Н. В. Бабина
Бодай Будка

Полная версия

Будка

Наступний день. Ранок. Пройшов короткий дощ. Я дістала з торбини ключі від нового свого дому, вдихнула мокре повітря, обвела поглядом новонабуте нерухоме майно.

З причини того, що багато подальших подій, важливих не лише для мене, будуть тісно пов’язані з цим місцем, постараюся описати вам так точно, як тільки зможу, яким я побачила його того першого дня законного володіння.

Отже, як я вже говорила, Будка – це така садиба залізничників, яка стоїть при самому колію, пліт її проходить за яких, може, п’ять метрів від відкосу. Садиба складається з кам’яного будинку на дві квартири, кожна – в дві кімнати, з кухнею та верандою, хлівів та клунь для двох господарів, двору, яблуневого саду та городу, флігелю для зберігання залізничного інвентарю, ну й дерев’яних туалетів – як казав герой старого фільму, «типу сортира, позначений буквами «Ме» і «Жо». З одного боку будинку – колій, у кілометрі – шосе (по нашому – шос), до якого веде ґрунтова дорога. Навколо – поля, луги, на обрії – сосновий ліс, який іменується Семенова Гора. Жовті косачі тут ростуть у болітці за парканом, блакитними хмарами незабудок залито все – до туалету не дійти, щоб не прим’яти.

Двір зарослий свіжими густими калачиками (не стрималася, зірвала кілька плодиків, кинула до рота). Біля флігелю – зарості срібного полину, за ним, ближчій до поля – білуваті сторчики¹⁹ лободи. Яблуко-зав’язок відірвалося від гілки, легко стукнуло по землі. З гуляк²⁰ старих яблунь у дворі падали прозорі краплі. Будинок, вибілений, кам’яний, напружився і стояв мовчки, тихий. Чекав переміни своєї долі. Далеко, за лісом, ішло сонце, і перламутрове гніздо позосталих дощових хмар розсовувалося перед ним. Ближче, в кущах, щебетало дрібне птаство. «А я! А що я! – пролунав раптом гортанний нещасний голос, і я здригнулася. – А я бідна! А я бідна!» Це була туркавка²¹ в кроні яблуні. Вона шумно змахнула крилами і злетіла з гуляки.

«А я! А що!» – почулося вже здалеку, і я повернулася за голосом пташиним.

Навколо було тихо і пусто. Навіть машини не шуміли на недалекому шосі. Трошки парило; випарювалися краплі води; у тонкій тій парі, у ледь видному тумані на далекому краю луговини я побачила жінку. Силует її. Дивний трохи силует; щось було в поставі таке, що одразу ставало зрозумілим: це не дачниця з недалеких дач і не селянка з Прилука чи Страдча. Якась пташка над нею в’ється, поблискує оперенням, чи то якесь срібне марево над її головою? Жінка начебто плила у вологому повітрі. У синьо-зеленій сукні з довгою спідницею, яка, здавалося, розвивалася по лузі. Здається, вона щось шукала на землі. Час від часу пригиналася і, здається, щось підбирала і клала в кошик, який висів у неї на лікті. Раптом вона зупинилася, повернула голову і нисе стала вдивлятися в мій бік. Хоча що можна було розглянути на такій відстані? Щось дивне було в ній… Але що? За хвилину вона повернулася й відплила в даль.

Я, в свою чергу, зайшла до хати.

У будинку було сировато, ніжні плями синьої цвілі делікатно повзли від плінтусів уверх. Сто разів фарбовані дошки підлоги ходили під ногами і скрипіли. Скільки невідомих та відомих мені людей ходило тут, по рипучих дошках, за майже 100 років! Тут було де розвернутися з ремонтом, і я вже з нетерпінням на нього чекала. Ці дві ізольовані квартирі я перепланую, проб’ю стіну поміж ними, обов’язково – зроблю водопостачання (вже домовилася, хто зробить скважину) та каналізацію, влаштую велике приміщення з двома виходами – щоб все по фен-шуй… Смакувала наперед це! Буду переїжджати як хутчій, і – за роботу.

