Н. В. Бабина
Бодай Будка

Полная версия

Ти думаєш, що правда родить мову? Я думаю, що мова родить правду.

Л. У.

Марії Сєргуц та Пелажці Панасюк – ким би й якими б вони не були.

Придонне життя безголосих

Я довго вагалася вибираючи, як і з чого почати цю історію.

Може, з того моменту, коли я знайшла милу мою Оксану в такому жахливому вигляді?

Або з того найбільшого в житті, смертного, крижаного жаху, який відіймає руки-ноги і який я відчувала спостерігаючи за десантом антигомів?

Або з тієї хвилини, коли я раптом прийшла до тями в «матері міст руських», знайшовши себе у відділі кадрів величезної київської газети, де я намагалася влаштуватися на роботу, навіть гадки не маючи, як я взагалі сюди потрапила?

Або від тієї секунди – довгої, безмежно довгої секунди кохання, яку я й не сподівалася пережити у своєму вже не такому й молодому віці?

Ні, знаю. Неймовірна ця історія, доповідь із придонного мулу – з бухти, де з дна час від часу піднімаються великі бульки, від імені та за дорученням безмовних, доповідь про корми та приманки, і як не кинутися на гачок – репортаж-замітка з прологом та епілогом, з мораллю і з аморальністю, шепоти та крики сомів та йоржів, диких сазанів та одомашнених короп’ят, пуголовків та тритонів – неймовірна ця історія почалася, коли і тому що мені не писався роман.

Від цього й стартую.

Отже, одного м’якого, тихого надвечірка в місяці липні поточного року…

Не кидай каміння, Боже

…я відкинулася від компа, зняла окуляри, потерла очі та подивилася за відчинене вікно. З другого поверху чудово видніється наш ліс. Бар’яки¹ трошки ворушать гуляччям² стримано-зеленого кольору під легким вітриком; простягаються навколо піски, покриті сивим ісландським мохом; де-не-де темно-зелені свічки ялівців. То наші Добрати чи старовинне лісове сільце, від якого тепер залишилося декілька хат, що оживають лише літом – Brest region, Belarus.

А настрій у мене був кепський.

Я була незадоволена собою і тим текстом, який у мене виходив. Точніше, не виходив. Текст цей був для мене вельми важливим, мені навіть деколи здавалося, що він – головна справа мого життя, взагалі-то досить безтолкового. І ось я його нисе³ видирала із себе, не було у мене відчуття, що він ллється потоком, як чиста вода з колодязного відра. Не чіпляє, не протинає, не бере за душу, не б’є під дих; я не здатна – гірко думалося – торкнутися сердець майбутніх читачів. Я знов начепила на ніс свої колеса і скерувала позирк на монітор.

* * *

Дідо були страшнúй, але не стрáшний. Бліде обличчя, рубець від удару шаблею, одне око витекло. Дідо ніколи не голилися, рідко стриглися, вряди-годи чесали волосся, і воші вільно повзали по ньому. Тепер дідо сиділи на маленькому стільчику біля витопленої пічки і дивилися в піч, де доходила каша з проса, а Наталка лежала на припічку, дивилася то на діда, а то на телятко. Раніше то дідо весь час тільки лежали на припічку, вставали рідко, тільки-но поїсти, за хату вийти чи коли до бджіл, але коли літом померли спочатку тато, а потім брат, а потім мама, дідо встали з печі і стали все робити, а спали тепер на лавці.

Дідо гачком поворушили жаринки в печі; жаринки засвистіли, заспівали, переливчасто спалахнули, окрилися попелом – їм сподобалося, що їх поворушили. З-за жару з печі, з-за диму не чути звичайного глухого дідового паху – паху старої людини, духу сечі та корови. От дивно, від діда пахне коровою, а від телятка – коровиного дитятка – ні. Телятко прекрасне, з цяточкою на лобі, і Наталка дуже радая, що дідо взяли його на ніч до хати.

