Сергій Віталійович Кондратов
Жінкам на кораблі не місце
Водій час від часу косився на мене з легкою усмішкою.
– Рушаєш у подорож? – через декілька хвилин перервав він тишу. Ми як раз виїхали на центральні вулиці Нью-Йорка. За вікном показались скляні висотки, які всі бачили вже мільйони разів, навіть якщо ніколи тут і не були. Я дістав телефон і почав знімати.
– На роботу. Працюю на лайнері.
– Моряк?
– Та так, тільки назва. Буфе стюарт.
Таксист тільки задумливо кивнув.
– Щось типу офіціанта, – пояснив я.
– І як, гарна робота?
– Є свої плюси. Аж два. Подорожую і платити ні за що не треба. Якщо не рахувати за оплату викинуті шість місяців життя, звичайно.
Він усміхнувся.
– Ну, часом ми всі розплачуємось. На кораблі ми чи ні.
– Може й так, але на кораблі трохи це трохи по-іншому. Платимо ми по подвійному тарифу, я би сказав.
– Це ж як?
– Важко пояснити. Наче дні тривають довше, ніж на суші. Іноді навіть фізично, адже постійно змінюємо часові пояси. А як закінчується контракт – наче й не було тих шести місяців. Постійно питаю себе: куди я їх витратив? Страшно уявити, деякі так проводять усе життя.
– Думаєш, тут краще? – відповів водій. – Завжди так: люди постійно скаржаться, що втрачають час, але штука в тому, що не можливо втратити те, що ніколи тобі не належало. Скоріше час витрачає нас. І не так важливо, де ми.
– А ви звідки, дозвольте спитати?
– З Колумбії.
– І все ж таки ви обрали перебратися сюди, за тисячі кілометрів. Напевно, витратили немало грошей і часу, аби це стало можливим. І навіщо, якщо ж «не так важливо, де ми»? – зʼєхидничав я. Зазвичай я такого собі не дозволяю з незнайомими людьми, але два дні перельоту і його порожнє філософствування вивели мене з рівноваги. Я став помічати, що особливо нетерпимий до того, що мені не подобається у собі самому.
– Хах, і правда, чому? Напевно, тому що хотів цього більше, ніж що-небудь на світі. Не так важливо, де ти – але надзвичайно важливо, чого ти хочеш.
– І ви хочете бути таксистом в Нью-Йорку? – здивувався я.
– А чому б ні. Треба з чогось починати. Маєш щось проти таксистів?
– У мене з ними особисті рахунки. Вони мені добряче життя попсували. На кожному континенті і майже в кожній країні, де бував. Так що я би разом з екзаменом на водіння обовʼязковий екзамен на порядність проводив. Була б одна з найрідших професій у світі.
– Так що, ти усіх таксистів не любиш?
– Усіх. Як вид. Хоча в мене один із найкращих друзів таксист. Але я стараюсь не звертати уваги на цей сумнівний пункт його біографії.
Ми зробили ще один різкий поворот і силует корабля різко окреслився на горизонті. Водій зупинив таксі.
– 190 доларів, – сказав він з усмішкою.
– Ви ж казали 150.
– Я казав приблизно. Ось, я дам тобі чек, – з таксометра з характерним звуком виліз жовтуватий квадратик паперу. Він простягнув його мені.– Розглядай це як додаткову оплату за душевну розмову. І щасти на кораблі!
З цими словами він зачинив двері таксі, залишивши мене з порожнім гаманцем та новим поглядом на деякі речі. І нащо я йому про таксистів наплів? Правильно батько говорив: язик мій – ворог мій. Особливо, коли не вмієш ним правильно користуватись.
Глава 2. Початок корабельного буття і слухи, слухи, слухи…
Мексиканська дівчинка з крю-офісу, Белен, очевидно дуже здивувалась тому, що я таки явився на корабель. «А ти той хлопець з України, що не явився в перший день. Ми вже думали ти втік» , – заявила вона, варто мені було переступити трап корабля. Цікаво, а де ж ті десятки менеджерів, з якими я спілкувався, подумки задав питання.
– А де твій багаж?
– Знаєте, не можу не помітити вашу неймовірну спостережливість і тактичність. Не дивно, що ви в крю-офісі.
– Що, вибач?