Але переселення моє на Будку сталося зовсім не так, як мені мріялося і планувалося. Я чекала цього дня з радістю. Перш ніж перевести туди речі зі своєї кімнати в дому в Добратичах, я відремонтувала велику веранду, яка виходила на південь і захід, до колію. Там була електрична плитка, там я планувала поставити поки що деякі меблі – ліжко, диван, стіл, холодильник, тут я планувала жити, керувати ремонтними роботами, милуватися обріями, слухати бій дощових крапель по шиферній стрісі та – головне – поки робочі будуть усе доводити до ладу за моїми задумами, писатиму роман. Мені так і бачився день переїзду: ось я завожу в цю, вперше за життя придбану саме мною і саме для себе нерухомість, своє добро, ось виходять геть вантажники, ось я виходжу на ґанок, запалюю сигарету, вдихаю дим, особливо пахучий в чистому повітрі, потім ставлю каву – чомусь здавалося, що це буде прохолодний ранок, – потім сідаю за комп, зосереджуюся, і такі важливі слова, упаковані в захопливі сюжети, починають кластися на сторінку на екрані комп’ютера…

Я за собою не раз помічала: якщо якась майбутня подія бачиться подумки дуже чітко, то ніколи вона не буде такою, якою бачиться. Завжди щось трапиться, щось перешкодить. Я навіть намагаюся стримувати себе, коли мрію про щось: стоп, стоп, досить, а то так не вийде! Перевірено не раз.

На жаль, щасливий переїзд на Будку прокручувався перед моїм внутрішнім зором занадто карбовано…

Коли вантажники закінчили свою справу і поїхали, я, як і планувала, вийшла на поріг. І таки закурила. І тут звідкілясь долинуло нявкання. «От кажуть, що на новосілля треба кота вперед запускати. Мабуть, зараз обзаведуся кіцісем²²», – подумала, усміхнувшись.

І тут я його побачила.

Сіре котеня лежало на схилі колію, там, де наповзають на прополотий щебінь лугові трави узбіччя. Закривавлене. Нявкання не було душероздирливим, і тому я зробила крок до нього, щоб подивитися, що з ним, і за можливості, допомогти. І зупинилася. Я похолоділа, мене як по серцю різонули: у котеняти було чисто, мов бритвою, одрізана задня частина; кишечки випали та лежали на землі; проте, воно жило, нявкало, дивлячись на мене. Котеня підвело голову, від цього, мабуть, біль став сильним, і воно закричало, цього разу, душероздирливо, і судорожно крутнулося, і знову закричало…

Я… Я не знала, що робити. Хоча що тут можна зробити, в такій ситуації? Що можна зробити, якщо біль і кров не тільки котенят, але й людей щодня ллються, як вода. «Зорницька, – перебила я сама себе в думках. – Зателефонувати Зорницькій».

– Сейчас буду, – коротко сказала подруга, яка володіє коштовною властивістю оказуватися поряд завжди, коли в ній є потреба.

Я викинула ледь розкурену сигарету, яку все ще затискала в пальцях. Яке вже тут паління… Нявкання затихло. Чим йому поки допомогти? Скільки часу воно тут лежить? Може, води йому дати? Я вернулася додому, знайшла серед речей блюдце і принесла холодної води. Котеня лежало із заплющеними очима, його передні лапи дрібно тремтіли. Я підставила блюдце під мордочку. Котеня підвело голову і стала жадібно пити. Але полегшення я йому не зробила, воно знову заєнчило і стало судорожно кататися по траві…

Коли за двадцять хвилин приїхала Зорницька, котеня було вже дохлим. Або мертвим? Так чи так, на моїх очах життя з усіма його дивами замінила смерть – з її тайнами.

Лена, оглядівши тільце, підвелася з місця.

– Шансов у него не было.

– Вибач, що тебе смиконула. Розумію, що це досить безглуздо – рятувати якесь котеня… Але важко бути байдужим, коли бачиш муки живої істоти…

– Так, це справді досить глупо – рятувати котеня, – погодилася вона.

– І це мені каже кращий брестський ветеринар? – я не чекала такої відповіді від подруги.

– І навіть лауреат премії «Айболит», – підтвердила Ленка. – Це моя робота – рятувати тварин, і улюблена робота, але я не можу не бачити, що відносини людей і тварин скривлюються не в кращу сторону. Навіть не знаю, чи зможу тобі внятно пояснити. Я чітко бачу, що тварини замінюють людям щось важливе, що вони втратили. Але це неадекватна заміна. Хіба, може, за цим стоїть щось, чого ми не знаємо… Якась наша вина…

– Заміняють щось важливе? А що? І яка може бути наша вина?