Наталка чула, як дідо казали літом млинареві, що вона, Наталка, його внука, пропаде, як муха в мороз. Вона не розуміла, чого має пропадати, але трохи з острахом чекала зими. І ось минула Покрова, пройшов Лука, почався піст, а вчора, на Андрія, міцно похолодало і випав сніг. Мухи пропали, але з Наталкою ніц ⁴ не стало кепського. Тільки в руки шпари заходять від снігу, ноги мерзнуть, і все. А ніяка хвороба не чіпляється, ні.

Наталка трохи вспокоїлася. Тим паче тепер є телятко, таке хорошеньке!

А що таке хвороба, і як вона починається, вона тепер добре знає. Коли тато останнього разу збиралися гнати плоти, вони пообіцяли, як завжди, Наталці гостинця з Гданська. Але коли вернулися, ні гостинця, ні навіть зайчикового хліба не привезли. Тато булі бліді і одразу лягли. Їх бив кашель, гнало на живіт і вивертало. І за два дні вони стали задихатися – і вмерли. Наталка так плакала, так плакала на могилках, коли їх ховали… а вернулися додому – брат приліг на лавку і заснув. А прочнувся ⁵ від того, що його трясла лихоманка, а ще від того, що матінку рвало. Наталка потім якийсь час боялася засинати, бо думала, що й вона захворіє у сні, або прочнеться – а дідо хворі. Але їх із дідом хвороба не взяла. Чому дідо тоді казали млинареві, що вона, Наталка, пропаде? Наталка схильна була думати, що дідо, при всій своїй мудрості, в цьому все ж помилився.

А взагалі дідо вельми розумниї. Вони все знають. Добре рахують і Наталку навчили. Колись, коли дідо ще не робили, а лежали, вони показали братові Наталки, як пишеться якась така буква – «А», чи що, написали ту букву на снігові, тільки Наталка хутко те забула. Тепер деколи думає попросити показати їй ту букву знову, але дідові немає коли. Дідо тоді казали, що, аби читати, треба знати ще багато букв, але дідо знає «А» – і буде з нього. Точно, вирішує Наталка на припічкові, треба буде попросити діда показати тую «А» ще раз.

Правда, не зовсім ясно, коли це можна зробити. Відтоді, як поховали маму, дідо весь час у роботі та клопоті. Разом з наймитом та наймичкою вдалося зжати поле, звезли капусту та дині і все інше з городу, перед зимою сніпками переклали стріху, зробили загату з шипоти ⁶ … А молотили, а дрова рубали та різали, а за коровою ходили, за птаством… Раз Наталка бачила, як дідо билися головою об вушак. То було, коли буланко став падати на переднії ноги. Деколи, зголоднівши, Наталка просила чогось поїсти, і дід кричав на неї: «Ненаїда!» або «Насеру тобі в горло!», замахувався лейцями і що там мав у руках. Але Наталка знала, що вранці або ввечері дідо розпалять піч і зварять страви, тому просто чекала. Ось і зараз чекала на просяну кашу, аж-аж-аж чекала.

Відчиняються двері, і входять баба Раїна з Харсів, Наталчина баба по мамі Христі. Баба хрестяться та вітаються:

– Слава Ісусу Христу!

– Навіки слава! – одзиваються дідо, піднімаючи голову.

– Ото взялося на мороз! – кажуть баба Раїна і проходять в хату. – А я вже думала, ця зима буде сирітською. Аж ні. А у вас ще в печі топиться? – питають нащось, хоча видно ж і так, що топиться.

Наталка насторожилася. Вона не вельми любить свою бабу по матері. Занадто вона «що то я», так про неї дідо казали.

Баба зняли кожуха, проходять, покидаючи на глинобитній підлозі кавалочки снігу, сідають на лавку. За вікном потихеньку розвиднюється. Зимовий ранок встає над снігами, зоря розгорається.

– Ось, свате, принесла вам конопляної олії, – баба розв’язують клуночок, дістають невеличкого глечика, – щойно вчора видушили.

Наталка радіє: мабуть, дідо закрасять олією просо. А може, й не закрасять.

