Я знаю, что ты знаешь, что я знаю… – Ирэн Роздобудько

Не вірив я в життя по смерті,

Тепер я вірю в диво з див.

Було для мене страшно вмерти,

Умер і нагло знов ожив.

Так само тут: і сонце, й зорі,

І люди наче ті самі,

Але якісь байдужі в горі

І в щасті, в радості – німі.

Весна, зима, і дні, і ночі,

Музика, сміх, і плач, і рух,

Та скрізь, як привід опівночі,

Блукає твій самотній дух.

(О.Олесь На чужинi)

Беручи до рук цю книгу я навіть не уявляла, що зі мною буде коїтись на останніх сторінках… Як і всі романи Ірен Віталіївни, цей мене вразив, зачепив, залишив слід і багато думок…

Коли людина живе на чужині, то все її життя складається з можливостей заробити гроші, самореалізуватися, досягнути якихось висот. Проте увечері, коли ти повертаєшся з роботи, думки твої линуть у рідний край, де народився і де на тебе чекають, тебе люблять,у тебе вірять…

Усі герої книги приїхали до Німеччини з України, всі оселились у фрау Шульце, всі одягли маски самостійності та незалежності… Кожен герой хоче ввижатися щасливим та задоволенним своїм життям, а насправді просто нещасна людина зі своєю історією…

Чомусь мені більш за інших запамятались Оксана та Соня. Оксана – жінка, що приїхала до Німеччини, аби хоч якось поправити статок у своїй сімї, вона ладна працювати на будь-якій роботі, аби отримати копійчину і відправити її додому – своїм дітям та чоловіку-пяниці… Її доля така важка, така безжалісна, що гортаючи сторінки долі цієї жінки я здригалась від сліз та неосяжного болю…

Соня – жінка заможного програміста, який весь час працює, заробляючі непогані гроші. Соня не повинна працювати – вона може займатися собою, в неї купа вільного часуі як каже її Саня :"Ну чого тобі ще не вистачає?" А не вистачає родини, не вистачає близьких та друзів, не вистачає тепла та порозуміння… Та врешті-решт Соня знаходить себе і справжнє кохання.

Ці дві героїні не єдині в романі, є ще й інші цікаві персонажі, кожен з яких заслуговує на увагу. Проте не варто зараз розкривати всі карти, ві неодмінно познайомитесь з усіма мешканцями фрау Шульце, як тільки прочитаєте роман.

Я ж, у свою чергу, хочу виразити безмежну вдячність авторці за той час, коли я жила у будинку українських емігрантів і проживала історії усіх героїв…

Досить похмура книга, в якій описане життя емігрантів з України і їх нелегке життя. Всі вони залишили свою країну в пошуках кращого життя, але їх нова країна не спішить приймати їх в дружні обійми. Розпадаються сім'ї, дівчата стають повіями, а не вчаться в університетах, руйнуються долі. Можливо, в житті все не так погано, як описує автор, але те, що ми бачимо в книзі, примушує замислитись. В якийсь момент під час читання у мене виникло відчуття, що я копирсаюся в брудній білизні людей, читаю жовту газету. Хто з ким спить, у кого які низькі бажання. Це все відтіняє чистоту і легкість Соні. Фінал книжки сподобався, але загальна оцінка всього 4.

Таке не просте життя українських емігрантів на чужині… що їх штовхає на таке життя… гроші, безробіття, віра у краще майбутнє, доля… але ж відомо, що добре там, де нас нема… але все рівно їдуть люди на чужину… на авось…а раптом пощастить і все складеться… так пішло вже з давно, і продовжується дотепер, та, що там говорити, я теж така ж, поїхала, напевно у пошуках кращого життя, і все таки матиму надію, що не спіткає мене невдача у цих пошуках…але от чомусь не розумію я поведінки своїх співвітчізників у книзі, чому не бути разом, не влаштовувати спільні вечори, а проходити повз з високо піднятою головою і опущенним, неспокійним серцем… невже воно так насправді, але як же доброзичливість наша, чуйність, бажання всім допомогти…життя у всіх своє, але навіть так далеко ми перетинаємось і долі наші перекручуються, перетинаються, скручуються і вже їх не дві, а одна на двох… невже буває стільки співпадінь…все таки книга це книга, і кінець щасливий майже для всіх, шкода лиш Оксану… і скільки таких «оксан» ще буде, про яких навіть ніхто не дізнається… і нехай і дальше життя часом зав'язує цiкавi вузлики!