– Не знаю, я ж тобі не філософ і не соціолог. Та й вони тобі навряд чи відповідять, їх інші питання хвилюють. Але скажи, чи можеш ти уявити, щоб твоя баба Мокрина так тремтіла через котеня, як ти? Глянула б та й пройшла далій. Бо в неї були важливіші турботи. Робота. Життя, за яке треба боротися. Діти. А зараз люди і не працюють, і не борються, зате роблять педикюр таксі та зачиску коту… Раніше тварини служили людям, а зараз люди служать тваринам. А це гріх, як сказав би мій знайомий пресвітер баптистської церкви. Чи не гріх? – вона подивилася на мене у чеканні відповіді, але що я могла відповісти?

– Гм. Ладно, я згодна, – погодилася я, – бабу Мокрину дійсно котячою мамкою не уявиш. Однак і котенята в її час під дизелі не потрапляли. Навіть не знаю, чи пройшла б вона байдуже мимо подібного…

Ленка провела рукою по своєму незвично похмурому, стомленому обличчі і знову схилилася над знівеченим сірим трупиком; жирні чорні мухи вже злетілися на нього, загуділи; вона взяла в руки закривавлене тільце.

– Це котеня не потрапляло під дизель.

– А як же його так…

– Не знаю, як так. Не знаю, хто, навіщо і як відрізав йому задню частину тіла, але це не дизель. Дивись, як гладко зрізано, немов… немов поліно циркулярною пилкою…

Лена повернула кошеня, щоб мені було краще видно.

Зріз дійсно був ідеально гладкий, як би зроблений, до прикладу, такою спеціальною машинкою, якою в крамі ріжуть шинку.

– І найнезрозуміліше для мене, і найтривожніше, – протягувала Ленка, – що я не перший раз таке бачу. Коти. Котенята. І далеко от колія. Розрізані точно так, як цей.

Я подивилася на Олену.

– Що?

– Те, що чуєш. Не знаю, що то може бути. Але мені це сильно не подобається, – Лена помовчала. – Недобрі взагалі в мене передчування. Не по собі мені чогось. Маю якісь напади паніки час від часу. Навіть не час від часу – а в певних місцях…

Я насторожилася. Напади паніки? Це на Ленку геть не подібно. Абсолютно врівноважена моя подруга, зразок спокою та раціональності. Згадався той випадок, коли і мені раптом стало страшно біля мостика – пам’ятаєте, того дня, коли скакала по шпалах на Будку з грошенятами?

– Ладно, давай закопаємо бідолаху, – перебила мої роздуми Ленка. – Некогда мне, еще по вызовам полно работы… Маєш чим, чи принести лопату з машини?

Ми закопали котеня там, де й знайшли. Ленка одразу з’їхала у своїх нескінченних справах, а я, нарешті, присіла на лавку під яблунею, щоб запалити.

Палячи на лавці під яблунею, думала, що в мене вельми кепська пам’ять, і радувалася цьому. Сподівалася, що картина смерті котеняти, яка тепер стояла перед моїми очима, хутко поблякне. Принаймні, через ніч усе призабудеться. Але кепська пам’ять мене в цьому випадку підвела, не виправдала покладених на неї надій. Не могла я забути це видовище ні назавтра, ні післязавтра.

Тим не менш, робота над романом йшла далій, хоча й не так, як мені думалося.

* * *

…Навскісні проміння сонця перетинали ремізу ²³ днем; тоді в них танцювали вальса малі пилинки, порошинки сіна, на широких дошках лежали сонячні проекції вікон. Але ввечері, коли сонце ховалося за далекий ліс і вечірня зоря довгого літнього дня змінялася світлою та короткою нічкою, освітлення в ремізі не було, і світили, бодай ²⁴ , тільки обличчя молоді; здавалося, світло промінилося з очей дівчат та хлопців, які танцювали вже не тільки вальса. Зі скрипки музиканта також лилося світло, деколи, і відбивалося, посилюючись, від гладких широких лобів, від дужих рук, що шукали одна одну, від твердих дівочих литок. Ніхто не сидів на лавах, коли ремізу заповнювали звуки музики, а у великих шибах догорала вечірня зоря… Світилися й п’ятки танцюрів: босі в тих, хто любив землю, взуті в тих, чий батько її мав. По-різному сяяли Марія Сєргуц та її подруга Пелажка Панасюк. Марія – синім, золотим, пристукуючи обцасиком ²⁵ ; у сяйві, що вирувало коло босої Пелажки, золотий та синій злилися в зелений сніп, і зелені, трав’яні пошуги світла вирували й коло її хлопця, Степана…

Золоті, сині, червоні проміння життя.