– Sorry… не звертайте уваги. Дуже довга видалась дорога. Немає в мене багажу. Всі речі авіакомпанія загубила. Рюкзак з документами та одяг, що зараз на мені – єдине, що залишилося.
Трохи поспівчувавши, поки вела по всіх необхідних офісах та медичному центру, де чекав перевірку документів та слухав її розмову з якомось медбратом-індусом про те, з ким вона зараз спить, з ким не спить, а з ким тільки планує, вона передала мене до рук філіппінця – дайнінг-клерка, який привів мене на зустріч до помічника метро-ді, другої головної людини у всіх ресторанах на кораблі.
Сорокап’ятилітній румун в дорогому костюмі мав вигляд як директор приватного ліцею з поглибленим вивченням французької філології чи ще якоїсь малопотрібної для виживання в українських реаліях фігні діточкам прокурорів, суддів, кримінальних авторитетів, організаторів фінансових пірамід та інших вершків нашого інклюзивного суспільства. Тобто загалом вигляд його був як людини із місця, в яке б мене з моїми потертими джинсами і худі дворічної давності навіть на поріг не пустили. Проте простягнув руку, привітався, посадив напроти і вислухав мене, висловивши співчуття та пообіцявши завтра видати всю необхідну форму. Невидане співчуття для корабля, подумав я. Може, все тут не так і погано. Головне —людям тут не плювати, хто і що ти і звідки будеш діставати, що тобі треба.
До роботи приступаєш завтра, під кінець розмови заявив він і відправив мене до своєї каюти. Знайти її виявилося легше, ніж я очікував. На першому кораблі я вбив не менше чотирьох днів, аби без пригод діставатися до свого ліжка. Перед цим бився лобом у десяток глухих кутів у цьому крисиному лабіринті коридорів і кают, пронумерованих без усякої логіки і турботи про комфорт тих нещасних, що тільки починають своє ходіння круїзними муками. На другий контракт я витратив на це менше двадцяти хвилин.
До четвертого корабля зможу знаходити свою кабіну із заплющеними очима, думав я, стоячи посеред своєї восьмиметрової площі. Я не міг не відчувати суму. Ні, все-таки набагато краще, якщо ніякого четвертого контракту взагалі не буде.
І куди мене занесло? Коли пропускаєш три літаки і губиш усі свої речі по дорозі, та ще й таксист облапошує майже на двісті доларів, набридливий голос в голові тихо шепоче: всесвіт явно тебе недолюблює. Та правда в тому, що всесвіту ніякого діла до тебе, а твій стан – результат власних або чужих помилок.
Мене поселили в кабіну з чотирма іншими працівниками, і кабіна ця, хоч за корабельними мірками простора, своєю чистотою явно залишала бажати кращого. Я не знав, з якою фауною доведеться зіткнутися, але розпочата пляшка Jack Daniels, декілька банок Dos Equis і Heineken на стільці посеред кімнати і склянка біля унітазу (навіщо взагалі комусь може знадобитись в туалеті склянка?) обіцяли веселе сусідство.
Проте що мене хвилювало найбільше: майже нічого не залишилося з моїх особистих речей, навіть запасних шкарпеток чи білизни. Я ніколи не був людиною, що занадто чіпляється за речі – ба більше: тим, хто в принципі схильний до консьюмеризму – найгірший жах маркетолога і продавців айфонів. Та вперше в житті відчуття бідності повисло тягарем .
Хоча б маю спогади про прогулянки вулицями Лондона. І на тому спасибі.
Ігноруючи розкидані по кімнаті речі, склянки в туалеті (чорт забирай, та що ж у туалеті можна робити зі склянкою?), стійкий запах алкоголю і невипраних шкарпеток, намагатимось мислити позитивно.
Щонайменше я сюди дістався. Живий. Усе інше можна виправити. Іноді життя викидає тебе у відкритий океан без рятувального жилету і не залишається нічого, окрім хапатися хоч за щось, що може зійти за плот, і грести. Тут головне не прогадати, за що хапаєшся і куди гребеш.
Я ковтнув з пляшки віскі. Його бурштинова рідина зігріла горло і заспокоїла тривогу. Не знаю, чому зробив це, я ж навіть пити не люблю, але зараз це здавалось єдиним і правильним. У цьому пливучому світі невизначеності іноді просто необхідно піддаватися внутрішнім імпульсам.