Дідо відмовляються від дарунка, але потім усе ж переливають олію в щербатий горщечок. По тому дістають просо з печі, ставлять на стіл і, таки покрасивши свіжою олією, запрошують снідати бабу Раїну та кличуть і Наталку. Тепер баба відмовляється, і навіть два рази, а по тому сідає до столу, а Наталку два рази кликати не треба. За столом дідо розпитують бабу, що робиться в Харсах, баба розповідає, що все Богу дякувати. Що жито змолотили вже, що Федора подарувала церкви нову ікону, яку купила в Яблочинському монастирі, що смолярі харсівськії велику замову отримали від берестейського кагалу, що її, Раїнина, невістка народила хлопчика…

– Одпустіте, свате, до мене Наталку. Поки невістка ходити не може, мені невикрутка, то Наталка буде мені допомагати. І вам легше буде – не треба її кормити. Як сам собі – то хоч як, де з’їси, де й впроголодь, а за дитиною ж заглядати треба. Їй же шість вже є?

Дідо мовчать, опустивши нечесану голову, а потім відповідають, по роздумі:

– П’ять. Шість зрівняється на Благовіщення, на той рік.

– Ну от, – задоволениї баба Раїна.

Тоді дідо поглядають на Наталку.

– Не піду, – каже вона, і сльози стікають по щоках на пусту вже миску, яку вона підсунула під себе, щоб вибрати остатки проса пальцем. Вона не хоче в чуже місце від діда.

Але ще сонце не піднялося, а вони з бабою вже йдуть бабиними слідами до Харсів. Баба несе невеликий клунок, там тепер пустий глечик та Наталчині лахи. Наталку вдягли у свитку покійного брата, рукави задовгії, тому долоням тепло, а ось занадто довгі поли перешкоджають, замітають сніг, в них пльонтаються ноги. Вітер, на щастя, дме в спину, так легше йти, але деколи його штурхани такії міцниї, що Наталці здається: в спину хтось кидає каміння. Вона знає, як то буває, коли кидають каміння. Колись діти в Прилуці кидали каміння в неї та в матінку, і кричали:

– Відьма! Відьма!

Вона йде за бабою, загрібаючи сніг полами братової свитки. Обернулася – дідо стояли кіля ⁷ ковороту, дивилися вслід.

…Тоді вона не знала, що більше не побачить діда живим. І тільки мніго ⁸ років по тому вона зрозуміла, для чого насправді баба Раїна забрала її тоді до себе.

…Тут шум автомобіля за вікном відволік мене від читання. Некепсько, але все ж це треба переробляти, зміцняти, я мало посилаю – посил має бути точнішим, мені не вдається передати правду та подробиці життя людей сімнадцятого сторіччя так, щоб їх сприйняла розпещена легкістю нашого життя сучасна людина – підсумувала я подумки, і моя увага переключилася на двір. О, Ленка приїхала – Зоря-над-Бугом. Я натиснула «зберегти», колеса з носа – біля клавіатури, щоб потім не шукати, і збігла вниз зустрічати подругу.

Ленка Зарніцька – моя давня приятелька, певною мірою, моя любов і натхнення. Ленка, Оксанка – споконвічні наші подруги. І мені, і моїй сестрі-близнючці Влянці вони вже стали рідніші за декого з рідних. Приїзди Ленки – треба признати, з часом вони все рідші – для мене завжди свіжий бриз, який класно провітрює мозки та раз за разом породжує в оних свіжі ідеї. Тому я зраділа та звеселіла. Можливо, і зараз вона наштовхне мене на якусь світлу думку, новий образ? Чи є в мене хоча кава?

Кава ще не скінчилася, і за п’ять хвилин ми з Ленкою, сидячи на ґанкові, вже попивали її з великих залізних кубків, що залишилися ще з часів мого маленьства.