Тримаючи праву руку Марії лівою над їх головами, перехвачуючи її, повертаючи Марію коло себе в складаному танці, Іван нахилився до неї і прошептав:

– Я для тебе небо прихилю!

Золоті, сині проміння їхніх облич – Марії Сєргуц та Івана Дубняка.

Марія підняла лице до нього, блиснула усмішкою.

– Навіщо мені тоє небо? – подумала.

Заблискали далеко біля небокраю зоряниці, десь ішла нечутна гроза. Марія Сєргуц думала, що прихилене небо їй непотрібне.

Пурхавки і пудпалюпахи

З печі, до якої я нахилилася, вдарило хлібним нестерпно смачнючим жаром. Старанно вимитими старими граблями я підтягнула до себе бляхи з буханками – або, як у нас сказали б, – булками хліба, які виросли вчетверо і тепер трохи перевішувалися за краї бляхів. Самопечений хліб мівся стати головною та почесною стравою на новосільному столові – сьогодні ввечері до мене збиралися приїхати Влянка, Ленка, Оксанка – букет леді, тремтіння фіалок – щоб відзначити моє новосілля.

Чим мені цих леді покормити на входинах – була для мене велика задача, яка щільно займала мої думки до тих пір, поки, розбираючи завали мотлоху в клуні, я не натрапила на форми для випічки хліба – простокутні, з якогось чорного металу, точно такі, в яких, ще пам’ятаю, колись пекла хліб баба – в нас такі називають бляхи, і це слово має наголос на останній склад і не має жодного відношення до популярної у російськомовних лайки. Бляхи були в доброму стані, аж просилися до пічки. І це наштовхнуло мене на ідею: зроблю вечерю в стародавньому стилю! Для кулінарії ж головне, не як приготувати, а з чого. Найважніше – щоб з добрих продуктів, а все решта – так, прикраси, помпончики на шапці. Тому я купила саморобне борошно (от, до речі, ніколи у нас тут так не кажуть, кажуть – мука, але нехай, все ж таки будемо говорити літературною мовою) та саморобні дріжджі в знайомої фермерші зі Страдча і спекла хліб сама. В тієї ж фермерші набула ще деяких домашніх продуктів та зробила страви, рихтик²⁶, як баба колись…

Пах хліба був запаморочливим; він змішувався з пахом смаженої до золота на конопляній олії річної риби, і терпіти було тяжко.

Як почувши той пах, підтягнулися Влянка та Ленка – приїхали разом Ленкіною машиною. Ми обнялися з сестрою. Так склалося, що цим літом вона, занятая справами у Мінську, майже не бувала в Добратичах, і не бачила ще Будки й тепер, оглядаючи мій дім і двір, оживилася: «Ось тут, пам’ятаєш, ми закладали свої «секретики»… Згадуєш, композиції з «золотка» з цукерок, квіточок, під шкельцем, в тайному місті, щоб ніхто не знав, а після треба було приходити в те тайне місце та любуватися… А з цієї вишні я впала… А вода з колодязя, чи така сама на смак? Така сама. Ох, і туалет той самий, дивись ти. А ти вже провела до дому воду та каналізацію? Провела? То добре. Треба ще газ підвести, з дач, у них же є. Ось тобі як подарунок оплачена домова на ці роботи. Надійна контора, перевірена, приїдуть по твоєму першому дзвінку, тільки-но будеш готова». Мені приємно було її оживлення, приємно було й отримати такий доречний подарунок.

Дівчата помогли накрити стіл на дворі під яблунею – крім хліба, були ще масло, сир, жарена риба, молода картопля з тушкованою капустою, мед та французьке шампанське. Виключаючи тільки мед з шампанським, все решту я зробила (і добула) сама. То була перша за десятки років самостійна рибалка – плотва, йоржики, канадські сомики, підлящики сріблисті, трепетливі з Копаного Рову (в мене аж шкура на руках засвербіла, поки їх перечистила – алергія) – як і перше збивання масла, як і роблення сиру. Вдалося все! Масло зі сльозами на жовтому боці, сир, в який я додала розмарину, пахнув раєм… А, ще ж яйця були, також від курей тієї фермерші, з жовтками кольору передвечірнього сонця, а ще черешні кольору сонця ранішнього та абрикоси (барви легкої хмарки на полуденному сонці – все того ж походження.