Переодягнувшись (точніше знявши з себе єдині речі, що в мене залишились), я виліз на ліжко і почав уявляти приховані в стінах цих кают історії: романи, що зароджувались і вмирали в робочих перервах, освітлені люмінесцентними лампами залишки розбитих сердець, шлюбів і сліз у вузьких коридорах. Як багато жінок завагітніло і скільки з них ридали від результатів свого вибору під цей мирний, такий далекий і такий близький шум корабельного мотора.
Стіни каюти тихо тремтіли, постійно нарощуючи темп. Корабель відпливає, подумав я і втомлено притулив голову до стіни, дозволяючи вібраціям плисти через все тіло. Я уявив, як хвилі по ту сторону стінки танцюють під місячним сяйвом. Як жаль, що в наших кабінах немає ілюмінаторів.
З цією думкою моя реальність розмилася і я заснув.
Так і закінчилася моя подорож до корабля. Так і почалася ця історія.
Глава 3. Жовтневі сни та втрата розуму. Двадцять перше вересня.
Привіт, Л.
Хоч я і казав, що тобі необовʼязково відповідати, якщо чесно, все ж таки сподівався отримати хоч якусь звістку. Сумую за нашими багатогодинними розмовами про все на світі у тільки що прибраній (а до того не прибраній ніким з моменту її побудови) кухні у Прушкові.
Ми заварювали кастрюлю чаю, ти заливала майже до країв свою гігантську пивну кружку – я ж підготовлював дві-три кружки поменше, що знайшлись тут же і що хоча б на вигляд несли меншу небезпеку заразити герпесом, норовірусом, кишковою паличкою, свинячим грипом, еболою та іншими радостями, що могли водитися в нашому тимчасовому притулку. Я ніколи не знав, куди дійдемо в своїх словесних блуканнях по минулому, майбутньому, питаннях віри, пошуках Бога, смаків у дівчатах, пережитих романів, сексу, мрій, перспектив і взагалі всього, що відволікало від очікування наступної зміни на складі і кінця безкінечної польської зими, що поставила наші життя на паузу.
З тих розмов ти багато чого про мене дізналась. Напевно, більше, ніж будь-хто, з ким мені довелось ділити періоди свого життя. За одним тільки винятком хіба що.
І ти точно повинна знати, що я ніколи особливо не вірив в езотеричні матерії: Діда Мороза, магію, Бога, верховенство права, Пенсійний фонд України чи систему соціального забезпечення. І 24 роки життя в нашій державі показали, що в більшості випадків я мав таки рацію.
А от у що вірю, так це в людську схильність міфологізувати закономірності, які не розуміємо. А тому й хочу – навіть не так – тому мені потрібно поділитися тим сном. Знаю, про що ти подумаєш. «Які ще сни, дядя? Ти що, зі щогли на своєму кораблі впав? Краще би про життя розказав: яку подругу зустрів, де побував, що цікавого робив». І знаєш, я з тобою абсолютно погоджусь. Я і сам не дуже жалкую людей, що розпинаються про свої сни. По-хорошому, якщо вже ти не моя мати, не мати моїх дітей або ми хоча б не спимо разом, розповіді «а що мені сьогодні приснилося і щоб це могло значити» краще залишити при собі. Але… мені страшно. Страшно, що я втрачаю розум. І менше всього хотів би про це розповідати їм. Розповісти про це я можу тільки тобі.
Наш світ розвалився у ядерній війні. Не залишилось ні країн, ні урядів, ні армій – нічого. Ми живемо на останках цивілізацій, намагаючись добути те, що ще не було поховано під метрами і метрами радіактивного пилу і піску, вичищаючи залишки продуктових складів, магазинів та терміналів, яким повезло бути подалі від ядерних «грибів».
Коли закінчились і вони, нам пощастило натрапити на підземний бункер, що за щасливим збігом обставин був облаштований усім необхідним для виживання: резервуари з водою, теплиці, генератори, запаси палива, їжі і води. Нашій маленькій групі цього б вистачило на роки. Нас було чотирнадцять, і не сказати, що ми дуже близькі – ми зустрілися волею нещастя і майже не розмовляли – люди ці були не дуже говіркі, якщо чесно, та й хто ж їх звинувачує, після апокаліпсису-то. Але спільне виживання дуже швидко зносить усі барʼєри. Тож я відчував, ми – будемо тут щасливі.
