В надтрухлім світлі – селезінки речень Над антрацитовим, що з моря, пасмом. Та на воді ще прямокутник пісні, Терпкий від видовжень, як від наврочень.
Вогні, мов баклажани. Карк незручний Ховає берег в шмаття затрапезне, — Із волоцюгами валявся, бозна В яких ровах незнаного сторіччя.
Скінчилася щоденна пантоміма. Пляж, що з води – гранітними томами. Потоншав і пружинить, як фанера,
Сховавши під каміння шкіру й норов. Все віддаляється. Лиш відсвіт на косі Гадюкою, що власний хвіст куса.
ВІҐІЛІЇ XXXVIІ
Вхід? Брама смерти? Світловий пілон? — Не обрій, а суцільний – в гніздах – хрускіт. Й ледь – річище і тінь від тамариска. — Світ – перекотиполе і полин.
Ліхтарня. Пристань. Водяна пила Півмісяця, що – помисли – на ряску (Тлін – чи неіснування гумореска?), І тиша в пітьмі, як ацетилен
Як тяжко душу й розум – від оскоми. Як тісно між проходами вузькими. Між мурами, де пам’ять, як осуга,
Вже, – не шкодуючи – назавжди – від усього. Що досі – забуття і летаргію. — Вбиваючи, смерть – воскрешає й гоїть.
ВІҐІЛІЇ XXXVІІI
Крило метелика – айва, з якої – плед. Що тягнеться з народжень до народжень. У срібло вхід: шляхів стрімка мережа, Де боржники, які – в обхід – від сплат.
Крило метелика, гіркий і пізній плід. Що, не торкаючи, промінням ріже. Кути, які – на лябіринт віражу. Що зберігає Пасіфаї блуд.
У лялечці сипке панікадило. Що оболонки тліну поскидало Й обвуглені перегортає сльози.
Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер. Розкрив метелик крила, як рояль. — Душа ще зріє, й порожньо в раю.
ВІҐІЛІЇ XXХІХ
Ніч не рухнеться й, наче в прірву, їде. Без коліщат – у виміри обтічні. Вже безпредметним стало нелетюче, Зник фюзеляж, висять шасі із вати.
Що барвами – подекуда – як одуд. Звільнився світ від кліток і уточнень. Сплатив борги – і всю на вітер – здачу. Лиш де-не-де ще тліють мараведи.
Змінилася вага і перспектива. Все погустішало – на дві, на три октави, І кожен кадр, як у німому фільмі.
Відпало все настирливе й несхвальне, І решту – кіпоть – вимила гроза. — Твердь, скинувши старий комбінезон.
Ключами наближається з низин.
ВІҐІЛІЇ XL
Ні світла, ані кроків на майдані. Ніч – наглухо – у володіння власні. Лише душа, як верховіття в лісі, — Все глибше й – далі – від тандит щоденних.
Не місяць – еліпс. Крапле белладонна. Ще мить, – і шкірка зовнішнього лусне. Позаду – проминальне і облесне. Єдиний дзвін, що бамка щогодини.
Все видовжилося й позатихало. І тільки серед обрисів похилих. На лінії, що ділить світле й темне.
Громаддя слуху – сторожке й невтомне. — У снах маячать, хоч ніхто не спить. Як голос, віддалі. І нескінченна путь.
ВІҐІЛІЇ XLI
Від ночі – півобгризений маслак. Скрізь – існування ще дрібні реклямки Та водограю ледь надтрухлі клунки, Де вже прийдешнього спалахують посли.
Згортається в сувій – шляхетне й зле. Суцільний розпад там, де щойно клінкер. Найдовші пащеки (ковта весь світ) – маленьке. Де ще майбутнє – слизом, як масляк,
І проминальність – у руці – мензурку, Що наближається, – мандрівна зірка, — І час від часу – збоку – зблисне кловня.
Що від розлинного лишилася конклаву, — Луска огрудь, що їх – зелений град. — Гравців на видно. Видно тільки гру.