Влянка сказала, що чекати бездійно кіля такого столу довго вона не зможе, чим мене вельми порадувала.

Подзвонили Оксанці, виявилося, що вона вже під’їжджає, тут же вона й вирулила до коворота²⁷ на своєму ровері. В сенсі, лисапеді. Вирішили, що одразу сідаємо за стіл, а оселю Оксанка огледить пізніше.

Шампанське довірили відкрити мені як професіоналу-рецидивісту (сказала Ленка). Вечір, теплий літній вечір мого новосілля, почався.

Я бачила, що моя ідея оказалася вдалою. Леді їли, як зголоднілі косарі. Поки мої подруги тягають з мисок рибку, пухкий хлібець, білий сир, поки вправляються з черешнями – а я дивлюся на їх поверх бокала з шампанським – я трохи опишу їх для вас. Якось же ще не приходилося мені їх описувати, правда? То зараз самий час.

Нам, дівчатам, всім близько по півстоліття, і обличчя наші пройшли через фільтр років, а тягар полу набув вигляд прозорого голубового²⁸ флеру.

За плечима життя. Час вже підводити підсумки. (Перепрошую за штамп). Хтось директор сільської шкілки (це Оксана; скільки випусків вона вже відправила у світ! Але тепер сільські школи безлюдніють, кажуть, і школу в Страдчі збираються закрити), хтось – бізнесвумен (Ленка), хтось – громадська діячка та власниця телеканалу (Влянка, сестра), хтось – абищо, що бовтається в прозорій воді (я).

І є таке, що нас об’єднує. Хоча ми про це ніколи не говоримо, і, крім мене, може, ніхто це не усвідомлює.

Землячки.

Тріумвірат (мене з Улянкою можна рахувати за одне, як близнят).

Як ви живете, дівчата?

Якось вони вміють щебетати з часом.

Почну, звісно, з Улянки, моєї сестри-близнючки. Раніше ми були дуже подібні, й описати її – значило описати й мене. Але коли з часом розійшлися долі, то по-різному змінялося й обличчя. Тепер вона худенька, вирізано з неї її фізичну жіночу сутність, після хіміотерапії без волосся, а тому завше в хусточці; у світло-карих очах її сила й печаль; а коли вона посміхається, здається, що всі життьові неприємності скінчилися раз та назавжди. Захворівши, вона стала губляти вагу, я тоді також трохи схудла – з близнюками таке буває. Але все ж я повніша, чим вона. Але в очах в мене сили немає. Кудись вона поділася.

Взагалі, я невдаха серед моїх подружок.

Наприклад, як я вже казала, тільки в мене одної невиразна талія. Але то не сама гірша з моїх доган та хиб.

Життя било мене у хвіст і в гриву, й було за що. Бо в мене слаба воля, а в них усіх – сильніша. Хоча й їхні життя були непростими. Але от я осталася одна. А вони – ні. Я не маю зараз ні дітей (моя єдина донька вмерла маленькою), ні чоловіка (Антон спробував до мене вернутися від своєї співачки, задля якої мене покинув, але я його не прийняла – перегоріло, і я більше не хотіла бути разом з колишнім чоловіком, не відчувала його навіть другом). А от у Влянки є й коханий чоловік, і двоє чудових дітей – Ліна й Казик, і це допомагає їй багато у чому, особливо зараз, коли вона лікується від раку (я з приємним почуттям відзначила, що Влянка взяла другу порцію риби).

А, ще одна моя прикмітна риса. Я безтактна та простолінійна; і моя симпатія, і моя жалість або б’ють палкою з-за вуха, або лізуть нею в колеса. А ще я не маю честі, брешу, що на Берестейщині корінні мешканці говорять українською і не розумію, що таке політична доцільність – принаймні мені доводилося таке про себе чути чи читати.

Ну і є в мене одна особливість, яку я сама не розумію: час від часу я можу (вмію) провалюватися в нори в часі. Але про це далій.