Після вікопомної бурі, яка порушила в наших краях багато чого, зокрема розбурила хату нашої баби Мокрини в Добратичах, ми із сестрою вирішили її відбудувати. Ну як, «ми»? Сестра вирішила, бо баба Мокрина в спадщину покинула⁹ хату саме їй. І хоча сестра пропонувала в цій безумовно рідній для мене Доми¹⁰ виділити кімнату і для мене, якось я замислилася, чи не варто мені все ж таки жити окремо? Бо, хоча ми із сестрою близнята, і я справді дуже близька і з нею, і з її сім’єю, але у неї – своє життя, у мене – своє… Чим далій¹¹ живемо, тим густіше розростаються наші особисті кущі – і в кожної вони цвітуть все ж своїм цвітом і своїм кольором, кожна з нас із часом усе більше по-своєму відчуває той самий час… Та й баба щось же мала на увазі, коли покидала свою хату тільки сестрі, а не нам обом… Тому в ту минюту (так, так, минюту – саме так у нас говорять), коли ми, сидячи на ґанку відновленої хати в Добратичах, попивали з Ленкою Зорею-над-Бугом каву, я з увагою поставилася до її повідомлення, що залізниця продає Будку.

Було так.

Я якраз доливала з кавника гарячу солодку чорну каву, коли з-за рогу хати вивернувся Степан Петруків – землемір із Прилука; людина буйної веселості та любові до життя – з якимись своїми землемірними приладами під боком – мусить¹², ішов або на завдання, або, міркуючи по його стану – хутчій, із завдання. Побачивши нас, різко скривив траєкторію та підійшов під пліт.

– Чу, сверкнуло красным светом, ветром дунуло с реки. «Правый сектор, Правый сектор!» – зашептались мужики, – продекламував він нам замість вітання, відсалютував своїм отим-о землемірним якимось пристроєм та пішов собі далій, до дороги. За кілька секунд ми почули, як брязнули дверці його машини, яку він, видно, покинув за корчем горішника, там, де наша стара дорога ставала непроїзною, зашумів мотор, і землемір від’їхав.

Ось тоді-то, провівши його поглядом, Ленка й сказала:

– А ты слышала, Алла, что Будка продается? Степку увидела, вспомнила. Он рассказывал недавно, что обмерял там участок для оформления документов. Только кто ж ее купит? Возле самой железной дороги, ни удобств, ничего… Хотя, с другой стороны, место хорошее, чистое, поле, речка, лес рядом…

(Необхідне пояснення. Так, Степан та Ленка, як і багато хто в нас тут, на Берестейщині, говорять російською мовою. Для Ленки вона рідна, її мати з батьком приїхали до Берестя з Росії ще в шістдесятих роках, як молоді спеціалісти на електроламповий завод, а російська мова мого земляка та далекого родича Степана – наслідок десятиліть масової русифікації та російськомовної школи. Правда, Ленка говорить зі мною українською, коли трохи вип’є і хоче покепкувати з моєї мовної затятості, а Степан – коли геть тверезий, і ми говоримо на серйозні теми. Зараз ситуація рівненько протилежна.)

Я задумалася, оцінюючи переваги та недоліки Будки.

Ось так усе почалося, і саме тому вже місяцем пізніше…

Кидай зерня повідомлення

…я йшла колієм і декламувала:

 
                            Стоїть гора серед гаю,
                            Для чого – не знаю.
                            Скотилася з гори сливкою,
                            Обернулася дівкою.
 

Я, п’ятдесятирічна, трохи калічна Алка Бобильова, йду, прикульгую, колієм із Добратич на Будку, по розпечених літнім світилом шпалах, шкандибаю поміж двох нагрітих ним же рейок. Сьогодні я відчуваю, що час до мене приязний. Наш колій прокладений ще за царя – і має приблизно такий самий вигляд, приблизно так само використовується. Вранці та ввечері котиться по ньому дизель-поїзд сполученням Брест – Влодава (хоча до Влодави, яка опинулася на польському боці кордону, він давно не доходить, доходить тільки до Томашовки), а близько полудня електровоз протягає невеличкий вантажний потяжок. Доки Добратичі не набули на картах Білгеодезії позначку нежил., діти, які приїжджали до бабусь на канікули, обов’язково вибігали до колію помахати потягам – і машиністи обов’язково висвистували їм вітання навзаєм. На дрібний гравій колію напливають з лісу хвилі порослі молодих бар’яків, очитків, лугової гвоздики. Пахне смолою шпальною та бар’яковою, чебрецем, гарячим піском. Буває, я легко говорю віршами. Зараз саме така часина. І хоча говорити мені немає з ким, я розмовляю сама з собою, дурію, веселюся.