Життя на новому місці йшло своїм ходом, ми дуже швидко обживалися, досліджували все нові частини бункеру. Ну як досліджували – роблю це в основному я. На місці мені ніколи не сиділося.
І все було б добре, і життя йшло своєю чергою, якби не постійний сморід, що кожного дня ставав все нестерпнішим. Ігнорувати це було вже не можливо, і залишалось або знайти джерело і усунити його, або покинути так добре облаштоване місце. Останнє, звичайно, зв даних умовах зовсім не варіант. Я почав досліджувати кожен міліметр нашого пристанища і ось, на четвертий день пошуку, знаходжу люк у ще один підземний хід. Хід настільки глибокий, що як туди не світи ліхтарем, роздивитись що-небудь майже неможливо.
Мої компаньйони, звичайно, йти туди навідріз відмовляються.
Вони взагалі люди доволі апатичні. Завжди доводиться ходити у вилазки самому. Я спускаюсь униз. Система підземного каналу для води виводить мене в іншу, та ще в одну, і так до тих пір, поки я не збиваюсь з рахунку. Дідько!
Я точно заблукав. Так тут і помру в цих підземних коридорах. Ніхто навіть не піде за мною.
І тут один з коридорів підземного лабіринту виводить мене у велику білу залу. Освітлена десятком прожекторів, вона не зберігає в собі нічого, окрім компактно розставлених шафи з книгами та дивану. Меблів сюрреалістично мало, і вони занадто маленькі для такого місця. Наче хтось пофарбував у білий і переніс меблі з моєї квартири на цілий поштовий склад.
Я не одразу її помітив – дівчину на дивані. Вона спить чи…? Перш ніж подумати, вона розплющила очі і кинулась на мене. Трохи лице мені все не розцарапала. Я скинув її з себе і придавивши зверху, закричав «Заспокойся! Я нічого тобі не зроблю! Тільки заспокойся!»
Халепа! Я навіть не впевнений, що вона мене розуміє.
– Добре-добре, – раптом заговорила вона. – Тільки злізь з мене,
Я аж закляк.
– Злізь з мене, будь-ласка, – повторила вона.
– Ой, вибач, – нарешті відповів я і виконав її прохання. – Просто не очікував, що ти…
– Що я що? Не здичавіла?
– Ну, типу того. Ти тут одна?
– Ми всі тут одні, – невдоволено відповіла вона.
Вона вивела мене з підземних лабіринтів до нашого нового дому. Всі інші якраз знову посідали вечеряти. Насправді вечеряли вони чи снідали, ніхто не знав, адже сонце давно було закрито непроглядною хмарою радіоактивного пилу і ми просто умовно домовилися, що отакий прийом їжі буде вважатись сніданком, другий – я пропустив, а ось цей – вже третій, а значить, вечеря. Я якраз зголоднів і дуже зрадів, що поспів вчасно. Жаль тільки, джерело смороду віднайти не вдалося.
Мої компаньйони навіть не здивувалися новій особі. Тільки глянули на неї, і продовжили шкрябати вилками по дну своїх банок з консервами хто зна якої давності.
– Вони завжди були такими? – здивовано питається моя нова знайома.
– Та скільки їх знаю. Апатія – далеко не найгірше, що з людьми можуть зробити такі умови життя.
– І тобі нормально?
– Краще вже так, ніж одному.
Дівчина почала жити з нашою групою. Перша, хто почала виходити зі мною на поверхню. І єдина, хто готова була ризикувати своїм життям заради мого. Дні швидко переливались у тижні, а ті, у свою чергу, у місяці.
Ми проводили майже весь час разом і, логічно, ставали все ближче. Єдине, що мене хвилювало, це повне ігнорування нею будь-кого іншого з нашої маленької комуни. Вона навіть за одним столом з нами не їла.
Врешті-решт я вирішив щось з цим зробити. Зібрав усіх у великій залі – там, де ми зазвичай і приймали трапезу. Тобто займались найважливішою річчю, разом зі сном та збиранням припасів. Життя в цей час стало доволі примітивним, що тут скажеш.
Я зібрав усіх і підлаштував все так, аби моя подруга зʼявилася на цю «інтервенцію». Вона ввійшла в кімнату і ввімкнула світло.