А найуспішніша серед нас – звісно, Ленка Зорницька, вона ж Зоряниця, вона ж Зоря-над-Бугом. Вона – бізнесвумен, володіє ветеринарною клінікою «Доберман пінчер» в Бресті. Працює не покладаючи міцних рук із надзвичай довгими та гнучкими пальцями день і ніч, і гребе гроші лопатою. Її чоловік – другий чоловік, на п’ятнадцять років молодший за її – душу за неї продав би – до недавнього часу. Але недавно пішов від неї до іншої, молодшої вдвоє. А дорослі доньки від першого шлюбу, бодай, обожнюють маму. Вона моложава, лице без зморщок, а темний короткий їжачок – без єдиного сивого волоса. Енергії її може позаздрити електромотор, і ККД цього мотора тільки зростає з часом, хоча це й суперечить законам фізики.

А ось мотор Оксанки – вона сидить напроти мене й намазує зараз хліб маслом – збої давав, і немалі. Це відбулося після того, як її спробувало завербувати КББ²⁹, шантажуючи тяжкою хворобою чоловіка, Сергія, та після загибелі Сергія під час тієї ж бурі, що розвалила нашу хату в Добратичах, вона змогла від них відбитися.

Для того, щоб віте зрозуміли дальші події, важливо, щоб віте знали про цю історію. Викладу її якнайясніше. Постараюся. У нас в Білорусі вибори проходять так: голова виборчої комісії має сфальсифікувати результати. От Оксанку і змушували це зробити, обіцяючи навзамін надати необхідні для чоловіка ліки, занадто дорогі, щоб їхня сім’я могла їх набути сама… Оксанка свій вибор зробила, але то вже не мало великого значення, бо Сергій так чи так загинув…

Оксана непросто пережила цю історію. Вона довго була в міцній депресії. Майже цілком апатична до всього, навіть до дітей, з якимось дивним туманом в очах, таким густим, що деколи здавалося: у неї на очах більма. І я абсолютно без поспіху намагалася якось пробитися крізь той туман, подолати її байдужість. Пам’ятаю, я тоді весь час дзвонила до неї, приїжджала, пробувала розговорити, привозила книжки та якісь делікатеси, намагалася кудись вивезти, на якийсь концерт, на якусь виставку… Усе без ефекту. Ні, вона робила необхідні справи, контактувала з людьми, з дітьми, але не як людина, жінка, а як машина яка, і навіть голос в неї тоді був такий – механічний, без обертонів. Я рипалася до тих пір, поки один раз її старіша донька, Ксеня, не сказала мені роздражнено:

– Тетенька, перестаньте. Не суетитесь. Это ее выбор и ее ответственность.

Мене тоді міцно зачепив і цей тон, і ці неприродні, кальковані слова. Але я відступила – може, дітям і справді видній, може, я і справді нав’язуюсь…

Однак минув десь рік, і все помінялося. Різко, буквально в один прекрасний день, і я навіть пам’ятаю, в який.

Одного разу Оксанка сама мені подзвонила, чого вже давно не робила, і мені сподобалося й це, і її голос, на диво мелодичний, таким він давно вже не був, і те, що вона поцікавилася моїми справами, чого також давно не робила, і те, що запросила мене до себе. Я, звісно, одразу примчалася до неї в Страдче і була вражена переміною. Пропав туман з очей, вернулася чіткість рухів, вернувся сміх… Тоді, пам’ятаю, були літні канікули, Оксана була у відпустці. В той день я допомагала Оксанці січи яйця та зілля для гусенят, збирати колорадських жуків у полі, різати яблука на сушку – і бачила перед собою колишню Оксанку. Від серця відлягло. Стало ясно: та страшна рана в душі Оксанки загоїлася. Більше того! Мені подається, останнім часом вона навіть якось помолоділа, окріпла тілом. Тепер переді мною сидить підтягнута, міцна, красива жінка. У Оксанки своєрідна краса: худорляве лице з великими сивими очами (з віком на них стала трошки нависати шкіра з-попід рівних чорних брів), в яких тепер горить якийсь тайний огонь, виразні високі скули, тонкі уста і ніс з горбинкою, як у білоруського письменника Олеся Наварича чи керівника всесвітньої Ради українців Михайла Ратушного; такий шляхетний, породистий ніс, нагадує про стародавні портрети французьких королів.