 
                            Встала, стрепенулася,
                            Хороше впранулася.
                            Сіла на загату —
                            Купила собі хату.
 

У целофановому пакеті, завернутому в полотняну торбину, що схована в маленьку торбочку, покладену в велику торбу, я несу з собою 20 тисяч доларів готівкою. Гешефти та гештальти. Саме стільки коштує Будка, яку ото сьогодні я собі купляю. Будка, любов моя. Перша нерухомість, яку набуваю я в свої п’ятдесят для себе, – саме я, саме для себе; бо раніше або я набувала для когось, або для мене хтось.

 
                            Хтось когось просив купити
                            Як не хату, то хоч квіти.
                            Не квітків, а не хатів
                            Хтось комуся не купив!
 

Так чи так, зерня повідомлення Зорі-над-Бугом впало на плідний ґрунт.

«Будка» – це місцева жаргонна назва оселі біля залізниці. Виникла вона з давнього польського бюрократичного терміна: за Польщею «будками клейовими» називали типове службове житло для сімей залізничників – будинки, що стояли безпосередньо біля колії. Одна така «будка колейова» – наша – неподалік Добратичей, на сімнадцятому кілометрі залізниці Брест – Влодава. Ми називали її просто Будкою. Кам’яний, побілений дім на дві квартири, з господарськими будівлями у вигляді клуні та обори, з лавками біля дому та старим садом, де яблуні більше подібні на дуби, з флігелем, у якому зберігався різний залізничний інвентар.

У часи мого дитинства тут жила «колійова» Жоська та її діти – Тоня та Тарас. Ми з Влянкою бігали до них щодня, щодня ж Тарас і Тоня прибігали до нас. Багато що зв’язано в мене з Будкою. Саме на Будці вперше в житті, в сім років, я покоштувала горілку, яка за тридцять років по тому довела мене до алкоголізму… Тарас тут одного разу врятував мені життя, оборонивши від Мухтара. Сліди зубів цього вовкодава досі в мене на шкурі м’якого, говорячи інтелігентно, місця… Після сім’я їхня кудись з’їхала… Де віте¹³ тепер, Тарас і Тоня?

Хоча цю Будку побудували поляки під час санації, але чула я, що й за царським часом, і навіть раніше, тут стояла хата, де одвіку жила якась сім’я, вроді би якоїсь Наталки Чорної-Книги; але докладно я про це мало знаю; можна буде в Оксанки розпитати.

А взагалі це місце здавна називалося Лисячий Хвіст.

Хвіст, хвіст. Я прислухалася до свистючого слова, куштуючи на смак. Слово з інших часів; із часів, коли дощ імжив над невеличкім полем та неосяжним болотом, над тонкою вбитою стежиною, якою їхав-цокав кінний загін; з часів, коли старі люди були завжди розумніші за молодих; із минулого, яке ми стратили – у всіх сенсах цього слова; відрубали йому голову, підрубали лисові його хвоста. «Миколо, ти відаїш, як кляті москалі на хвіст кажуть? – Ні, а як? – Хво-о-ост».

Н-да уж. А я ще пам’ятаю непідрубані ті часи.

Але нехай, пішли далій. Для чого вернемося назад.

 
                            В тій норі на горі
                            Точить лис пазурі.
                            Пробігав під мостом —
                            Помахав мені хвостом.
                            То є лис Микита —
                            Три рази дупа бита.
 

Тепер тут кажуть «хвост» та «ліс» – через «і». З Вікіпедії: «Лис Никита – вымышленный лис из сказки Ивана Франко»… Хто тут пам’ятає тепер про Івана Франка, Тараса Шевченка, про Квітку, значить, Основ’яненка? Хто чув про експресивного Сосюру? Про Стуса? Про Лесю, що отут-о поруч жила? Немає більше ні лиса, ні його хвоста, ні Лисячого Хвоста, а навіть й назва «Будка» доживає. Але це вважається нехтовно дрібним наслідком величного тектонічного зрушення. Не знаємо цих, знаємо інших; не говоримо своєю мовою, то говоримо іншою – стільки й біди.

Так я міркувала сама собі, підстрибуючи по шпалах.