– Блядь!– від несподіванки зойкнула вона, і перевівши подих, додала: – Що тут, чорт забирай, відбувається?
– А ти не бачиш? Ми проводимо інтервенцію.
– Що проводиш?
– Не я, а ми. Чому ти ігноруєш інших?
– Ігнорую? – повільно повторила вона і обвела поглядом кожного присутнього в кімнаті. – Може досить? Пішли краще у вилазку вже.
– Почекай, з цим треба щось робити. Це питання нашого виживання як групи.
Дівчина втупила свій погляд в мене, наче знову побачила вперше. В уповільненій зйомці я дивився, як розширились її очі, як губи викривились в подобі усмішки. Простір величезної зали до верхів заповнився її істеричним хохотом.
– Ти серйозно? Як можна бути таким сліпим? Подивись ти вже на них! Заглянь в обличчя своїм дорогим друзям!
Вона схопила ніж і жбурнула його. Менш ніж за секунду він пролетів через кімнату і ввійшов у очницю жінки, що сиділа поруч мене. Пройшовши крізь голову, він акуратно виглянув з її потилиці.
Мій подих перехопило. Не вистачало повітря, аби навіть закричати.
– Подивись на неї! – продовжувала моя супутниця, підійшовши ближче. Вона мʼяко провела холодною долонею по щоці і різко повернула мою голову в бік нещасної. Вона очевидно була мертва.
Чому ж інші нічого не роблять? Чому не стараються допомогти? Зупинити її? Та хоча б просто втекти?
І тут я почав помічати… Шкіра… сірі шматки гнилої шкіри нещасної звисали з поблискуючого білизною черепа.
– Як?
– Тепер розумієш? – відпустила мою голову супутниця, провівши рукою по моєму волоссю, наче пестячи домашню тваринку. – І він мені інтервенцію думає влаштовувати! Ух ти мій дорогий псих!
– Як ти це зробила?
– Ти псих, а не ідіот, не прикидайся – все ти вже повинен зрозуміти.
– Давно вони… такі?
– Вони завжди такими були, мій милий.
– То це не ти зробила?
– Про що ти, мій милий? Не можна вбити те, чого не існує.
Не розуміючи, про що вона, я оглянувся на тіла позаду мене. Ні компаньйонів, ні жінки з пробитою головою – тільки я і моя подруга у великій білій кімнаті.
– Нас тут тільки двоє? – здивовано спитав я.
– Кого це – нас? Та й де – тут? Пора вже зазирнути в обличчя реальності, мій друже: нема тут нікого. Нічого тут немає. Окрім, можливо, мене. А ти зараз вмираєш під завалами свого будинку, рознесеного ракетою. Або стікаєш кров‘ю в траншеях під Бахмутом. А можливо, тобі взагалі повідривало ноги і лікарі зараз вирішують, чи варто продовжувати ту агонію, що тобі доведеться називати життям. Сморід, що ти відчуваєш весь цей час. Це не сморід бункеру. І не мерці. Це гниття твого власного тіла.
І поки вона говорила це, я проживав кожен момент її розповіді і в кожен момент вірив, що саме це, це моя реальність і насправді це і відбувається зі мною.
Нарешті я закричав – що є сили, так, як не кричав з тих пір, коли крик був єдиним можливим способом вплинути на оточуючий мене світ…
Прокинувся у власному ліжку, на другому поверсі кабіни Буфе-Стюарта. Хтось кричав. Я. То кричав я. І прокинувся від власного крику. У дві тисячі двадцять другому році.
– Не хвилюйся, – чийсь гарячий подих лоскоче вухо, поки блідо-білі пальці повільно проводять по моїй щоці. Щоб я не робив, не можна дивитись назад, думав я і навіть не ворушився. – Я допоможу притупити біль, головне – віддайся фантазії, не повертайся у реальність. Вона значно страшніша за все, що ти можеш побачити тут.
Дзвінок будильника. 20:20. Через десять хвилин мені потрібно бути на роботі. Я розплющив очі і ще довго лежав, прислуховуючись до власних відчуттів. «Це тіло моє, я – справжній і все навкруги реально. Нікому і ніколи я контроль не віддам» – прошепотів у темряву. – Чуєш, я знаю, що це реальність».