– Що ти на мене так пильно дивишся? – спитала Оксанка, наливаючи собі вина. – У мене якісь неполадки в зовнішності? Ой, розумію! – вона підвелася. – Я ж забула тобі подарунка вручити! Я зараз.

Вона збігала до свого ровера, який стояв кіля плоту, і вернулася, несучи в руках дві шильди; на одній з них великими буквами, якимсь готичним шрифтом було написано: «Вілла Будка», а нижчій трохи дрібніше: «Урочище Лисячий Хвіст», на другій, виробленій у формі стріли, таким самим шрифтом виведено: «До вілли Будка, урочища Лисячий Хвіст».

– От, тримай, – сказала Оксанка, вручаючи мені шильди. – Одну на дім примоцуєш, другу повісиш на повороті з шосу. Вілла Будка в урочищі Лисячий хвіст. Таку назву добре наприкінці роману ставити. «Написано на віллі Будка». Звучить, правда? Хочу, щоб ти тут написала новий роман.

– Ну, це як Бог дасть, – зауважила я, приймаючи подарунок.

Згадавши про роман, Оксанка наступила мені на болючу мозоль, але загалом шильди були прекрасні!

Ми рідко зустрічаємося з подругами, навіть з сестрою не часто. Не глядячи на теплі почуття. У кожної своє життя, свої справи. Тому розмова за столом текла оживлена, меандричним руслом, як то завжди буває при загальній бесіді людей, що довіряють одне одному, люблять одне одного й давно не бачилися – коли кожен невільно і вільно (пробачте за каламбур) говорить про те, що його найбільш хвилює: про Будку, про мій майбутній роман, про те, що хіміотерапія вимотує, але, Богу дякувати, допомагає, і що Казик молодець, що поїхав вчитися в Америку, що Ленка вельми боїться професійного вигорання своїх дочок (вони у неї юристки обидві, щодня стикаються з, ясна річ, не найкращими представниками роду людського), що Ксеня поїхала подавати документи в театральний, а там же такий конкурс..; потім мої подруги схаменулися, що занадто захопилося розмовами про своїх дітей, а це безтактно у відносинах до бездітної мене й знов перейшли на те, яка я молодець, що набула Будку, хоча вкласти сюди й праці, й грошей прийдеться ого-го скільки…

Ленка, правда, не дала мені спокійно насолодитися похвалами: вона, не дивись що мені вже за п’ятдесят, не покидає спроб перевиховати мене та переробити на щось краще. Це її улюблене заняття, я б сказала.

– Алка, ти, звісно, вибач, ти молодець та все таке, але подивися на себе! – сказала вона, поклавши виделець та відпивши води зі склянки.

– А що таке знов? – стрепенулася я.

– Ні, ти подивися! – наполягала подруга. – Ти взагалі коли-небудь на себе в люстро дивишся? А коли ти останній раз була в перукарні? А эта одежда, это что такое? Это ж страх. Этому свитерку, видно, столько же лет, сколько тебе!

– Ну й що? Не бачу біди, – знизала плечами, пробуючи відбитися, хоча наперед знала, що не можливо. – Ну старий светрик і старий. Що з того? Мені в ньому добре. Та й ось волосся я пофарбувала. Натурально-русий, щоб віте знали. В «Євроопті» купила, за два двадцять п’ять.

– Слышали? – Ленка іронічно відправила в рот черешеньку. – Добре їй! Пофарбувала! Да этим, прости, Господи, натурально-русым врагов пугать хорошо! Ты меня извини, Алка, но я тебе скажу открыто: ты очень ограниченный человек. Невыносимо ограниченный! В чем-то просто глупая. Ну вот сама посуди: ты столько сил кладешь на свое дело, на «Справу» эту. Это с одной стороны. А с другой стороны, таким вот пренебрежением к собственному внешнему виду сводишь на нет все свои усилия. Ну кого и к чему может привлечь чучело, которое выглядит, как ты, скажи на милость?

– Німця, – посміхнувшись, підказала Влянка.

– О, о, – погодилася Ленка. – Разве что его.