Мені зоставалося до Будки немніжко – садиба вже добре була видна. От тільки перейду невеличкий місток над давно пересохлою річкою – а там ще метрів з триста. Я дрібно перебирала ногами, намагаючись ступати по шпалах. І раптом почула, що хтось плаче – тонко, тихо, як міг би плакати син Марії Сєргуц, героїні роману, який я пишу.

Я спинилася. Що таке? Огляділася. Ніде нікого. Яркий літній день, вітерець колише траву. Раптом хтось покликав мене на ім’я – я здригнулася і знов огляділася. Ніде нікого. То мені почулося, зрозуміла я, – буває таке, коли в літній, обов’язково гарячий день, обов’язково на пустій дорозі раптом чуєш, як хтось кличе тебе на ім’я; кажуть, що то смерть твоя… Гульливий, віршовий настрій мій випарився. Раптом мені показалося, що біля мене щось якби мигонуло; якийсь рух, якийсь проблиск. Але ні, дійсно, ніде нікого. Я стояла якраз біля мостика; з-під його зітхнуло, потягнуло холодом… Мені чомусь зробилося страшно, але я взяла себе в руки, спустилася в долину і зазирнула під мостик. Мостик – то не зовсім мостик, насправді то такий забетонований тунель під колієм, колись по ньому текла річка, а тепер по тунелю могла проїхати, скажімо, легкова машина чи пройти, не нахиляючись, можна було б, але зараз той тунель був абсолютно пустий, я бачила його наскрізь. Нікого й нічого.

Тиша. Раптом мені подалося, що тиша ховає в собі погрозу, і я хутчій-хутчій побігла на Будку. Внутрішній голос казав, що цей випадок – кепська прикмета, яка віщує, що не варто купляти Будку, ще не пізно відмовитися… Але ніяко було перед людьми, з якими домовилася; негарно, так не робиться, буду виглядати дурною.

Мусить, краще б я прислухалася до внутрішнього голосу.

Хоча, за великим рахунком, це б нічого не змінило, скажу я тепер, по всьому.

Що ж, угоду на продаж/купівлю Будки було укладено та підписано, гроші вийняті з пакетів, перераховані та передані вічно понурому продавцю, який, щоправда, після цього ненадовго трохи повеселішав.

Вернувшись додому після цілком щасливого та нічим не ускладненого укладання угоди та передачі грошей уже колишнім господарям, я знову сіла за комп. Слово «хвіст» мене не відпускало; так зі мною часто буває, що якесь цілком нисе стороннє слово викликає абсолютно незрозуміле натхнення писати і тягне за собою, здавалося б, геть не прив’язані до нього сюжети.

* * *

Ще не забулося бароко, ще простягало свої хвилясті хвости віньєток із таємничої чорноти часів, ще тьмяно пам’ятався єзуїтський барочний театр у Кобрині зі своїми студіозусами-акторами, але в Бересті вже панував російський паралельний та перпендикулярний класицизм, недоречні вали Берестейської фортеці вже облягли стародавній Бересть, берестейські дами-опікунки переставали носити турнюри. А жінки з Дивинова перестали носити намітки, коли генерали та коноводи Першої світової зрушили сельчан з місця і запроторили в Батайськ. Біженство. Така тактика російської армії: покидати німцям голу й пусту землю. У Батайську, серед степу, біля Дону, наміток вже не носили або й не бачили нигди ¹⁴ , і дивиновичанки за майже чотири роки, врешті-решт, також перейшли там на хустки. Вокзал у Бересті вже літ із п’ятьдесят, як був побудований, і саме на нього вернулися з біженства дивиновичане в аномально теплому лютому, а може, на початку також незвикло теплого березня 1919 року. Їхали в товарних вагонах, везли з собою, хто розумніший, царські золоті червонці, хто трохи легкодумний – паперові керенки, а хто, як-от Сєргучиха та Панасючка, дітей, які народилися серед кубанського степу, на родючому чорноземі, та й ще в один день – на Благовіщення. Першою на перон Брестського вокзалу зіскочила Домна Сєргуц, її подруга, Марфа Панасюк, подала їй спочатку сповиту її доньку, Маню, а потім і свій рідний скруток – Пелагію, а по тому вибралася з вагона й сама. Після довгої тряської їзди колієм стояти на твердій землі було незвично, здавалося – все ще їдеш, і тебе погойдує… Марфа забрала у Домни свою дочку, молоді жінки огляділися. Велизний ¹⁵ перон був заповнений людьми. Тут були селяни не тільки з Дивинова, але і з інших сіл Берестейщини. Чоловіки Домни та Марфи побігли ще раніше на привокзальний майдан, наймати коней з возами – доїхати до Дивинова: взагалі-то, всі пожитки двох родин могли б поміститися навіть в один віз, правда, тоді чоловікам прийшлося б іти кіля них, але зараз, серед тлуму, здавалося проблематичним знайти навіть одного хурмана…