І чим більше я шепотів, тим більше сумнівався у правдивості своїх слів. Невже я божеволію?
Я встав з ліжка, набрав у Лондоні води і вмив обличчя, зітерши з себе залишки кошмарів, і вирушив на роботу, де шум тарілок та кисло-солодкий запах переведеної їжі відродили в мені реальність. Починався мій перший робочий день.
Глава 4. Закоханість від безділля. Жовтень
І знову привіт, Л.!
Не уявляєш, яким щасливим я був, побачивши твого листа! Сто років сумував за нашими переписками і, особливо, лікувальними ментальними піздюлями, що часом ти мені виписувала і які так мені бувають потрібні.
Шкода, що пишу тобі тільки тоді, коли мені вони так необхідні, але зараз якраз такий випадок. Сподіваюсь, ти не проти знову по-дружньому пояснити мені, чому я ідіот. На кораблі вже три тижні. Двадцять два дні, якщо бути точним. Люди тут дні не рахують. Кажуть: так час йде повільніше. Але мені від цього простіше. Рахую, скільки тут пробув, скільки країн проїхав, зі скількома дівчатами був близький. Так, наче ці числа визначають хто я. Наче зберігають від втрати себе.
За ці три тижні життя знову врослось в ці дев’ятнадцять поверхів кают, коридорів, ресторанів, фуд-кортів, буфетів, казино, дитячих центрів, бібліотек, кінотеатрів та всього, що тільки можна було б запхнути на чотиристаметрову посудину, аби три тисячі людей і півтори тисячі працівників не сильно задумувались, нащо вони взагалі теліпаються в цій величезній чашці Петрі посеред Атлантичного океану. Поступово починаю забувати про існування світу за межами цих металевих стін. Розумію, що він є, але відчуваю його, як щось безкінечно далеке, ніяк не повʼязане з моїми днями і ночами. За останній тиждень я думав про дім не більше, ніж ти – про погоду на Венері. Світ корабля став єдиною даністю: я давно перестав задаватись питанням, чому тут не існує тринадцятого поверху або кабіни. Будь-якої кабіни: ні хоч сто тринадцять, ні хоч чотириста тринадцять – такого номера в кінці не стоїть взагалі. Навіть на корабельних телефонах. Не питаюсь, чому наш супервайзер змушує посеред ночі красти ганчірки з комірчин рум-стюардів. Чому би просто не замовити нові? Це ж матеріал, необхідний для роботи, не продаємо ж ми його наліво. І чим більше ми їх крадемо, тим з більшою вигадкою стюарди їх ховають – поки в якийсь момент це не перетворилось у квест кімнату з пошуком захованих ключів, відволікання уваги інших працівників, стояння на стрьомі і обшуку, постійного обшуку темних комірок з ліхтариком в руках. Я досить швидко звик і до цього. Це навіть весело.
Єдине, що перші дні не йшло з голови, це фотографія на чотирнадцятому поверсі, напроти каюти А417. Кожен поверх з каютами прикрашений фотографіями у дорогих картинних рамках, зробленими постійними пасажирами. Щонайменше так говорять підписи під ними. Однак ця фотографія особлива: на ній – Одеський оперний театр. Якісь дві вулиці від квартири. І під фото підпис: «Види північної Європи».
Що? Яка ще, бляха, північна Європа? Це Одеса, чорт би вас забрав! Україна! Навіть сторону світу неправильно вказали!
Захотілось зірвати картину, забрати її до себе і виправити підпис. Хотілось розповісти про це комусь. Хоч щось, аби люди знали, що це наче іграшкова будівля в бароковому стилі знаходиться в моєму місті, а не в абстрактній «північній Європі»
Так до кого можна звернутися? До метро-ді? Чи краще до фото-департаменту? Може, спитати у власного супервайзера спочатку? Що ж робити?
Та я просто пройшов далі. Не зараз – треба спочатку доставити замовлення.
На кораблі ніколи не буває достатньо часу. І всі думки відкладаються на потім. Поки не розчиняються у киплячому бульйоні однакових днів.
Так минули перші три тижні. Настав четвертий для мене turn-around day – день, коли корабель повертається в початковий порт і набирає нових гостей. А також нову, дешеву за місцевими мірками робочу силу. Я щойно скінчив свої обов’язки і з відчуттям розслабленої безтурботності безпричинно вештався по головному коридору для персоналу. Вони тут називають його М1. В голові безконтрольно пропливали плани на наступні дванадцять годин, коли раптом мій погляд зачепився за маленький хвостик посеред коридору.
Низенька дівчинка з великими чорними очима і волоссям, зібраним у смішний хвостик на макітрі, слухала вступну інструкцію разом з десятком інших новоприбулих. Проходячи повз них, відчув тихий шум і потім ніби хтось перемкнув канал в моїй голові, заглушивши всі інші сигнали думок, показуючи лише її личко крупним планом.
Вона ж мене навіть не помітила. Секунда, я проходжу повз, і ось знову думаю, о котрій годині краще виходити в Маямі, чи варто брати таксі до центру і скільки годин серед цих неймовірних дванадцяти годин вільного часу залишити для сну.
Наче нічого й не трапилось. Не було ніякої перерви у мовленні, тобі лише здалося.
Не думаю, що коли закохуєшся з першого погляду, серце прискорює серцебиття. Не правда, що починаєш думати про своє кохання безперервно. Скоріше, це схоже на вірус, що підчеплює і не помічаєш, поки не стає занадто пізно.
Наступні декілька днів я провів як зазвичай, вночі розносив їжу, робив заготовки, мив комірчини, поки думками літав десь у можливому майбутньому, а днем вештався кораблем та читав.
Так продовжувалось, поки ми знову не прибули до Нью-Йорка.
Від нудьги я багато спостерігав за людьми на кораблі і помітив, що вони діляться на три основні категорії: ті, що справляються зі всім цим гімном за допомогою алкоголю (цих ти кожен вечір можеш знайти в крю-барі), ті, що займають свій вільний час постійними пошуками сексу (з цими можеш і не пересіктись, якщо сам не шукаєш – але почуєш про них обов’язково) і, останні: хто намагався втекти з корабля за кожної ліпшої нагоди. І хоча іноді хтось відносився одразу до декількох груп або ж переходив від однієї групи до іншої, принцип залишався незмінним.
Я відносив себе до останніх і кожну можливу секунду намагався провести за межами корабля. Але сьогодні, перед тим, як кудись йти, мене потягнуло до крю-мес. Не те щоб я хотів їсти, просто іноді, особливо тут, мене наче тягне в місця зовсім ірраціонально, без мети, аби просто відчути рух.
Наче таким чином втікаючи від темної тягучої нудьги моєї кабіни. Я не мав якогось конкретного плану. Що я мав робити? Візьму кави, круасанів, а опісля піду до кабіни, прийму душ, переодягнусь у звичні джинси та теплу сорочку з кедами, захвачу трохи грошей та вийду в порт. Ось тільки проблему з IPM потрібно вирішити.
Думавши над вирішенням цієї проблеми, я зачепився ногою за дверцята величезного автомату для морозива. За майже місяць мого перебування тут я ні разу не бачив його працюючим.
У відповідь я почув напрочуд милозвучне «Hello!». Відчинилися дверцятка нижнього відсіку машини для морозива, і з середини показалось трохи почервоніле личко. Я її одразу впізнав. Та сама «дівчинка-хвостик».
– І де тепер тільки новачків не поселяють, – від несподіванки ляпнув я. – Сподіваюсь, не розбудив?
– Та ні, я від супервайзерів ховаюсь, не хвилюйся. Тут це робити просторніше і зручніше, ніж у моїй каюті. І морозиво завжди під рукою. Не хочеш спробувати?
– Морозиво чи твою каюту?
– Обидва варіанти.
Ми перекидувались смішливими поглядами, з останніх сил стримуючи посмішки. Я вперше дивився їй в обличчя, хоча й трохи під незвичним кутом. Одне із тих облич, які таять особливий секрет і змушують раз за разом оглядатися, коли пощастить пройти повз. Рідко мені доводилось бачити такі вдома.
– Ну, я так не можу, – награно похитав я головою. – Треба спочатку познайомитись з тобою ближче. Потім непогано було б вийти разом в порт – нагадати, як виглядає небо. Боюсь, занадто довго ти в машині для морозива просиділа. А потім вже, як джентльмен, можу і до твоєї комірки підселитись і морозива поїсти.
– Вау, чудовий план. А ти не обманюєш – ти точно джентльмен?
– Мама так каже. Вона обманювати не буде.
– Віриш усьому, що каже твоя мама?
– Не моя – просто якась мама. Тут їх багато. Не даремно кажуть: чужих матерів не буває.
– Здається, так кажуть про дітей.
– Ні, діти мене поки не цікавлять.
– Твоя правда. Про дітей говорити ще зарано. Та й куди ми їх в цій комірці запхнемо?
Повисла кількасекундна пауза. У її очах мерехтів знайомий ще з одеських барів веселий вогник, коли невимушений діалог перетворюється у гру у пінг-понг напівіронічними фразами. Поки один із гравців не спасує або не пропустить свою подачу. Тоді переможений віддається на милість переможцю. Або ж залишається на одинці з прикрою ніяковістю та кислуватим присмаком жалості до себе. Це якщо той, хто програє – хлопець або дівчина, в якій початково і не були зацікавлені. Я чомусь подумав, що це наш випадок.
– То коли виходимо? – випалила вона і здається, сама здивувалась від власних слів.
А я здивувався ще більше. Очікував трохи дурнуватого діалогу, про який забуду в цій верениці однакових днів, а після час від часу мило з нею вітатимусь, поки намагатимусь згадати, де ж ми встигли познайомитись. Замість того – фактично запросив її на побачення. Часом те, що під впливом моменту вилітає з мого рота, – для мене не менший сюрприз, ніж для навколишніх. Іноді навіть більший. Виявилось, я не один такий. Яке щастя!
– Я з радістю погуляю з тобою, – повторила вже-не-така-й-незнайомка.
– Давай сьогодні чи завтра? О котрій годині в тебе брейк?
– Завтра, з дванадцяти до четвертої.
– Прекрасно, – відповів я і вперше на цьому кораблі щиро уосміхнувся. – Даси мені свій What’sApp?
– Я надаю перевагу совам.
– Вибач, сови – тільки після третього побачення.
– Тоді What’sApp.
Обмінявшись номером, я кинув ще якийсь дурнуватий жарт на прощання, а вона засміялась – знову трохи сильніше, ніж він того вартував. І я побіг. Вперше я думав про щось інше, окрім як заробити гроші і дожити до кінця контракту.
Проте проблема залишалась: під час цього круїзу мене, на моє звичне нещастя, було занесено до IPM. Спитаєш, що це таке? Навіть якщо ні, все одно ж напишу. Мене внесли до списку тих, хто в цей круїз виходити не може. Або якщо корабель почне косплеїти Титанік, ми повинні не просто бігати і кричати в паніці. А бігати і кричати організовано. Все-таки ми професіонали.
Добре хоч що залишили лазейку: своє місце в цьому списку можна обміняти. Якщо тільки знайдеш того, хто погодиться. Та де ж тільки мені знайти таку людину, біжучи металевими сходами, думав я. В роздумах розфокусував зір і хвилясті візерунки синьої фарби на підлозі здавалися океанськими хвилями.
– Куди біжиш, Марк? – почув знайомий голос біля свого вуха. Трохи не збив з ніг перуанську дівчинку, з якою працював перших декілька днів у буфеті. Памʼятаю, ми постійно посміхались один одному при зустрічі. Ще одна фальшива звичка, якої я набрався на кораблі.
– О, sorry-sorry! Hello! How are you? – на одному диханні випалив стандартний «смол толк» про важкість корабельного життя і гіркість рису в крю-месі і, навіть не дозволивши їй нормально відповісти, додав навздогін: – Слухай, ти плануєш вийти в Халіфаксі?
Куточки її губ припіднялись. На цей раз усмішка стала трохи теплішою.
– Я б хотіла, проте маю всього дві години брейку… довго гуляти не вийде та й…
– Тоді… могла би ти зі мною помінятися? Я в цьому списку, а мені правда потрібно вийти, – перебив я її і одразу зрозумів, що зробив. Стало трохи соромно.
Вона втомлено видихнула і спантеличено подивилась навколо, наче шукаючи когось.
– Нууу… добре. Зараз підемо?
– Навіть не уявляєш, як виручиш мене, – відповів я, поки ми піднімалися на шостий поверх, до офісу метроді. Пройшло всього декілька хвилин, а я вже був вільний виходити з цієї плавучої тюрми, в яку сам себе запроторив.
