проте й досі не навчився розрізняти голоси однокласників наосліп – не дивлячись на того, хто гукає. Отже?..
Микита озирнувся й мовив одночасно:
– Ну, і чого ж тобі треба?
– Та так, поговорити хотілося.
«Не так, а за гроші!» – спробував віджартуватися Микита, проте замість цього промимрив невиразно:
– Ото навіщо всі ці розмови? Знаю я вас… тих, хто з розмовами лізе…
– Чого-чого? – перепитав Вілька.
Зрозумівши, що він ледь не ляпнув зайвого, хлопець мовив тепер уже розсудливіше:
– Послухай-но, я додому йду. От чого ти до мене причепився, га? У тебе свій дім є, тож давай, тупай-тупай туди, а мене навіщо чіпати…
Озирнувши Вільку з голови до ніг, переконався, що той розгублено кліпає очима, роззявивши рота від подиву, тому додав:
– Отак от, не займай мене! І передай іншому, щоб не займав.
– Іншому?..
– Ну так, третьому, якому наказано спостерігати за мною.
– Чого-чого?! – у Вільки очі на лоба полізли від подиву.
– Шпигувати за мною не треба, от чого! Так і передай цьому… третьому.
– Якому ще третьому?! Ти про що це?..
«Це ж треба, щоб отак майстерно прикидатися! – мимоволі здивувався Микита. – Чи… А раптом Вілька не вдає подиву?! А раптом це серйозно…»
– Ну гаразд, переконав. Давай-но поговоримо, якщо хочеш, – нарешті погодився він і додав: – Тільки додому я тебе не поведу, май на увазі.
– Чому?
– Бо додому я запрошую тільки друзів.
– Ну, то давай товаришувати, якщо вже на те пішло! – одразу ж пожвавішав Вілька, проте Микита поквапився осадити його:
– Е-е-е, ні, не так щоб одразу. Ми з тобою поговоримо для початку, як ти й хотів. Тільки от куди підемо?
– А давай-но на річку!
– На річку?
– Еге ж! Тут до Усті[19] квартали чотири, не більше.
– Та знаю, знаю, як мені того не знати… Ну що ж, ходімо, – погодився Микита, хоча й жив на початку вулиці Правди, а не в кінці біля набережної. Втім, якщо Вілька і справді є приставленим до нього нишпоркою, то краще йому не знати, де саме мешкає сімейство Горбачів. Чим довше він не зможе носити записочки батькам Микити, тим спокійнішим лишатиметься його життя. Все просто і без жодних образ! Отож нехай вирішить, що Горбачі мешкають або по вулиці Правди неподалік її перетину з Прибережною[20], або ж на самій Прибережній.
– Чого посміхаєшся?
– Я посміхаюсь? – Микита здивовано позирнув на хитрого нишпорку.
– Ти, ти, авжеж.
– І не думав навіть, – знизав плечима хлопчина. І негайно ж напустив на обличчя якомога серйозніший вираз, бо настільки необережно демонструвати торжество не годилося. Те, що він розкусив усі підленькі наміри цього Вільки – це ще півсправи… Головне почнеться ось-ось зараз, щойно вони дійдуть до мосту через Устю. Зараз почнеться, зараз…
– Ну, і що ти там торочив про шпигунство?
Річкова вода повільно пливла під ногами хлопців, які стояли на мосту, спершись на бильця, й дивилися на вкриту легенькими дрібонькими брижками водну поверхню, а не один на одного.
– Послухай-но, Вілько, чому це ти мене першим запитуєш? Я тебе не чіпав, це ти до мене навіщось причепився, немов той реп’ях. Отож і поясни мені першим, чому наша класна керівниця тебе підіслала, а не сама мені все пояснила як слід? Невже ж Тереза Юзефівна боїться?
– Микито, ти це про що?!
І стільки непідробного подиву прозвучало цього разу в запитанні Вільки, що він майже повірив у щирість однокласника… Майже – саме так! Бо в останній момент все ж таки схаменувся й мовив розчаровано:
– Отже, ти також зображуєш тут мені подив… Отже, боїшся сказати правду так само, як і наша класна керівниця… Отже, ти таке ж саме сцикло, як і вона!.. Ех, Вілько, Вілько, не думав я, що ти такий боягуз. Бо наша Тереза Юзефівна хоча й доросла, але все ж таки жінка, їй можна і здрейфити. А от якщо ти засцяв!.. Не очікував від тебе такого, ніяк не очікував.
– Микито!..
– Га?..
– Ти про що?!
– Про те саме.
– Та ми нібито про різне говоримо, а не про одне і те саме!.. – Вілька дуже натурально сплеснув руками, але негайно ж запитав: – Послухай-но… А може, ми і справді про різні речі говоримо, га?..
– Так, годі! Набридло це все мені, чесне слово, – скрушно зітхнув Микита. – Давай тоді так… Якщо ти засцяв настільки, що не можеш мені пояснити все відверто, тоді пояснюватиму я. Гаразд?
– Ну, гаразд.
– Добре. Отож коли наша Тереза Юзефівна дізналася, що в її класі вчитиметься новенький, то й зрозуміла, що всю систему «трійок» доведеться перекроїти по-новому.
– А-а-а…
Утім, оскільки запитання буквально повисло у Вільки на кінчику язика, Микита поквапився випередити однокласника:
– Стривай, давай-но я розкажу усе, якщо ти вже засцяв, а потім ти мене виправиш, якщо я десь помилюся. Гаразд?
Хлопчина мовчки кивнув, і Микита продовжив:
– Отже, училка переробила всю систему «трійок» нашого класу з таким розрахунком, щоб я туди вписався. Тепер ти входиш до моєї «трійки», але замість того, щоб повідомити мені про все, класна доручила зробити це тобі. Отож скажи нарешті: наша «трійка» – хто ще до неї входить?! Ти, я – це вже зрозуміло, бо надто очевидно. А третій хто?
– Так… Давай-но по порядку, – мотнув головою Вілька. – Отже, з якогось дива ти впевнений, нібито весь наш клас розбитий на якісь там «трійки» і що це розбивання здійснює класна керівниця, це так?
– Так.
– А навіщо все це, можеш пояснити нарешті?!
– Ну-у-у… як тобто, навіщо?! Щоб усередині кожної «трійки» учні слідкували один за одним і про все вивідане складали рапорти вчительці, нашій класній керівниці – от для чого.
– Що-о-о-о?! Ти з дуба впав і головою вдарився, чи що?..
– Ти, Вілько, знаєш що… Ти того, слова добирай… – почав Микита, проте однокласник раптом перервав його здивованим вигуком:
– А нумо стривай!!! Я здогадався: таке відбувалося у тій школі, звідки ти до нас прийшов, – чи не так?!
– Так, так, – погодився Микита, – а тут у вас хіба інші порядки?
– Жартуєш!..
– Зовсім ні.
– Ти серйозно?!
– А-а-а…
Однак, окрім цього беззмістовного «акання», Микита так і не зміг сказати нічого путящого. Йому ж навіть на думку не спадало, що в тому класі, де він провчився вже понад місяць, можуть бути встановлені не звичні для нього «драконівські» порядки, а якісь інші – більш людяні…
– Послухай-но, Микито… Ти звідки до нас прийшов?
– Я раніше у Білій Криниці[21] жив, там у мене дідусь із бабусею, вони в радгоспі «Рівненському» працюють.
– А чому не з батьками?
– Бо тато у мене в Сибіру був… відбував… – трохи скрививши губи, відповів хлопчина, – мама слідом за татом поїхала, але мене вирішила із собою не брати. Бо в Сибіру ж холодно і щоб їсти, то не дуже… Тобто значно гірше, ніж тут. Це по війні люди голодували, але згодом усе налагодилося. У Білій Криниці раніше – ще до радгоспу теперішнього – був колгосп імені товариша Маленкова, то вже тоді стало добре, а тепер… Ну, отож і віддали мене дідові й бабусі на виховання.
– І в тамтешній школі у вас був такий порядок?..
– А там вчитель прямо сказав: нема у мене часу, щоб вас, лобуряків, виховувати – у мене город, мені їсти хочеться. Отож я вас на «трійки» розіб’ю, станете один за одним шпигувати й мені рапорти складати, а я рапортички ті ваші щовечора читатиму. А коли накажу, то розноситимете по домівках записочки від мене батькам своїх товаришів. Це краще й надійніше, ніж записи в щоденнику робити.
– І ти писав… як ти кажеш, «рапортички»? І записочки по домівках товаришів своїх розносив?
– Авжеж писав. І записочки розносив також. І на мене хлопці писали – ті, яких Гаврило Мартинович зі мною в одну «трійку» призначив.
– Гаврило Мартинович – це ваш тамтешній вчитель?
– З Білої Криниці, так. Він так і казав: вас, лобуряків, грамоти тільки задля того навчити треба, щоб ви рапортички по начальству один на одного строчити навчилися. І ще казав, що якщо ми хочемо бути хоч би трішечки схожими на товариша Кузнєцова[22], то мусимо з чогось починати. І що найкраще починати з рапортичок, бо вони привчають до спостережливості й дисципліни, а також тренують вміння викладати думки на папері.
– А не писати доноси ти не пробував?
– А я що, хіба на дурня схожий? – посміхнувся Микита зневажливо. – Того, хто рапортички писати відмовлявся, Гаврило Мартинович на другий рік залишав, а за це…
– Я розумію, – поквапився вставити Вілька, проте Микита несподівано розлютився і мовив крізь зчіплені зуби:
– А якщо розумієш, то якого дідька мене розпитуєш?! Просто скажи: отакі справи, наша класна керівниця призначила мене за тобою стежити, а ти стежитимеш за мною. Третій такий-то. І все встане на свої місця. Нумо, з чого б оце кота тягнути за хвоста?! Кажи…
– Ні, – мовив Вілька абсолютно серйозним тоном, – не треба за мною стежити, не треба ніякі «рапортички» вчительці писати. Й на тебе ніхто нічого не писатиме. І не думай навіть.
– Еге ж, так я тобі й повірив! Знайшов дурника, – крива посмішка не сходила з обличчя Микити. – Мій тато в Сибіру щойно «десятку» відмотав, я у вашій школі новенький. І щоб при цьому за мною ніхто не нишпорив?! Не вірю. Комусь іншому це розказуй, тільки не мені.
– І тим не менш, ніхто за тобою стежити не збирається, – стояв на своєму однокласник.
– Ага, ага… От я тобі повірю, а потім за «недоносительство» і «відмову в допомозі класній керівниці у виховній роботі» мене на другий рік залишать.
– Не кажи дурниць…
– Та пішов ти! – не витримавши, раптом скрикнув Микита, підхопив притулений до огорожі мосту ранець зі шкільним причандаллям і попрямував назад – туди, звідки школярі прийшли на набережну.
– Микитко, агов! Не роби дурниць. Я тобі не брешу. Якщо хочеш, спитай сам нашу класну керівницю, й вона тобі підтвердить, що…
Проте хлопчина не збирався вислуховувати знов жалюгідну Вільчину брехню. Тому озирнувшись на ходу, він кинув через плече:
– Назвеш третього з нашої «трійки», тоді й поговоримо.
І прискорив кроки.