Віґілії XLII
На кригу – рух. Дня зупинивсь вітряк, Й одна за одною, як пара, перепони. Крізь плівку дійсности – з підводних скель – скорпени. Скидати форму добігає строк.
Для змагунів – дедалі вужчий трек. Вогні і ціль, – їх поглина серпанок. В гранат завинена чекає Прозерпіна, Заки гравці – передостанній трюк.
Кінців не видно. На всі боки – трусько. Замість світила ледь кіптюжить тріска. Нутро, неначе після золотухи.
Світ відшвартовується так поволі й тихо. Розпавсь на тлін, хоч і стоїть квартал (Черв’як і в сріблі дірку провертів).
Стерничий – і нікого на борту.
ВІҐІЛІЇ XLІII
(Анабазис)
Ще коло, ще пустеля, й караван У присмерку – з барханів – ген – міжріччя, Де гнізда залишилися сорочі І предки промовляють з домовин.
Найдальші віддалі – ті уздовж власних вен. Найнезбагненніші – якнайпростіші речі, — Мости через провалля – без поруччя. Каміння, луни, потічок-ревун.
Що Арарат? – Драконами – дрібниці. Піщина, що на всю потужність пнеться, Аби до світла боком притулитись
І зупинити смерти вентилятор. Що вже – от-от – останній електрод. І трудиться, хоча – намарне – труд.
ВІГІЛІЇ XLIV
Лиш рибні голови, де вирував базар. Ножі змінили, виміри й касети. Будинки й вулиці проріджено крізь сито. Всі вчинки пітьмою виходять з амбразур.
На площі тиші довшає пузир. Де ще дідок дошукується суті. Найменший обрис – рясно, – як пульсатор. І не бруківка, а бруски озер.
Де з виводком – уздовж – блакитна квочка. Заходять інші вірування й звички. Й нічна сторожа, що – олію – в лямпу.
По спиляному походжа Олімпу, Де тільки тіні на воді від паль Та човен, що – на той бік – за обол.
ВІҐІЛІЇ XLV
Долини духа спочивають в генах. Ще образ сплющений не вигорнувся в смугу. Речей поверхня тане, як засмага, — Так диня тиші стигне в сновиганні.
Ще не набрали почуття розгону, Світ видимий ще розмовля на миґах. Є гірші від поразок перемоги, І світла найчорніші перегини.
Над дійсністю – димок від кантилени. Одягнений, неначе в панцер, в луни. Весь на межі, на всю тональність кондор
Відлічує у присмерку секунди (Годинник, що без гир і коліщат). Буття? Чи кинений на полі бою щит?
ВІҐІЛІЇ XLVI
Обличчя. Лінія. І за водою – слід. Найнепохитніше – таке ламке й минуще. На дні краплини – існування днище. Що, як поліп, в поцейбік наросло.
Із неладу – рука, що – зерна й лад — Крізь заграви – на перехрестях – мощі. І прапорець на пагорбі, що – нащось. Усе велике, що таке – мале.
Плач. Голоси, хоч поруч – ні оселі. Лиш смерть, що світ, немов кізяк, мусолить. Сам тільки звук – щербатий і гугнявий —
Вже без надсади, без прокльонів, гніву. — Все – в лійку, – поодинці і гуртом. — Й ріка, що рінь у душу нагорта.
ВІҐІЛІЇ XLVII
На дні віків чекає Пенелопа, — Піщина пам’яті, що – водяні бескиди. І женихи, що чинять збитки й шкоду, Й Аїда брама, котра замість шлюбу.
На астролябію поклавши лапи. Два грифи – шлях, який веде в нікуди. Пішина пам’яті і обрій-естакада. Що – світ, із мила й сажі зліпок.
В предмети згущується роздрібне мигтіння. Де щойно тільки гілочки фотонні, І від єства – ні обрисів, ні статі.
В таких глибинах навсебіч летіти. — Ще Сцілли і Харібди омина Свідомість. Й ніч у мисці, як миньок.