Голоси людей, які проходили мимо, які стояли купками, які сміялися та кричали, змішувалися, розпадалися, крутилися в невеличких смерчиках – піднімалися вверх, до Бога, мабуть.

Іди-но… Стій-но… Метушня та остовпіння.

Невеличкий старий Марко, за вуличним прізвищем Три Сокіри, знявши шапку, хрестився на чотири боки світу.

Його старенька сусідка Савєта притискала до грудей луб’яну коробку, також хрестилася, кланялася, не звертаючи увагу ні на що, аж поки внук, хлопчик років десяти, від незвичної обстановки раптом не кинувся кудись бігти.

– А куди тебе холера несе? – перехід від божественного на повсякденне відбувся миттьово. – Стій, куди! – і шмидко ¹⁶ , як молода, кинулася навперейми і перехопила.

– Слава тобі, Ісусе Христе! – старенька знову кланяється, поки її сім’я вигружає з вагона манатки.

Тут нікого не зустрічали: не було кому. Тут всі верталися. Довга дорога була позаду, майже п’ять років вимушеного біженства… І хоча ні Домка, ні Марфа нигди не були раній ¹⁷ у Бересті – коли вигнали в біженство, то спочатку йшли пішком, а вже потім, здавши владам скотину, що вона спочатку йшла разом з людьми, – в Бобруйську вже посідали в вагони, – хоча нигди вони не були в Бересті, зараз, на цьому пероні з тильного боку вокзалу, де виростали піраміди з мішків, скринь, сундуків, до них обох якось разом прийшло відчування: вдома. Тепер дорога вже ляже полотном; тепер усе буде добре: вони вдома. Напруга перебитого біженством життя, тяжкість жити в чужому краю, страх смерті – занадто часто дивиновичани ховали своїх свояків у неглибоких могилах біля дороги, занадто часто виносили з вагонів мертві тіла на станціях, занадто мніго їх всталося на могилках Батайська, страх згубити первинців, череда змін влад, непевність, – і те, що це все врешті скінчилося, що вирвана і та відвезена аж за край світу калина хутко знову буде посаджена у своєму-своїсінькому садкові та знову пустить коріння – зрушені від всього цього, молоді куми міцно обнялися та поцілувалися.

– Ну от, кумо, доїхали, а віте боялися! – молоді жінки, хоча були однолітками та подружками з маленьства, похрестивши одна в одної дітей, за звичаєм перейшли на віте.

Коні з возами знайшлися: ешелон з біженцями був уже не першій, і тепер біля вокзалу до прибуття поїздів збиралися хурмани зі всього Берестя, з його пригородів Тришина, Речиці, Пугачова, Вульки…

Попереду були сльози на зарослих молодою сосновою порослю полях, холодна пуста хата (дякуй Господу, що не спалили козаки!), печурки, пурхавки та пудпалюпахи ¹⁸ , якими ратувалися від голоду в той рік… Але хіба до того звикати? Руки були й здоров’я, і вернулися. Історія несла дивиновичан на своїх хвилях, але про це ніхто не думав. «Ще маю час!» – як казав дев’яносторічний холостий Марко Три Сокири, коли його питалися, чому він не жениться.

Вони всі ще мали час. Час мав їх – повних життя.

Вони вернулися, і вони вистелять своє гніздо пухом.