Німець – верховод російських козаків у Бересті (Бересть – то справжня старовинна назва Бреста, і ми, за прикладом старих наших бабусь також часто нею користаємося). Так ось, згаданий Німець – прізвище зовсім недоречне для такої людини, уявляю, як він його не любить – разом із співтоваришами таки трохи попсували мені крови. Почалося з того, що на своїм сайті вони розпочали кампанію проти мене – «бандеровка, мразь, хочет здесь Майдана, хочет оторвать Брестчину от Белоруссии» – та таке інше, у поширеній стилістиці подібних кампаній. Я знизувала плечима та крутила пальцем кіля лоба, не надто звертаючи великої уваги на вовтузню алкашів у ногавицях із лампасами, з блазенськими медальками, що бринькають на узьких грудях над широкими пузами, – не звертала, кажу, уваги на гульки доблесних представників дурисвітів – аж поки, на мій подив, ці персонажі не вибралися з віртуалу в реал. З деякого недавнього часу вони стали мені назоляти: з’являлися на презентації «Справи» та «Рибгорода», спробували їх зривати, в Добратичах підкинули нам у двір живу рибину з виколотими очима і з запискою «Так будет со всеми врагами великой России», а оцей-о Німець вже два рази за той час, що я живу на Будці, проїжджав колієм повз Будку на дрезині (я не жартую), викрикуючи погрози та образи зі свого звичайного репертуару. Тут я вже вирішила не терпіти та подала на нього заяву в міліцію, після чого, правда, такі речі зупинилися. Так що, таки да, його я привернула до себе. Смайлик.

Не відаючи, чим крити – все так, але все одно я остануся в своєму старому светрикові, – я підвелася.

– Ну добре, вговорила, із завтрашнього дня буду вдягатися винятково з Парижа. А поки що давайте прогуляємося. Ходімо, Оксанка ж ще дому не бачила.

Повели Оксанку в дім. Але дарма я сподівалася перевести розмову з обміркування моєї неідеальної особи на щось інше; мені й тут досталося. Оглядаючи кімнати, дівчата проявили небайдужу зацікавленість до того, як мені оборудувати своє мешкання; гаряче засперечалися, які ліпше зробити підлоги: паркетні чи дощані – і спільно накинулися на мене, коли я бовкнула, що хочу зробити їх з ламінату. А коли вже я сказала, що мрію про підвісні стелі, то взагалі, думала, заб’ють. Ленка заявила, що такої фатальної відсутності смаку вона навіть від мене не чекала, Влянка спитала, чи я серйозно, а Оксанка примирливо розважила, що головне, щоб господині подобалось…

Підсміхуючись над їх гарячністю, повела їх знов надвір, показати господарчі прибудови. Цікаво, що тут вони мені пропонують зробити? Музей народного побуту в клуні?

Ми йшли до флігелю, коли Оксанка раптом різко спинилася, глядячи під ноги. Там ріс рядок невеличких кругленьких пурхавок.

– О, дивіться, пурхавки повилазили вже, – зауважила Влянка. – Значить, хутко й справжні гриби будуть. І от ще, дивись, якісь маленькі, руденькі, чаренями³⁰ ростуть. Забулася, як вони називаються. Оксанко?

– Пудпалюпахи, – приглушено відповіла Оксанка.

– Як-як? – не розчула Влянка.

– Пудпалюпахи, – повторила вона голосній, але таким дивним голосом, що я підвела на неї очі.

– Що з тобою, Оксано?

– Все нормально, – Оксанка відкашлялася.

Вона міцно задумалася, і раптом спитала:

– А ми можемо зараз піднятися на горище?

– Бодай. Але там ніц цікавого немає…

– Давайте все ж заліземо.

Ми вернулися в дім і по вузькій драбині, яку я знайшла на вишках³¹ у клуні і приперла сюди, одна за другою піднялися на гору³². Тут справді не було нічого вартого уваги; півтемне пильне приміщення. Оксанка хуткими кроками підійшла до одного з двох віконець, що розміщалися у фронтонах, виглянула і покликала нас.

– Подивіться!

Ми згрудилися біля вікна. Що вона там таке бачить?

– Дивіться, отам, на газоні. Онде-го³³!

Я подивилася. До новосілля я викосила двір, і зараз на свіжоскошеному травнику з висоти горища було добре бачні чарені грибів – пурхавок та пудпалюпахів. Пурхавки росли рівними рядами, а пудпалюпахи – півколами. А найдивніше, найвражаюче – що всі разом ці гриби створювали велике, чітко, виразно бачне слово: